Чи не тому порядність вражає українців? Її не очікуєш і не сподіваєшся на неї. І це вже діагноз… суспільству. Та хто б і що не казав, а чесність і порядність, якщо з нею зустрічаєшся, суттєво піднімає настрій. Принаймні, так було зі мною, після того, як до редакції зателефонувала схвильована приятелька і читачка «Версій» художниця Тетяна ХОМЕНКО.
А сталося ось що: донька, яка мешкає за кордоном, подарувала їй годинник відомої фірми. Зрозуміло, не дешевий. Та вийшовши кілька днів тому з 5-ї маршрутки, вона зауважла – годинник зник з руки. Почала картати себе за легковажність, бо ремінець був ніяким. Дуже розстроїлася – адже подарунок. Чоловік вдама заспокоював, мовляв, річ, хоч і коштовна та пам’ятна, а все ж не вартує, аби згризалася через неї без міри. Однак Тетяна все ж вирішила зателефонувати до диспетчерської. Почала вибачатися, що турбує, і що розуміє несерйозність свого прохання, та все ж залишає свій телефон про всяк випадок, а раптом хтось знайде годинника і вирішить його повернути…
– Не повірите, але за півгодини до мене зателефонувала Юля, – розповіла вона. –Так назвалася дівчина з диспетчерської і повідомила, що водій п’ятірки на ім’я Василь буде о такій-то годині на такій-то зупинці й у нього мій годинник, який йому передали пасажири. Ми з чоловіком побігли на вказану зупинку, прихопивши з собою солідну суму грошей – як вдячність. І тут знову сталося щось неймовірне! Чоловік простягнув водієві гроші, а той, посміхнувшись, відвів його руки зі словами: «Та що ви, їй Богу…».
Я й досі не можу прийти до тями, – зізналася Тетяна. – Зі словами подяки набираю диспетчерську, а це миле дівча мені й каже, що нічого в цьому особливого немає – так має вчиняти будь-яка нормальна людина…
Саме так, йдеться про норму. Але про норму, яка нас, попри все, дивує, хоча подібні випадки для цивілізованого світу проходять непоміченими. Чи не тому, що нас сотні разів дурили і ми нікому не віримо? Правди ж бо від очільників держави та провідників нації не дочекаєшся! А вірус цей, в якому закладені брехня з подвійними сандартами, пристосуванство з продажністю і так званою конкуренцією, розповсюджується, на жаль, швидше за грип. Не пройшло і 20-ти років, як теза «спочатку думай про батьківщину, а потім – про себе» стала кумедним анахронізмом. Тому-то й не здивувалася листу іншої нашої читачки, яка з болем написала про грубість і зверхність, з якою розмовляють з мамочками медсестри дитячої поліклініки, ті медсестри, що записують дітей з порушеннями постави на ліквальну фізкультуру. Маючи на руках направлення, жінка мусила вислуховувати невдоволений голос із повчальними сентенціями про те, що з таким сколіозом, як у її доньки, треба лікуватися вдомо масажами, а тут надають допомогу дітям із запущеними формами сколіозу. Це ж треба медпрацівнику до такого договоритися! «Я ж усе зрозуміла: мені просто тупо натякали, щоби я домовлялася про домашнвй масаж і дала бодай шоколадку за те, що доньку запишуть аж на наступний місяць на лікувальну фізкультуру. Прикро, сумно і гидко», – підсумувала пані Ольга. І тут з нею не посперечаєшся.
Та, на щастя, ми не всі однакові. Між нами є чимало тих, хто вміє опиратися обставинам і не піддаватися диктату поведінкової моди, залишаючись чесними і щирими на фоні морального зубожіння. Сподівась, таких більшість. І саме тому у нас є майбутнє. Людмила ЧЕРЕДАРИК
