«Дурдом» у суспільстві страусів

Серію публікацій продовжує матеріал про людей з хворою психікою. У більшості своїй вони не лише асоціальні, але й позбавлені права голосу в усіх сенсах. Як живеться тим, за кого все вирішують інші, погодилися розповісти наші герої. З етичних міркувань їхні імена та прізвища змінені, але редакція має координати цих людей.

Ти – дурень, псих, ідіот, дебіл, гальмо! Подібну лайку чуєш щодня навіть від вихованців дитсадку. «Діагнози» часто ставимо самі за найменшої образи або роздратування, не задумуючись про те, що це насправді значить. Моя бабця часто каже: «Коли Бог хоче найдужче покарати людину, забирає в неї розум». У нашій державі, де про цю категорію людей згадувати «не прийнято», психічно хворі покарані двічі.

Оксана Іванова – опікун рідного брата Олега. Чоловіка визнали недієздатним через психічне захворювання, він – інвалід ІІ групи. Від народження Олег був здоровим, але у 27 років отримав важку черепно-мозкову травму. Відтоді, за словами п. Оксани, він мешкає з сестрою у квартирі на Бульварі Героїв Сталінграда. Саме ця квартира стала причиною звернення жінки до редакції. Оксана хоче продати помешкання, яким вони володіють спільно з Олегом, але без дозволу опікунської ради це зробити неможливо.

– Цьогоріч я серйозно захворіла і потрапила до лікарні, – розповідає вона. – Після цього випадку замислилася: хто доглядатиме за моїм братом, коли я не зможу? З дружиною він давно не живе, дітей не має. Найімовірніше, ці проблеми «дістануться» моїй доньці Ані. Вона мешкає в особняку на вул. Кіцманській. Цей особняк треба добудувати, а де взяти гроші? Тому й вирішила продати квартиру. Олег не проти такого рішення.

Звернулася до опікунської ради, але вони мені відмовляють. Кажуть, що я не дбаю про брата, хоча це брехня! Я навчилася справлятися з його нападами агресії, перу, прибираю, годую… Нехай самі спробували би пожити з психічно хворим! Кілька разів мені пропонували «здати» Олега до будинку-інтернату, але я відмовилася, бо про ці установи розповідають самі лише страхіття. І після всього голова опікунської ради сказала, що мені не дадуть дозволу на продаж квартири, бо я – меркантильна! Хіба це причина? Нічого іншого придумати не змогли?

Аби перевірити правдивість слів п. Оксани, звернулися до відділу соціального забезпечення Шевченківської районної ради у м. Чернівці. Там стверджують, що відмовили Оксані виключно в інтересах її підопічного. Розповідає начальник відділу соцзабезу Валентина ГАЄВСЬКА:

– Історію Оксани знає весь відділ. Почалося з того, що Олега визнали недієздатним без участі органів опіки, як це передбачено законом. Оксана просто принесла нам вже готове рішення суду. Ідея продажу квартири виникла в неї ще позаминулого року. Вона звернулася до мерії за дозволом. Ми виїхали, аби перевірити стан Олега та його житлові умови. Виявилося, що він мешкає на Бульварі, а сестра – за іншою адресою, хоча за законом вони повинні проживати разом.

На Бульвар ми приїжджали кілька разів, але Олега там не було. Оксана повідомила, що брат перебуває у родичів на Заставнівщині. Ми надіслали запит до сільради і отримали відповідь: за зазначеною адресою Олега немає. Знайшли чоловіка лише за кілька днів. Він розповів, що носив якусь цеглу, щось робив у городі. Але таким хворим працювати на сонці категорично заборонено! Крім того, за всі роки хвороби Олег жодного разу не лікувався, хоча з його діагнозом підтримувальна терапія необхідна.

– Ми обстежили і сфотографували будинок на вул. Кіцманській, куди хочуть переселити Олега, – продовжує п. Валентина. – Дивіться самі: туалет на вулиці, замість кімнати – тимчасова прибудова – літня кухня. Ремонт розпочали, але не закінчили, тому хата найбільше нагадує місце проживання бомжів. До того ж, Оксана чомусь приховала від нас факт Олегового одруження.

– Усі звинувачення на адресу опікунської ради є безпідставними, – вважає секретар опікунської ради Чернівців Світлана ГОРЛОВА. – Це сама Оксана поводиться вкрай нахабно і стверджує, що їй ніхто не указ. Жінка не працює, живе на пенсію брата. Ми навіть хотіли позбавити її опікунства, але тоді треба шукати нового опікуна, а ніхто з родичів доглядати за Олегом не хоче.

Нині тяганина через квартиру триває і кінця-краю поки що не видно. Жодних оцінок героям цієї історії не даватимемо, зазначимо лише, що безправну людину зробили маріонеткою в чужій грі, в якій вона програла ще до початку змагань.

Що роблять на Мусоргського

– Українське суспільство позбавлене толерантності до людей з психічними хворобами, – говорить Олег СІЧКАР, заступник головного лікаря з медичної роботи Чернівецької обласної психіатричної лікарні. – Крім того, більшість має хибні уявлення про психлікарню на кшталт «люди тут лежать роками», «сюди запроторюють здорових», «жовту картку отримати – раз плюнути» тощо.

Насправді ж в Україні одне з найдемократичніших законодавств стосовно душевнохворих. Людина має сама написати заяву про згоду на лікування. Примусово потрапити до «дурки» можна лише у двох випадках: коли людина небезпечна для себе і для оточення і коли через хворобу вона не може сама себе обійти – помитися, поїсти, до туалету сходити. Та навіть у таких випадках ми зобов’язані протягом 24 годин передати документи до суду, аби там дали дозвіл на утримання людини в лікарні. Найчастіше суд нас підтримує, але випадки відмови теж були.

– У нашій лікарні людина не може лікуватися більше 2-3 місяців поспіль, – продовжує Олег Іванович. – Людина або проходить курс підтримувальної терапії і повертається додому, або пише заяву про своє бажання жити у психоневрологічному інтернаті. На жаль, таких людей зараз побільшало, причому не лише самотніх і стареньких. Соціальних працівників катастрофічно не вистачає, тож за довідками для інтернату часто доводиться бігати медсестрам. Найважче, коли до інтернату оформляють дитину: треба обійти з десяток різних інстанцій.

Наші інтернати звичайно не Баден-Баден, але там людина має де спати, що їсти і з ким поговорити. Крім того, за необхідності хворих підліковують. Усі інваліди отримують пенсію. 75% цих грошей перераховують на рахунок інтернату для утримання хворого, 25% – отримує або сам хворий (якщо він дієздатний), або його опікун, якщо людина позбавлена дієздатності. Є й такі, від яких родичі відмовляються або ж близьких просто немає. Тоді всі гроші отримує інтернат.

Є також люди, які фактично бомжують: жити нема де, а до інтернату не ідуть.
На жаль, на Буковині, так само як і в Україні загалом, немає програм реабілітації психічно хворих, хоча більшість з них може жити нормальним життям і працювати, – резюмує п. Олег. – Але спитайте будь-кого з підприємців, чи візьме він на роботу людину, яка в нас лікувалася? Це за кордоном такі люди можуть навіть захищати свої інтереси в парламенті, а в нас такої проблеми чомусь «не існує».

Лєра ЯСНИЦЬКА, «Версії»