Щороку на початку літа наше місто стає особливим. Вулиці наповнюються розмовами про мистецтво, обіймами та спонтанними зустрічами. Саме з цим передчуттям ішла на п’ятий «Миколайчук OPEN». Усе стартувало 13 червня, і попереду були десятки показів, де кожен обирав свій власний маршрут.

Наступного дня фестивальна дорога привела нас до Чорториї, на батьківщину Івана Миколайчука. У тиші його хати-музею, серед рідних для нього краєвидів, гостро відчуваєш: Миколайчук — це не просто параграф у підручнику історії кіно. Він живий, його дух досі з нами. Навколо садиби буяє висока червнева трава з тендітними польовими дзвониками — та сама, яку колись косив сам Іван…

Пам’ять повернула мене на десять років назад, коли ми так само збиралися тут, і дорогою до хати звучали живі музичні інструменти.

Цього року традиція продовжилася, але музиканти грали вже на подвір’ї, наповнюючи повітря особливим настроєм.

Головним оберегом цього місця залишається пан Михайло Грицюк — справжній хранитель правдивих спогадів та історій із життя свого великого родича. На різних локаціях цьогорічного фестивалю помічала племінника Івана Миколайчука, а в розмовах та інтерв’ю люди раз у раз переповідали ті самі історії, які колись почув від пана Михайла. І це неймовірно добре — значить, слово живе, передається далі й не згасає.

Цей живий зв’язок поколінь  підкреслив і режисер Олесь Санін під час зустрічі в обласній бібліотеці імені Михайла Івасюка. Іван Миколайчук був не просто музою чи постаттю, він був справжньою всесвітньою стихією, яка й досі живить наше кіно. Пізніше, під час спеціального показу його історичного екшена «Довбуш» у кіноконцертній залі «Чернівці», ця стихія ожила на екрані. Стрічка вже стала явищем, але щоразу відкриває нові деталі — у характерах героїв, у силі Карпат і в нашому одвічному прагненні волі.

Особливою була й розмова з кінознавцем Володимиром Войтенком 15 червня про творчість і відповідальність митця. А потім ми дивилися фільм про композитора Миколу Лисенка. На вулиці Ольги Кобилянської було ще трохи cвітло для вечірнього екрана, тому фільм я подивилася ще раз  вже вдома.

Вже вчетверте за п’ятирічну історію фестивалю бренд мистецьких аксесуарів [не] хустка створив хустку-мерч, присвячену стрічці за участі Івана Миколайчука. Хустки-мерчі попередніх едицій фестивалю були присвячені фільмам «Легенда про княгиню Ольгу», «Тіні забутих предків», «І в звуках пам’ять відгукнеться».  Цьогорічний мерч – ним стала хустка, присвячена фільму «Вавилон ХХ» — першій режисерській роботі Івана Миколайчука.

Але, мабуть, найважчим і водночас найважливішим моментом фестивалю став «День військового кіно». Документальна стрічка «Готові до спротиву. 107-ма бригада ТрО ЗСУ» та спілкування з її творцем, чернівецьким режисером Олександром Ткачуком. Цей фільм — не просто хроніка. Війна триває, вона щодня безжально переписує людські долі, але ми зобов’язані фіксувати цю новітню історію. На екрані постали  звичайні люди Буковини,  України, які стали на захист своєї держави.

Особливим  став показ фільму закриття — чеської спортивної драми «Непереможні», заснованої на реальних подіях про збірну з парахокею. Це неймовірно сильна історія про силу духу та другий шанс після важких травм. Перед початком до глядачів звернувся консул Чеської Республіки Їржі Борчел. Його слова глибоко закарбувалися в пам’яті: він присвятив цей фільм ветеранам та захисникам України, наголосивши, що вони воюють сьогодні за свободу всієї Європи.

Журі та глядачі обрали найкращих, і ось як розподілилися нагороди V «Миколайчук OPEN».

Національний короткий метр:

• Переможець за результатами глядацького голосування: «Природний баланс» (реж. Олександр Миронюк)
• Приз журі: «Коротка інструкція з розставання» (реж. Варвара Зарицька)
• Спеціальна відзнака журі: «Недоступні» (реж. Кирило Земляний)
• Особлива відзнака від Amo Pictures: «Розкажи мені казочку» (реж. Діана Анікєєва)

Міжнародний повний метр:

• Головний переможець, Приз журі та Вибір глядачів (Приз глядацьких симпатій): «Про людей і мʼясо» (реж. Ян Джонхьон, Південна Корея) — абсолютний тріумфатор, який підкорив і серця глядачів, і професійне око суддів.
• Друге місце (Спеціальний приз за глядацьким голосуванням): «Рок, трава й тачки» (реж. Х. М. Кравіото)
• Спеціальна відзнака журі: «Королева на морі» (реж. Ланс Гаммер)

Конкурс музичних відео:

• Вибір глядачів: кліп «Лімб» від Small Depo та Третьої штурмової (реж. Софіко)
• Приз журі: «Скажена собака» від Oi FUSK (реж. Ілля Дуцик)

Генеральна директорка фестивалю Тетяна Д’яченко поділилася, що команді вдалося втілити в життя все, про що мріялося на початку. Вона не приховує: цьогорічна програма стала серйозним іспитом на міцність, адже вмістити понад сотню подій у кілька червневих днів — це неймовірна праця.

Після оголошення нагороджень на сцену піднялася вся велика команда організаторів та учасників фестивалю, і зала вибухнула оплесками. Цей момент спільного тріумфу на тлі великого екрана зафіксував головне — ми разом, попри все.

І вже після завершення вечірні Чернівці проводжали фестиваль неймовірною тишею. Підняла очі й побачила  чистий серпик місяця, що завис прямо над вечірнім костелом Воздвиження Чесного Хреста. У цьому кадрі, у світлі ліхтарів і старої бруківки було стільки миру й затишку, що раптом подумалося: нагороди та статуетки — це прекрасна й заслужена відзнака для митців, але справжнє серце «Миколайчук OPEN» б’ється саме тут, у глядацькому залі та на затишних вулицях міста…

Розповіла лише про кілька найзнаковіших для мене миттєвостей, які залишилися в душі  особистим враженням. Але краса цього фестивалю в тому, що кожен із тисяч глядачів знаходив тут щось своє, дуже особливе й близьке. І це справді здорово.  Та й очевидно, що справа і  рідне українське кіно Івана Миколайчука не просто живуть — вони мають силу надихати, тримати нас разом і давати сили боротися далі.

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Вісім днів кіно, пам’яті й зустрічей: враження від фестивалю «Миколайчук OPEN» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Якщо 18 червня під час творчої зустрічі з режисером Олесем Саніним у бібліотеці імені М. Івасюка чернівчани більше говорили про залаштункові таємниці кіновиробництва, то цей вечір у кінозалі перетворився на справжній маніфест сучасної боротьби.

Напевно головною та найчутливішою подією вечора став вихід на сцену українського захисника. Воїн, який носить гордий бойовий позивний «Довбуш», звернувся до творців картини. Він щиро розповів, що з моменту виходу фільму на екрани у 2023 році, ця історія стала для нього та його побратимів потужним джерелом сили на передовій.

Під оплески залу військовий піднявся на сцену та особисто вручив Олесю Саніну та Олексію Гнатковському свій бойовий шеврон. Цей жест став символічним мостом між карпатськими лицарями XVIII століття та тими, хто захищає Україну прямо зараз.

Цей показ у Чернівцях довів: фільм «Довбуш» давно перестав бути просто художнім кінематографом. Це дзеркало нашої реальності. Коли екранний опришок та реальний військовий тиснуть один одному руки, стає очевидно — українська сила непереможна, а сміливі — завжди мають щастя.

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Символ, що єднає епохи: як у Чернівцях опришок «Довбуш» зустрівся із захисником у пікселі спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Під час спілкування режисер поділився унікальними історіями зі знімального майданчика та продемонстрував ексклюзивні кадри з бекстейджу. Проте розмова швидко вийшла далеко за межі кіновиробництва й торкнулася значно ширших тем — пам’яті, свободи, історії та культурної спадщини.

Що приховано за кожним кадром «Довбуша»? Чому режисер звертається до творчості Леонардо да Вінчі, Яна Матейка й карпатських легенд? Як кіномова фільму перегукується зі світовими художніми шедеврами — від композиційних алюзій на «Таємну вечерю» до витончених класичних натюрмортів? Чому для творців було важливо відтворити автентичність навіть у найменших деталях — аж до косметики, виготовленої за старовинними рецептами?

Окремою темою зустрічі стала тяглість української культури та духовний зв’язок із постаттю Івана Миколайчука. «Іван Миколайчук був не просто музою, він був камертоном високого українського стилю», — сказав Олесь Санін.

Режисер переконаний: саме Миколайчук був тією творчою силою, яка задавала тон цілій епосі українського поетичного кіно. За словами Саніна, без Івана Миколайчука неможливо уявити не лише його власний творчий шлях, а й кінематографічний світ Юрія Іллєнка, Сергія Параджанова, Леоніда Осики… Він був не просто талановитим актором чи сценаристом — він формував художню мову українського кіно, його внутрішній ритм і стиль. Режисер  наголосив: українська культура живе тоді, коли існує спадкоємність поколінь, коли сучасні митці не втрачають духовного зв’язку зі своїми попередниками.

Символічно, що між стрічками «Поводир» і «Довбуш» існує не лише авторський зв’язок. У новому фільмі також знявся один із акторів «Поводиря». Для Олеся Саніна це не випадковість, а ще один прояв тяглості українського кіно, у якому важливими залишаються не лише сюжети, а й люди, що творять його стиль. На кадрі з фільму «Довбуш» зображений незрячий музикант, котрий грає на унікальному старовинному інструменті — торбані.  Його роль у стрічці виконав  львівський лірник та бандурист Тарас Дороцький.

Не менш захопливо звучали історії про локальні карпатські міфи й реальні історичні постаті, зокрема легенда про засновника хасидизму Баал Шем Това та його зв’язок із постаттю Олекси Довбуша. Саме такі сюжети, за словами режисера, допомагають побачити Карпати як місце зустрічі різних культур, а не їхнього протистояння.

Головним лейтмотивом зустрічі стали слова Олеся Саніна про те, що лише вільна людина здатна бути по-справжньому щасливою. А сьогодні, наголосив режисер, українські захисники воюють не лише за територію. Вони виборюють чесну, справедливу Україну майбутнього — країну, у якій житимуть їхні діти.

Зустріч не раз переривалася щирими оплесками, а після її завершення слухачі ще довго не розходилися. На згадку про цей особливий вечір присутні зробили спільне фото.

А вже завтра, 19 червня,  ми збираємося йти на «Довбуш» у кіноконцетну залу «Чернівці» , щоб побачити цю історію на великому екрані. «Довбуш» — спеціальний показ за участі Олеся Саніна та Олексія Гнатковського | кінофестиваль Миколайчук OPEN.

Напевно головною та найчутливішою подією вечора 19 червня  став вихід на сцену українського захисника. Про те, як саме відбувся цей момент, можна переглянути  у матеріалі: як боєць із позивним “Довбуш” передав свій шеврон творцям фільму…

“Знакова особистість в Україні!

Хотілось би і мені на таких зустрічах бувати.

Поки що, маю зустрічі з іншими знаковими людьми, у котрих душа розлетілася на друзки, а в голові постійний шум і гул дронів. ,, Лікарю, зберіть мене докупи. Я бачив таке… (часом розповідають…). Я маю повернутись, я відомщу за все ,, .

Дякую, що розповідаєте і сигналізуєте, життя продовжується і такі українці, як Санін, що пробуджують пам’ять і гідність, найперше, у молоді та у всіх, хто хоче знати, звідки ми, якого роду, що маємо робити, щоб рости в міру свого зросту”, – ось що під моїм невеликим постом про зустріч з режисером Олесем Саніним на фб написала мій друг Мирослава Соколова, лікар з шпиталю…

.

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Олесь Санін: «Іван Миколайчук був не просто музою, він був камертоном високого українського стилю» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Війна триває, і цей фільм нагадує про надвисоку ціну нашої відносної буденності в тилу. Для багатьох родин, які прийшли на показ, ці кадри — можливість бодай на екрані побути поруч зі своїми захисниками. А для когось — це жива пам’ять про побратимів, які навічно залишилися в строю.

Документальний цикл «Готові до спротиву» виконує надважливу місію — він не дозволяє розмити та забути обличчя тих, хто першим закрив собою країну. Олександр Ткачук та творча команда подарували Чернівцям не просто кіно, а національний архів пам’яті про буковинський патріотизм. І поки триває боротьба, такі перегляди потрібні нам усім — щоб пам’ятати, завдяки кому Чернівці залишаються українськими.

Запис Обличчя буковинського спротиву: у Чернівцях показали літопис 107-ї бригади ТрО спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Як зазначає куратор виставки, завідувач відділу маркетингу, розвитку та комунікацій ЧХМ Лариса Курущак, ця експозиція продовжує красиву музейну традицію, започатковану ще у 2021 році виставкою студентів Вижницького коледжу мистецтв і дизайну ім. В. Шкрібляка «Із Божою ознакою». Наступного року її підхопило «Іванове житіє…». Цьогорічна ж подія — вже третя тематична музейна експозиція, і вона має широку географію, об’єднуючи митців із різних куточків України.

Цей масштаб став можливим завдяки унікальній міжмузейній колаборації: тут представлено твори живопису, графіки, скульптури, текстилю та кераміки з фондів ЧХМ, Чернівецького меморіального музею Володимира Івасюка та Мистецько-меморіального музею-садиби Івана Миколайчука в Чорториї.

Витончена скульптура Заслуженого художника України Івана Салевича зображує людську постать на високих сходах, яка тягнеться до сонця і птаха, що вінчає композицію. Поруч застиг міфічний карпатський цапок, а сам постамент задрапіровано автентичною буковинською веретою.

Ця символічна  робота  –  як  філософський роздум про тернистий шлях генія від земних витоків до сакральних вершин.

І найдивовижніше, як експозиційний простір починає перегукуватися із самими глядачами. Біля монументального графічного портрета режисера Сергія Параджанова  мені вдалося відчути справжній «діалог крізь час». Мій власний лук цього дня — хустка із принтами кінокадрів та облич із «Тіней забутих предків» — став такою незапланованою  особисто для мене частиною виставки.

Звернула увагу  на рельєфний портрет Миколайчука авторства Володимира Гамаля. Обличчя актора майстерно вписане у традиційну восьмикутну зірку-оберіг на тлі мерехтливого золота та рельєфних смуг-кінострічок. Цей твір сприймається  дуже символічно і велично.

Після офіційного відкриття виставки відвідувачі ще дуже довго не розходилися. Глядачі тепло спілкувалися, фотографувалися біля експонатів та разом згадували культові фільми, ділилися живими спогадами земляків про Івана Миколайчука — про його неймовірну харизму, щирість та любов до рідного краю.

Велика вдячність організаторам виставки та її куратору Ларисі Курущак за те, що подарували Чернівцям це свято пам’яті. Спадок Івана Миколайчука — його унікальне поетичне кіно, що прославило Україну на весь світ — не залишився на полицях архівів. Він живе в нашому побуті, в наших образах і в нашому повсякденному буковинському етнокоді.

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Етнокод Івана Миколайчука: українські митці створили «багатоголосся» пам’яті спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Зйомки Бліц-конкурсу (фото, відео)

• Перегляд конкурсних фільмів
• Презентація фотовиставки
• Творчі зустрічі
• Майстер-класи
• Відвідування музеїв у Верховині і Криворівні
• Робота творчих студій

10.10.2025.  Результати Бліц-конкурсу. Фотографія. Кіно. Підведення підсумків і нагородження переможців!

Комунальний заклад позашкільної освіти “Центр позашкільної освіти “Зміна” Криворізької міської ради опублікував на сторінці у ФБ: “Юні кіномитці творчого об’єднання «Телерадіостудія «Зміна» на чолі з керівником Наталією Володимирівною Охрімчук знову заявили про себе гучно й яскраво! У час, коли війна забирає спокій, діти продовжують знімати, творити, мріяти… Працюємо, продовжуємо творити і рухатися далі! Ми, українці – талановита нація!“

Запис Дякуємо, Барви – 2025… До зустрічі, «Осінні барви Буковини» – 2026! спершу з'явиться на Медіа-Версії.

«Осінні барви Буковини-2025»: 7 жовтня 2025-го у Чернівцях у Палаці «Академічний» стартував XXII Всеукраїнський фото- та кінофестиваль!

«Осінні барви Буковини-2025» об’єднав майбутніх акторів, режисерів, фотожурналістів, відеооператорів та звукорежисерів – вихованців дитячих фото- та кіностудій з різних куточків України.
Уже вдруге фестиваль проходить у межах Плану заходів Міністерства освіти і науки України та підтверджує свій статус єдиного дитячого кінофестивалю, що відбувається в Україні під час війни!

Цьогоріч на розгляд професійного журі було подано 900 фоторобіт у 9 жанрах і 179 кіноробіт у 4 жанрах за трьома віковими категоріями.
За результатами оцінювання до участі в ІІ етапі відібрано 59 кіноробіт і 170 фоторобіт учасників із Черкаської, Дніпропетровської, Волинської, Сумської, Закарпатської, Львівської, Харківської, Хмельницької, Івано-Франківської, Київської, міста Києва та Чернівецької областей.

Привітали учасників Фестивалю:
Роман Греба – заступник начальника Чернівецької обласної військової адміністарції;
Оксана Гринюк – заступниця директора Департаменту освіти і науки ЧОВА;
Сергій Борденюк – завідувач кафедри операторської майстерності та фотомистецтва Інституту кіно і телебачення КНУКіМ, доцент, заслужений діяч мистецтв України, голова Національної спілки кінематографістів України;
Володимир Дягілев – голова Громадської організації «Харківська Асоціація дитячої екранної творчості «Дитятко», член Міжнародного центру фільмів для дітей та молоді, член Європейської асоціації кіно для дітей та молоді;
Юрій Ріпенко – заслужений працівник культури України, член Національної спілки кінематографістів України;

Володимир Войтенко – кінознавець, головний редактор часопису «Кіно-коло»;
Олександр Чернобай – режисер, фотограф, оператор, магістр аудіовізуального мистецтва та виробництва, номінант Національної премії «Золота дзиґа», володар призу CIFEJ (від ЮНЕСКО);
Андрій Чекановський – член Президії Національної спілки фотохудожників України;

Геда Тетяна, голова Чернівецького осередку Національної Спілки фотохудожників України.

Упродовж трьох наступних днів професійне журі оцінюватиме роботи, а для учасників триватимуть майстер-класи від фахівців фото- та кіноіндустрії.
Окрім цього, конкурсанти матимуть змогу поринути в культурні особливості, традиції та звичаї Буковини.
Під час проведення фестивалю також будуть відібрані фільми, які представлять Україну на щорічному Міжнародному фестивалі незалежного кіно UNICA.
Організатори фестивалю «Осінні барви Буковини»: Міністерство освіти і науки України, Мала академія наук України, Український Державний Центр Позашкільної Освіти – УДЦПО, Департамент освіти і науки ЧОВА, Чернівецький обласний центр науково-технічної творчості та Громадська організація «Медіастудія «АІДА» за підтримки Міжнародного фестивалю незалежного кіно UNICA.

Фестиваль – це цікаве спілкування! Фестиваль – це нові друзі! Фестиваль – це стимул працювати і підтримувати і розвивати нашу українську медіапродукцію! Дякуємо організаторам і учасникам за урочисте відкриття Фестивалю. Дякуємо ЗСУ за можливість вчитися, вчити, творити. Бажаємо всім учасникам фестивалю натхнення, плідної роботи, творчих відкриттів і яскравих перемог! Фестиваль продовжиться у Вижниці…

p.s. 10.10.2025.  Результати Бліц-конкурсу. Фотографія. Кіно. Підведення підсумків і нагородження переможців! Завершення Фестивалю – Дякуємо, Барви – 2025… До зустрічі, «Осінні барви Буковини» – 2026!

©Тетяна Спориніна, фото автора і з архіву Фестивалю

Запис Стартував XXII Всеукраїнський фото- та кінофестиваль «Осінні барви Буковини-2025» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

«Тарас Шевченко» — український радянський двосерійний німий фільм (1925-1926) про життя Тараса Шевченка. Одеська кінофабрика ВУФКУ. Режисер фільму – Петро Чардинін. Роль Тараса Шевченка зіграв Амвросій Бучма. У ролях: Василь Людвінський, Іван Худолеєв, Микола Панов, Матвій Ляров, Іван Замичковський, Юрій Шумський. Консультантом проєкту виступив колишній член уряду УНР професор Сергій Єфремов.

Ця екранізація біографії Кобзаря поклала початок формуванню легендарного образу. На момент створення картина була однією з найкоштовніших постановок: уперше для підготовки до зйомок фільму були залучені спеціалісти з історії, етнографії, літературознавства. Цікаво, що перша третина фільму, «Маленький Тарас», на створення якого значною мірою вплинула дружина Чардиніна, засновниця жанру радянського дитячого кіно Маргарита Чардиніна-Барська, існувала як окремий дитячий фільм.

18 жовтня 2013 року фільм показали на кіновечорі в Національному художньому музеї України в одній із зал виставки творів Василя Кричевського, що здійснив художнє оформлення фільму. Про роботу над фільмом можна прочитати за покликанням – Василь Кричевський «Тарас Шевченко».

У Чернівцях 17 червня показ відбувся під живий акомпанемент заслуженої артистки України, солістки Чернівецькоі філармонії імені Дмитра Гнатюка — Лілії Холоменюк.

Цей фільм перегукується з сьогоденням більше, ніж можна було уявити. Живий акомпанемент Лілії Холоменюк створював неймовірний ефект сприйняття драми життя художника і поета… Фільм викликає сильні емоції. Шевченко постає не лише як поет чи художник, а як символ незламності. І саме тому його образ на екрані – це не портрет минулого, а голос сьогодення.

Фрагмент фільму з мережі інтернет.

У стрічці є епізод, коли Тарас Шевченко читає свій «Кавказ» у колі друзів, у Нижньому Новгороді, серед яких — Михайло Щепкін. Пригадаємо слова, які сьогодні болять не менше, ніж у XIX столітті:

«Борітеся — поборете,
Вам Бог помагає!
За вас правда, за вас слава
І воля святая!»

Більше інформації про фільм за покликанням – «Кавказ» крізь століття: Шевченко на екрані фестивалю Миколайчук OPEN 2025

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис «Тарас Шевченко» режисера Петра Чардиніна на фестивалі Миколайчук OPEN 2025 спершу з'явиться на Медіа-Версії.

13 червня, у п’ятницю, у день, що ніби сам промовляє про містичність цифр, в Гончаренко центрі Чернівців лунала розмова про Миколайчука — митця, що уособлює  українське кіно: актора, режисера і сценариста. Його життя і творчість тісно переплетені і з українською народною піснею. Валентина Чолкан,  доцент кафедри української літератури ЧНУ ім. Ю. Федьковича, лауреат міжнародної літературно-мистецької премії імені Ольги Кобилянської, автор і виконавиця  музичних творів, презентувала публічну лекцію про пісню як сутність, як голос, як силу, що формувала дух митця Івана Миколайчука.

Народна пісня була для Миколайчука  невід’ємною частиною внутрішнього світу його героїв. 

Іван Миколайчук планував екранізацію «Марусі Чурай» Ліни Костенко, як частину свого авторського кінопроєкту.

Вірш «Незнятий кадр незіграної ролі» – адресований Іванові Миколайчуку, з’явився у 1979–1980 роках, коли Ліна Костенко побачила його у селі під час зйомок «Вавилон XX» .

Його в обличчя знали вже мільйони.
Екран приносить славу світову.
Чекали зйомки, зали, павільйони,
чекало все! Іван косив траву.

О, як натхненно вміє він не грати!
Як мимоволі творить він красу!
Бур’ян глушив жоржини біля хати,
І в генах щось взялося за косу.

Чорніли вікна долями чужими.
Іван косив аж ген десь по корчі.
Хрести, лелеки, мальви і жоржини
Були його єдині глядачі.

І не було на вербах телефону.
Русалки виглядали із річок.
Щоденні старти кіномарафону
Несли на грудях фініші стрічок.

Десь блискавки – як бліци репортера,
Проекція на хмару грозову.
На плечі стрибне слава, як пантера, –
Він не помітив, бо косив траву.

Іваночку! Чекає кіноплівка.
Лишай косу в сусіда на тину.
Іди у кадр, екран – твоя домівка,
Два виміри, і третій – в глибину.

Тебе чекають різні дивовижі.
Кореспонденти прагнуть інтерв’ю.
Москва. Гран-Прі. Овації в Парижі!..
Іван косив у Халеп’ї траву.

Фільм «Пропала грамота». Виробництво фільму завершили ще 1972 року, але вперше його показали глядачам лише на початку 1980-х. І через українську народну пісню «А вже років триста»…

– Ой, вийди, вийди, із води,
Визволь мене, серденько, із біди.
Визволь мене, серденько, із біди.

– Не вийду, козаче,
Не вийду, сокóлю.
Хоть рада, неможу,
Бо й сама в неволі.
Ой, у неволі, у ярмі,
За московським калауром у тюрмі.
За московським калауром у тюрмі…

Пісня «Лелеченьки»

З далекого краю
Лелеки летіли,
Та в одного лелеченьки
Крилонька зомліли.

Висушила силу
Чужина проклята,
Візьміть мене, лелеченьки,
На свої крилята.

Ніч накрила очі
Мені молодому,
Несіть мене, лелеченьки,
Мертвого додому.

Слова: Дмитро Павличко. Музика: Олександр Білаш.

У лекції Валентини Чолкан була розповідь не лише про фільми, а про живе коло однодумців, які не просто творили кіно, але й були співавторами. Юрій Іллєнко, Сергій Параджанов, Костянтин Степанков, Богдан Ступка, Іван Гаврилюк, Борислав Брондуков, Лариса Кадочникова, Лесь Сердюк, Ліна Костенко, Марічка Миколайчук… Це була не просто лекція –  це була стрімка і пульсуюча розповідь про людину, яка відчувала пісню навіть у тиші кадру. Валентина Чолкан, землячка Миколайчука з Вижниччини, з Волоки, філолог і поціновувач пісенної душі українського кіно, поділилася не лише фактами – вона співала  й промовляла цю лекцію серцем. Щиро вдячні!

Я не ставила за мету переказати всю лекцію Валентини Чолкан – це й неможливо, і, мабуть, не має сенсу. Але поділилася тим, що зачепило мене особисто, що захотілося зберегти в пам’яті. Кожен у такій лекції чує щось своє – я почула своє.

©Тетяна Спориніна,
фото автора

p.s.

15 червня – день народження Івана Миколайчука. І сьогодні дуже багато людей зустрінуться на  родинному обійсті Миколайчуків. Кожного року теж відвідую Чорторию. А це була моя перша поїздка до Чорториї. 1998 рік. Юні і не зовсім юні туристи разом із знаними краєзнавцями Чернівців: Максом Шиклером (крайній зліва) і Михайлом Котляром (справа), а Герман Молоткін робив це фото. І подорож до Чортириї була такою:  спочатку примісьтим потягом до Вашківців, а далі колією назад, вже пішки, до Чорториї.

Пригадується й Михайло Михалатюк — щира, натхненна людина, чия фотовиставка у дворику Ратуші залишила по собі глибокий слід.

«Україна, на жаль, досі не є вільною, тому що вільна людина Іван Миколайчук в ній не є героєм. Він не став для неї героєм», – казав Сергій Тримда, кінознавець /Суспільне. Медіатека/… Люди — шанують. Люди — пам’ятають. Вільність у нас — ще й досі не проголошена цінність. Не всі і зараз  розуміють масштаб його вільної особистості. Бо вільних бояться. Бо вільного не можна зігнути чи використати.

Щиро дякую Валентині Чолкан за цю пристрасну, глибоку, живу розмову. За вміння не просто розповідати про великого митця, а говорити так, ніби Миколайчук — не минуле, а наше спільне сьогодення, яке ми ще маємо шанс усвідомити і зберегти.

Я зрозумів у той проклятий вечір,
Що із моєї ти зійшла путі,
Поклала руку тому ти на плечі,
Що грав на піаніно у куті.
А він, неначе, не звернув уваги,
Лиш усміхнувсь,
І переможця сміх мене ударив,
Як хльосткий батіг!
І я не знав де дітися від нього.
Що ти любила музику до болю -
Я знав раніш, кохав тебе за це.
А що зробить мені тепер з собою?..
Куди побите заховать лице?

Уже великі очі не шукали
Мене в студентськім гамірі на дворі.
Здавалося, що хтось ламає скали,
На піаніно грає у куті.
І я тоді згадав свої Карпати,
І, стомлених роботою, батьків,
О... Якби на піаніно вчили грати,
То, може, я б такого не терпів.
Та ні, я Вам не дорікаю, рідні,
Спасибі, що ви вчили, як могли,
Що все таки за гроші, бідні,
Із ярмарку сопілку привезли.

Я зрозумів у той проклятий вечір,
Що із моєї ти зійшла путі,
Але в житті не буде порожнечі,
Бо є сопілка і праця у житті!..

Іван Миколайчук

Запис Про народну пісню в житті Івана Миколайчука від Валентини Чолкан… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Кіт Вижниці цього року.  Перше у світі фото кота може і не зробив Гаррі Пойнтер, але так пишуть в інтернеті. На початку 1870-х років британський фотограф-портретист Гаррі Пойнтер створив серію фотознімків котів під назвою “Коти Брайтона”.

Вшанування пам’яті Сергія Параджанова, 100 років із дня народження та 60 років від дня створення фільму «Тіні забутих предків».

Зйомки Бліц-конкурсу (фото, відео).

• Перегляд конкурсних фільмів
• Творчі зустрічі
• Майстер-класи
• Робота творчих студій

12.10.2024.  Результати “бліц”. Фотографія. Підведення підсумків і нагородження переможців!

12.10.2024.  Результати “бліц”.  Кіно.  Підведення підсумків і нагородження переможців!

Спасибі всім учасникам, всім талановитим вихованцям і їх керівникам! Щира вдячність членам журі за суддівство і проведення майстер-класів! Щира вдячність ЗСУ! Організатори Фестивалю запросили всіх до співпраці і в організації проведення “Осінні барви Буковини 2025”

І спільні фото на пам’ять…

Вітаємо учасників і переможців! Дякуємо всім за співпрацю!

Далі буде…

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Дякуємо, Барви – 2024… До зустрічі, «Осінні барви Буковини» – 2025! спершу з'явиться на Медіа-Версії.

UNІCA є незалежною міжнародною організацією до якої входять 29 країн світу. Вона є членом CICT – Міжнародної ради з питань кіно, телебачення та аудіовізуальної комунікації при ЮНЕСКО.

Метою фестивалю є: — сприяння розвитку відео та фільмовиробництва, як засобу міжнародного спілкування; — підтримка міжнародного культурного співробітництва; — представлення федеративних членів в UNESCO; — досягнення визнання свободи і незалежності вираження федеративних членів.

Основна подія щорічного фестивалю UNICA — це першість світу, на якому кожна з кінофедерацій представляє фільми, зняті протягом останнього року. Премії вручаються міжнародним журі, до складу якого входять також і професійні кінорежисери. Найцікавіші роботи нагороджуються золотими, срібними та бронзовими медалями. Для молодих кінорежисерів, вік яких не перевищує 25 років, проводиться конкурс «UNICA-Jeunesse». Він також є частиною конкурсної національної програми.

Фестиваль 1-хвилинних фільмів також проводиться в рамках фестивалю UNICA, в якому можуть брати участь і організації, які не є членами UNICA. Цей конкурс проводиться для фільмів, тривалість яких не перевищує 1 хвилини. У відкритому режимі проходить підсумкове обговорення журі, на якому визначається фільм-переможець.

Гості фестивалю і глядачі мають можливість зустрітися з авторами фільмів і взяти участь в обговоренні. Обговорення зазвичай проводяться за допомогою синхронного перекладу. Для учасників фестивалю і членів організації UNICA проводяться також різні тематичні форуми, на яких вони обмінюються своїми ідеями та досвідом.

Від 18 до 23 серпня 2024 року у місті Познань( Польща), пройшов 84 Кіноконкурс між країнами світу «UNICA – 2024». Цьогоріч на конкурсний перегляд було надіслано 79 короткометражних та 16 однохвилинних фільмів з 24 країн світу.

Медіастудія «AIДА», яка співпрацює з комунальним закладом «Чернівецький обласний центр науково-технічної творчості учнівської молоді» та з Національною спілкою кінематографістів України, отримала спеціальний приз UNICA – «Золоту медаль» і стала єдиним від України представником UNION INTERNATIONALE DU CINEMA (UNICA – Міжнародна спілка кіно, член офіційної ради UNESCO).

Інна Плотнікова, яка є головою ГО ” Медіастудії “АІДА”, методист КЗ ЧОЦНТТУ, керівник “Медіастудії “AIDA” Чернівецького ОЦНТТУМ, керівник гуртків “Дитяча анімація” та “Математика для допитливих”, розповідає про події на фестивалі: «До Національної програми України увійшли чотири фільми: анімаційний фільм «Щастя», створений дитячою студією «Ракурс» Верхньодніпровського палацу сумісно з обласним кіноцентром «Веснянка»; ігровий фільм «Мед на устах, жовч у серці», створений «Медіастудія «AIDA» Чернівецького обласного центру науково-технічної творчості учнівської молоді; документальний фільм «Остання зйомка», автор В’ячеслав Бігун та анімаційний фільм «Ластівчина любов» створений на дитячо- юнацькій студії «Веснянка», м. Дніпро. Всі учасники отримали дипломи, а документальний фільм В’ячеслава Богуна отримав бронзову медаль UNICA. Жуківська Катерина, керівник гуртків “Ігрове та документальне кіно” та “Моя майбутня професія(ІТ-журналістика+англійська)” КЗ ЧОЦНТТУМ, автор конкурсного фільму “Мед на устах, жовч у серці”».

І саме головне ,  що Фестиваль «Осінні барви Буковини» отримав ексклюзивне право формувати програму аматорських фільмів, які будуть представляти Україну на щорічному Міжнародному фестивалі аматорського кіно «UNICA».

Ірина Чернега, член оргкомітету фестивалю «Осінні барви Буковини», заступник директора з навчально-виховної роботи Чернівецького ОЦНТТУМ, зазначила, що  Всеукраїнський відкритий фото-, кінофестиваль «Осінні барви Буковини» проводиться з метою відродження та розвитку фото-, кіноаматорства в Україні, згуртування талановитої та ініціативної молоді, розвитку дитячої фото- та кінотворчості,  створення сприятливих умов для самореалізації дітей та молоді у галузі аудіовізуальних мистецтв; стимулювання творчого, інтелектуального, духовного розвитку дітей та молоді,  обміну практичним досвідом учасників шляхом організації майстер-класів; популяризації кращих робіт юних аматорів.

У 2024 році світова культурна спільнота відзначатиме 100-літній ювілей Сергія Параджанова. За рішенням ЮНЕСКО, 2024 проголошено роком Сергія Параджанова. Беручи до уваги важливість постаті геніального митця для українського й світового кіномистецтва, культури загалом, організатори Фестивалю прийняли рішення вшанувати памʼять Сергія Параджанова та присвятити проведення Фестивалю-2024 знайомству з творчістю відомого кінорежисера.

Ще раз вітаємо фестиваль «Осінні барви Буковини» з міжнародним визнанням. Це почесно, відповідально. І це – нові виклики.

«UNICA – 2024»  проводився у Польщі, а мав відбуватися в Скадовську,  Херсонської області, в Україні. Отже, по закінченню війни Чернівці набудуть право приймати щорічний міжнародний кіноконкурс між країнами UNICA.

©Тетяна Спориніна,
фото з архіву ОЦНТТУМ

Запис Медіастудія «AIДА» з Чернівців отримала у Польщі спеціальний приз UNICA – «Золоту медаль» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

«Штука була добра, але зворушуюча. Знана фільмова артистка А. Н. грала ролю героїні і заворожувала публіку», – Ольга Кобилянська, «Апостол черні», 1926.

13 червня 2024-го у Муніципальній бібліотеці імені Анатолія Добрянського відбулася чергова зустріч з обговорення історії розвитку кіномистецтва «Ера німого кіно: Аста Нільсен як символ епохи». Аста Нільсен увійшла в історію культури ХХ століття як легендарна кінозірка, родоначальниця серійних образів фатальних жінок. 

«У кабінеті Ольги Кобилянської на етажерці в «крокодиловій» рамочці зберігається жіночий фотопортрет. Зі світлини сміливо, ніби затягаючи в глибину великих очей, дивиться на нас улюблена акторка письменниці – датчанка Аста Нільсен (1881–1972). До речі, кіно як новий вид мистецтва взагалі підкорило О. Кобилянську. Вона навіть виробила свій підхід до перегляду фільму. Перший раз дивилася, щоби ознайомитися з сюжетом, вдруге йшла до кінозалу, щоби придивитися грі акторів, а під час третього візиту стежила за грою тільки одного актора, який сподобався особливо», –  Юлія Микосянчик, старший науковий співробітник літературно-меморіального музею Ольги Кобилянської.

Перші фільми в історії кіно Луї Лепренса:  Людина, що виходить з-за рогу (Man Walking Around the Corner), 1887; Сцена в саду Раундхей (Roundhay Garden Scene), 1888; Рух транспорту мостом у Лідсі (Traffic Crossing Leeds Bridge), 1888; Акордеоніст (Accordion Player), 1888.

Катерина Теленько розповіла про історію німого кіно.  Переглянули «Прибуття поїзда на вокзал Ла-Сьота»,  днем його прем’єри вважають 28 грудня 1895 року.  Перегляд кінострічок в Чернівцях став можливим доволі швидко, адже перший кінотеатр в місті відкрили ще в 1899 році за адресою Панська, 12 в будинку Пайлера, а пересувні кінотеатри і гастролі європейських прокатчиків стали для міста його якщо не частим, то доволі звичним явищем. Відкриття нових кінотеатрів не змусило себе чекати, а покази найпопулярніших стрічок відбувалися в кінотеатрі “Urania” (пізніше “Central”) в приміщенні зали музичного товариства (сучасна Філармонія), куди сходилися всі представники прогресивної молоді.

«”Вам не треба дивитися роздражнюючі вистави, — сказав він перший і в його голосі пробивсь м’який звук. — Пригадую собі тепер, що ми, ви, Др. Емі, моя сестра і я бачили раз в кіні подібну штуку, коли не помиляюся то це була Ібсена “Примари”. Кажуть, Ібсен писав для хорих”.
Вона заперечила головою.
“Ні, він писав для здорових. Ця штука написана данцем, автором У. Г. виключно для великої артистки, щоб своїм талантом впливати на публіку, не поминаючи і змісту”.
“В тім разі “фантазія””, — закинув Юліян, щоб щось сказати і заспокоїти дівчину…», – Ольга Кобилянська, «Апостол черні», 1926.

Більш детальніше  Катерина Теленько зупинилася на розвитку кар’єри Асти Нільсен. Перший же фільм за її участі «Безодня» (Afgrunden, 1910) забезпечив їй та режисеру Урбану Ґаду контракт на виробництво декількох фільмів у Німеччині, який потім було подовжено до 1915 року.  Зворушливий танець у виконанні Асти Нільсен сприяв популярності цієї трагічно-еротичної мелодрами. «Нова жінка» замінила вікторіанський жіночий ідеал.

Дякуємо Катерині Теленько  та Лесі Щербанюк за першу презентацію  циклу зустрічей про  історію кіномистецтва. Дякуємо  Муніципальній бібліотеці імені Анатолія Добрянського, присутнім глядачам за спільний перегляд фільмів, обговорення, дискусію.

©Тетяна Спориніна,
фото автора

p.s.

p.s.2

17.07.2024

Під час війни дивлюся німі фільми. Вони допомагають абстрагуватися. Особливо в спеку. Коли вдома, через спеку, і є світло. Німі – бо це ж не маніпулювання з метою пропаганди. І ще завдяки цій зустрічі у  Муніципальної бібліотеці Добрянського, у Музеї кіно переглядаю фільми епохи німого кіно, і велику серію Asta Nielsen, де показали понад 20 фільмів… І у Асти Нільсен була своя, особлива The ABC of Love, абетка кохання…

The ABC of Love…

Запис «Штука була добра, але зворушуюча» – ера німого кіно: Аста Нільсен як символ епохи… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

А від 12.10 до 14.10.2023 Фестиваль проходив у Вижниці.  Це майстер-класи, брифінги, обговорення конкурсних робіт членами журі і учасниками. Робота у творчих студіях і творчих майстерня, перегляди фільмів. Нагородження призерів І етапу Фестивалю.

А вже 14 жовтня завершилися «Осінні барви Буковини»…Ранок 14 жовтня був теплим та сонячним. У цей день було і кільцеподібне сонячне затемнення 134 сароса, максимальну фазу якого можна було спостерігати на території США, Центральної Америки, Колумбії та Бразилії. У Вижниці ми просто спостерігали сонячний день з великими тінями…

Підведення підсумків і нагородження «бліц» конкурсів.

Результати «бліц». Кіно. Cлово членам журі.

Петро Плешко, директор Чернівецького ОЦНТТУМ від імені організаторів подякував всім учасникам, всім талановитим вихованцям і їх керівникам! Щира вдячність членам журі за суддівство і проведення майстер-класів! Щира вдячність ЗСУ! Запрошуємо всіх до співпраці і в організації проведення «Осінні барви Буковини 2024».

Вітаємо учасників і переможців! Дякуємо всім за співпрацю!

Більше фото із закриття Фестивалю за посиланням – ДЯКУЄМО, БАРВИ!.. ФЕСТИВАЛЬ «ОСІННІ БАРВИ БУКОВИНИ» ЗАВЕРШИВСЯ…

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис XX фестиваль «Осінні барви Буковини 2023» звершився. Дякуємо, Барви! спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Цьогоріч у Фестивалі участь взяли команди юних фото- та кіноаматорів з 84 закладів системи освіти та культури 21 області України. На розгляд професійного журі фестивалю було подано понад 700 фоторобіт у 9 жанрах і 119 кіноробіт у 7 жанрах. За результатами оцінювання відібрано 100 конкурсантів, які пройшли на очний етап Фестивалю.

Організаторами Фестивалю є: Міністерство освіти і науки України, Український державний центр позашкільної освіти, Департамент освіти і науки Чернівецької ОВА, Чернівецький обласний центр науково-технічної творчості учнівської молоді та Громадська організація «Медіастудія «АІДА». Партнери фестивалю: Дитячий фонду ООН (ЮНІСЕФ), мережа магазинів «ТАНО-Чернівці», Благодійний фонду «Об’єднані перемагати», Товариство «Трембіта», Міжнародна благодійна організація “World Vision International”.

Участь у заході та нагородженні найкращих робіт взяли Юлія Грицку-Андрієш-заступниця начальника Чернівецької обласної військової адміністрації; Оксана Гринюк-заступниця директора Департаменту освіти і науки ЧОВА; Юрій Демедюк-заступник Українського державного центру позашкільної освіти; Віталій Голубєв-секретар Національної спілки журналістів України, засновник Школи універсального журналіста та всеукраїнського конкурсу «Я – журналіст!»; Володимир Войтенко-голова правління Спілки кінокритиків України. Всіх переможців у номінації «Кінороботи» та «Фотороботи» можна подивитися за посиланням «Осінні Барви Буковини – 2023». Вітаємо!

Упродовж трьох наступних днів триватимуть майстер-класи від фахівців фото та кіноіндустрії. Окрім цього, конкурсанти матимуть змогу відвідати музеї, ознайомитися із мистецькими і культурними традиціями та  звичаями  Буковини. 

Незабутні враження, нові знайомства, плани, мрії, емоції. Дякуємо ЗСУ за мирне небо! Попереду продовження фестивалю «Осінні барви Буковини 2023»… Успіхів і перемог!

©Тетяна Спориніна, фото автора

Запис Стартував XX ювілейний фестиваль «Осінні барви Буковини 2023» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

21 березня у культурно-мистецькому центрі імені Івана Миколайчука в Чернівцях відбувся допрем’єрний показ фільму Дмитра Сухолиткого-Собчука «Памфір». Фільм, що привернув увагу світової спільноти. Після перегляду глядачі мали можливість поспілкуватися з режисером стрічки Дмитром Сухолитким-Собчуком, виконавцями головних ролей – Олександром Яцентюком, Соломією Кириловою та іншими акторами та творцями фільму.

У центрі сюжету — історія родини Леоніда на прізвисько Памфір. Чоловік їздить на заробітки й намагається побудувати для родини світле майбутнє. Вдома на нього завжди чекають жінка Олена та син-підліток Назар. Памфір повертається додому. Намагаючись знайти гроші, аби відшкодувати збитки сина та зробити документи, щоб знову поїхати на заробітки, Леонід вдається до незаконної діяльності, чим накликає на себе гнів місцевого кримінального авторитета Морди. Події картини розгортаються напередодні традиційної Маланки. Зйомки відбувалися в Чернівецькій та Івано-Франківській областях. Деякі сцени знімали у Красноїльську, Верхніх Петрівцях та на Сторожинеччині. 

«Памфір» — спільне виробництво України, Франції, Польщі, Чилі, Німеччини та Люксембургу. Виробництво компанії Bosonfilm, у співпраці з Les Films D’Ici, Madants, Quijote та у партнерстві з Mainstream pictures, Soilfilms, Wady Media та Moderator. Продюсери: Олександра Костіна, Євгенія Яцута, Лора Бріан, Клаудія Смея, Богна Шевчик, Жанкарло Насі. Ко-продюсери: Артем Колюбаєв, Альона Тимошенко, Сільвана Сантамарія, Адольф Ель Ассаль, Адам Гуделл.

Ролі у фільмі виконали Олександр Яцентюк, Соломія Кирилова, Станіслав Потяк, Мирослав Маковійчук, Олена Хохлаткіна, Іван Шаран, Олександр Ярема, Римма Зюбіна, Андрій Кирильчук, Петро Чичук, Галина Свята, Георгій Поволоцький, Олексій Лейбюк та Зіновій Симчич. Окрім професійних акторів, до фільмування масових сцен залучили місцеве населення.

Девелопмент проєкту здійснювався за підтримки Український культурний фонд. Виробництво фільму підтримали ДержКіно України, Polski Instytut Sztuki Filmowej, CNC – Centre national du cinéma et de l’image animée, Чернівецька обласна рада та міжнародні фонди visions sud est – VSE, Hubert Bals Fund, та Goteborg Film Fund.

Нове українське кіно стрімко розвивається і фільм Дмитра Сухолиткого-Собчука «Памфір» став помітним та тріумфальним явищем за кількістю нагород і фестивальних показів. «Памфір» – це дійсно сучасне українського кіно, яке підкорило світ.  І дуже важливим є те, що фільм повністю сприймає і розуміє не тільки український глядач, а він так само знаходить відгук і у глядача інших країн, інших традицій і ментальності. Дякуємо всім творцям цього фільму.

Більше фото з допрем’єрного показу фільму за посиланням – 23 БЕРЕЗНЯ У ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ ПРОКАТ ВИХОДИТЬ ФІЛЬМ «ПАМФІР».

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис В український прокат вийшов фільм «Памфір» Дмитра Сухолиткого-Собчука спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Історія мера Чернівців у 1941-1942 роках Траяна Поповича, якого в Ізраїлі проголосили Праведником світу. Фільм презентує вражаючі історії порятунку чернівчан у часи Другої світової війни. Це спільний проект В’ячеслава Хабайла, Сергія Воронцова та Благодійного фонду «Суспільні ресурси та ініціативи» за фінансової підтримки європейського фонду Roaid.

Керівник проекту: Сергій Гакман.
Оператори: В’ячеслав Хабайло, Віталій Яскевич.
Монтаж: Андрій Дубінецький.
Актори: Іван Данілін, Олексій Григорчук.

Літературний редактор: Олеся Андрійчук.
У фільмі беруть участь: архівіст, дослідник, співавтор книги про Траяна Поповича Драгош Олару; директор музею історії та культури євреїв Буковини Микола Кушнір; доктор філологічних наук, перекладач Петро Рихло; директор Чернівецького обласного краєзнавчого музею Ірина Яворська; дослідник біографії та організатор першого музею Траяна Поповича у Румунії Флорентін Лєхач.

Траян Попович став мером Чернівців у найбільш трагічний період історії міста (1941-1942). Він  урятував життя тисячам чернівчан єврейського походження. В Ізраїлі 1969 року йому надали звання Праведника народів світу з формулюванням «на знак особливої вдячності за порятунок двадцяти тисяч чернівецьких євреїв від депортації у табори смерті в Трансністрії».

Під час війни дуже важливим є  слово «любов», взагалі любов,  як і залишатися людиною у драматичних, складних обставинах. Війна не здатна зруйнувати любов, що є основою життя людини…

…
ніщо
ми були, є і будем,
квітучи:
троянда-Ніщо, троянда-
Нікому.

Пауль Целан
Переклад: Петро Рихло

…Ein Nichts
waren wir, sind wir, werden
wir bleiben, bluhend:
die Nichts, — die
Niemandsrose…

Дякую всім, хто працював над створенням фільму…

Більше фото з заходу за посиланням – ЛЮБИТИ ТЕ, ЩО Є…

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Перегляд документального фільму «Виживуть тільки закохані. Траян Попович та інші» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Переглянула «Носоріг» режисера Сенцова. Налаштована коментарями на кшталт «Не зміг навіть додивитися трейлер» і «Ця естетика 90-х мене зовсім не приваблює», остерігалася, що справді буде щось «не те». Виявилося – цілком пристойне кіно.

Так, про 90-ті – які, мабуть, ображають чиїсь «естетичні уподобання». Але я перепрошую – приміром, війна (будь-яка, чи перша світова, чи друга, чи середньовічні баталії, чи сьогоднішні обстріли Луганська мсклями) – це також бруд, кров, смерть і антисанітарія. То про це також кіно не знімати? Це не про естетику взагалі-то, а про реальність.

Так, багато натуралізму (прям іноді очі закривала, щоб не все бачити). Ну так і в раблевському «Гаргантюа і Пантагрюелі» натуралізму завалісь, а це ж класика.

Так, до Сєнцова вже про 90-ті детально розказали росіяни в кримінальних драмах «Брат» і «Бригада». Розказали російською і оспівали таких симпатичних і справедливих (ну трохи вбивць, але то таке, «побочка») Данілу Багрова-Бодрова і Сашу Бєлого-Бєзрукова з дружною компанією.  А тут нарешті вбивця – таки вбивця (хоч і також, що приховувати, симпатичний. І ще й совісний в кінці).

Так, можна закинути цьому фільму, що він спізнився років на 10-15. А можна пригадати, що його проєкт розпочався 2012-го (саме тоді, коли вийшла «Бригада»), але робота над ним була призупинена через арешт Сєнцова мсклями. Ось де той десяточок років і подівся (з них 5 – незаконного арешту).

Так, совісність героя, може, таки трохи притягнута за вуха. Але коли російський вбивця голосно міркує «тварь лі я дрожащая ілі право імєю» – то це стає класикою рос.літератури, а якщо сумління говорить українською – то воно надумане?

Сподобався художній прийом на початку фільму, коли камера вихоплює з життя родини героя в його помешканні тільки найважливіші епізоди, і за лічені хвилини показують роки, які сформували все так, як є. Сподобалися деталі – та сама «естетика 90-х» передана дуже точно, від одягу, інтер’єрів – до музики.

Незрозумілими так і залишилися причини пробудження сумління в героя, і кому він «сповідався» в машині (мабуть, це був якийсь уявний персонаж в голові самого Носорога). В окремих сценах був поганий звук – важко було розібрати слова.

Але загалом – цілком собі нормальне кіно. Не традиційне – не про героїв чи козаків, не за мотивами української класики, не у вишиванках. Про інший бік життя, яке також було частиною історії. І подекуди залишається (фраза Носорога в кінці, про те, що з друзів – когось уже немає, а «найбільш ушлі» стали депутатами цілком актуальна).

До речі, у Чернівцях «Носоріг» показують у комунальному кінотеатрі «Чернівці» (о 15.10 – «дуже зручний» час, зате у великому залі) і в «StarMax» (о 12.30 та 23.30 – також «зручно», правда ж? А анонс фільму на фб супроводжує сентенція «Не існує поганих людей – існують погані вчинки». Ну не знаю, не знаю, чи вловив SMM-ник цього кінотеатру головну ідею фільму, покликаного взагалі-то зняти шлейф романтизації з бандитів 90-х…) А директор кінопалацу «Чернівці» Руслан Зварун вважає, що цей фільм нецікавий глядачеві.

Мені за збігом обставин фільм «Носоріг» вдалося подивитися в Києві.

Загалом інтернет показав, що в столиці цей фільм демонструють 15 кінотеатрів, у кожному – від 1 до 4 сеансів. Мені за часом і розташуванням підійшов найстаріший (існує від 1913-го року!) кінотеатр столиці – «Ліра». І от на цьому факті хотілось би зупинитися детальніше. Зацікавило, як саме позиціонує себе цей кінотеатр.

“Ліра” є незвичним камерним простором, фактично єдиним київським однозальником. Тому більшість подій, які відбуваються тут, – це своєрідні кіно-квартирники – зустрічі, обговорення, фестивальні події. І більшість контенту – це безпосередня співпраця команди кінотеатру із українськими та закордонними кінорежисерами, акторами, музикантами, – пишуть на сайті кінотеатру.

Також там повідомляють, що “Ліра” з грудня 2018 року має власний кіноклуб документального кіно “LiraDOC”, у рамках якого відбуваються покази документальних стрічок та їх обговорення із командами репрезентованих стрічок і, звісно, глядачами.

І головне.

“Ліра” переважно не показує розважальний контент, адже аудиторія кінотеатру більше сфокусована на авторському кіно, документалістиці, історичних картинах тощо, – пишуть на сайті.

Шах і мат. Виявляється, можна не показувати розважальний контент – і все одно залишатися «на плаву», а не скаржитися, що «глядачеві нецікаво», «касові збори українських фільмів малі», «фільм знятий не в тому форматі, тому його неможливо поставити в малий зал на три сеанси», «університет на дистанційці, тому ми працюємо лиш три дні на тиждень, бо в кінотеатр переважно ходять студенти». Можна не шукати ці та інші відмовки, як це роблять у Чернівцях, а просто працювати з «неприбутковим контентом» – і не закриватися. Тим паче, що ніхто ж не вимагає в Чернівцях (не місто-мільйонник, зрозуміло ж) геть відмовитися від «голлівуду» не користь, наприклад, української документалки. Просто треба мати хоч трохи бажання просувати українське… Чи це для нашого міста утопія?

Маріанна Антонюк

Запис Українська кримінальна драма у межах чернівецької культурної утопії спершу з'явиться на Медіа-Версії.

В основі сценарію лежить реальна історія командира штурмової групи добровольчого батальйону «Донбас» Тараса Костанчука, який виступив продюсером картини і зіграв у фільмі самого себе. Але головний герой картини – батальйон «Донбас». У фільмі йдеться також про загиблих в Іловайську реальних героїв – «Шульца», «Скіфа», «Франко», «Самольота», «Карата» та інших бійців.
Крім Тараса Костанчука, в стрічці знімалися близько 50 добровольців батальйону «Донбас», які вийшли живими з Іловайського котла.

Іван Тимченко – режисер
Світлана Соловйова – продюсер
Михайло Бриних – сценарист стрічки
Тарас Костанчук – учасник боїв за Іловайськ, продюсер фільму і виконавець однієї з головних ролей
Анастасія Ренард – Світлана (актриса)
Руслан Сокольник – Квентін (актор)

Серпень 2014 року. Командир штурмової групи батальйону «Донбас» Тарас Костанчук (позивний Бішут) отримує тяжкі поранення в боях за Іловайськ. Він не має змоги пересуватись на рівні зі здоровими бійцями й залишається в наповненому ворожими військами місті. Бішут виживає завдяки допомозі місцевих жителів, які його переховують та дбають про нього. Тим часом військового розшукує російський офіцер Рунков, окупаційний комендант Іловайська.
Військова драма «Іловайськ 2014. Батальйон «Донбас» заснована на реальних історіях ветеранів-добровольців.

На показі фільму були і батьки Олексія Буравчикова (позивний «Ведмідь») пані Валентина Буравчикова і пан Юрій Буравчиков.
Під Іловайськом загинули чернівчани Леонід Петихачний і Сергій Ткачук…

Після перегляду фільму глядачі і творці фільму дискутували, запитували про сюжет, достовірність, документальність, прототипів героїв…

Наші воїни потрапили у щільне кільце ворога, який мав значну чисельну перевагу. У «котлі» опинилися батальйони «Донбас», «Дніпро-1», батальйони МВС «Херсон», «Світязь» і «Миротворець», «Шахтарськ», а також зведена рота 93-ї та 17-ї бригад Збройних сил України.

Юрій Здоренко
Не вмирай
Тиша пливе,
Доля веде
Йдем по війні,
Як у ві сні.
Вітер
З неба
Чорним
вороном до нас злітає.
Страху нема,
Жалю нема.
В пеклі арти
Ми стали брати.
Вітер
З неба
Чорним
вороном до нас злітає…

Вічна пам’ять і слава Героям!

Більше фото з допрем’єрного показу фільму за посиланням – «СУДИТИ ПРО ТЕ, ЩО ТАКЕ ВІЙНА, ПО-СПРАВЖНЬОМУ МОГЛИ Б ЛИШ МЕРТВІ; ТІЛЬКИ ВОНИ ПЕРЕЖИЛИ ЇЇ ДО КІНЦЯ»

29 серпня у кінопрокат виходить військова драма «Іловайськ 2014. Батальйон «Донбас»». Це особливе кіно про битву українських вояків за місто Іловайськ і вихід з Іловайського котла вперше покажуть саме в той день, коли й відбулася фінальна частина Іловайської трагедії.

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Допрем’єрний показ фільму «Іловайськ 2014. Батальйон Донбас» у Чернівцях спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Про те, що у Чернівецькому музично-драматичному театрі зніматимуть  картину за романом Софії Андрухович «Фелікс Австрія», чутки ходили тривалий час. І от це вже не чутки: робота над стрічкою «Віддана» відбуватиметься в Чернівцях від 30 квітня до 2 травня, переважно в стінах нашого облмуздраму – перлини театральної архітектури не лише України, інформує «Голос України». Окрім головних виконавців, українців Олесі Романової та Романа Луцького, польської актриси Маріанни Янушевич,  участь у цьому процесі братимуть і чернівчани, яких відбирали на кастингу. Зніматиме фільм українська таки кінокомпанія FILM.UA Production.

Сценарій стрічки – від Аліни Семерякової у співпраці із Софією Андрухович. Оператор-постановник картини – Олексій Ламах, художник-постановник – Олександр Батен. Режисерка кінострічки – Христина Сиволап. В організації кастингу та зйомок допомагала Буковинська кінокомісія. Прем’єра очікується 2020-го.

Запис Кіно в Чернівцях знімають знову спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Sofia Meetings – це міжнародний ринок для проектів першого, другого і третього фільму режисерів, який збирає понад 300 іноземних продюсерів, дистриб’юторів, представників інших кіноринків, міжнародних sales- компаній, фондів, TV баєрів, а також відбірників ключових кінофестивалів світу. Проект «Памфір», нещодавно відібраний до однієї з найпрестижніших резиденцій для режисерів –Cinéfondation Residence Каннського міжнародного кінофестивалю, буде представлено під час Feature Films Pitching – окремого модуля Sofia Meetings, де режисери презентують свої проекти для отримання фінансування та залучення міжнародних партнерів. Серед 24 відібраних проектів з різних країн Європи – Хорватії, Естонії, Болгарії, Франції, Польщі, Ізраїлю тощо, Україна виступає з єдиним проектом – фільмом «Памфір» виробництва студії BOSONFILM під керівництвом продюсерки Олександри Костіної.

Попередній проект Сухолиткого-Собчука – короткометражний фільм «Штангіст» спільного виробництва України та Польщі – здобув чотири Гран-прі на міжнародних фестивалях, серед яких Premiersplans à Angers у Франції і Варшавський кінофестиваль, а також отримав кваліфікацію на премію «Оскар».

Запис «Памфір» завойовує світ спершу з'явиться на Медіа-Версії.