На подвір’ї Чернівецького обласного будинку дитини гамірно – малят вивели на прогулянку. Вишикувавшись по двоє, дітлахи тупо за вихователем, як курчата за курочкою-квочкою. Малята, щиро радіючи кожному новому дню, ще не усвідомлюють, на які випробування їх прирекли найрідніші у світі люди – батьки.
– Нині у нас живуть 56 покинутих малюків. Їм від одного місяця до чотирьох років, – розповідає Людмилою Філіпець, головний лікар Чернівецького обласного будинку дитини. – Цього року поступило 14 новачків. Це небагато, якщо порівнювати з тим, що відбувалося 5-6 років тому. Тоді ми майже щодня приймали двох-трьох малюків. Нині держава допомагає при народженні дитини. На ці гроші навіть самотня мати може придбати ліжечко, візочок, якісь речі для дитинки. І ростити її самостійно.
– Розкажіть про ваших вихованців…
– У нас виховуються діти, батьки яких відбувають термін покарання, лікуються від туберкульозу чи психічних захворювань, є також діти, вилучені з неблагополучних сімей, де була загроза їхньому життю та здоров’ю. Залишила нам свого малюка і молода самотня мама, яка теж сирота і зараз навчається в училищі. Їй нема де жити, а в гуртожиток з маленькою дитиною не пускають. Серед усіх вихованців лише одна дитинка – кругла сирота.
– Людмило Павлівно, чи часто навідуються до своїх крихіток біологічні батьки?
– На жаль, ні. Є всього 5-7 батьків, які регулярно навідують своїх дітей. Це обурює.
– Який стан здоров’я вихованців будинку дитини?
– Із 56 вихованців маємо 10 абсолютно здорових. У нас виховуються діти з патологією центральної нервової системи, порушеннями психіки, затримкою психо-мовленнєвого розвитку тощо. Нещодавно ми відкрили відділення реабілітації, в якому вже тримісячні малята отримують необхідну медичну допомогу та оздоровлюються.
– Кажуть, із дітками до чотирьох років усиновлювачам найлегше встановити контакт…
– Чим старша дитина, тим важче адаптувати її до життя в сім’ї, яка для неї не є рідною. Наші маленькі підопічні у кожному дорослому бачать тата і маму. Торік всиновили 18 наших діток, вісьмох взяли під опіку, одна дитина потрапила у прийомну сім’ю, ще одна – в будинок сімейного типу. А 15 діток повернулися до своїх батьків.
– Чи траплялося таке, що біологічні батьки, забравши дитину додому, потім знову повертали її до будинку дитини?
– На жаль, так. Наприклад, півтора роки тому вагітна глухоніма жінка забрала додому свого сина. Чоловіка у неї не було. Спілкуватися з дітьми їй було вкрай важко. І нещодавно вона повернула до нас уже обох дітей – сина і донечку.
– Ви намагаєтеся створити в будинку малюка умови, максимально наближені до домашніх. Зокрема, впроваджуєте власну методику – вихід з дитинкою у місто чи в магазин. Розкажіть про це.
– Важко не погодитися з тим, що домашні діти бачать значно більше, ніж наші. А життя покинутих дітей замикається парканом. Щоби виправити це, і я, і вихователі час від часу виходимо з нашими дітками «в люди». Їдемо на тролейбусі чи маршрутці, купуємо в магазині булочку чи печиво тощо. Гадаю, чим більше дітки рухаються в оточуючому світі, дізнаються, тим легше їм пристосуватися до життя.
– Скільки грошей виділяє наша держава на утримання однієї дитини?
– На харчування малят до року – 25 гривень на день. Їх ми годуємо адаптованими молочними сумішами. На старших – від року до чотирьох – 20 гривень. Іще приблизно 8,5 гривень виділяється на медикаменти та предмети догляду для однієї дитини. Дуже багато нам допомагають спонсори. Наприклад, минулого року наш бюджет, включаючи зарплатню та комунальні послуги, становив чотири мільйони гривень. Ще 800 тисяч ми отримали від спонсорів. На щастя, є добрі люди, для яких наші дітки та їхні проблеми не байдужі. Вони купують для нас меблі, іграшки, ліки і не забувають привітати малюків на свята.
