Сім кіл пекла, що залишилися непоміченими

Нашу країну об’єднує багато чого. Наприклад, любов до матюків на вулиці і в Інтернет-форумах або, скажімо, цілковите неприйняття гасла: «Мені неприємні ваші погляди, але готовий віддати життя, щоби ви могли їх сповідувати». Це гасло здається смішним, неправильним, пришелепуватим і на Сході, і на Заході, на Півдні і на Півночі. Тут ми по-братськи схожі. Ніби ми не тільки близнюки, але ще й з однаковою родовою травмою.

У минулому числі писав, чому націоналістам не варто було бити комуністів на пагорбі Слави у Львові, і про те, що країні навіть не вистачає комунізму. У цьому номері обіцяв написати, чому комуністам не варто було дратувати і бити націоналістів.

Помітив, що серед моїх знайомих прорадянської орієнтації щодо націоналістів дуже розповсюджена фраза:«Вони стріляли нам у спину». Зазвичай про це говорять дужі люди зрілого і перезрілого віку з абсолютно цілими спинами та іншими частинами тіла. Через те ця претензія в їхніх устах здається трохи дивною. А самі вони стають схожими на дітей, які грають у війну, де є хороші і погані.

І, зауважте, ніхто не хоче бути поганим. Всі «воюють» у команді, де тільки хороші. Але те, що добре у дитинстві, у зрілому і перезрілому віці виглядає дещо по-дебільному. Тож почнемо не з націоналізму. А з пояснень, чому стріляли. В кого. І чи варто було очікувати чогось іншого.

Коли я дізнався, що буковинка Марта Блюм (пізніше – канадійка) написала свою першу книгу в 86 років, то гадки не мав, що завдяки їй мені стане глибоко зрозумілою одна неймовірна річ. Її приклад особливо цікавий, тому що Марту Блюм навряд чи взяли б в українські націоналісти, навіть якби вона дуже просилася.

Про що ж згадувала Марта у своїй книзі? Звісно, про дівочу любов, про батьків і брата, про дерева на Університетській, про сукню, в якій вона була особливо гарною, про чудову резиденцію, будинки на розі, біля яких хотілося цілуватися, а ще – про «радянський» 1940 рік і про одну дату, яку не будуть святкувати – 12 червня 1941 року.

За десять днів до початку війни сім тисяч буковинців відправили у товарних вагонах «освіжитися» на Північ, деякі повісилися просто у вагонах. Молода дівчина Марта, яка ні в кого не стріляла, була просто донькою аптекаря, який мав свій будинок (це і був її злочин) їхала разом з усіма. І хоча мета цього роздуму – не ятрити рани, але наведу цитату з тих спогадів.

«Настало дванадцяте червня 1941 року. Татари в’їжджають у місто. Маленькі коні і маленькі вершники. Азіати з вузьким розрізом очей, але розмовляють російською. На місто опускається тиша у передчутті терору. Навіть жалюзі рухаються магічно тихо. Двері зачиняються так тихо і ввічливо, ніби бояться розбудити дитину. У місті немає світла й шуму, але ніхто не спить. До цокоту копит приєднується гуркіт великих вантажівок, чуємо стукіт кулаків у двері, крики, команди відчинити. (…)

Було дивно, якось окремо, неначе сон, який відбувається десь не тут, в іншому місці. П’ятеро людей з п’ятикутними зірками на погонах, що говорять російською, та капітан заходять до нас, читають якийсь наказ, в якому нема жодного сенсу. Вони звинувачують мого батька, мати, бабуню у злочинах, яких ніхто не розуміє. Вони кажуть їм запакувати те, що вони можуть нести. (…) Крики: «Ворушіться, ворушіться, сучі діти». У вантажівці щільно, тіло до тіла, чоловіки та жінки на дерев’яних лавицях, їх розділяють лише вузли, на їхніх сонних обличчях цілковите нерозуміння.

Три дні й три ночі збирають вантажівки городян і селян, щоб запакувати їх у вагон для худоби. Старенька суха гуцулка з гір нічого кращого не придумала, ніж узяти курку під пахву. Криками й стусанами у вагоні курку хочуть забрати в неї. Моя мама стає на захист гуцулки. З її окулярів навіть випадають скельця, які мало не губляться.

Йде швидкий розподіл на сильних та безпомічних. У спільному вагоні, де їдуть близько 50 людей, лише одне невеличке віконце, залізна хрестовина біля стелі. Сильні борються за право володіння цим маленьким прямокутником повітря і світла.

Закони швидко стають драконівськими. Всі хочуть жити за рахунок смиренних – матерів, бабунь з курками під пахвою. Кожен намагається боротися за свою площу. Це дає хоч трохи особистого життя. Людина стає простою як тварина. Всередині вагона знаходиться параша».

Зрозуміло, що коли у 44-му радянські війська прийшли визволяти край, у визволителів пострілювали. Ті дивувалися: «Як же так? Ми ж визволителі… За що?» Їм же ніхто не розповідав, як такі ж солдати забивали товарняки безневинними людьми.

Отже, чи варто роз’яснювати, чому стріляли? Дивно, що це досі треба роз’яснювати. Це ж стріляв не Бандера, а діти тієї старої гуцулки, яку гнали у Сибір з куркою під пахвою. Навіть миролюбна Марта, яка не стріляла, плюнула через п’ятдесят років в людей, які вважали, що мають право ламати чуже життя.

Цікава деталь, виявляється, радянська влада виселяла домовласників не стільки з класової ненависті, а тому що не було куди заселити офіцерів. Марту та її батьків, у силу збігу обставин, через кілька днів звільнили, і вони повернулися до рідної домівки – а там вже жили військові.

Але, звісно, це не та неймовірна річ, яка стала мені зрозумілою. Тут цікава – дата. За десять днів до початку війни радянські військові за наказом влади вчиняють у Чернівцях неймовірний злочин. Рушать долі тисяч людей, знущаються з них. Через десять днів ті самі солдати стануть героями війни, більшість з них загине, хтось дійде до Берліна і розпишеться на рейхстазі, хтось проводитиме в класах уроки мужності. Вони здійснили неймовірний подвиг – зламали фашизм.

Але раптом стало зрозуміло, що вони, як заводні солдатики тирана, йшли і на злочин, і на подвиг, на жаль, з однаковою легкістю. Не знаю, чи гідне це салюту… Але таке стається не тільки з радянськими і не тільки з солдатами.

А тепер до націоналізму. Чому націоналізм не може бути кліше, ярликом, звинуваченням? Справжнє комуністичне запитання.

Тому що в основі його – бажання захистити індивідуальне, власну гідність. Він народився від цього досить високого почуття у 19 столітті. Серед суцільних імперій.

У буковинській газеті, звісно, треба наводити саме буковинські приклади. Таким, вважаю, може слугувати звичайна адресна книга Чернівців початку століття. Там вказували не тільки прізвища й адреси. Але і професії. І серед чернівецьких євреїв, як здогадуєтеся, було багато адвокатів, лікарів, бізнесменів, так само – серед румунів, а серед українців, переважно, – візники, робітники, слуги тощо.

І все це відбувалося тому, що до українців, на жаль, держава ставилася по-свинськи (Австро-Угорщина і Румунія), і воліла їх використовувати у якості тяглової робочої сили. Штучно обмежували доступ до освіти, кар’єри тощо. Тисячам, мільйонам талановитих працелюбних людей не давали розкритися по-справжньому, змушували ставати вигнанцями, емігрантами.

Скажіть, чи не є націоналізм у таких умовах єдиним гідним виходом? Чи не йшов він від шляхетного бажання захистити людську гідність? Від огиди до несправедливості? Чи не привертав він яскравих, гарячих духом, талановитих, сміливих? Хто з комунстурбованих про це думав? Чи не є зрозумілим, що і перші радянські роки були жахливими. І ідея національної держави здавалася не тільки не застарілою, а просто нагальною.

До речі, досить багато буковинців у тридцяті роки тікали з румунської Буковини до радянської України. Серед них знаний буковинець, видатний філолог і письменник Михайло Івасюк, який не від хорошого життя тікав, а тому що не вистачило грошей на отримання вищої освіти в Румунії. Тобто, робили крок від націоналізму. Наслідки цієї помилки Івасюк згадував усе життя. Адже вдячні радянські товариші, оцінивши його вибір вислали його на Північ.

Ось, що Івасюк пише: «Поширювати ідею про соціалістичне суспільство – найбільша брехня, найпаскудніша вигадка яку тільки може проповідувати людина». Те що виглядало в теорії досить привабливим, на практиці виявилося «жахливою маразматичною картиною», за виразом того ж Івасюка.

Хто з тих, хто, вибльовуючи ненависть, кричить: «западенці», «бандерівці», «бидло», думав про ті мільйони вигнанців, котрі мріяли про свою державу, яка відновить елементарну справедливість? Хто згадував про тисячі хлопців і дівчат, чиї неповторні життя закінчилися десь у Сибіру під тваринні крики людської потолочі? Про знівечені долі їхніх матерів і батьків? Про безкінечні кола пекла, яке влаштували не біси, а заводні солдатики тирана.

Хто зі згаданих вже дужих людей перезрілого і зрілого віку з цілими спинами та іншими частинами тіла про це думає? Я знаю точну відповідь: ніхто. Адже кричать не для того, щоби думати. Ви не повірите: коли готував у центральній обласній бібліотеці цей матеріал, то був єдиним читачем за весь день. Там не було жодного з тих, хто кричить. Здогадуюся, їх не буває там ніколи.

Ніхто не збирається перевіряти, як же все відбувалося насправді. Порівнювати джерела. Вловлювати деталі. Людям приємно грати у війну, де є хороші і погані. І бути в команді, де тільки хороші. Виглядає трохи по-дебільному. Але що вже вдієш.

Нині національна ідея виглядає трохи дивною. Справді, чи можна терміном, просто словом об’єднати націоналіста Стуса і націоналіста Тягнибока, націоналіста Чорновола і якогось міського блазня, якому кортить, щоб Ісус був українцем, а татари, росіяни, мордва були гіршими за українців (за нього). А блазнів – багато. І якщо раніше, щоби бути націоналістом, треба було бути героєм, то зараз вхід вільний для всіх. У тому числі для згаданих блазнів, політичних спекулянтів, пройдисвітів. Які поступово здобувають більшість, як це завжди буває.

Чи можна об’єднати терміном «нового українця» у сяючому костюмі з українським викладачем зі скромною зарплатою, із пенсіонером, який ледь-ледь виживає на вісімсот гривень? Але річ не в цьому.

Протиріч, які народилися у хворій історії – безліч. Та все це потрохи вгамувалося б, якби раптом нас об’єднала любов до гасла: «Мені неприємні ваші погляди, але готовий віддати життя, щоб ви могли їх сповідувати». Проте сьогодні воно здається смішним, неправильним, пришелепуватим і на Сході, і на Заході, на Півдні і на Півночі.