Якийсь пісковий час…

Якийсь пісковий час…
Але ця назва спершу в голові промайнуло російською:
Какое-то песочное время.
Олександр Бойченко не спростовував, що насправді зовсім не завадить перекладати і з російської на українську. Це побажання стосувалося більше для перекладачів і фахівців, але і мені довелося подумати над перекладом.
Какое-то песочное время…
Життя із присмаком піску?…
Ні.
Час із піском?
Теж ні.
Якийсь пісковий час…
Не можу придумати.
Вимушена інсталяція із піском…

23 травня у Шепетівці (Будинок естетики та дозвілля) есеїст, літературний критик, перекладач, публіцист Олександр Бойченко презентував свою нову книгу “Мої серед чужих”.
“Мої серед чужих” споріднена з «Аби книжка» звичайно автором, також зовнішнім оформленням і, як я зрозуміла, саме зміст кожної з них має задовольнити різні уподобання читачів. Така собі літературна ієрархія евристичного змісту і смаків. Але не тільки в цьому є логічна закономірність.
Про деякі невідкриті закони я хочу процитувати з згину обкладинки: «Найбільшим професійним щастям для критика було б виведення якогось такого закону збереження мистецтва чи що. Чому одні автори, які нерідко за життя слова доброго на свою адресу не чули, раптом перетворюються у свідомості нащадків на зразкових виразників епохи, а інші, які нерідко за життя вважалися зразковими, згодом топляться у річці забуття? Хоча буває і навпаки. Як наразі, єдина закономірність, яку вдалося встановити у цій заплутаній справі, – це відсутність закономірності».
І не це було сюрпризом від автора: ні відсутність гавайських гітар, ні іменних хорів, ні модераторство власної презентації. Все ж таки найбільшим сюрпризом є сама книжка, з її шістьма розділами і сімдесят трьома текстами, з усіма видавничими та друкарськими привілеями коректора, редактора і автора.
А чому тоді пісок?
У книзі шість розділів: Кілька орієнтирів, Близький світ, Старий світ, Дитячий світ, Далекий світ, Інший світ.
А наш світ іноді має якийсь присмак піску.
«Захід чи Схід – всюди холодний вітер».
Про письменника Кобо Абе в Олександра Бойченка питали і в записках.
Дуже легко втрати почуття власної особистості.
Мова навіть не про гідність.
За ламаний гріш сидимо у ямі, щось гребемо, вигрібаємо, і нічого не бачимо із своєї ями.
Наша реальність запорошена різними шарами різного піску.
Врешті решт можна стати байдужим і до піску.
Звикнути можна до всього. Навіть до « «буднів» табірного комплексу» Тадеуша Боровського.
А якщо не хочеш звикати?
Адже просто не звертати уваги іноді вже стає неможливим…
Може треба плюнути на все і піти геть.
Але тоді все розвалиться. І будинок у ямі, і селище, і країна…
Буде просто пусте місце. З піску…
Олександр Бойченко перегортав сторінки книги, пісок часу перетікав поволі в межах, обумовлених із Семеном Ісаковичем.
Ми поринали в різні світи…
І у кожного були свої картини з піску.
А далі… краще читати саму книгу…

Тетяна Спориніна, “Версії”