Штурм міліцейського відділка в селищі Врадіївка на Миколаївщині засвідчив: терпець народу уривається. Система, отримана у спадок від СРСР, зогнила вже ущент. 1991 року замінили тільки державні символи і завершили перехід «загальнонародної» власності в руки правлячої номенклатури та злочинного світу, що остаточно злився з самопроголошеною «політичною елітою». Глибоке презирство до безправної «біомаси», яке в радянські часи маскувалося ідеологічною тріскотнею про «народовладдя», нині майже не приховується тими, хто від імені народу користується всіма принадами влади у власних інтересах. Між ними та переважною більшостю суспільства – глибока прірва, а взаємна ненависть сягнула апогею.
У Врадіївці прості люди рішуче виступили проти вірних псів режиму – знахабнілих від безкарності та людської крові ментів. Найстрашнішим для влади є те, що півтори тисячі людей поводили себе організовано, не кидалися громити магазини чи палити автомобілі. Зазвичай під час стихійних бунтів спеціально навчені провокатори спрямовують енергію мас на злочинні дії – грабунки, підпали, побиття невинних людей. Потім за цю вакханалію найбільш активних учасників масових виступів відправляють за ґрати. Та ще й зі схваленням суспільства, яке засуджує невмотивоване насильство.
А тут повсталий народ не чіпав невинних, а вимагав лише покарати ґвалтівників у погонах. Влада вимушена була задовольнити вимоги.
Надовго чи ні – покаже час. Адже колишній народний депутат Лозинський, який полював на людей, уже збирається вийти на волю: його жахливий злочин перекваліфікували на… хуліганство. Чимало представників влади, які у п’яному вигляді своїми розкішними автомобілями давлять простих людей на пішохідних переходах, взагалі лишаються безкарними. Заляканий ще сталінськими репресіями та Голодомором, простолюд мовчить і дає себе нищити майже без протесту. Та рано чи пізно приходить Врадіївка. Коли доводиться вибирати меж ганебною смертю від озвірілих злочинців у погонах і можливою загибеллю у кривавому протистоянні з ними, все більше людей обирає останнє. Знову актуальними стають слова, сказані в Іспанії багато десятиліть тому: «Краще померти стоячи, ніж жити на колінах». А це вже серйозне попередження нинішній владі.
Система, що ґрунтується на повній неповазі до народу, на нещадному визиску простолюду, на повному ігноруванні елементарних прав людини, – ця система затріщала по швах. Вона протиставила себе суспільству, відтак утратила легітимність. Для її збереження застосовуватимуть насильство в усе зростаючих масштабах, але дія неминуче породжує протидію. Три останні роки в Україні старанно заварювали клапани, через які у цивілізованому суспільстві випускають зайву пару. Зґвалтовано Конституцію, вибори перетворилися на погано зіграний спектакль, а останнім часом іде наступ на залишки свободи слова. Такі дії підвищують температуру соціальних протестів. А коли пара у киплячому котлі не має виходу, вона неминуче зриває кришку. Наслідки такого вибуху зазвичай бувають руйнівними.
Терпець українців уривається. Якби в країні була справжня політична опозиція, вона вимагала би дострокових виборів і йшла на них з реальною програмою побудови нової держави. Але такої в нас нема, тож нові сили формуватимуться в бунтах на зразок того, що відбувся у Врадіївці.
Ігор БУРКУТ
