Затишний кабінет головного режисера Київського Академічного театру опери та балету. Вітання з Буковини, від акторів і музикантів розчулюють господаря кабінету, адже розмову ведемо з нашим славетним земляком, гордістю української сцени Дмитром ГНАТЮКОМ. – Шлях у мистецтво почався для мене із закоханості в рідну українську народну пісню і нестримного бажання співати. Навіть під час служби в армії, куди був призваний після звільнення Буковини від німецьких загарбників влітку 1944 року, не забував про рідну пісню, – поринає у спогади Дмитро Михайлович. А спогадів за довге життя набралося багато і різних…
Служив на танковому заводі в Нижньому Тагілі на Уралі. Часи були жорстокі, дисципліна – залізна. За хвилинне запізнення на робоче місце можна було потрапити до в’язниці. Одного разу проспав сигнал підйому і, як справжній спринтер, стрімголов здолав 300 метрів від казарми до прохідної. Але було й хороше. Хлопці-українці склали основу хору з 400 чоловік, який був створений за моєї ініціативи і став гордістю 30-тисячного колективу танкового заводу. І саме директор заводу по закінченню війни урочисто вручив мені направлення на навчання до Московської консерваторії. Та навчатися в Москві не став, вирішив все ж таки повертатися на батьківщину і вступати до Київської консерваторії. Але приїхавши після іспитів до рідних Мамаївців і побачивши, як скрутно живе наша родина, зрозумів, що вчитися поки що не доведеться…
Навертаю спогади господаря кабінету до першого, легендарного, набору студії Чернівецького музично-драматичного театру 1945 року. Їх називали тоді «студія 15 хлопців і однієї дівчини». Більшість студійців першого набору все життя присвятили акторській роботі, а незмінний начальник режисерського відділу Тарас Дмитрович Рідуш, незважаючи на поважний вік, продовжує працювати в трупі рідного театру.
– Вісім місяців навчання пролетіли як одна мить, – продовжує Дмитро Гнатюк. – Студійці жили дружно, незважаючи на тісняву: всі 15 хлопців в одній кімнаті гуртожитку неподалік від театру. Допомагали один одному харчами, накривались гуцульськими ліжниками. Зимою в кімнаті було так холодно, що замерзала вода в діжці. Спали вдягненими. І досі згадую тепло зв’язаних матусею светра і шкарпеток.
Але все це відходило, коли ми переступали поріг театру.
З вдячністю згадую заняття з акторської майстерності, які проводили режисери театру Василь ВАСИЛЬКО і Борис БОРІН.
А уроки вокалу незабутньої Міри Михайлівни Метельської!.. Як натхненно звучав хор, у який вливалися і наші молоді голоси!..
Головний режисер театру, Народний артист СРСР Василь Василько неодноразово радив мені обов’язково продовжувати навчання. І, щойно становище родини трохи покращилось, я, з творчого благословіння Василька, перевівся на навчання до Київської консерваторії на виконавський факультет.
Пролетіли роки. Але кожен раз, приїжджаючи до Чернівців, згадую себе несміливим юнаком, що робив перші кроки в мистецтві. І надихаюся тут енергією і запалом молодості…
Дмитро Гнатюк – людина навдивовижу скромна. А ми з вами знаємо, що Герой України, Герой Соціалістичної Праці, Народний артист СРСР, лауреат державних премій, академік академії мистецтв України, професор Національної музичної академії імені П. І. Чайковського, головний режисер Національного академічного театру опери та балети України імені Тараса Шевченка Дмитро Михайлович Гнатюк, безумовно, є перлиною того набору студійців – і, без перебільшення, всього буковинського мистецького земляцтва.
В’ячеслав ГРИГОРЕЦЬ, Чернівці-Київ-Чернівці
