ТІЛЬКИ БОГ, ПІСОК І ТИ…

atena-rusnak-1

У Чернівецькому художньому музеї експонувалася персональна виставка творів Атени Руснак «Медитація з піском». Невеличкі за розміром камерні твори, в яких огранена природна сутність різних матеріалів, підкреслена фактура, барва, блиск чи затаєність піщинок, камінців, листка чи квітів, вигини ліній примхливих гілочок з’являлися не раз на різних імпрезах.

Вони не вимагають уваги, а спонукають до споглядання зблизька, до неквапливої розмови. Але захоплюють щомиті все більше – і ти розумієш, як усе це далеко від побаченої здалеку простоти! Бачиш, що це не пісочні годинники, це не пісок і годинники Сальвадора Далі. Це глибока медитація, радше – медитація-молитва.

Краєвиди – звиклі або незвичні, або просто візія чогось небаченого. Незбагненного, але відчуваного, як музика – вона діє, одухотворює, підносить (рятує?). На відкритті (на диво велелюдному) о. Валерій Сиротюк відзначив високу духовність творів, навіть порадив подумати про назви циклів: може, «Апологетика», а може – «День творення». Бо з праху земного Бог сотворив людину і так само благословив її на творення.

Хто вона, художник за покликанням, яка вибрала для себе два шляхи – дарувати здоров’я, допомагати людям в їхніх фізичних проблемах, а другий – дарувати красу. І хто знає, який з них – саме той, найважливіший… Але зрозуміло найголовніше: сковородівський «сродний труд» знайшов Атену Руснак.

atena-rusnak-2

– Ви приїхали до Чернівців зі Львова, після закінчення фармацевтичного факультету медінституту, працювали провізором, завідували аптекою. А в місті Вас знали і як людину, яка має талант до виконання незвичайних творів флористики. Коли відчули тягу до прекрасного?

– Так, це була особлива, «гобеленова» флористика. Вважала, що такого ніхто не робить, але якось поїхала до Києва… Роблять. І я не відкрила тут Америки. А малювала завжди. У школі зі мною були проблеми, і я дуже вдячна мамі, з якою частенько мали розмову вчителі (бо «Ваша дитина постійно малює на уроках»). Але вона з розумінням ставилася до такого «непослуху». Ми жили у Дрогобичі на Львівщині, після закінчення хімічної школи довелося вирішувати складну дилему: любила малювати і любила хімію.

– Що спонукає Вас до творчості?

– Не сприймаю, що я їх творю, це художник створює нову реальність. Я тут ні при чому: не знаю, звідки воно в мене, як підбираються билинки й камінчики, чому принесла додому мішечок піску. Беру камінь і оточую тим, чого він бажає, поміщаю в ті умови, яких він жадає, створюю якусь нову реальність, свою часточку простору. Але кожна піщинка знає, що вона хоче довкола себе бачити. Ось і виходить – я просто поклала камінь на місце.

А піски дивні, чудові, різні: на Тайвані сніжно-білий, у Португалії коричнюватий, у Росії жовтий, у Чорногорії – різнобарвні піщинки-камінчики, а в моєму Дрогобичі – зелений, такий ніде більше не зустрічається. Всі знають про моє захоплення, і при нагоді привозять подарунки: нещодавно отримала пісок з пустелі Сахари.

– Скільки часу забирає така мініатюра-медитація? Чи можна навчитися цього вміння?

– Витрачаю коли тиждень, коли 2-3 дні. Пісок наноситься шарами, слід почекати, доки один засохне (тобто, добре приклеїться), а потім переходити до наступного. Творити можна навчитися, точніше – перейти в інший стан, і воно само прийде – дивний стан піднесення, натхнення, вміння. Найперше – не думати про себе, бо якщо в якійсь картині з’являється «Я», то це…

– Ой, не взискуй гіркого меду слави! Той мед недобрий, од кусючих бджіл. Взискуй сказать поблідлими устами Хоч кілька людям необхідних слів…
І Ви, і Ваші твори підтверджують слова Ліни Костенко…

– Я б керамікою займалася: з глиною подобається працювати. Вона жива. Так само, як і пісок, одухотворена і, напевне, може сказати, чого вона хоче. Тобто, та ж сила, що керує моїми руками, які ніколи не вибирали місця для камінчиків, піщинок. Зранку дивуюся: як я могла його так точно покласти, як йому добре в цьому мікрокосмосі!

– Ви любите Ліну Костенко…

– А з письменників моє останнє відкриття – Ева Гата, яка пише філософсько-містичні романи й дуже вирізняється між сучасними письменниками, які іноді пишуть на грані шизофренії. Бува, читаєш, читаєш, стільки колізій, а вихід – ось він, і не треба довго шукати. Взагалі, найбільше мені близькі духовна література і класика. Так само і з музикою: з великою насолодою слухаю і духовну музику, і класичну – Баха, Вівальді, Генделя.

– Який найсвітліший випадок пригадуєте?

– Коли йдете, а у вас нема ні дому, ні дороги: є ти, є Бог, є безмежний світ. Яскраве відчуття – ніби перший раз бачиш кожну травинку, кожний листочок, відкриваєш власну ойкумену. В душі – відчуття повної свободи! Воно зникає після народження дитини. Тоді все змінюється: якусь частку себе назавжди віддаєш, народжується відповідальність.

– Син успадкував Ваші таланти?

– Так, він творча людина, зокрема, займається фотографією. До слова, це наше спільне захоплення Тільки напрямки в нас різні: у сина – ретро, в мене – натюрморти, але незвичайні, з несподіваною родзинкою. Люблю макрозйомку (так цікаво зробити, наприклад, світлину крихітної суниці!), колажі.

– Уявляєте, якою цікавою колись буде розмова: на фотовиставці згадаємо про теперішні «Медитації з піском»?

– Побачимо. Мені випадково потрапив на очі шматок шкіри, і ось на виставці чотири роботи (вологі мушлі на морському дні, поруч водорості рухаються, а може, зовсім інше відчувала художниця; матеріал – шкіра – не відразу себе видає – авт.), так само – трикотаж, прозорий пластик, який виявився на диво вдячним, бо робота прозора, її слід розглядати на просвіт або на пару сантиметрів від стіни, тоді відкриваються такий простір, такі об’ємні світи, що перехоплює дух від такої несподіванки.

P. S. Моє враження від розмови з Атеною Руснак: глибока у своєму відчутті незбагненного, мудра в розумінні вже створеного іншими (у літературі, в музиці), непередбачувана у власній творчості. Надзвичайно багата в духовному та інтелектуальному сенсі мисткиня з вишуканими естетичними смаками і запитами так само… надзвичайно скромна. М’яко, та дуже наполегливо заперечила деякі моменти, які її нібито невиправдано прикрашали. Отже глядач у творах має відшукати цю зачаєну філософсько-духовну родзинку…

Галина МАТВІЇШИН

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *