Марія Примаченко створила, здавалося б, радісні сцени з тваринами і з сільського життя. Але придивіться ближче, і ви побачите жахи, які створив у її країні Сталін.

Вона знову стала національним символом, її роботи тиражували на мітингах по всьому світі.

“Нагодуй мене…” –  один із творів Примаченко, на тему сталінського терору-голоду, що вбив 3,3 млн українців. Фото: Фонд Примаченко.

На Міжнародній виставці 1937 року в Парижі два колосальних павільйони стояли один проти одного. Одним з них була гітлерівська Німеччина, увінчана нацистським орлом. Іншим був сталінський Радянський Союз, увінчаний статуєю робітника і селянина, що тримаються за руки. Це було символічне зіткнення в той момент, коли в Іспанії на смерть боролися праві та ліві. Але десь усередині радянського павільйону, серед усього соцреалізму, були малюнки казкових звірів і квітів, наповнені чуттєвою фольклорною магією. Вони підірвали епоху диктаторів не менше ніж тріумфом людської уяви над терором і масовою смертю.
Ці піднесені витвори – роботи української художниці Марії Примаченко, яка знову стала символом виживання в розпал війни з диктатором. Примаченко, яка померла 1997 року, є найулюбленішою художницею обложеної країни, національним символом, робота якої зображена на  поштових марках. Український астроном Клим Чурюмов навіть планету назвав на її честь.
Коли під російськими бомбардуваннями загорівся краєзнавчий музей в Іванкові, українець, ризикуючи життям, врятував 25 її робіт. Але вся творчість Примаченка зараз під набагато більшою загрозою. Оскільки Київ зазнає важких обстрілів, під загрозою 650 картин і малюнків художниці, які зберігаються в Національному музеї народного декоративного мистецтва.

«Убивчий зловмисник в Едемі» … ще одне з гротескних творінь Примаченко. Фото: Фонд Примаченко.

Кажуть, що коли деякі картини Примаченко були показані в Парижі в 1937 році, їхню появу вітав Пікассо, сказавши: «Я схиляюся перед художнім чудом цієї геніальної українки». Це мало художній сенс. Бо ця молода селянка, яка ніколи в житті не навчалася, випускала на волю монстрів і створювала казки, які перегукувались з творчістю Пікассо та його друзів-сюрреалістів. На цій Міжнародній виставці Пікассо представив Герніку в іспанському павільйоні, використовуючи зображення бою биків, щоб відобразити жахи війни. Примаченко також представляла первісні міфи, щоб осягнути жахливий досвід українців.
Її твори 1930-х років – це сцени життєвої сили села. На одному з них гарний птах, схожий на павича, з жовтим тілом і блакитними крилами сідає на спину коричневого, повзаючого створіння і кладе їжу йому в рот. Чому славний птах годує цього нелітаючого монстра? Чи це акт милосердя – чи продукт гротескної омани? На іншому малюнку така ж барвиста пташка, здається, має власне дитинча в роті. Несе його ніжно, можна подумати, але якщо нічого не знаєш про історію України.
На перший погляд, Примаченко може здатися просто колоритним, декоративним і «наївним», фольклористом із яскраво вираженим відчуттям зразка. Звичайно, її пізніші роботи після 1945 року яскравіші, більш формальні та розслаблюючі. Але в її попередніх творах є набагато сильніший прихований відтінок. Бо Примаченко стала художницею у десятиліття, коли Сталін знищував українське селянство. Сільське населення гинуло мільйонами від голоду, який він свідомо заподіяний у Радянській Україні з 1932 по 1933 роки.

Спочатку поставки продовольства були невдалими через раптову безжальну спробу «колективізувати» сільське господарство. Селянам більше не дозволялося займатися власним господарством, вони змушені були приєднатися до колективів у драконівській політиці, яка мала на меті забезпечити продовольством новий міський пролетаріат. Україна була і є великою зерновою країною, але шок від колективізації кинув сільське господарство в хаос. Голодомор, як зараз називають цей терор-голод, широко сприймається як геноцид: Сталін знав, що відбувається, і все ж подвоїв, відмовляючись від допомоги, арештовуючи селян, якщо вони жебракували в містах або шукали державної допомоги. У жахливому передвісті власної логіки та аргументів Путіна, ця жорстокість була викликана смішним уявленням про те, що голодні насправді були українськими націоналістами, які намагалися підірвати радянську владу.

«Здається розумним, — пише історик Тімоті Снайдер у своїй  книзі Bloodlands, — запропонувати цифру приблизно 3,3 мільйона смертей від голоду й хвороб, пов’язаних із голодом, у Радянській Україні в 1932–1933 роках». Це були жахливі смерті, і вони відбувалися навколо Примаченко в її селі Болотня. Деякі люди були доведені перед смертю до канібалізму. Трупи голодуючих у свою чергу ставали їжею.
Народившись у 1908 році, Примаченко мала 20 років, коли стала свідком цього пекла на Землі – і пережила його, щоб стати художницею. Але жах не закінчився з голодом. Так само, коли її роботу 1937 року відправили до Парижа, лютував сталінський Великий терор. Його часто уявляють як різанину міської інтелігенції та політиків, але він прийшов і в українське село.
Тож тільки дуже байдуже око не побачить тривожну сторону раннього мистецтва Примаченко. Птах у роті батьків, павич годує звіра. Можливо, в таких образах дивних і  невірно народжених створінь, загублених у природі,є і почуття провини вцілілих… Один із її фантастичних звірів виявляється сліпим, його зубастий рот розкритий у сумному голосінні, коли він йде садом на чотирьох заціпенілих лапах. Змія і багатоголова гідра також з’являються серед квітів, як оманливо красиві, але вбивчі зловмисники в Едемі. На іншій із цих робіт середини 1930-х років славний птах від страху відкидається назад, коли менший сідає на його груди з відкритим дзьобом.
Немає нічого декоративного чи заспокійливого в зображеннях, на які звернула увагу ця хоробра художниця. Далека від того, щоб невинно оживити традиційне народне мистецтво, її самотні чи вбивчі монстри існують в отруєній насильством природі. І все ж їй це зійшло з рук – і навіть була офіційно просунута прямо в розпал сталінського терору, коли мільйони вбивали лише за підозри в незалежності. Можливо, це було тому, що навіть параноїдальні сталіністи не вважали, що пересічна селянка становить загрозу.

Мітинг за мир у Сан-Франциско, відтворення твору Марії Примаченко під назвою «Голубка розправила крила та просить миру». Фото: John G Mabanglo/EPA.

Примаченко згадала, що в дитинстві одного дня доглядала за тваринами, коли «почала малювати паличкою на піску справжні й уявні квіти». Це образ, який повторюється в народній творчості – так починав і великий середньовічний художник Джотто. Але саме вміння вишивати, якого навчала її мама, привело її до участі в художній виставці в Києві. Радянська система покровительськи зарахувала її до селянських художників. «Інтелектуал», який створював такі роботи, міг потрапити в ГУЛАГ або ще гірше.

Та щоби побачити суцільне диво її досягнень, ви повинні також поставити Примаченко в її час, а також на її місце. Радянський Союз у 1930-х роках невпинно знищував творче мислення, а Сталін нав’язував абсолютне підпорядкування усталеним правилам. Український письменник Михайло Булгаков не зміг опублікувати свої сюрреалістичні фантазії, хоча Сталін з тиранічної примхи прочитав їх сам і пощадив життя письменника. А сільська наївність творчості Примаченко дозволила їй створити таємниче, підступно жахливе мистецтво, яке мало більше спільного з сюрреалізмом, ніж із соцреалізмом.

Життя в Україні стало ще неймовірно гіршим. Примаченко створила образи, щоби відповісти на голод, але вона мовчала під час Другої світової війни, коли вторгнення Гітлера до Радянського Союзу поставило Україну на одне з перших місць у масовому вбивства євреїв. У вересні 1941 року 33 771 київських євреїв були розстріляні, а їхні тіла кинуті до яру за містом. Примаченко працювала тоді у колгоспі і не мала чим малювати.
У 1960-х роках вона була об’єктом визвольного відродження, її мистецькі образи сприяли відродженню нової української свідомості.  Це з розумінням сприйняла молодь, яка прагла відновити зв’язок зі своєю українською ідентичністю.
У країні є й інші художники, якими можна пишатися. І не в останню чергу це Казимир Малевич, титан авангарду. Відомий “Чорним квадратом”, коли вперше картина нічого не зображувала. Але ви розумієте, чому Примаченко так люблять.

Її мистецтво, з його сільським корінням, виражає надію та гордість нації. Але минуле, яке вона викликає, — це не невинна епоха щасливої сільської гармонії.

Що б вона створила з приводу терору Путіна, можна тільки здогадуватися і жахатися.

Джонатан Джонс, The Gardian, 18 березня 2022 року

Запис Найулюбленіший художник України: «Знову символ виживання у розпал війни з диктатором» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Зараз вона ще й авторка кількох книг – як дитячих, так і для дорослої аудиторії, відома художниця, що працює в різних техніках з різними матеріалами, авторка і виконавиця дещо забутого зараз жанру співаної поезії, доброчинниця, яка постійно переказує кошти і на армію, і на підтримку чернівецького «Міста Добра», де мешкають і знаходять підтримку, поки «стануть на ноги» родини у скруті…

Попри територіальну віддаленість від своєї Батьківщини, Юля завжди залишалася з Україною і Чернівцями не просто «в контексті» подій, а й їх вирі, в епіцентрі і як одна з рушійних сил.

Хоча вона вже багато років живе у США. Це, звісно, не можна порівнювати з типовими ситуаціями наших заробітчан, та все ж – це розлука з батьківщиною, з рідними… Як дається цій (справді надзвичайній!) жінці життя на дві країни, звідки береться в неї на все час і натхнення і чому любов – це найголовніше, – розповіла Юля «Версіям».

– Дякую за ураган, – жартує Юля. – Сподіваюся, що він не на робить збитків рідному місту. Спочатку було важко. Америка, звісно, мене вразила, але туга за батьківщиною була величезна. Я вже 17 років живу в Америці, але досі мої тамтешні друзі дивуються, бо я щораз кажу, що їду влітку Додому.

Завдяки інтернету ми всі маємо можливість спілкуватися з тими, хто далеко. Проте, це не те саме, що бачитись наживо. Ходити босою рідним подвір’ям, ганяти на велику рідними вуличками. Це все дуже важливо для мене.

Коли я приїхала в Америку, мені було 24 роки. Я вийшла заміж за найкращого у світі чоловіка, тому довелося покинути Україну, бо мій коханий вже давно мешкав за океаном. Правда, я погодилася не одразу, Ростик півтора року писав мені листи і вмовляв наважитися на переїзд, я відтягувала скільки могла оте непросте рішення. Перші кілька років були для мене складними, бо я перфекціоністка і маю правило: або робити щось добре, або не робити взагалі. Передусім це стосувалося мови, я боялася помилятися, тому довго мовчала. На батьківщині ж я працювала журналісткою, мова – то було моє знаряддя праці, а там я почувалася рибою.

Але мій чоловік в усьому мені допомагав. Перше літо в Штатах я часто закривалася у ванній кімнаті і просто слухала українську музику. Уявляла як там усі мої рідні і друзі вдома. Інколи на вулиці мені вважалися знайомі обличчя. Хотілося бігти до до тих людей і обіймати. Але то були не мої друзі, просто перехожі.

Що було найважливішим для успішного обживання вашої родини в новій країні? Хто яку роль у цьому грав?

Найважливіше — це завжди любов. Якщо траплялися труднощі, то ми з Ростиком долали їх разом. А так значно простіше. 16 років ми винаймали квартиру. Лише недавно у нас з’явилося власне житло. Але і в невеличкій квартирці у нас завжди збиралися друзі, яких у нас тепер, дякувати Богу, багацько. Ми часто влаштовуємо вечори з гітарою. І я, і Ростик любимо готувати, тому наші американські друзі знають що таке борщ і вареники.

Мій чоловік — це моя половинка. Мій найкращий друг. З ним цікаво і затишно. Я обговорю з ним всі свої проекти і радо вислуховую його поради.

Я кайфувала, коли малювала ілюстрації до його книжки. Ми обговорювали деталі. Він радиться зі мною, а я з ним.

Любов у такому віці — це передусім затишок. Це коли добре, що ця людина поряд. А ще — коли вам цікаво разом.

За фахом я філолог. Український! Це геть не популярна спеціальність там. Але я вже багато років треную дітей карате і Джиу-джитсу. Мені це подобається. Мій клуб не має стін, бо треную я діток у парку. Каліфорнійська погода дозволяє мені це робити майже цілий рік, за винятком сезону дощів зимою. Якщо ти не захищений стінами, твій мозок працює інакше і тобі потрібно діяти швидко. Саме тому я обрала тренування у парку. Багато наших друзів і знайомих працюють у силіконовій долині. Є багато сімей, де чоловік працює на котрусь із великих фірм, а дружина виховує дітей. Але є і чимало сімей, де працює жінка. У Каліфорнії життя дороге, тому у більшості випадків працювати доводиться обом, щоб мати змогу утримувати сім’ю.

«Мабуть, людині комфортно, коли не треба вдавати когось іншого»

На запитання, чи важко відповідати очікуванням інших – бути феєрверком емоцій, радості, «тримати марку», Юля навіть дещо дивується:

– Правду кажучи, мені важко зрозуміти це і не зовсім ясно, що значить бути інакшою. Я просто є собою. Мабуть, людині комфортно, коли не треба вдавати когось іншого. Я не намагаюся тримати якусь марку. Просто роблю те, чого не можу не робити. Мені фізично погано, якщо я комусь щось обіцяю, і не вдається це зробити. Таке буває вкрай рідко. Я намагаюся завжди дотримувати слова. Мені простіше не повечеряти і не поспати, але виконати обіцянку, аніж переживати, що щось не зроблено.

Ніколи себе ні з ким не порівнювала. Я вважаю, що кожна людина у цьому світі особлива. Бути схожою на когось іншого — навіщо? Бог так чудесно створює кожного з нас без шаблонів і трафаретів саме для того, щоби всі були неповторні. А цікаво мені з тими людьми, хто мислить без кордонів і не зашорено. Якщо в людині є внутрішня свобода і немає зверхності — це моя людина. Мені затишно з такими.

Так, я сильна. Це мій вибір. Риса мого характеру і майже три десятиліття тренувань східними єдиноборствами.

Так само і правда те, що у соцмережах я переважно показую людям кольорову картинку, бої мої внутрішні демони нікому не цікаві. У кожного купа своїх. Навіщо я буду завантажувати людей власними проблемами. Навпаки, мені хочеться відволікти їх від буденності і переключити на якусь іншу хвилю, хвилю добра і позитиву.

Міркуючи про те, чи «сила» в спорті – це більше про фізичний прояв чи про дух, пригадує, чи доводилося демонструвати свої бійцівські вміння і покласти на лопатки когось із так званої «сильної статі»:

– Застосовувати карате… Бувало і таке. Раз чи два. Але це ну зовсім не основне. Треба намагатися поводитися так, щоб ні в кого не виникало бажання тебе зачепити. Не поводитися як жертва. Ті, хто шукає проблем, як правило, обирають слабших, якщо вони відчувають, що ти можеш дати відсіч, бодай криком чи намаганням вирватись. Якщо ти випромінюєш впевненість, то є шанс, що тебе обминуть і шукатимуть легші мішені.

«Я зовсім не вважаю себе особливою»

Фонтани творчих ідей Юлії Косівчук нескінченним потоком линуть з фб-стрічки, а під час щорічних візитів з США в Чернівці за місяць вдома вона встигає стільки, скільки інші – за роки: і книжки видавати, і презентації влаштовувати, і кліпи записувати, і концерти організовувати, і мурали малювати… І це точно не тому, що у США вона цілий рік відпочиває і готується до місяця вдома – там вона також у постійному русі.

– Творчість мені потрібна, як повітря! Якщо минув день, а я нічого не створила — місця собі не знаходжу. Я помітила, що воно йде хвилями: інколи я тривалий час малюю, а потім настає хвиля музики і я пишу пісні, далі може йти період писання текстів — прози чи віршів. Я ніколи не можу передбачити яка хвиля бути наступною.

Темп, в якому я перебуваю, коли приїжджаю в Україну — справді нереальний. Бо відпустка коротка, хочеться багато встигнути. Інколи повертаюся додому пізно і відчуваю, що зовсім немає сил. Але вранці прокидаюся і знову біжу щось робити, бо знову пре.

Дуже люблю читати. Зараз багато хорошої української літератури, але і англійською читаю легко і із задоволенням.

Я зовсім не вважаю себе особливою і обирати друзів під якусь вигадану лінійку – це точно не моє. Друзів у мене справді багато, це благословення, але всі вони різні і не всі з них є творчими людьми. Мені цікава кожна людина, бо кожна людина це планета, кожна має свою історію.

Я не розглядаю творчість як заробіток. Якщо трапляються гонорари, це добре. Але я із задоволенням дарую свої картини і віддаю на благочинність, бо творити — це щастя!

Мені важко мислити стереотипами. Не знаю чи жінка має чи мусить щось робити. Серед моїх життєвих принципів і цінностей — слово ‚мусить‘ є одним із ключових. Я мама і дружина, я повинна дбати про добробут своєї сім’ї. Якщо виникне потреба працювати на двох роботах — я це робитиму. Але поки в мене є можливість створювати мистецтво — я малюватиму, писатиму і співатиму.

Зізнається, що різниця між українськими і американськими жінками є:

– Так. Американка знає, що має рівні права із чоловіком. Мені подобається бачити на дитячих майданчиках у суботу зранку татусів з малюками, бо мамі треба дати час відпочити. Це нормально. Ніде не написано, що жінка мусить робити те і се. У здоровій сім’ї обоє батьків поважають і підтримують одне одного без отих «ти ж мать, значить повинна».

Материнство — це щастя! Це найкраще, що може статися із жінкою!

Коли я чую від мамів, що в них ні на що немає часу, то не дуже їм вірю. Кажуть, що немає часу займатися собою, ходити у спортзал. Та і не треба у спортзал. Коли я на дитячому майданчику, то завжди качаю прес, або присідаю. Намагаюся доцільно використовувати час. Здається, усе те лише відмазки. Хто захоче — зможе.

І на творчість час можна знайти. Наприклад, коли ти малюєш — даєш дитині аркуш паперу і олівці і вона малює поряд.

Ти любиш творити Образи не лише на папері – а і з себе, комбінуючи одежинки. Де вдягаєшся, які кольори/бренди/поєднання найбільше любиш?

Коли я створю якийсь образ, то це вже не я, а персонаж. Мій улюблений бренд — секонд-хенд. Доступний і завжди є можливість креативити

Люблю капелюшки. Робити і носити. І байдуже, що серед натовпу я одна у капелюшку. Зробила їх кілька десятків. Багато роздарувала.

У мене і справді багато речей, бо щось я купую, щось мені дарують. Але і я ті класні речі віддаю далі, щоб хтось іще міг порадіти обновці. Тому у мене затримується лише ті вбрання, які викликають в мене якусь позитивну емоцію.

Я щаслива. Щаслива, що вмію легко відпустити образу. Щаслива, що маю можливість робити те, чого не можу не робити — творити. І найбільше — що маю сім’ю!

Маріанна Антонюк,

усі фото з Facebook-сторінки Юлії Косівчук

Запис Юлія Косівчук: ЯКЩО ТИ НЕ ЗАХИЩЕНИЙ СТІНАМИ, ТВІЙ МОЗОК ПРАЦЮЄ ІНАКШЕ спершу з'явиться на Медіа-Версії.

У Чернівецькому художньому музеї відкрито виставку «Сила кольору – сила життя», на якій можна познайомитися з роботами учасників дитячої художньої студії «Маестро», що нею вже 6 років керує художниця Наталія БАРАНОВСЬКА. І це вже четверта поспіль така дитяча експозиція.

«Чарівна скринька з сюрпризами»

– Вау, Мамо, це що, театр?

– Ні, це музей!

З такого коротенького діалогу на вході до Чернівецького художнього музею почалося моє знайомство з найменшою студійкою пані Наталі – Анничкою Вельничук. Уперши потрапивши до такого парадного й художньо оформленого приміщення, дитина не втрималася від захвату, піднімаючись урочистими сходами. Так і напрошується порівняння: кроки до прекрасного… Дівчинка лише в цьому році почала ходити до студії, але Наталія Барановська має такий принцип: у щорічній виставці студії можуть брати участь усі охочі  її вихованці. «Мої діти», як називає їх керівниця студії. Таких наймолодших у студії ще двоє-троє хлопчиків і дівчаток. Але, як здається, вони вже прониклися якимсь спільним духом любові до краси й готовністю вкладати в це працю й душу. Звісно, вони ще далекі від того, щоби виголошувати формулювання, але це відчувається хоча б у тому, як студійці тримаються гуртом, як охоче спілкуються з гостями виставки й не лише показують свої роботи, а й намагаються розповісти, що саме хотіли намалювати. Нескладні дитячі композиції вражають спершу кольором (Сила кольору – сила життя!), а далі характером виконавця, закладеним у цей малюнок. Що люблять малювати найменші художники? Пташок, рибок, котиків, квіти…  І можу стверджувати, що немає на тій виставці двох однакових – пташок, котиків чи квіточок…

Коли ви заходите до залу, де розміщена експозиція дитячої виставки, виникає враження, що ви потрапили до чарівної скриньки, усі стінки якої несуть на собі картини. Сила кольору в цих дитячих роботах дійсно-таки надихає, запалює бажанням жити. До речі, свої роботи пані Наталія виставляє поруч із роботами своїх вихованців, аж ніяк не виділяючи їх.

Кожний з дитячих малюнків Наталія Василівна оформила у паспарту, але не на білому чи темному папері, як здебільшого буває на дорослих виставках, а на кольорових аркушах – і це додаткова гра кольорів, сонячний день, що так і проситься вам у вічі та в долоні. Одне слово, радість, свято… І світлішають обличчя відвідувачів, десь відлітають хоча б не на довго, турботи мамусь і татусів… Оце порівняння з чарівною скринькою – саме від однієї з тих мамусь вихованців студії.

І ще до загального настрою: Наталія Василівна проводить уже четверту виставку своїх студійців, не впадаючи в русло «офіційної урочистості»: тут усім комфортно – і авторам-художникам, і родинам, і просто відвідувачам.

І нічого зайвого або випадкового. Назва студії немов обіцяє: «Будь-яка дитина може вирости в Маестро»

Від цього настрою логічно перенесемося через день, коли в неділю до «чарівної скриньки» завітали дві відомі чернівчанки  – актриса Діна Анепська і журналістка, вона ж майстриня- вишивальниця  Олена Чайка – із їхньою київською подругою. Жінки повільно пройшлися виставкою й око киянки «зачепилося» за дві роботи 8-річної Кароліни Бегей, що розміщені поруч, одна над одною: «Оці дві роботи я повісила б у себе вдома…», – зауважила вона.

Інколи такі безсторонні оцінки бувають важливішими за експертні висновки.

Зійти зі шляху чи вийти на дорогу?

Кілька років тому Наталія Барановська опинилася на роздоріжжі. Образно кажучи, закінчився один період її життя й треба було починати щось наступне. І вона наважилася: 1 вересня 2013 року відкрила дитячу художню студію. Чого вона вчить «своїх дітей»? Сама Наталія Барановська стверджує: «У студійцях «Маестро» отримала для себе безліч учителів – у мистецтві й по життю. Це водночас цікаво й важко – дивитися на світ очима дітей».

Наставництво Наталії Василівни ненав’язливе й позбавлене імперативності: «Може, найпростіший і найскладніший принцип у спілкуванні з дітьми – їх треба любити. Коли такої любові не відчуваєш – треба йти з педагогіки. Як на мене, дитина від занять будь-яким мистецтвом повинна отримувати задоволення. А те, що я сама щаслива від спілкування з дітьми – повторюю щоразу. Вони так відчувають мій настрій, співчувають, коли я нездужаю…»

Окрім практичних навичок, діти отримують початкові знання з теорії та історії мистецтва. Наталя Василівна знайомить їх з різними мистецькими техніками, творчими напрямами в мистецтві. Вона навіть не сподівається, що всі її вихованці будуть художниками. Але що будуть духовно багатими людьми – безперечно.

Є в роботі з дітьми ще один момент – сумний і обнадійливий водночас: діти виростають, рухаються далі, опановують професію, будують своє життя. І йдуть від тебе. Але приходять нові студійці – і це зовсім не означає, що з ними починається все спочатку: кожна дитина – творіння індивідуальне, а надто в мистецькій професії.

Як потрапляють до «Маестро»?

До студії «Маестро» дехто прийшов одразу – і «назавжди». Когось привела мама, якійсь матусі порекомендувала студію подруга… Декому з дітей доводиться діставатися до  вулиці Комарова навіть з центру міста.

У Наталі Василівни правило одне: ніколи не критикувати інші студії та інших керівників. Кожний отримує своїх учнів – і нехай таких студій буде багато.

«Мені здається, що дитина від занять будь-яким мистецтвом повинна отримувати задоволення. А те, що я щаслива від спілкування з дітьми – безсумнівно», – Н. Барановська. 

А загалом за час існування Наталя Барановська нараховує вже понад 2 сотні дітей, які пройшли через студію. За шість років існування студії вже 15 її вихованців навчаються професіям, пов’язаним із мистецтвом: майбутні живописці й графіки, дизайнери одягу, меблів, взуття, ландшафтні дизайнери, фахівці видавничої справи… Навчаються в різних містах, але, буваючи в Чернівцях, навідуються до студії. В гості.

До речі, гостини в студії «Маестро» – теж цікава тема: Наталія Барановська запрошує до спілкування зі своїми вихованцями друзів-художників і поетів.

Є серед вихованців і такі, що не зупинилися поки лише на образотворчому мистецтві, займаються танцями, музикою, спортом… Наставниця не вважає, що вони «розкидаються», дуже мудро й терпляче перечікує періоди інших захоплень чи охолодження до малювання… Змусити бути творцем нікого не вдасться, треба лише вчасно бути з такою дитиною поруч. Так вона робить сама, цього радить і батькам своїх вихованців.

«Дитина будь що створить-таки свій власний світ, якщо жити з нею поруч вдумливо, направляти майже непомітно, обережно. Вони ще не «зіпсовані» обов’язковим, ще сміливі й беззастережні, і напрочуд точні у своїй спостережливості», – каже вона.

Наставниця любить спостерігати цей процес творіння, коли всім доступні папір, картон, пензлики в кожних дитячих руках «працюють» по-своєму. Дуже важливо не спотворити тут дитині перші враження, першу радість творіння, підтримати, коли щось не виходить, а коли в чомусь і поправляти, то дуже делікатно…

Для самої ж Наталі Василівни головних впливів від роботи зі студійцями – два. Вона щиро вважає, що знаходить в цих юних талантах учителів для себе. І ще для неї все глибшого змісту рік від року набуває  фраза-формула «Чужих дітей не буває».

Дуже імпонує атмосфера на відкритті виставки: діти вільні й щасливі, не залякані, не бояться «контрольних робіт» і оцінок.

І наостанок: Виставка дитячої художньої студії «Маестро» триватиме до 15 травня.

Беріть дітей та знайомих, вихованців та учнів: радість від спілкування з роботами студійців «Маестро» гарантую, адже сила кольору – це ж сила життя!

Лариса ХОМИЧ, «Версії» Фото з архіву Наталії Барановської

Запис Як мріють юні художники: Студія «Маестро» – здійснена мрія Наталії  БАРАНОВСЬКОЇ спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Українське мистецтво – і та його галузка, що розвивалася поза межами самої України (достатньо, мабуть, згадати тих митців, що жили й творили у Франції – хоча б  Олександра Архипенка чи того ж Темістокля Вірсту), і та, що мала свій розвій на теренах самої України – надзвичайно самобутнє у кожному своєму прояві. Як усе феноменальне, воно доволі глибоко й багатогранно вивчене – і залишається все ж таки незбагненною загадкою.

Одна з найзагадковіших фігур у цьому сонмі богів – звичайна сільська жінка, яка на усіх відомих фото постає перед нами у сорочці та в хустці, вже й  не надто молодою…

Марія Примаченко в образотворчому мистецтві українців – фігура, можливо, найбільше ні на кого не схожа. Минулої п’ятниці виповнилося 110 років від офіційної дати її народження – 12 січня 1909 року. Хоча мистецтвознавчі розвідки подають навіть кілька дат – 30 грудня 1908, 1,2,3 січня… Більшість серйозних дослідників зупиняються все ж таки на даті 12 січня.

Тож і прізвище її в різних джерелах існує у двох варіантах – Примаченко, як вона підписувала картини, і Приймаченко. Приймаком, усиновленим, був її батько, від чого, за сільською традицією, пішло й подальше прізвище роду. У селі, стверджувала художниця, казали «примак». Хоча бульвар її імені у Києві пишеться як «Приймаченко». В усіх документах на державні нагороди (а це й ордени, і звання народної художниці УРСР, і Шевченківська премія) фігурує також прізвище «Приймаченко». Але  ці різночитання – мабуть, найдоступніші із загадок художниці.

Народилася Марія Овксентіївна уселі Болотня на Київщині. 

Її батько, Овксентій Григорович, займався теслярством і різьбленням по дереву, бондарював, майстрував дворові огорожі у вигляді  давньослов’янських  споруд. Мати, Параска Василівна, була визнаною майстринею вишивання, сама одягалася і одягала сім’ю у власноруч вишиті сорочки. Бабуся фарбувала і розписувала писанки. Від них і перейняла художниця вміння створювати той чарівний український орнамент, у якому, цитуючи Гоголя,«птахи виходять схожими на квіти, а квіти – на птахів».

Серйозно малювати Марія почала у 17-річному віці. Вона знайшла синюватий глей, яким розмалювала власну хату. Це сподобалося усій околиці – незабаром на Марію чекало перше замовлення. За розмальовану хату сусідів Марія отримала винагороду – порося. Згодом, саме це порося допомогло усій її сім’ї вижити в голодні часи.

Більшу частину свого життя Марія Приймаченко жила дуже скрутно. Це зараз за її картини пропонують тисячі доларів. Марія Овксентіївна не продавала свої картини – лише дарувала. Та навіть присуджену художниці Шевченківську премію художниці не віддали, а, нібито на її бажання, передали у фонд миру. І це тоді, коли художниця з сином роками будували новий будинок, бо в старій хаті жити було вже навіть небезпечно. А 2006 року її будинок, у якому жив син художниці Федір, пограбували. Винесли понад 70 картин, кожна вартістю до 10 тисяч доларів. Частину правоохоронним органам вдалося повернути, частина ж вважається втраченою і ймовірніше за все перепродається на чорному ринку.

Картини художниці демонструвалися на міжнародних виставках у Варшаві,Софії,Монреалі, Празі. Вона створила Чорнобильську серію картин. Марія Примаченко була сучасницею багатьох з нас. Померла у віці неповних 88 років, там же, у Болотні й похована.

Життя Марії Овксентіївни дивним чином зробило повне коло біля Києво-Печерської лаври.

1935 року тут заснували майстерню народного мистецтва, де 26-річна Марія починала з вишивки.  І тут, у лаврі розташований нині Національний музей українського народного декоративного мистецтва, де й проходила експозиція, присвячена 110-й річниці від дня народження мисткині. Кураторка виставки – науковиця музею й багаторічна дослідниця творчості художниці Олена Шестакова.

У чарівному саду Марії Примаченко нас зустрічають дивовижні звірі, які нібито й асоціюються з тими тваринами, яких ми знаємо в світі реальному, – і дивовижно не схожі на все, що нам знайоме. Зауважимо, Марія Приймаченко малювала з власної уяви, жодного разу не була в зоопарку, наприклад.

Особливої уваги заслуговують твори художниці, на яких можна побачити українських парубків та дівчат у вишитих строях. Марії Примаченко не треба було виголошувати, як вона ставиться до України, до її народу – цей патріотизм видно з її картин…

Лариса ХОМИЧ, «Версії»

Запис Ювілеї 2019-го: Дивовижний світ Марії Примаченко спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Чернівецька наукова бібліотека ім. Михайла Івасюка відома не лише активною пропагандою книги. Минулої п’ятниці, наприклад, тут презентували персональну виставку чернівецької мисткині Лариси Куваєвої.  Глядачі побачили картини різних періодів її творчості. Представлені роботи виконані в техніці акварелі.

Пейзажі фантастично гарних місць Буковини та Європи – Рим, Франція, Лазуровий берег… Квіти реальні, та водночас якісь космічні… Лариса Іллівна добре володіє рисунком, упевнено відчуває лінію, що додає творам високого естетичного значення. Її роботи зберігаються в приватних колекціях та музейних експозиціях усієї Європи, зокрема і Чернівецького художнього музею.

Учасниця багатьох колективних і персональних виставок, не лише на Буковині, але в різних країнах Європи, Лариса Куваєва уперше виступає в такому камерному форматі, у залі бібліотеки, але від цього її роботи не втрачають, а навпаки, набувають чогось містично-особистісного, навіть інтимного, завдяки експериментуванню авторки з кольором та світлом.

Вл. інф., фото з відкритого доступу

Запис Художниця Лариса Куваєва прийшла до читачів зі своєю виставкою спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Августа Кохановська. Автопортрет. 1896. Відень. Папір, вугіль, крейда. (Студентка ІІ курсу  Школи декоративного та прикладного мистецтва). З колекції Чернівецького краєзнавчого музею

Франц Мач. Кліо, муза історії. Портрет Августи Кохановської (?). Полотно, олія.

Й. Варроне та Є. Петрович. Kunstgewerbeschule – Віденська Школа декоративного та прикладного мистецтва. 1891 рік. Хромолітографія

Августа Кохановська – 1868 (Чернівці, Садгора) – 1927 (Торунь, Польща).

Вікіпедія подає неправильний рік народження – 1866.

Понад століття  минуло, як у чернівецькій пресі з’явилися повідомлення про творчі успіхи молодої художниці Августи Кохановської. Її ім’я не сходило зі сторінок видань від 1894-95 років, починаючи з того, що Земельний уряд Буковини, зокрема, землевласник із Садгори барон фон Мустаца  матеріально підтримували  Августу Кохановську у здобутті вищої освіти. А після її повернення з Відня додалися публікації про роботи молодої мисткині й з віденських видань.

Здавалося б, сьогодні ми достатньо маємо відомостей про цю непересічну особистість. Але й досі ми не бачили багатьох її творів, не знаємо їхніх назв, а  низка подій її життя загубилася в часі. На жаль, окремі моменти, про які читаємо в сучасних дослідженнях, практично не відповідають дійсності. Приміром, ще й досі побутує хибна думка про її навчання в Академії мистецтв у Відні – всупереч історичному  факту, що двері академій були закриті для жінок практично до 1920-х років. Ця теза закріпилася в життєписі А. Кохановської та протягом років переходить з однієї публікації до іншої. Додається, що педагогом майбутньої художниці був Франц Мач, який, до слова, ніколи не працював в Академії мистецтв. Утім, ретельне дослідження життя й творчості Августи Кохановської дозволили три роки тому дійти висновку, що вона, розпочавши навчатися малюванню приватно у Чернівцях, згодом стала студенткою Kunstgewerbeschule (Кунстгевербешулє) – Школи декоративного та прикладного мистецтва у Відні, до якої приймали жінок (Про це писалося у «Версіях» 1 жовтня 2015 «Грані творчого хисту Августи Кохановської… Невідомі факти з життя мисткині»).

Та вже сьогодні можна впевнено стверджувати, що  Августа Кохановська дійсно навчалася в одному з кращих мистецьких навчальних закладів Європи – у Віденській школі декоративного та прикладного мистецтва, повна назва якої «Kunstgewerbeschule des K.K. Osterr. Museums fur Kunst und Industrie in Wien», нині – Віденський університет прикладних мистецтв. Це підтверджено документами, наданими відділом університету «Колекція та архів мистецтва» у відповіді від 7 серпня цього року:  «Шановна пані Дугаєва. Велике спасибі за ваш запит, ми з радістю допоможемо. Щодо освіти Августи Кохановської, то ми можемо підтвердити, що вона навчалася у класі живопису професора Франца фон Мача… і була зареєстрована як постійна студентка… Я рада надіслати вам копію сертифіката і запис у списку класів…». При цьому додається, що відомості тих років надто невеликі і що мистецькі твори А. Кохановської та її дипломна робота в архіві відсутні.

В отриманому документі (сертифікаті) є важлива інформація про те, що Августа Кохановська 5 років навчалася у Школі декоративного та прикладного мистецтва у Відні (1894-1899), зокрема в класі професора Франца фон Мача ( Franz von Matsch) –  від 1896 до 1899 року.

З характеристики А. Кохановської: «…Фройляйн Августа Кохановська з Садгори, Буковина, навчалася малюнку та живопису у Школі прикладних мистецтв (Kunstgewerbeschule d.K.K. Ort–Museum in Wien) …»

Її успіхи записані у випускному табелі з висновком «дуже старанна» та оцінками «дуже добре», «добре». В документі подається перелік навчальних предметів за п’ятирічний курс навчання в класі живопису: теорія проекції, теорія тіней та перспектива, малюнок від руки (І та ІІ), історія мистецтв (І та ІІ), анатомія. Зазначені також прізвища викладачів: проф. Юліуш Кайєтан, Антон фон Кеннер, Едуард Ляйшніг іа Герман Вінценц Геллер.

У списку студентів класів  в графі «Постійний студент чи вільний слухач» бачимо запис «постійна студентка» та загальну оцінку, яку виставлено А. Кохановській за останній рік навчання: «дуже старанна, добре».

Надзвичайно цінною є характеристика студентки Августи Кохановської за підписом професора  Ф. Мача, у класі якого вона навчалася, від 1 липня 1901 року: «…Фройляйн Августа Кохановська з Садгори, Буковина, навчалася малюнку та живопису у Школі декоративного та прикладного мистецтва (Kunstgewerbeschule) …

…Вона малювала здебільшого з натури  та  фігури  живої моделі. Малюючи на природі, показувала дуже гарний результат та належну техніку. Успіх дуже хороший!

Малюнки з композиції фройляйн Кохановська також виконувала з дуже хорошими результатами. Вона була успішною як в декоративному, так і  декоративно-прикладному мистецтві.

Відень 1 липня 1901 р. Ф. Мач».

Фрагмент характеристики студентки А.Кохановської.

Документ з  архіву Kunstgewerbeschule

Перегляд творів художника Франца Мача під час роботи над цим матеріалом приніс неочікувану знахідку. Жінка, яка зображена на живописному портреті роботи Мача «Кліо, муза історії», має вражаючу портретну подібність з Августою Кохановською, якою ми її знаємо за її «Автопортретом», створеним 1896 року, коли вона була студенткою Франца Мача. Вочевидь, твір митця зберігається у приватній колекції: кілька років тому він продавася на аукціоні в Австрії.

Простежується також зв’язок цього портрета з алегоричними композиціями розписів Ф. Мача, творчість якого була доволі всебічною. Він працював як в історичному живописі, так і у стилі сецесії. Часто працював спільно Густавом Клімтом і його братом Ернстом. Серед іншого, вони створили дизайн родинного палацу віденського промисловця, політика та покровителя мистецтв Ніколауса Думби (Nikolaus Dumba). Франц Мач працював над розписами їдальні та залу муз. Палац постраждав під час ІІ Світової війни, та деякі ескізи його композицій у техніці пастелі з численними алегоричними фігурами молодих жінок збереглися. Зокрема, серед жіночих зображень, створених близько 1897 року для залу муз у палаці Думби, є дві композиції з музами Кліо та Евтерпою (музою поезії), в яких подібність з Августою Кохановською теж простежується, але більш віддалено. Можна припустити, що моделями для численних жіночих фігур могли бути студентки професора Ф. Мача.

Чернівецький період: її картини привернули увагу імператора

По завершенні навчання у Відні Августа Кохановська повернулася до Чернівців, де  буквально поринула у творчу роботу: брала активну участь у мистецьких виставках Чернівців, Львова та Відня. Принагідно підкреслимо, що можливості сучасних досліджень значно зросли завдяки доступу  до електронних архівів та бібліотек багатьох країн. У різних виданнях того часу читаємо про участь А. Кохановської у першій міжнародній мисливській виставці у Відні 1910 року. Так «Bukowinaer Post» повідомляла, що до столиці Австрії відправлено «кілька чарівних картин  на тему Буковини художниці Кохановської». А в раритетному, багато оформленому виданні каталогу, який вийшов друком 1912 р. у Відні-Лейпціґу,  читаємо про «чотири настроєві пейзажі з виразними деталями» Августи Кохановської. «Czernowitzer Allgemeiner Zeitung» 15 червня 1910 року зазначала, що її «картини  привернули увагу імператора», а пізніше розповіла, що мисткиня отримала від міжнародного жюрі поштою диплом учасника.

Сьогодні часто переповідають історію з золотою брошкою як нагородою для мисткині. Вона дійсно мала місце. Але отримала Августа Кохановська цю коштовність зовсім не за участь у виставці 1910 року у Відні. Це був подарунок від ерцгерцога Карла Франца Йозефа – і значно пізніше. Допис в чернівецькій газеті «Bukowinaer Post» за 4 лютого 1913 року свідчить, що високий гість під час свого візиту до Чернівців 1912 року побував на крайовому продажі мистецьких творів на Herrengasse.  Там він  «віддав данину поваги художниці Буковини Августі Кохановській за кілька пам’ятних картин та видів Галіції й Буковини, які йому особливо сподобалися… та переслав їй на знак визнання золоту брошку, прикрашену діамантами з ініціалами та короною». Про це повідомляло і віденське видання «Neues Wiener Abendblatt» (16 липня 1913 р.).

Писали столичні видання і про курйозний випадок з творами Августи Кохановської на віденській виставці. Наприклад, у газеті «Illustrierte Kronen Zeitung» від 10 липня 1910 р. надруковано: «У павільйоні Буковини вкрали дві живописні картини у позолочених рамах Августи Кохановської, на яких зображені буковинські пейзажі».

Життя Августи Кохановської у Чернівцях було напрочуд яскравим і виразно забарвленим  жвавою роботою.  Художниця брала участь у громадських справах, зокрема пов’язаних з актуальним жіночим питанням: відомо, що вона дотримувалася активних  феміністських поглядів.

Про непересічність її натури й  життєву позицію свідчить і документ 1915 року, який зберігається у Центральному державному архіві-музеї літератури і мистецтва України у Києві. Йдеться про клопотання А. Кохановської про дозвіл працювати у групі воєнних художників у прифронтовій зоні. Ймовірно, саме цей епізод її біографії зіграє певну роль через багато років у Відні…

Невтомна чернівчанка продовжувала займатися улюбленими справами: подорожувала Буковиною, щоби малювати та займатися реставрацією, якій приділяла значної уваги ще у Kunstgewerbeschule. Багатогранний талант Августи Кохановської проявлявся не тільки в заняттях  живописом, графікою та книжковою ілюстрацією, а також у літературній творчості молодих років і наукових етнографічних дослідженнях (1898-1914). У тогочасній місцевій періодиці часто зустрічаємо схвальні відгуки про виняткову творчу вдачу мисткині, про її «романтичну душу, яка є завжди у постійному пошуку найбільшої виразності”. Зокрема «Czernowitzer Allgemeine Zeitung» від 7 липня 1912 р. виокремлює твори, які «випромінюють радість:   пастелі «Дерева, що цвітуть», «Первозданний ліс», «Будинок з вівцями» та «Відпочинок», а також «Янгол» та «Заратустра» тощо.

Нові роботи художниці регулярно з’являлися  на виставках. Влітку 1919-го року її чотири твори вчергове експонувалися у Чернівцях. І здавалося, що нічого не віщує змін в її житті.  Та невдовзі, з нез’ясованих причин,  вона залишила місто назавжди.

Чому Кохановська залишила Чернівці, досі невідомо

Достеменнно ми не знаємо, куди вирушила Августа Кохановська, як і не маємо відомостей про її подальше життя. Згідно усталеної думки, вона з Чернівців попрямувала до Польщі і перебувала там протягом кількох років. Водночас професор торунського університету М. Кротофіль і доктор історичних наук, науковець інституту історії АН Польщі Т. М.Трайдос, які вивчали цю тему, повідомляють, що свідоцтв та згадок про її участь у культурному житті Торуні та про її творчість у Польщі не знаходиться (Т. Дугаєва. Останні сторінки життя художниці – таємниця… З досліджень польського науковця. «Версії» 3 грудня, 2015).

Натомість є факти, які вказують на те, що Августа Кохановська не втрачала зв’язок з Віднем і після від’їзду з Чернівців. Насамперед візьмемо  до уваги те, що в цей період художниця зверталася до Школи декоративного та прикладного мистецтва, де їй видали копію посвідчення про закінчення курсу навчання з важливим для нас архівним записом та власноручним підписом художниці: «Дублікат – Документ про освіту № 188 отримано: 12 квітня 1924. (підпис) Августа Кохановська».

Підпис А. Кохановської від 12 квітня 1924 року про отримання дублікату посвідчення про закінчення навчання у віденській Школі декоративного та прикладного мистецтва

Певні результати дало опрацювання  мистецьких хронік австрійських періодичних видань 1920-х років. Виявлені матеріали знайомлять з важливими для нас повідомленнями про постійну участь А. Кохановської у весняних художніх виставках у Відні 1923-1926 років. Так наприклад, «Reichspot» (1923 р.),  «Neues Wiener Journal» (1924-25 р.р.) та «Oesterreichische Wehrzeitung» (1926 р.) періодично друкували огляди про виставки  мистецької секції «Kunstheim» у палаці Шварценберга, де експонувалися роботи чернівецької мисткині. Це товариство об’єднувало талановитих художників –випускників Академії мистецтв, Школи декоративного та прикладного мистецтва у Відні тощо.  Августа Кохановська виставляла там такі твори, як пастель «Чоловічий портрет», етюд «Площа Йозефа у Відні», «Св. Цецилія», «Жіночий портрет», а також композиції «містичного характеру, як от «Танець навколо золотого тельця», «Ностальгія». Відзначалось, що її твори «мають реальну художню якість та вирізняються тактовним смаком». А 1929 року на весняному огляді товариства твір Августи Кохановської експонувався вже посмертно. З цього приводу у виданні «Österreichische Wehrzeitung» писалося: «Художня  алегорія має свого представника в роботі Августи Кохановської «Шлях чесноти» («Der Weg der Tugend»).  У творі з своєрідним поєднанням олійних фарб і пастелі художниця доводить, що мистецька винахідливість і багата уява знову знаходить у такій популярній темі нове вирішення».

Наведена інформація цікава нам також і тим, що згадані твори та навіть їх назви не відомі в Україні.

Останні роки життя п. Августи залишаються таємницею 

Задля з’ясування деталей про життя Августи Кохановської того періоду важливим є кожний факт. Згадаймо, що вона мала намір вирушити на фронт у складі групи воєнних художників 1915 року. Відтак звертає на себе увагу те, що вказані віденські виставки секції «Kunstheim», у яких брала участь чернівецька малярка, відкривав Людвіг Хессхаймер ( Ludwig Hesshaimer, 1872-1956), який на початку 1915 року перебував у Чернівцях, працюючи воєнним художником під час Першої Світової війни. Він був переконливим поборником миру та засуджував звірства війни. Цього разу шляхи двох митців перетнулися вже у столиці Австрії. У Відні митець заснував мистецьку секцію Товариства офіцерів Австрії «Kunstheim» у палаці князя Шварценберга та був керівником найстарішої віденської асоціації художників «Albrecht Dürer Bundes».

Стосовно місця проживання Августи Кохановської до 1927 року залишається більше запитань, ніж відповідей. Щодо польського міста Торуні, яке вважалось столицею Поморського воєводства, звертає на себе увагу те, що в адресній книзі міста за 1923 рік прізвища А. Кохановської не знаходимо. В поданому списку з 24 мешканців будинку №60 по вул Бидгоській її ім’я відсутнє. Але 1927 року, коли закінчилося її життя, художниця проживала саме за цією адресою, про що відомо з довідки міського відділу цивільних справ. Августа Кохановська померла в шпиталі діаконісток, який, як зазначає польський дослідник Мачєй Кротофіль, був на той час «добре обладнаною загальною лікарнею та лікувалися там матеріально забезпечені хворі» («Августа Кохановська – забута художниця з Буковини». 2014 р.). А історик Тадеуш М. Трайдос у своїй статті того ж року «Згасаючий слід. Про забуту польську малярку з Чернівців» зазначає, що «в Маріацькому костелі (костелі Діви Марії) зберігся запис про те, що А. Кохановську поховали на торунському цвинтарі Святого Георгія  (cmentarz Św. Jerzego).  Але в списку поховань цього кладовища згадки про могилу чернівецької мисткині вже немає. Напевно з роками скромна могила була втрачена. Не було кому про неї піклуватися»…

Її мама пережила доньку-художницю на рік. Померла у Чернівцях.

…І вже давно нам час виправити помилкові дати на  меморіальній дошці на будинку Кохановських (газета «Версії» №38, 2017).

Вочевидь, дослідження останніх років пожвавлюють інтерес до багатого подіями життя мисткині та особливостей її творчості. Мистецьке обдарування талановитої чернівчанки приваблює багатогранністю, виразними ознаками академічних засад у графічних роботах та зворушливими романтичними композиціями в живопису. Її твори позначені витонченими проявами модерну, як і належить істинній вихованці однієї з колисок цього нового стилю епохи – віденської Школи декоративного та прикладного мистецтва. Талантом Августи Кохановської чернівчани пишалися ще в далекому 1906 році, називаючи її «справжньою дочкою своєї Батьківщини». Саме так шанобливо писала про неї 14 червня газета «Bukowinaer Post», зазначаючи її «щирість, талант та пристрасну любов до мистецтва», які вона присвятила Буковині.

В обласному Художньому музеї окремий зал знайомить з живописом та графікою Августи Кохановської, видані каталоги її творів.

Сердечна подяка співробітникам відділу «Колекція та архів мистецтва» Віденського університету прикладних мистецтв – колишній Школі декоративних і прикладних мистецтв у Відні за надані архівні  матеріали про навчання випускниці Школи Августи Кохановської.

Тетяна ДУГАЄВА, мистецтвознавець, член Національної Спілки художників України

Від редакції: Коли верстався номер, від Тетяни Дугаєвої надійшло повідомлення про  нову знахідку – ілюстрації  А. Кохановської до невідомого досі накладу 1901 року «Малоруських новел» Ольги Кобилянської нім. мовою, які вийшли ще й у м’якій (охоронній) обкладинці. Читайте про це у найближчих числах газети.

Запис Августа Кохановська – яскрава зірка на мистецькому небосхилі Буковини.  Знахідки й уточнення важливих деталей біографії спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Ірина Величковська з чоловіком Павлом Шухевичем. Фото. Чернівці. 1913 р.

Буковина з її центром – Чернівцями – саме ті місця, де сходяться шляхи багатьох непересічних особистостей,  і видатних, і тих, чиї імена є менш відомими. Беззаперечною залишається вагомість їхнього спільного внеску в історію краю. В різні історичні періоди тут мешкало чимало славних родин, які прислужилися духовності та культурі рідної землі. Втім, про життя та діяльність багатьох із них довідалися тільки нещодавно: на заваді стояли багаторічні переслідування, репресії та замовчування в комуністичну добу. Серед таких і священики та громадські діячі  Величковські, чиї долі переплелися  з іншими відомими українськими родинами.

Через Галичину й Буковину – до Нью-Йорка

Життя і творчість портретистки та іконописця Ірини Величковської-Шухевич (1885-1979) пов’язані з Галичиною, Буковиною та Чернівцями. Вона серед тих, чиї імена відкриваємо для себе лише тепер: змушена була покинути і Галичину, де народилася у с.Вишнів (нині – Івано-Франківщина), і Буковину, яка залишилася яскравою сторінкою її біографії. Поодинокі твори мисткині й досі залишаються в Україні, та майже весь її мистецький спадок і сімейний архів зберігають нащадки у Штатах.

Малювала Ірина змолоду і протягом цілого життя. А було воно довгим і багатим на події та зміни: 93 роки прожила вона і похована на українському цвинтарі св. Духа у Гемптонбурзі (шт. Нью-Йорк). В українській діаспорі вона була найстаршою за віком художницею. Газета «Свобода» на першій сторінці випуску (21 лютого 1979 року)  писала: «Померла … мабуть перша українка з високими академічно-мистецькими студіями, член Об’єднання Мистців Українців у Америці» («Свобода» – одна з найстаріших українських газет у діаспорі, офіційний орган Українського Народного Союзу – авт.).

Ірина Величковська.

Портрет отця Костянтина Балицького. Полотно, олія. 1913 р.  З приватної колекції внука о.Балицького Андрія Бабія, Коломия.

До високих студій і митрополичої стипендії

У Вишневі на Івано-Франківщині й досі пам’ятають про славну  малярку. За порадою родича, українського художника Модеста Сосенка, Ірина розпочала навчання у львівській приватній школі відомого живописця Станіслава Качора-Батовського, заснованій 1903 року (принагідно згадаємо, що саме він був автором олійної композиції завіси для сцени Польського дому у Чернівцях). Як замолоду, так і пізніше Величковська перебувала у мистецькому середовищі, пов’язаному з іменами таких корифеїв української образотворчості, як Олена Кульчицька, Святослав Гординський, Яків Гніздовський, Петро Мегик тощо.  Їхні шляхи перетиналися  і під час навчання у Львові, і в українських мистецьких спілках та на виставках – вже у Польщі, Німеччині та Америці.

Своїм професійним становленням та освітою Ірина Величковська зобов’язана митрополиту Андрею Шептицькому. Завдячуючи стипендії славнозвісного українського мецената, вона здобула західно-європейську мистецьку освіту. Не маючи можливості вступити до Академії мистецтв, бо тоді жінок туди ще не приймали, вона пройшла дворічний курс навчання (1911-1912) у Кракові, у Школі красних мистецтв для жінок, отримавши диплом та похвальну грамоту. Цей один з найкращих приватних освітніх закладів очолювала польська художниця  Марія Нєдзєльська. Педагоги, відомі митці, водночас викладали в Академії мистецтв у Кракові.

За навчальною програмою проводилися щоденні шестигодинні навчання або пленер, щотижня дві години анатомії та історії мистецтва, тиждень пейзажу на природі, щодва місяці конкурс та щорічна виставка учнівських творів.

Принагідно розповімо, що одна з випускниць цієї школи, польська художниця Софія Стриєнська, не бажала змиритися із тодішньою забороною для жінок здобувати вищу освіту й зробила спробу здолати цю перешкоду. Одягнена хлопцем, вона реалізувала свою мрію і розпочала навчання в Мюнхенській Академії мистецтв. Та через рік її викрили. Додамо, що й  Августа Кохановська не мала можливості вступити до академії, натомість навчалася  у Школі прикладного мистецтва у Відні.

Ірина Величковська. Портрет доньки художниці Лідії Шухевич-Ленцик. Полотно, олія. 1944 р.

Родина, творчість, українство

А по закінченню навчання Ірина Величковська вийшла заміж і переїхала до Чернівців. Павло Шухевич, її чоловік, був суддею. згодом прокурором на Буковині та в Галичині. Згідно зі списками мешканців, у Чернівцях вони мешкали за адресою Elisabethplatz (площа Єлизавети, нині Соборна площа), 12-а. Наступними роками родина часто переїжджала. Певний час Величковська та її чоловік мешкали в Коломиї, потім на півдні Польщі, у Кракові. Під час Другої світової війни перебували в Мюнхені. А 1949 року емігрували до США й оселилися у Нью-Йорку. І в усіх цих країнах Ірина Величковська була тісно пов’язана із професійною українською митецькою спільнотою: у Львові  вступила до Української Спілки образотворчого мистецтва (УСОМ), у Кракові, крім об’єднання «Заграва», була членкинею Союзу українок і продовжила цю участь у Америці, де належала ще й до Об’єднання митців-українців (ОМУ).  Протягом років з її творами знайомилися відвідувачі виставок у багатьох європейських містах та в Америці. Серед помітних міжнародних оглядів варто згадати експозицію 1934 року з нагоди першого Світового Жіночого конгресу у Станіславі (нині Івано-Франківськ). А по Другій світовій  великий огляд українського мистецтва відбувся 1947 року в Мюнхені, у Німецькому Національному музеї. Про це повідомляв альманах «Українське мистецтво» (Мюнхен, 1947, ч.1,2).  Серед таких відомих імен учасників виставки, як Я. Гніздовський, Св. Гординський, знаходимо й прізвище Ірини Величковської та репродукцію її пейзажу. Одна з найбільших ретроспективних персональних її виставок  відкрилася 1963 року у Виставковій залі Української жіночої ліги Америки (UNWLA) у Нью-Йорку. Про цю подію повідомляв журнал «Наше життя» (№1, 1964): «Пані Шухевич – найстарша українська художниця, що живе у Вільному світі. Виставка включала в себе її колишні та недавні твори. Багато відвідувачів переглянули її картини і висловили щиру вдячність великому таланту».

Ірина Величковська.

«Матір Божа під яблуневою гілкою». Полотно, олія. 1912 р.

З приватної колекції внука о.Балицького Андрія Бабія, Коломия.

Вірність красі природи й людини

Художниця Ірина Величковська працювала у різних жанрах. Про її пейзажі можна судити за двома ранніми етюдами, які збереглися у приватній колекції в Коломиї, а також зображенням церкви в Долині (Національний музей у Львові). З репродукціями творів «Галявинка перед будинком священика в Долині», «Будинок священика в Молодятині»,  «Літній день у Баварії», «Гірський потік» знайомив журнал «Нотатки з мистецтва», який видавав виходець з Буковини Петро Мегик у Філадельфії. У жовтневому номері за 1979 рік читаємо про Величковську: «У своїм малярстві була вірна красоті природи, а в своїх портретах, які радо малювала, старалася передати внутрішню й зов­нішню вартість і духовну красоту української людини. (П. М.)». Дійсно, про її ранні портрети, створені ще під час навчання у Кракові, схвально відгукувався уславлений польський живописець Яцек Мальчевський: «…Ви не знаєте, скільки доброго є у ваших портретах» (журнал «Наше життя», 1982, ч.4).  У творчому доробку мисткині є твори, просякнуті психологізмом і прагненням передати яскраві риси характеру близьких їй людей. Йдеться про портрети матері, Ольги Величковської, та дочки, Лідії Шухевич-Ленцик (1944). А в роботі над портретом свого родича,  отця Костянтина Балицького (1913) вона досягла переконливої портретної подібності. Твір написаний у період його служби в чернівецькій греко-католицькій церкві від 1908 по 1918 рік. Життя цього священика, літератора, громадського діяча осяяне дружбою з Ольгою Кобилянською. Дослідники визнають, що саме о. К. Балицький став прототипом образу Захарія у романі Ольги Кобилянської «Апостол черні». Портретну подібність художниця ставила за мету, працюючи над портретами активістів українських організацій: професора Українського Католицького Університету в Римі Михайла Тершаковця (1960-і), І. Вергуна (1969) та багатьох інших.

Ірина Величковська.

Пейзаж. 1919 р. Полотно, олія.

З приватної колекції внука о.Балицького Андрія Бабія, Коломия.

Ікони – творчість особлива

Ірина Величковська була не лише вправною портретисткою. Яскраві сторінки її творчої біографії пов’язані з іконописом. Величковська опановувала це мистецтво  у львівській  майстерні свого двоюрідного брата, талановитого художника Модеста Сосенка (1875–1920). Він був автором церковних стінописів і монументальних настінних композицій, створених  у стилі українського модерну. Під час їх численних спільних подорожей селами Галичини, Буковини, Поділля митці оздоблювали храми, створюючи ікони, відтворюючи стінописи за архівними матеріалами та літературними джерелами. Разом із братом мисткиня замальовувала древні храми для архіву Національного  музею у Львові. Кілька її малюнків репродуковано у книзі В. Січинського «Дзвіниці і церкви Галицької України XVI-XIX ст.» (Львів, 1925). Після смерті М. Сосенка Ірина Величковська і далі писала ікони. Її роботи й дотепер можна побачити на Тернопільщині та Івано-Франківщині. У церкві села Молодятин (нині Коломийський район Івано-Франківщини)  є дві ікони, які, за свідченням місцевого священика, пов’язують з іменем Ірини Величковської. Ікони письма Величковської є і в церкві Різдва Пресвятої Богородиці в Долині, де протягом 30 років служив батько художниці, о. Теодор Величковський. Дарувала мисткиня свої ікони і храмам Буковини. Наприклад, церкві Успіння Пресвятої Богородиці в Чернівцях та, ймовірно,  церкві у Садгорі. Віднедавна ми маємо можливість познайомитися з її композицією  сакрального характеру «Матір Божа під яблуневою гілкою», створеною  1912 року.  В цій рідкісній роботі яскраво простежується вплив наставника мисткині – новатора в новітньому іконописі – Модеста Сосенка. Йдеться насамперед про його естетику модерну у поєднанні з національними орнаментальними мотивами. В еміграції І. Величковська також писала образи для греко-католицьких храмів Кракова, Парижа та для збірки Блаженнішого Патріарха Йосифа в Римі. Написані нею в Америці ікони зберігаються у таких містах, як Ютіка, Рочестер, Південний Бруклін, та в монастирі Глен-Коув.

Збережена пам’ять

Репродукції творів Ірини Величковської, створені у період її перебування в Чернівцях,  уперше з’явилися в сучасному українському виданні лише 2016 року. Цю унікальну інформацію, пов’язану з іменем художниці, оприлюднили автори монографії «Два століття служіння Богові і нації: УГКЦ на Буковині» Нестор Мизак і Андрій Яремчук. Із книгою, в якій дослідники надали важливі відомості про Ірину Величковську, можна познайомитися у чернівецькій Муніципальній бібліотеці ім. Анатолія Добрянського.

Тетяна ДУГАЄВА, мистецтвознавець, член Національної Спілки художників України

Сердечна вдячність автора директору Муніципальної бібліотеки ім. А. Добрянського Лесі Щербанюк, за ініціативи та за активного сприяння якої стала можлива поява цього матеріалу; а також кандидату історичних наук Андрію Яремчуку – за надання цінних консультацій, що збагатили  роботу над дослідженням творчості мисткині.

Запис Художниця Ірина Величковська знайшла натхнення на Буковині спершу з'явиться на Медіа-Версії.

   

 – Усе життя, понад 30 років, я працювала лікарем. І роботу свою любила. Та, як не дивно, з виходу на пенсію почався найщасливіший період мого життя, – каже чернівчанка Наталія Довганюк, у дівоцтві Бурковська, яка учора презентувала свою першу персональну виставку в Художньому музеї.

У Чернівцях п. Наталія раніше не виставлялася, та її картини у складі виставки «У нас єдина доля – ім’я їй Україна» вже побували у Києві, Івано-Франківську, Кам’янці-Подільському, а ще у Греції та Ізраїлі.    

Родина у пані Наталії лікарська. Разом із чоловіком вона вчилася в Чернівецькому  медінституті, вже після закінчення вишу та перших років роботи побралися, мають двох синів-стоматологів і трьох онуків.

… Колись, у іншому житті, ми разом відпочивали в Болгарії. Відтоді й подружилися. Бо дуже пам’ятними були тижні, проведені на Сонячному Березі. Наталка надзвичайно гарно співала й танцювала, та ще й характер мала веселий і заводний. Боже, як нам тоді було весело! Як ми утрьох – ще з однією колежанкою, Жанною Кантор, яка нині мешкає у США, – розважалися!  До слова, мама Наталії, Катерина Варфоломіївна, викладала у мене в 7-й школі (тепер гімназія №1) російську мову та літературу.

Незабутні молоді роки! Після повернення ще протягом кількох років зустрічалися, а потім життя якось розкидало…

Після того не бачилася з Наталкою практично все життя.  Хіба що раз чи два – випадково. Аж раптом телефонує, пропонує зустрітися. І до редакції буквально влітає та колишня Наталія – сповнена творчого горіння, підйому, радості. Вручає запрошення на персональну виставку… своїх живописних творів. У мене – шок! А вона, як і колись, розповідає цікаво, захоплюючи візаві несподіваними, але переконливими аргументами:

– Здається, банально звучить фраза : «На пенсії життя лише починається». Та це про мене. І це притому, що я не можу скаржитися на своє минуле життя. Воно було чудове, насичене, цікаве й складне. Та десь у глибині душі я завжди мріяла навчитися… малювати. Водночас сама сприймала цю свою мрію як недосяжну. Бо усвідомлювала, що медицина – це ремесло, а творення картин – мистецтво. Але так хотілося бодай наблизитися до того храму.

… Перед виходом на пенсію я дуже хворіла, мабуть, давалася взнаки вага. Натомість нині забула про недуги, схудла на 30 кілограмів і, якщо відверто, почуваюся щасливою. Щодня! Як лікар, я усвідомлюю, що мені допомогла арт-терапія. Нині я можу годинами дивитися на троянду, споглядаючи її красу та зосереджуючись на ній. Я постійно слухаю пташок… Це своєрідна медитація. Почала читати книжки про духовність, це допомогло мені розібратися в тому, де, як і на чому ставити життєві акценти. А перша освіта  зорієнтувала мене на правильне харчування. До слова, невдовзі змінилася й моя зовнішність. Втрата кілограмів різко позначилася на ній – у кращий бік, зрозуміло.  А ще – і це чи не головне – мої очі завжди сяють!!! А життя таке прекрасне, що навіть бракує слів!

На порталі незалежних художників чернівчанка Наталія Довганюк позначена як перспективний художник.  Серед живописних технік полюбляє олію та пастель. «Акварель – не моє», – каже. Пише здебільшого пейзажі та натюрморти.

Людмила ЧЕРЕДАРИК , «Версії»

Рання весна на Цецино.

У німецькому тримовному журналі «Along the Line», який виходить раз на 3 місяці, випуск за червень-серпень присвячений, практично, нашій землячці. Крім її картин у ньому її тексти. Одне слово, художниця спробувала і своє перо.

Отже, Наталія Довганюк – про себе.

 Наталія ДОВГАНЮК: Пенсія – не кінець, а свобода й відновлені барви життя

 Час, уперед!

«Усе моє свідоме життя тісно пов’язане з медициною. Юність і найкращі роки зрілого життя присвячені були служінню науці та людям. Лікарська праця поглинала цілком, не залишаючи місця роздумам, а час усе підганяв: «Уперед! Уперед!».

Народження дітей, сімейне життя важко завойовували своє «місце під сонцем» у душі та в думках.  Навіть уночі не полишали сумнів з приводу правильності діагнозу  чи призначеного лікування.

Історії хвороб пацієнтів, історії їхніх життів тісно сплелися із моїм життям, заступаючи світ із його реаліями та барвами. Викладання в університеті вносило свою дещицю роздумів і хвилювань, забираючи залишки вільного часу».

Дністер.

Лівійський досвід і ностальгія за домівкою

«Була в нашому житті й зміна декорацій: на три довгі роки поїхали ми з чоловіком до Лівії, де працювали в лікарні швидкої допомоги і де по-справжньому зрозуміли, як це «падати з ніг від утоми». Це були яскраві, але важкі сторінки. З одного боку самобутня природа, цікава культура, інші люди, інша мова, побут, отже – усе. З іншого боку – відірваність від домівки, від близьких, величезна відповідальність за життя пацієнтів і постійне відчуття своєї «чужерідності», нездоланне бажання потрапити до рідних місці, де йде дощ, шумлять крони дерев у лісі й шарудить під ногами опале листя… Ностальгія. Ми пізнали її повною мірою.

Із поверненням додому усе повернулося «на круги своя». Знову потягнулася вервечка лікарських буднів, змінювалися нескінченною чергою обличчя пацієнтів, лекції, практичні заняття із студентами… Де вже тут шукати місця для краси й романтики?

І все ж таки, малювати тягнуло завжди. Споглядаючи квіти із блискітками роси, вишні, вмиті дощем, чи божевільний захід сонця, що запалив пожежею півнеба, так хотілося інколи вигукнути: «Зупинися, мите, ти чудова!».

У Лівії, крадькома, як змогла, зробила я свою першу замальовку старого фігового дерева, яке зачарувало мене вигинами стовбура й молодим листям…»

Стара поличка.

Живопис як двері до нового життя

«Здавалося, мрії моїй збутися не судилося: живопис, перед яким я уклонялася, так і залишався для мене недосяжним. Та настав час, коли довелося попрощатися зі звичним медичним світом, у якому я провела тридцять років. Я здобула… волю. Помінялися запахи й звуки, розкрився неосяжний барвистий світ, який і тепер хотілося закарбувати. Про мою потаємну пристрасть давно вже знав мій чоловік. Саме він допоміг мені зробити крок, на який я сама ніколи б не зважилася, бо вважала, що час мій минув і можливість навчитися малювати для мене назавжди втрачена. Я ніколи б не зателефонувала б до художньої студії. Зателефонував туди чоловік, домовився про зустріч і пішов зі мною як «група підтримки».

Як зараз пам’ятаю перший момент, коли дві пари темних очей із подивом уп’ялися на мене. Подружжя викладачів дитячої художньої школи, вельми здивувалися, дізнавшись, що приватні уроки малювання давати треба буде мені, а не моїм онукам!

Пауза була тривалою… Далі мені запропонували намалювати щось удома й принести до студії. Я намалювала троянду (цей малюнок і досі зберігається в мене в особливій папці. Художники подивилися й… вирішили дати мені кілька уроків малювання – задля експерименту».

Нарциси.

Чи можна зупинити мить

«Ніхто з нас не знав тоді, що навчання моє триватиме п’ять років, що я, не вміючи буквально нічого, не маючи уявлення, що таке композиція, глибина й перспектива, писатиму великі та яскраві натюрморти й пейзажі, братиму участь у виставках і конкурсах   отримуватиму дипломи й запрошення від відомих галерей.

Наше знайомство перейшло у дружбу, а моя вдячність цим чудовим людям, які навчили мене усього, що я вмію, які відкрили для мене цей казковий світ,  не має меж! Адже тепер у мене є нове життя, нові перспективи. Нарешті я не лише вигукнути можу «Зупинися, мите!», я таки можу зупинити її – у малюнку, в картині, в слові…»

Іриси в індійській вазі.

Очима художниці: один день в Ізраїлі

«У цій словесній замальовці – саме спроба зупинити мить.

Усе почалося в Єгипті, на березі ласкавого й теплого Червоного моря, куди ми з чоловіком перенеслися з холодної української осені. Наш гід запросив нас на один день відвідати Ізраїль. Про знайомство із цією древньою землею мріяли давно, та що, мовляв, можна побачити в країні за один день? І все ж таки ми погодилися, і ось уже автобус мчить нас крізь темряву єгипетської ночі до «землі обітованої». Уважні обличчя митників, довгі години очікування… Нарешті ранок золотить зубці гір довкола мертвого моря. Це наша перша зупинка. Купання в шості годині ранку в Мертвому морі – це круто! Ми й насправді не топимося в цьому концентраті солі й мінералів, а лише комічно ковзаємо, як поплавки, водною гладдю… Далі змиваємо з тіла дивну маслянисту рідину й поспішаємо назустріч Аліку, гідові, який везе нас до Єрусалиму.

Алік одразу підкорює доброю посмішкою, зеленою парасолькою, взятою на випадок дощу, своїм улюбленим вигуком «Лю-у-ди-и-и!» і безмежними знаннями, якими він щиро ділиться з нами упродовж дня. Це не просто сухі факти. У кожному слові відгук подій, які відбувалися тут, на цій землі… Наш автобус перетинає Єрихонську долину. Невдовзі ми вже омиваємося водами Йордану, про що мріяли з дитинства. Групи людей з цілого світу, з усіх континентів, вливаються, немов струмки, у води цієї ріки, куди веде їх одна-єдина думка – опинитися  у тому святому місці, де ступала нога Ісуса…

Ізнову за вікном автобуса тече скелястий ландшафт, розміновані поля із плантаціями молодих пальм, на які Алік гордовито показує із вигуком: «Святе місце порожнім не буває!».

Ще один пагорб і – о диво! Ось він, древній та вічно молодий, загадковий, оспіваний поетами багатьох поколінь сяючий Єрусалим! Місто, розкидане на пагорбах священної землі, багато разів зруйноване і знову відроджене, як фенікс із попелу. Місто контрастів, у якому стародавні храми сусідять із сучасними будівлями і де час уповільнює свій біг…

Алік не замовкає ні на хвилинку. Історичні відомості про старовинні замки, храми, стіни фортець ллються з його вуст потоком.

Церква Різдва Христового у Віфлеємі вражає нас своєю пишнотою. Під нами печера, де народився Ісус, а погляди наші прикуті до ікон у золотих шатах, багато з яких були подаровані високими особами.

На нас дивиться лик Божої Матері, вдягненої в ризу у вигляді блискучої зірки. Голос гіда не змовкає. Його сірі очі виблискують від збудження, і ми забуваємо про перше враження від нього, про відбиток несправджених сподівань на його обличчі, як нам здалося спершу. Де поділися незграбність і опасистість цієї людини? Навіть безглузда парасолька в його руках  наразі нагадує швидше жезл, а голос причаровує та уводить нас усе далі в глиб століть.

Храм Гробу Господнього в Єрусалимі вразив нас своєю красою та монументальністю,а також воістину вавилонським нашестям людей з усього світу, дороги яких зійшлися в цьому місці. Ми заходимо до гробниці Ісуса, піднімаємося на Голгофу, запалюємо свічки від Незгасимого Вогню і в думках переживаємо скорботні часи. Далі, ніби стрімкі ручаї, різнобарвні та різномовні, ми несемося за дороговказною парасолькою Аліка, видною  попереду, на ходу розглядаючи товари, викладеними обабіч вузеньких вуличок, що виходять на площу. Пістряві хустки й бронзовий посуд, прикраси з каменю, спеції, солодощі – усе проноситься повз, ніби миготіння кадрів у казковому кіно. І ось ми вже біля Стіни Плачу. Поки наш гід розповідає про неї, ми пишемо записочки із заповітними бажаннями, а потім шукаємо щілинки в стіні, щоби сховати там наші послання, адресовані небесам.

Блакитні гортензії.

Люди на площі, як і всюди в Єрусалимі, дуже різні: зграйка японців із цікавістю споглядає костюми хасидів, поляки уважно слухають священнослужителя, болівійці набирають води у сріблясті чаші мармурового фонтану…

Сонце котиться на захід. Нам час повертатися. Кладемо гроші до ніг старого музиканта, який грає щось дуже сумне й задушевне, й поспішаємо до свого автобуса, який за кілька хвилин повезе нас назад до Єгипту. Наш день в Ізраїлі закінчився, та все побачене залишиться із нами назавжди.  Ми не забудемо тебе, Єрусалиме, як і нашого гіда, джерело знань, із його вражаючою парасолькою і закликом до єднання: «Лю-у-ди-и-и!».

Зупинися, мите!»

 Український переклад – від «Версій»

Запис «Найпотужніші ліки – полотно і фарби» –  Наталія ДОВГАНЮК, жінка, з якої пенсія зробила художницю спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Ірина Беклемішева, фото 1930-х років

Багатий світ барв, де колір не знає меж

 Здається, про буковинську художницю Ірину Беклемішеву відомо доволі багато. Втім, є призабуті або й досі незнані сторінки її життя й творчості. Такі, наприклад, як відомості про творчу роботу мисткині протягом 30-х років, участь у виставках довоєнної пори та в роки війни тощо. Існують також розбіжності в зазначенні року народження художниці. Про ці  та інші деталі біографії художниці йдеться у пропонованому матеріалі.

Творчість заслуженого діяча мистецтв України Ірини Михайлівни Беклемішевої є унікальним надбанням буковинського пейзажного мистецтва. Чернівецький період життя художниці припадає на 1946-середину 1980-х років. Її образотворче служіння Буковині залишило нам живописний літопис краси карпатського краю. Розцвічені краєвиди талановитої мисткині вирізняє впізнаваний авторський почерк із високою живописною культурою, імпресіоністичною звучністю й декоративністю. Це – «багатий світ барв, де колір не знає меж… Її мистецький доробок став школою для багатьох молодих буковинських художників-пейзажистів», – саме так визначила роль буковинської малярки перша дослідниця її творчості мистецтвознавець Тамара Удіна 1971 року.

Ірина Беклемішева. “Кущ”.

Генеалогія Беклемішевих: Кутузови, Пожарські й навіть Ольга Богомолець

Ірина Беклемішева народилася 7 квітня 1903 року в Ніжині на Чернігівщині, померла 18 березня 1988 року в Києві. У повоєнні роки вона доволі тривалий час мешкала у Чернівцях, де, напевно, ніхто і не здогадувався, що Ірина Михайлівна є представницею знатної дворянської родини. Останніми роками стала доступною інформація про генеалогічне дерево старовинного дворянського роду Беклемішевих, який сягає XIV століття. В ньому знаходимо, наприклад,  прізвища М. Кутузова та Д. Пожарського, чиїми прямими предками по жіночій лінії були Беклемішеви. Серед них –  численні письменники, науковці,  лікарі, педагоги, музиканти, артисти, художники… (відомості з генеалогічного сайту www.geni.com).

Дід мисткині, чиє життя сповнене бурхливих пригод, був театральним декоратором. Мама, Олександра Леонідівна (1863-1941), – піаністка. Батько, Михайло Олександрович (1865-1907), працював у Ніжині інженером-будівельником. А рідний дядько Ірини Михайлівни, скульптор Володимир Беклемішев (1861-1919), був багаторічним ректором Петербурзької Академії мистецтв, чий мистецький спадок у контексті Шевченківської теми є надзвичайно значним для України. Зокрема він автор першого пам’ятника-бюста Т. Г. Шевченку в Україні, створеного на приватне замовлення та встановленого в Харкові. А також саме його портретні твори є першими професійними зображеннями Кобзаря (див. газета «Версії», №10, 2018 р.). Дочка та учениця митця Клеопатра ( Cleo Beklemishev) була відомою скульпторкою у Франції. Померла в Парижі 1976 року. Далекою родичкою І.Беклемішевої є, приміром, наша сучасниця, українська лікарка Ольга Богомолець…

Ірина Беклемішева, “Квітучий пейзаж”

Усе починалося в Києві…

Дитинство та молоді літа Ірини Михайлівни Беклемішевої пройшли в українській столиці, де вона навчалася в Київському художньому інституті. 18-річною студенткою взяла участь в осінній виставці Української академії мистецтв (Київ-Харків, 1921 р.), на якій експонувалися й твори її викладачів та наставників –  уславлених художників Ф.Кричевського, М. Бойчука, Л. Крамаренка. Після закінчення вузу вчорашня студентка енергійно занурилася у творчу роботу, а дипломна робота «Прасувальниці» 1927 року була представлена на виставці в Києві. Так починалося творче життя майбутньої відомої художниці. Вона активно спілкувалася з митцями, спільно осмислюючи новітні прояви пластичної мови. Прагнення експериментального пошуку та формування творчої індивідуальності привело молоду художницю до ОСМУ – Об’єднання сучасних митців України, творчою платформою якого були модерністські мистецькі течії західноєвропейського мистецтва. Її здобутки були показані на виставці ОСМУ 1928 року, яка проходила у Запоріжжі та Дніпропетровську.

Ознайомлення з архівними списками учасників всеукраїнських та київських вернісажів дає чудову можливість простежити активну участь в них Ірини Беклемішевої. Її роботи від 1927 року експонуються практично щорічно.  1941 року вона  теж подає свої полотна на  звітний весняний огляд художників Києва – останній у мирний час. Наступні дві виставки відбувалися вже у захопленій нацистами столиці. З різних опричин у місті, де, попри весь драматизм ситуації, життя продовжувалось, залишилося багато митців.  Художники рятували близьких і себе  від голодної смерті продажем своїх пейзажів у комісійних магазинах. Не змогла евакуюватися і І. М. Беклемішева: на її руках була помираюча мати. Окупаційна Київська міська управа організувала художні виставки влітку 1942 та 1943 років у приміщенні колишнього історичного музею. Повідомлення про них читаємо у тогочасному берлінському двотижневику «Український вісник» (органі Українського національного об’єднання) та київській газеті «Нове українське слово». Цю рідкісну можливість маємо завдяки доступу до цифрової версії згаданих видань в Інтернеті. В статті про Другу художню виставку в Києві сказано, що в ній узяли участь 216 художників та скульпторів: «Серед них такі відомі майстри пензля, як проф. Світлицький, проф. Василь Кричевський… На виставці переважають картини, які відображають прекрасний український пейзаж… Варто відзначити такі досконалі полотна, як «Брід» Беклемішевої». («Відкрито Другу художню виставку в Києві», газета «Український вісник», 11 червня 1943, стор. 7).

Восени 1943 року художниця потрапила під облаву. Ешелоном нацисти вивезли її  з Києва. З рядків її автобіографії дізнаємося, що на території Чехословаччини їй удалося втекти за допомоги словацького залізничника. Негаразди того періоду Ірина Михайлівна витримувала завдяки продажу своїх пейзажів. Через два роки повернулася до звільненого Києва. В 1945-му подала свій твір на 8-му українську виставку.

1946-го художниця переїхала до Чернівців, де прожила майже 40 років

А 1947 року Ірина Беклемішева вже представляла у столиці мистецтво Чернівців. За майже 40 наступних літ Буковина стала для мисткині рідною. Її багатогранний образ вона невтомно творила у своїх живописних полотнах, що стали класикою пейзажного мистецтва краю. У раньому буковинському періоді характерним було тpaдицiйне тpaктyвaння пeйзaжів з пленерними прийомами передачі світла й тональним живописом. Її ранні (1950-60 р.р.) пейзажі реалістичного плану («Тиша», «Село над Дністром») вирізняє традиційність композицій. У них відчутне вміння автора лірично забарвити пейзажний мотив і передати красу гармонійних зіставлень притишених кольорів. Цими роками художниця зрідка звертається й до створення натюрмортів, а також портретів. Одним з таких є чудовий портрет Килини Гайсенюк, який зберігає Національний  музей  народного  мистецтва  Гуцульщини та Покуття у Коломиї. Не оминула її обов’язкова робота над тематичними картинами років соціалістичного реалізму. За ідеологічними вимогами «оспівувати працю», художниця вводила в пейзажні композиції жанрові сцени:  постаті плотогонів чи жінок, які полощуть мішки у річці, зображувала у своїх краєвидах вантажівки, техніку лісорубів («Ліс новобудовам»), нафтові вежі тощо.

Еволюція почерку Ірини Беклемішевої виразно простежується в наступні десятиліття, коли мисткиня зосередилася на роботі виключно над образами природи. Тоді вона дала волю власним почуттям і самовиразу. Її нестримне захоплення карпатською красою бурхливо  проявилося в повернених майже із забуття формальних підходах: у сміливій декоративності пейзажних композицій, утворених експресивними кольоровими сполученнями та динамічним мазком. Розмаїті полотна випромінюють натхнення та емоційне піднесення. Це й  червоні та помаранчові спалахи осінніх гірських схилів, як у творі «Під горою», й інтенсивне ультрамаринове сяйво  «Зачарованого озера» або барвисте мерехтіння рухливої водної гладі гірських річок («Осінній мотив»). Працюючи на натурі, вона любила також бувати в Криму, на Поділлі, у Шевченківських місцях.

Про втрачені полотна й невідомі роки

З широко відомими роботами чернівецького періоду – часу розквіту її таланту – асоціюються  найкращі прояви живописної творчості Ірини Беклемішевої. Водночас немає можливості прослідкувати творчий поступ художниці у ранні та воєнні роки, полотна яких практично втрачені. Пошук цих творів є важливим завданням для дослідників.

Одним з маловідомих періодів життя й творчості Ірини Беклемішевої залишаються 1930-і роки. З тогочасних творів художниці нам знайомий лише один малюнок – портрет одного з найяскравіших представників українського футуризму Гео Шкурупія (1903 – розстріляний 1937). Цей рідкісний графічний твір художниця намалювала 1930 року, коли письменник починав писати свою «Повість про гірке кохання поета Тараса Шевченка». На виконаному олівцем етюді Гео Шкурупій зображений в задумі з аркушем паперу та ручкою. А роман так і не був завершений, лише окремі його розділи публікувалися у тогочасній періодиці, а нинішнього року – у газеті «Версії». Доля літератора Розстріляного Відродження була трагічною. 1934 року його заарештували, відправили на Соловки, потім стратили. Сьогодні нам невідомі деталі знайомства та спілкування Ірини Беклемішевої з поетом, що могло би пролити світло на значні факти її біографії в ті зловісні роки репресій і переслідувань. Відтак це ще одна зі сторінок її життєпису, яка потребує дослідження.

Отже, творчість та життєва доля мисткині рясніють непересічними подіями. А мистецтво славної  художниці і тепер хвилює та надихає відвідувачів численних українських музеїв енергію та оптимізмом натхнення. Після картин Ірини Беклемішевої зовсім інакше сприймаються реальні карпатські пейзажі. Багатою колекцією її живопису пишається Чернівецький художній музей.  

Ірина Беклемішева, Чернівці. 1970-ті роки

Як встановлювалася дата народження Ірини Беклемішевої.

Протягом певного періоду у різних джерелах існували відмінність у датуванні  року народження Ірини Беклемішевої. За сприяння та допомоги голови правління Чернівецької організації НСХУ Юрія Гушкевича проведено дослідження таких засадничих документів, як «Автобіографія», «Особисті листки з обліку кадрів» чернівецької організації СХ за різні роки та інших. Ознайомлення з  матеріалами  особової справи художниці дало можливість співставити наведені в них дати життя І. М. Беклемішевої. У найбільш ранньому доступному нам  документі –  «Свідоцтві» правління Київського художнього інституту від 1927 року, читаємо, що Ірина Беклемішева народилася 1903-го року.

 Водночас низка документів, які є в правлінні СХ, містить протиречиві відомості про рік її народження. Розбіжності починаються з «Автобіографії» (1958 р.), в якій художниця вже в Чернівцях власноруч занотувала, що вона народилася 1908 року та  нижче додала, що коли їй було 3 роки, помер її батько. Втім відомо, що Михайло Олександрович помер 1907 року.        

Той самий рік народження (1908-й) повторено в постанові Правління чернівецької організації СХ про включення І. Беклемішевої до списку для отримання єдиного членського квитка СХ, яку було видано того ж 1958 року.

Натомість невдовзі Ірина Михайлівна вказує  іншу дату свого народження, а саме – 1903-й рік. Вона ставить свій підпис в документах, які це засвідчують: наприклад,  1964 та 1966 років,  а також в доповненні до облікового  листка члена СХ 1972 року з позначкою «згідно з даними паспорта».  Цей же рік народження знаходимо і в «Характеристиці на Беклемішеву І. М.», виданій 1969 року правлінням чернівецького відділення  СХ тощо.

На неузгодженість в документах року народження І. Беклемішевої звернули увагу чернівецька  журналістка Олена Росинська та член НСХУ Ігор Хілько ще 2014 року. Вони також опублікували зміст напису на цвинтарному пам’ятнику мисткині в Києві: «Ірина Беклемішева. 1903-1988. Український живописець, заслужений діяч мистецтв УРСР…». Про це цікаве журналістське розслідуванняя розповідалося у газеті «Свобода слова» (ч. 24, 2014 р.) та в статті  «Лінія довжиною в життя» (журнал «Образотворче мистецтво» №1, 2015).

Утім, у літературі різнобій з зазначенням дати народження Ірини Беклемішевої продовжує існувати. В ранніх публікаціях дослідники життя та творчості художниці вказують 1903 рік (Тамара Удіна – буклет, каталог 1969, 1971 років та Іларія Міщенко – альбом 1978 року). Цей же рік (1903-й) подано в статті Т. Дугаєвої «Барви і ритми пейзажу» («Молодий буковинець», №20, 1993). Наводять цю дату народження і упорядники мистецького альбому 2006 року «Чернівецький обласний художній музей» І. Кіцул, В. Любківська, О. Гужва. 

Натомість в енциклопедичному довіднику за редакцією А. В. Кудрицького (1992 р.), довіднику «Митці Буковини» (Т. Дугаєва, І Міщенко. Чернівці, 1998), каталозі НСХУ «Художники Буковини» (Чернівці, 2014) тощо йдеться про іншу дату народження І. Беклемішевої –1908 рік. А Олексій Роготченко подає 1904-й її рік народження («Графіка буковинської України». Художня культура. Актуальні проблеми. Науковий вісник. Київ, 2005 р.).

Тетяна ДУГАЄВА, мистецтвознавець, член Національної Спілки художників України

Запис 115 років від дня народження та 30 років від дня смерті заслуженого діяча мистецтв України Ірини БЕКЛЕМІШЕВОЇ спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Запис Сонце й море Провансу чернівчанам від Марини Рибачук спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Наталія Романюк, методист Вижницької РБ                                                         

Із біографії художниці Одарки Кисилиці

Майбутня художниця народилася на початку квітня 1912 року в селі Берегомет Вижницького району, в самому серці буковинських Карпат. Вихована в інтелігентній родині педагога, з дитинства Одарка захоплювалася народним мистецтвом, особливо писанкарством. Враження від спілкування з мальовничою карпатською природою та народним мистецтвом втілилися згодом у її самобутніх живописних полотнах.

Потяг до навчання і захоплення мистецтвом привели дівчину до Чернівців у майстерню відомого чернівецького художника Пантелеймона Видинівського. Він побачив у ній самобутній талант і порадив батькам відправити її на навчання до професійного мистецького закладу. 1930 року Одарка вступила до Празької академії мистецтв, яку успішно закінчила 1939 року. В академії вона навчалася у майстерні відомого чеського портретиста Вечіслава Нєхліби.+

Із 1949 року художниця жила і працювала в Чернівцях. Свої мистецькі уподобання вона втілювала в портретах, натюрмортах і краєвидах. 

Запис «Я – писанка, писана житнім вогнем…» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Відома на не лише на Буковині, а й в Україні та далеко за її межами, художниця протягом багатьох десятиліть самовіддано працювала в царині традиційного народного мистецтва, зберігаючи його особливості, збагачуючи, створюючи нові вишукані візерунки, навчаючи і виховуючи прийдешнє покоління майстрів.

Голова обласної державної адміністрації Олександр Фищук висловлює щирі співчуття рідним та близьким талановитої Буковинки Олени Гасюк. Вічна пам’ять та Царство Небесне.

Довідково. Народилася Олена Онуфріївна 7 липня 1921 року в селі Дихтинець на Путильщині в звичайній гуцульській сім’ї. Вишивати почала з раннього дитинства і саме полотно, голка і різнокольорові нитки допомагали гіркі роки війни. У 1948 році стала студенткою Вижницького училища прикладного мистецтва. У 1952 році вона залишилась викладати вишивку і саме тут її талант як педагога розкрився в повній мірі. За визнанням мистецтвознавців, Олена Гасюк створила справжню вижницьку школу української вишивки. Її роботи прикрашали і прикрашають експозиції багатьох не лише вітчизняних, а й світових музеїв.

Запис Відійшла у вічність Олена Гасюк спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Августа Кохановська. Чернівці. Буковинська крайова управа. Після 1905 року. Папір, акварель. (Твір опублікований 2002 р. в каталозі аукціону «Сотбіс» у Лондоні під назвою «Вулиця в Лодзі»)

Поштівка. Чернівці. Крайова управа (Czernowitz. Landes Regierung). Видавництво  Simon Gross, Czernowitz. Після 1905 року

2010 року «Версії» (№9) повідомляли, що у квітні 2002 року на аукціоні «Сотбіс» у Лондоні були виставлені три акварелі Августи Кохановської – «Вулиця в Лодзі», «Палац єпископа» та «Вид на Краків». (Тетяна Дугаєва. „Інтриги життя Августи Кохановської. Твори буковинки-художниці в каталозі Сотбіс…”). Всі твори продавалися одним лотом під №96. У каталозі зазначені назви творів, дата створення (1890 рік), походження (приватна колекція, США), техніка виконання, розміри та продажі на аукціоні «Dorotheum» у Відні 1956 та 1958 років.

…Коли працювала над цим матеріалом, не відпускало відчуття, що архітектурний мотив на акварелі «Вулиця в Лодзі» (26,3х31 см) є напрочуд знайомим: точно такий будинок є у Чернівцях. Невдовзі ці здогадки знайшли своє остаточне підтвердження. Відтак, для більшої переконливості порівняймо цю композицію Августи Кохановської з давніми поштівками початку ХХ століття, на яких зображена будівля Буковинської крайової управи в Чернівцях. Вигляд чотириповерхового будинку та обрана точка зору (вид від Соборної площі) – все промовисто свідчить про те, що Августа Кохановська зобразила не Лодзь, а Чернівці. Нині тут розташувався історичний факультет Чернівецького університету.

Що ж до зазначеного в каталозі «Сотбіс» датування трьох творів, то можна впевнено стверджувати, що ця акварель створена аж ніяк не 1890 року, а після 1905-го. Візьмемо до уваги, що згадана чернівецька будівля спочатку була триповерховою. А тільки після того, як 1905 року частину будинку Крайової управи знищила пожежа, до нього добудували ще один поверх. Саме таким і зобразила його Августа Кохановська.

Невідомий нам власник акварелей А. Кохановської припустився й іншої географічної помилки – у назві аркушу «Палац єпископа». Адже на сторінці каталогу «Сотбіс», на якій репродуковано краєвид з Резиденцією буковинських митрополитів у Чернівцях, читаємо підпис: «Палац єпископа. Перемишль» («Bishop’s Palace. Przemysl»).

Відтак маємо приємність стверджувати, що промовисті та майстерно виконані пейзажі знаної художниці «Чернівці. Буковинська крайова управа» та «Палац єпископа. Чернівці» яскраво доповнюють нашу уяву про чернівецькі мотиви у творчості Августи Кохановської.

Тетяна ДУГАЄВА,мистецтвознавець, член національної Спілки художників України

Запис Міський пейзаж Августи Кохановської або Як місто Лодзь стало… Чернівцями спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Це справді неймовірно й дивовижно: книга «Етюди про Олену Михайленко, художника, друга, колегу, маму, дружину», яка побачила світ цими днями, – світла, легка з різнобарвними сторінками та метеликами на них… Тримаєш її в руках і – хочеться жити, творити, радіти, літати.

… «Я вдячний Господу за 1 мільярд і 300 мільйонів щасливих секунд, які ми прожили разом, а син – за надзвичайну маму, друга, порадника і захисника», – пише Валерій Михайленко, чоловік Олени Миколаївни, науковець, педагог.

На похороні дружини він зізнався, що ті 5 років, які вони прожили після її операції та ампутації ніг, зовсім не були для нього важким випробуванням. Бо хіба може бути життя з коханою людиною випробуванням? Навпаки, доля подарувала йому ще 5 років з коханою…

Додам лише, що ні чоловік, ні син, ні друзі та учні не вважали художницю інвалідом. Зрештою, вона й далі жила й творила так, нібито нічого не сталося. Духовна міць та внутрішня сила й багатство цієї тендітної жінки вражали всіх, хто спілкувався з нею.  Серед них – і колишня наша журналістка Емма Антонюк, яка підготувала інтерв’ю з  художницею до відкриття її виставки, присвяченої 60-літтю мисткині. Було це у січні 2011 року.

Людмила ЧЕРЕДАРИК, «Версії»

Жінка, що несе у собі… світло!

Олена Михайленко

Ті, хто бачив гобелени Олени Михайленко, знають про існування паралельного світу, сповненого тепла й любові. Світу, який художниця відкриває через власне мистецтво. Якщо ви досі не бачили робіт пані Олени – ви багато втратили, але я спробую познайомити вас із цією художницею – найсвітлішою людиною з усіх, із ким мені доводилося колись спілкуватися.

Є особистості, про які важко писати, – через побоювання неправильно передати їхній унікальний образ. Це особливі люди, які при спілкуванні випромінюють дуже багато позитивної енергії, яку неможливо передати словом. Її можна лише відчути. Саме до таких належить пані Олена…

Тож, яка вона, ця геніальна художниця?

Щира

Олена Михайленко багато посміхається. Це відчувається навіть у телефонних розмовах. Відтак, зустрівшись із художницею, я вже приблизно уявляла, яка вона у спілкуванні. Від перших хвилин діалогу миттєво зникли будь-які бар’єри, дискомфорт, потреба підбирати слова, – що часто трапляється при знайомстві зі старшими, успішними людьми. Ця жінка щиро й невимушено створює навколо себе приємну атмосферу. Певне, тому до неї притягується молодь: пані Олена – керівниця творчої майстерні «Арт-студія», де займаються талановиті юнаки та юначки.

Працелюбна

Спочатку я спробувала уявити ритм життя й будні художниці. Тож перш за все, запитала, як вона їх проводить. Склалося враження, що в житті мисткині не має місця для рутини: суцільні заняття-виставки-навчання:

– Хіба комусь цікаві мої будні? (сміється). Я багато працюю – це моє основне заняття, – зізналася художниця. – Вже третій рік поспіль (і так було аж до смерті – ред.) у Фінансовій академії і в Художньому музеї відбуваються різноманітні виставки студійців, яких я навчаю. Арт-студійці – це талановиті люди різного віку, з якими я проводжу творчу, виховну, пізнавальну роботу… Це важко описати якимсь одним словом. Загалом акцентую увагу на їхньому розвитку і досягненнях у мистецтві. Роботи моїх учнів з успіхом експонувалися в різних країнах світу – Данії, Франції, Румунії, Польщі тощо… Нині заклопотана організацією своєї ювілейної виставки, а це – дуже кропітка і важка робота…

Творча

– Звідки беруться сюжети та ідеї робіт? Я сама по собі ідейна (сміється)… Все в мені, всередині… Моє натхнення – це особливий настрій, якась деталь, яку я відшукую в собі і відтворюю, розвиваю, відкриваю через власні роботи. На моє розуміння мистецтва серйозно вплинули подорожі. Найяскравіші враження залишились після Сходу – Японії, Шрі-Ланки, Індії…

Я займаюся прикладним мистецтвом: спочатку створювала гобелени, а  останніми роками розвиваю авторську техніку.

Тетяна ДУГАЄВА, мистецтвознавець,про творчий шлях О.Михайленко

Витяг з етюду «Поруч із нею я почувалася щасливою»:

«Уперше її творчість відкрилася мені під час роботи над каталогом виставки художниці 1990 року. У її творчому доробку вже тоді були цікаві серії гобеленів-картин, які тяжіли до пейзажу, натюрморту та фігуративних зображень.

Подальший творчий поступ вирізняли експресія кольору та різноманітність фактур. Прикметними у персональній виставці 1996 року видавалися оригінальні прийоми стилізації, які знайшли свій яскравий розвиток у творах наступного періоду. Її композиції дедалі відчутніше випромінювали потужну життєву енергію. І це стало найяскравішою ознакою творчості Олени Михайленко.

До персональної виставки 2001 року художниця підготувала серію гобеленів, виконаних у техніці аплікації. Вона майстерно розширила рамки і можливості сучасного гобелена, професійно використовуючи специфіку текстилю як мову творчості. Видається, саме тому вона знайшла цікаве вирішення віддавна улюбленої теми співіснування трьох стихій: Космосу, Землі і Води. Слід зазначити, що нову реальність творила у піднесено-мажорних інтонаціях.

Її захоплює не лише царина екзотичних космічних метаморфоз, а й могутня вітальна сила природи Землі. Уособленням земного життя стали зображення дерев у гобеленах «Зима», «Осінь», «Весна», «Літо» (серія «Пори року»). Ці роботи об’єднує виразна декоративність, майстерно акцентована співзвучністю умовної стилізованої форми та алегоричного зображення.

Творчість подальших років позначена відкритістю до нових текстильних ідеяй. Художниця залюбки, дедалі все сміливіше, з блискучою майстерністю створює виразні декоративні композиції, працюючи з різноманітними фактурами та ефектами. 2005 року творчий ресурс Олени Михайленко збагатився новим напрямком – мистецтвом волокна.

2008-ий став для Олени роком драматичних і невимовно страшних життєвих потрясінь. Але її фантастична спрага життя та потужний творчий потенціал перемогли. Всупереч усьому, у мисткині відкрилося нове дихання. Вона працює й майстерно експериментує, увиразнюючи структуру композицій, розробляючи прийоми авторської техніки: використовує фактури найтонших натуральних волокон різного походження, фрагментів тканин, паперу, витинанки тощо. До цього своєрідного декоративного колажу вводить елементи образотворчості, збагачуючи його відчуттям простору і руху. В результаті народжувались такі потужні й вишукані за образною виразністю композиції, як «Ангели Різдва», «Лісовий ангел», «Благодать» або глибоко символічний образ гірської Буковини «Очима ночі. Буковина». Тоді ж з’явилися чарівні композиції серії на тему легендарних міст світу («Венеція», «Барселона» тощо) і, наприклад, такий  чуттєво-емоційний твір як «Народження вітру».

Упевнена в собі

– Чи довго шукала себе та коли зрозуміла, що знайшла? Та я малювала змалку. Про те, що працюватиму в мистецтві, знала завжди. Ніколи не виникало сумнівів стосовно життєвого шляху. І хоча мої батьки – лікарі, вони ніколи не змушували мене продовжувати їхню справу. Тож я вступила до педагогічного інституту, де здобула фах «викладач малюнка й живопису».

Закохана

– Як сім’я ставиться до моєї відданості мистецтву? Ду-у-уже позитивно! Чоловік і син – мої найкращі друзі! Вони завжди мене підтримують, вислуховують, іноді радять… Я дуже люблю свою сім’ю! Нині мій син Максим працює журналістом у Києві. На щастя, він часто приїжджає додому. Максим дуже талановитий і знаний у журналістських і політологічних колах фахівець. Ми ним пишаємося.

Я не виховувала сина ні батогом, ні пряником. І суворою матір’ю назвати мене не можна. Я швидше лояльна. Річ у тім, що в нашій сім’ї завжди панують позитив і взаєморозуміння…

А щодо секрету сімейного щастя, то його немає! Люди повинні просто розуміти одне одного. Все дуже просто і водночас індивідуально…

Щаслива!!!

– О-о-о, так, у мене багато друзів. Тобто є чимало людей, яких я можу назвати справжніми друзями! Вони завжди поряд, я люблю, коли вони приходять у гості або телефонують. Ці люди часто допомагають мені в організації експозицій… Я дуже щаслива людина!!!

P.S. Щаслива, оптимістична, працьовита та успішна Олена Михайленко – яскравий приклад правильного ставлення до життя. Ті, хто досі не знав художницю, навіть і припустити не можуть, що життя її – дуже складне: через хворобу пані Олена 2008-го втратила ноги. І, незважаючи на такий поворот долі, найздоровіші і найуспішніші можуть повчитися в неї життєрадісності та оптимізму!

Емма АНТОНЮК, «Версії»

Усі твори Олени Михайленко можна буде невдовзі побачити у каталозі її робіт, який готують до друку чоловік та син мисткині.

Запис Есеї про життя і щастя спершу з'явиться на Медіа-Версії.

І от нещодавно Юлії Косівчук якимось дивом (це таки харизма, не інакше!) вдалося відзняти ще один кліп, на пісню «Мама», презентація якого відбувається сьогодні.
– Ця пісня писалася для виступу до дня Матері ще років десять тому, коли я закінчувала університет, – каже Юля. – Пам’ятаю, я по городу в себе в Садгорі ходила, в компанії з котом і псом, ми так мило прогулювалися, і тут, на одному видиху, на мене зійшла ця пісня, одразу, ніби хтось тобі надиктував! Я швиденько записала слова на диктофон, взяла гітару, і музика одразу ж з’явилася…
– Ми відзняли на неї відео не тому що мені терміново потрібен був ще один кліп, – ніби виправдовується Юлія, – а тому, що ця пісня мене просто «з’їла», треба було віддати її людям!

Знімати кліпи – задоволення не з дешевих. Проте ні Вадим Зарицький, який зняв кліп «Кав’ярні», ні Віталій Максимюк та Сергій Васянович, які зняли відео на пісню «Мама» – не захотіли взяти у Юлії за свою роботу жодного цента чи копійки!

На Обнова-фесті Юлія Косівчук під акомпанемент Ольги Гук презентувала ще одну нову пісню – “Дони Кіхоти”
– У мене з піснею «Мама» пов’язана цікава ситуація: якось їхали з друзями виступати на фестиваль, і я в потязі, плацкарті, розспівувалася. І тут підходить до нас чоловік, серйозний такий, у чорному пальто, з мобілою, як у тих анекдотах про нових українців… Обличчя якесь таке середнє між «рожою» і «мордою»… Я вже подумала, що він зараз кричатиме на нас, що ми тут галасуємо… А він підсів: «Можна послушать? Я бы хотел попросить вас спеть еще раз эту песню про маму…» Я, звісно ж, заспівала. І тут бачу, як прямо на очах «рожа-морда» цього чоловіка стає обличчям, дитячим, безпосереднім, світлим-світлим! «Спасибо вам. Пойду, маме позвоню. Я уже месяц не звонил… Замотался совсем…» Я розплакалася…

Ще одна втіха Юлі – мальовані янголики і феєчки, які вона роздаровує своїм друзям.
– Відколи я тут – за три місяці намалювала їх десь 40, цілу армію янголів. Чоловік сміється, каже, що я створила фабрику з виготовлення ангелів. Проте, яка ж це фабрика, якщо кожен з них у мене – неповторний?!

До Америки (штат Каліфорнія) Юля вирушила через чоловіка, науковця (фізика-програміста) Ростислава Бучка, адже, за її словами, наукою в Україні неможливо займатися… Проте Чернівці все одно залишаються для неї своєю домівкою.
– Мене тут явно пре! Відколи у Чернівці приїхали, три пісні написала. Одна з них – про Гагаріна. Ця пісня вилетіла з мене як ракета! Для мене Гагарін – це висота така, харизма, позитив… Я ж спочатку думала відео на неї знімати! Там мало бути усе таке сріблясте, крейзануте, – розповідає Юля, і раптом підхоплюється. – Але це секрет!
У США Юля також продовжує писати вірші та картини. Зокрема, виставки її картин постійно відбуваються у різноманітних залах міста Берклі, в якому вона мешкає, а нещодавно твори художниці розмістила одна з галерей Сан-Франціско.

Юлія Косівчук – одна із авторів антологій «77», «Вигране», «70 віршів». Автор поетичних книг «У стилі достиглого льону» (вийшла 2002 як результат перемоги у Відкритому літературному конкурсі ім. Вадима Коваля) та «Помаранча-SIZE» (2008).

Отаких-от янголят роздаровує Юля своїм друзям

– Поетичні збірочки так важко видавати за свої кошти, це дуже дорого… Тому мої вірші великими ящиками накопичуються вдома. Хай вже дорослі вірші нікому не потрібні, проте я так хотіла видати збірочку дитячих віршів. Я навіть ілюстрації до неї зробила… В мене ж маленька донечка росте!
Проте видавництва поки що мовчать, мов партизани… Але хочеться вірити, що і до них дійдуть Юлині янгольські чари!
Ігор КОНСТАНТИНЮК, «Версії»

Текст пісні “Мама”

Не називайте матерів сизокосими, сивокрилими,
Тоненька складка поміж брів, неначе стежка між покосами,
Не обвантажуйте плече вчорашніми сльозинами,
Бо ваша туга їх пече самотніми хвилинами.

Приспів:
Мама задивилася у даль.
Мамо, на твоїх устах печаль?
У очах твоїх живуть гаї,
А у голосі співають дитинства солов’ї.
Ців-ців, мама тихо відганя від доні лихо,
Трохи вітру, трохи літа, щоб солодко спалось дітям
Ців-ців, мама тихо відганя від доні лихо,
Трохи вітру, трохи літа.

Не залишайте матерів, вертайтеся з лелеками,
Дивіться мальвами з дворів, ростіть при них смереками.
Вони з ікон усе простять і перехрестять вас з вікна,
До серця вашого свята торкнеться мамина рука.

Приспів.

Не ображайте матерів листами,
Де всього дванадцять слів,
Ви бійтесь словом допекти,
Не смійте зморшки їм нові ректи! О…

Приспів.

Ців-ців, мама тихо відганя від доні лихо,
Трохи вітру, трохи літа, щоб солодко спалось дітям
Ців-ців, мама тихо відганя від доні лихо,
Трохи вітру, трохи літа.

Запис Юлія Косівчук та її армія янголів спершу з'явиться на Медіа-Версії.

А сталося ось що: донька, яка мешкає за кордоном, подарувала їй годинник відомої фірми. Зрозуміло, не дешевий. Та вийшовши кілька днів тому з 5-ї маршрутки, вона зауважла – годинник зник з руки. Почала картати себе за легковажність, бо ремінець був ніяким. Дуже розстроїлася – адже подарунок. Чоловік вдама заспокоював, мовляв, річ, хоч і коштовна та пам’ятна, а все ж не вартує, аби згризалася через неї без міри. Однак Тетяна все ж вирішила зателефонувати до диспетчерської. Почала вибачатися, що турбує, і що розуміє несерйозність свого прохання, та все ж залишає свій телефон про всяк випадок, а раптом хтось знайде годинника і вирішить його повернути…    

– Не повірите, але за півгодини до мене зателефонувала Юля, – розповіла вона. –Так назвалася дівчина з диспетчерської і повідомила, що водій п’ятірки на ім’я Василь буде о такій-то годині на такій-то зупинці й у нього мій годинник, який йому передали пасажири. Ми з чоловіком побігли на вказану зупинку, прихопивши з собою солідну суму грошей – як вдячність. І тут знову сталося щось неймовірне! Чоловік простягнув водієві гроші, а той, посміхнувшись, відвів його руки зі словами: «Та що ви, їй Богу…».

Я й досі не можу прийти до тями, – зізналася Тетяна. – Зі словами подяки набираю диспетчерську, а це миле дівча мені й каже, що нічого в цьому особливого немає – так має вчиняти будь-яка нормальна людина…

Саме так, йдеться про норму. Але про норму, яка нас, попри все, дивує, хоча подібні випадки для цивілізованого світу проходять непоміченими. Чи не тому, що нас сотні разів дурили  і ми нікому не віримо? Правди ж бо від очільників держави та провідників нації не дочекаєшся! А вірус цей, в якому закладені брехня з подвійними сандартами, пристосуванство з продажністю і так званою конкуренцією, розповсюджується, на жаль, швидше за грип. Не пройшло і 20-ти років, як теза «спочатку думай про батьківщину, а потім – про себе» стала кумедним анахронізмом. Тому-то й не здивувалася листу іншої нашої читачки, яка з болем написала про грубість і зверхність, з якою розмовляють з мамочками медсестри дитячої поліклініки, ті медсестри, що записують дітей з порушеннями постави на ліквальну фізкультуру. Маючи на руках направлення, жінка мусила вислуховувати невдоволений голос із повчальними сентенціями про те, що з таким сколіозом, як у її доньки, треба лікуватися вдомо масажами, а тут надають допомогу дітям із запущеними формами сколіозу. Це ж треба медпрацівнику до такого договоритися! «Я ж усе зрозуміла: мені просто тупо натякали, щоби я домовлялася про домашнвй масаж і дала бодай шоколадку за те, що доньку запишуть аж на наступний місяць на лікувальну фізкультуру. Прикро, сумно і гидко», – підсумувала пані Ольга. І тут з нею не посперечаєшся.

Та, на щастя, ми не всі однакові. Між нами є чимало тих, хто вміє опиратися обставинам і не піддаватися диктату поведінкової моди, залишаючись чесними і щирими на фоні морального зубожіння. Сподівась, таких більшість. І саме тому у нас є майбутнє. Людмила ЧЕРЕДАРИК          

Запис У моді поведінка, в якій немає місця чесності?.. спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Живопис Елаїди Нейман є яскравим явищем та гордістю образотворчого мистецтва Буковини. Понад 40 років її чудові твори привертали увагу відвідувачів мистецьких виставок в Україні та експонувалися на міжнародних вернісажах.

Творчий почерк мисткині зароджувався у непростий період, коли в образотворчості ще певний час панував соцреалізм та офіційна ідеологія. Проте від 1960-х років паростки нової мистецької доби ставали все відчутнішими, а її естетичні принципи та формалістичні прояви стрімко наближалися до засад сучасного світового мистецтва.

Елаїда Нейман належала саме до тих українських митців, чия творчість будувалась на модерністських досягненнях й утвердженні нової живописної мови. Притаманні її творам декоративність, промовистий колорит, фактурність та експресивність склалися у цілісну індивідуально забарвлену манеру, за якою глядачі впізнають руку майстра. Мелодійна краса природи Буковини набула у її пейзажах-картинах та камерних краєвидах чарівного й своєрідного звучання. Водночас Нейман створила вирази й емоційний світ образів у портретах і натюрмортах.

Останнє десятиріччя свого життя художниця провела у Новому Орлеані (США), повторивши долю численних чернівецьких митців 30-40 років ХХ століття, які назавжди залишили наше місто. Елаїда Нейман опинилася далеко від улюбленої Буковини. Та це не випалило з її серця любові до рідного краю, яка живила талант художниці до останнього її подиху. Її листи просякнуті щемними почуттями і щирими освідченнями.

З листів Елаїди Нейман, Новий Орлеан, 1998-2001.

(Публікується вперше, переклад з російської – Т. Дугаєва).

Від 3 грудня 1998 року:
«41 рік віддала Буковині, батьківщині моєї творчості. Люблю Чернівці, Буковину, тож, роблячи тут виставки, я знайомлю американського глядача з Буковиною, з моїм краєм, у якому я жила».
***

Від 7 грудня 1998 року:
«… отримала інформацію про свято міста – 590-ліття Чернівців. Дуже велике і приємне свято. Це місто було, є і буде моїм».
***

Від 26 червня 1999 року:
«Я пам’ятаю, що приїхала за направленням 1951 року у гарне місто Чернівці. Сонячна, тепла та гарна осінь. Такою мене зустріла Буковина і такою залишилась на все життя. Куди б я не їздила та де б не жила, я художник Буковини-України і все життя, завжди гідно її представляла. Ось так. Я готую ювілейну виставку-ретро як художник України. Інакше я не розумію».
***

Від 20 січня 1999 року:
«…якось дивно склалося моє життя. Стрімкі зміни. Вочевидь, так повинно бути. Доля. Живучи тут, часом забуваю, що мешкаю у Штатах. Бачить Бог, і гадки ніколи не мала, щоби кудись виїхати. А зараз живу лише тому, що поруч – друг, і ми потрібні одне одному, це мій чоловік Самсон. Ось так сумно вийшло. Тут могила мого сина…».
***

Від 15 квітня 2000 року:
«Збиралася навесні летіти до Москви, потім до Чернівців. Сумую. Адже прожито велике творче життя. Прожито 41 рік з радощами та прикрощами. Хотіла вклонитися могилкам. Прогулятися містом і, якщо буде можливість, трошки доторкнутися до Карпат, до Шурдинського перевалу».
***

Від 23 червня 2001 року:
«…Якщо чесно, мені дуже важко. Я відірвана від землі, на якій жила, народила сина, якого немає. Від Землі, яку любила та люблю… Я член Спілки художників України. Маю новий квиток. Радію цьому».
***

Від 25 та 27 червня 2001 року:
«…Адже я є художником Буковини, і тут я наголошую з гордістю, що Буковина – батьківщина моєї творчості… Я беру участь у весняних та осінніх виставках у художньому музеї пейзажами Буковини, Карпат. Я є художником Буковини, України і на етикетці написано «Україна».

Остання персональна виставка Елаїди Нейман відбулася у січні 2002 року у художньому музеї Нового Орлеану.

Запис Елаїда Нейман – незабутній талант Буковини. Листи з Америки спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Про створення картин на бересті Тетяна Володимирівна дізналася з радянського журналу «Наука и жизнь». Відтоді загорілася ідеєю працювати із цим природним матеріалом. Найважче було знайти потрібну березу.

– Для створення берестяних картин підходить лише кора з трухлявої берези. Одного разу, гуляючи лісом, мені пощастило знайти таке дерево, – розповідає художниця. – Кілька годин, незважаючи на спеку та рої комарів, я вирізала шматок за шматком сухої березової кори.

Додому привезла великий тюк берести, який перечищала і перемивала у річці, щоб очистити від лушпиння. Далі – шість-сім днів кожен шматочок сохне та вирівнюється під пресом. Все потрібно робити дуже охайно, щоб не пошкодити структуру цього матеріалу. Доволі копітка робота і з очищенням верхнього прошарку. Це доводиться робити пальцем, бо ніж та лезо залишають подряпини та виямки. Мені, до речі, довелося оперувати вказівний палець: стільки берести ним перечистила, що пухлина утворилася.

Після тривалої і непростої підготовки у Тетяни Володимирівни з’являється багато берестових полотен різної величини. Тепер матеріал сам диктує, який малюнок має на ньому з’явитися.

– Рельєф берести дуже індивідуальний, – продовжує Тетяна Володимрівна.

– Дивишся на якийсь виступ, плямку, пігмент на корі – і вмить виникають образи, розумієш, яким має бути композиційний центр. Важливо також не замальовувати всю бересту, як полотно. Цей матеріал повинен дихати. До того ж, не всі кольори пасують бересті. Наприклад, ніколи не пишу червоним, фіолетовим, зеленим. І, навпаки, часто використовую сірий, коричневий, жовтий, білий, чорний. Можливо, тому картини на бересті спокійні. Багато людей, дивлячись тривалий час на мої роботи, казали потім, що від них віє теплом, як від дерев, до яких хочеться прихилитися, щоби набратися сил. А негатив іде геть.

Спочатку Тетяна Вахромєєва робить малюнок олівцем, а вже потім починає працювати фарбами. Нині художниця малює маслом. До речі, береста дуже сильно втягує у себе масляні фарби, тож картини доводиться прописувати шість і навіть вісім разів.

– За той час, що створюю одну картину на бересті, я могла би зробити сім картин на полотні, – зізнається художниця. – Коли картина не вдається, доводиться все зіскрібати пальцем і починати все спочатку. Душа, звісно, розривається.

– На своїх перших роботах зображувала церкви. Всі вони – перлини світової архітектури, зведені без жодного цвяха, – розповідає Тетяна Володимирівна. – Трохи пізніше в моєму доробку з’явилися біблійні образи. Для того, щоб узятися за створення ікони, потрібна відповідна психологічна підготовка та, звичайно, чистота душі. Кілька моїх ікон на бересті освятив священик. На них обличчя святих канонізовані. Досягнути цього доволі важко. Наприклад, перед тим, як вималювати зіниці Ісуса, я годину налаштовувалася. Варто лише на чверть міліметра посунути відблиск, і складеться враження, що образ плаче. Тому взялася за пензель вже тоді, коли відчула, що рука не здригнеться.

У колекції чернівецької художниці не лише культові споруди та біблійні образи, а й пейзажі, натюрморти, портрети, міфологічні сюжети. Роботи Тетяни Вахромєєвої зберігаються у приватних колекціях Австрії, Португалії, Німеччини, Швейцарії, Росії та Америки.

– Для мене дуже важливо, щоби картини потрапляли в добрі руки, – зізнається художниця. – Адже в них вкладаєш не лише багато сил, але й душу та серце.

Запис Тетяна Вахромєєва дарує березам друге життя спершу з'явиться на Медіа-Версії.

У Чернівецькому художньому музеї експонувалася персональна виставка творів Атени Руснак «Медитація з піском». Невеличкі за розміром камерні твори, в яких огранена природна сутність різних матеріалів, підкреслена фактура, барва, блиск чи затаєність піщинок, камінців, листка чи квітів, вигини ліній примхливих гілочок з’являлися не раз на різних імпрезах.

Вони не вимагають уваги, а спонукають до споглядання зблизька, до неквапливої розмови. Але захоплюють щомиті все більше – і ти розумієш, як усе це далеко від побаченої здалеку простоти! Бачиш, що це не пісочні годинники, це не пісок і годинники Сальвадора Далі. Це глибока медитація, радше – медитація-молитва.

Краєвиди – звиклі або незвичні, або просто візія чогось небаченого. Незбагненного, але відчуваного, як музика – вона діє, одухотворює, підносить (рятує?). На відкритті (на диво велелюдному) о. Валерій Сиротюк відзначив високу духовність творів, навіть порадив подумати про назви циклів: може, «Апологетика», а може – «День творення». Бо з праху земного Бог сотворив людину і так само благословив її на творення.

Хто вона, художник за покликанням, яка вибрала для себе два шляхи – дарувати здоров’я, допомагати людям в їхніх фізичних проблемах, а другий – дарувати красу. І хто знає, який з них – саме той, найважливіший… Але зрозуміло найголовніше: сковородівський «сродний труд» знайшов Атену Руснак.

– Ви приїхали до Чернівців зі Львова, після закінчення фармацевтичного факультету медінституту, працювали провізором, завідували аптекою. А в місті Вас знали і як людину, яка має талант до виконання незвичайних творів флористики. Коли відчули тягу до прекрасного?

– Так, це була особлива, «гобеленова» флористика. Вважала, що такого ніхто не робить, але якось поїхала до Києва… Роблять. І я не відкрила тут Америки. А малювала завжди. У школі зі мною були проблеми, і я дуже вдячна мамі, з якою частенько мали розмову вчителі (бо «Ваша дитина постійно малює на уроках»). Але вона з розумінням ставилася до такого «непослуху». Ми жили у Дрогобичі на Львівщині, після закінчення хімічної школи довелося вирішувати складну дилему: любила малювати і любила хімію.

– Що спонукає Вас до творчості?

– Не сприймаю, що я їх творю, це художник створює нову реальність. Я тут ні при чому: не знаю, звідки воно в мене, як підбираються билинки й камінчики, чому принесла додому мішечок піску. Беру камінь і оточую тим, чого він бажає, поміщаю в ті умови, яких він жадає, створюю якусь нову реальність, свою часточку простору. Але кожна піщинка знає, що вона хоче довкола себе бачити. Ось і виходить – я просто поклала камінь на місце.

А піски дивні, чудові, різні: на Тайвані сніжно-білий, у Португалії коричнюватий, у Росії жовтий, у Чорногорії – різнобарвні піщинки-камінчики, а в моєму Дрогобичі – зелений, такий ніде більше не зустрічається. Всі знають про моє захоплення, і при нагоді привозять подарунки: нещодавно отримала пісок з пустелі Сахари.

– Скільки часу забирає така мініатюра-медитація? Чи можна навчитися цього вміння?

– Витрачаю коли тиждень, коли 2-3 дні. Пісок наноситься шарами, слід почекати, доки один засохне (тобто, добре приклеїться), а потім переходити до наступного. Творити можна навчитися, точніше – перейти в інший стан, і воно само прийде – дивний стан піднесення, натхнення, вміння. Найперше – не думати про себе, бо якщо в якійсь картині з’являється «Я», то це…

– Ой, не взискуй гіркого меду слави! Той мед недобрий, од кусючих бджіл. Взискуй сказать поблідлими устами Хоч кілька людям необхідних слів…
І Ви, і Ваші твори підтверджують слова Ліни Костенко…

– Я б керамікою займалася: з глиною подобається працювати. Вона жива. Так само, як і пісок, одухотворена і, напевне, може сказати, чого вона хоче. Тобто, та ж сила, що керує моїми руками, які ніколи не вибирали місця для камінчиків, піщинок. Зранку дивуюся: як я могла його так точно покласти, як йому добре в цьому мікрокосмосі!

– Ви любите Ліну Костенко…

– А з письменників моє останнє відкриття – Ева Гата, яка пише філософсько-містичні романи й дуже вирізняється між сучасними письменниками, які іноді пишуть на грані шизофренії. Бува, читаєш, читаєш, стільки колізій, а вихід – ось він, і не треба довго шукати. Взагалі, найбільше мені близькі духовна література і класика. Так само і з музикою: з великою насолодою слухаю і духовну музику, і класичну – Баха, Вівальді, Генделя.

– Який найсвітліший випадок пригадуєте?

– Коли йдете, а у вас нема ні дому, ні дороги: є ти, є Бог, є безмежний світ. Яскраве відчуття – ніби перший раз бачиш кожну травинку, кожний листочок, відкриваєш власну ойкумену. В душі – відчуття повної свободи! Воно зникає після народження дитини. Тоді все змінюється: якусь частку себе назавжди віддаєш, народжується відповідальність.

– Син успадкував Ваші таланти?

– Так, він творча людина, зокрема, займається фотографією. До слова, це наше спільне захоплення Тільки напрямки в нас різні: у сина – ретро, в мене – натюрморти, але незвичайні, з несподіваною родзинкою. Люблю макрозйомку (так цікаво зробити, наприклад, світлину крихітної суниці!), колажі.

– Уявляєте, якою цікавою колись буде розмова: на фотовиставці згадаємо про теперішні «Медитації з піском»?

– Побачимо. Мені випадково потрапив на очі шматок шкіри, і ось на виставці чотири роботи (вологі мушлі на морському дні, поруч водорості рухаються, а може, зовсім інше відчувала художниця; матеріал – шкіра – не відразу себе видає – авт.), так само – трикотаж, прозорий пластик, який виявився на диво вдячним, бо робота прозора, її слід розглядати на просвіт або на пару сантиметрів від стіни, тоді відкриваються такий простір, такі об’ємні світи, що перехоплює дух від такої несподіванки.

P. S. Моє враження від розмови з Атеною Руснак: глибока у своєму відчутті незбагненного, мудра в розумінні вже створеного іншими (у літературі, в музиці), непередбачувана у власній творчості. Надзвичайно багата в духовному та інтелектуальному сенсі мисткиня з вишуканими естетичними смаками і запитами так само… надзвичайно скромна. М’яко, та дуже наполегливо заперечила деякі моменти, які її нібито невиправдано прикрашали. Отже глядач у творах має відшукати цю зачаєну філософсько-духовну родзинку…

Галина МАТВІЇШИН

Запис ТІЛЬКИ БОГ, ПІСОК І ТИ… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Зовні вона схожа на добру фею з дитячих казок. Та й ім’я в цієї дівчини по-справжньому казкове: Аліса. Ви не здивуєтеся, коли дізнаєтеся про її покликання: Аліса – художниця. Талановита, незвичайна, дивакувата…

Її легко помітити на вулиці через яскравий одяг та пишну зачіcку. Аліса постійно замріяна, вся в роздумах, «на своїй хвилі»…

«Я абсолютно не пристосована до життя», – каже художниця. «Повільна, не пунктуальна, неуважна… Часом не знаю, що й коли треба говорити. Це виходить ненавмисно. Наприклад, одного разу своїй дуже гарній приятельці сказала, що в неї очі, як у корови. Та образилася, хоча у корів настільки прекрасні очі: великі, сумні, глибокі, з довгими-довгими віями… Шкода, що так часто люди мислять штампами і не сприймають того, чого не очікують почути…»

Картини Аліси Бернацької абстрактні, чудернацькі і часто незрозумілі. Але не плутайте її творчість із «шедеврами» модних нині постмодерністів. Вона пише сильно, виразно й цікаво. Нагадує чимсь молоде вино: ігристе, із не зовсім визначеним присмаком, яке, коли настоїться, буде дорогим вишуканим напоєм.

«Мені зараз 23 роки. Я не знаю, як діяти далі. Маючи диплом психолога – закінчила університет – я все одно хочу писати картини. Зараз маю ідею проілюструвати дуже цікаву дитячу книжечку. Вона буде проривом в Україні, але подробиць не скажу. Це поки що секрет…»

Часто Аліса переносить на полотно… свої сни. «Час від часу мені сняться чудернацькі сюжети, істоти, явища. Я прокидаюсь – і починаю їх малювати, а потім друзі кепкують, кажуть, що з головою в мене не все добре» (сміється).

Вона не бере участі в жодних виставках. Каже, що поки що не потребує жодних імпрез на свою честь. Кілька разів показувала свої роботи іменитим місцевим художникам. Ті, шоковані, казали: «Далеко підеш, Бернацька…»

Емма АНТОНЮК, «Версії»

Запис Аліса Бернацька: Я абсолютно не пристосована до життя! спершу з'явиться на Медіа-Версії.