Уявіть охайний будиночок з ошатним подвір’ям, яке охороняє старий, але вірний собака. Велике господарство, де є свині і корови, кури і гуси, а трохи далі город і маленький виноградник.
Господарі пораються у погребі, вибираючи вина і маринади до святкового столу. Згодом, як і годиться на Різдво, приходять колядники. Їх запрошують до теплої оселі, де стіл ломиться від страв, зі стін дивляться ікони у вишитих рушниках, а кімнати переповнені гостями – всіма членами великої родини.
Колядників частують найкращими ласощами, молодим вином і квасом із сушениць. До самої ночі з будинку долинають колядки та народні пісні. Нагадує теплу й приємну різдвяну казку.
Хочете дивуйтесь, хочете – ні, а такий будинок існує насправді. Його господарі – отаман хотинського козацтва Василь Андронатій і його дружина Лідія. Працьовита і завжди весела пара, як оті, про яких пишуть в добрих козацьких оповідках.
Старенькі доводять до ладу свою маленьку «ферму», опікуються невеличкою церквою українського патріархату, в будівництві якої брали активну участь, самі готують смачні напої: вина, наливки, кваси, соки, медовухи – чого тільки немає в їхньому погребі!
Василь Миронович – голова родини. І у свої 64 щоранку обтирає на подвір’ї тіло снігом, а час від часу моржує, аби підтримати здоровий тонус.
«Після 70 життя тільки починається», – любить казати отаман, бадьоро посміхаючись у свої густі вуса. А запорука такого оптимізму й сильного духу – у працьовитості і щирому слідуванні своїй ідеї, адже для всієї родини Василя Мироновича ще змалечку було святим усе рідне, українське.
Певне, кожен мріє погостювати в такій родині хоча б раз. Для мене це не мрії, а щаслива реальність, адже отаман Василь Миронович і його дружина Лідія – мої дідусь і бабуся.
Затишними зимовими вечорами, коли випадає нагода якнайдовше погостювати в рідних, дідусь із лагідною ностальгічною посмішкою розповідає історію свого знайомства із бабцею – щасливу сімейну історію великого кохання двох людей.
Із майбутньою моєю бабусею Василь Андронатій знався з дитинства, бо ж училися вони в одній школі і старшокласник Андронатій ще не здогадувався, що юна Лідочка незабаром стане вірною супутницею його життя.
Бабця ж розповідає, що її Василь змалку був найгарнішим парубком на селі. А ще мав рідкісний низький голос і з сільським ансамблем об’їздив всю західну Україну.
Дідусь часто згадує пригоду, яка відбулася із ним ще у школі.
– Їхав якось я з ансамблем, – розпочинає дідусь, – на пісенний конкурс до столиці. Крім нас в автобусі були ще колективи з інших сіл. Був там і маршинецький ансамбль на чолі зі своєю солісткою – Софією Ротару. Тоді ми із Софою потоваришували і юна співачка навіть на храмове свято мене запрошувала.
– Що ж було далі, Ви поїхали?, – запитують здивовані внуки.
Дідусь, витримуючи інтригуючу паузу, продовжує:
– Поїхав я тоді у Маршинці. Був гостем у сімействі Ротару. Та скажу вам чесно, внучатка, молода Лідочка була гарнішою, ніж усі місцеві й немісцеві дівчата, навіть звабливу Софію Ротару не можна було порівняти з вашою майбутньою бабцею!»
Відтоді проминуло багато років, щаслива пара виховала трьох дітей. Найстарша донька Жанна (моя мама) допомагала батькам виховувати двох молодших діток, певне, тому й обрала професію логопеда. Нині в дитсадку вона навчає малюків правильно вимовляти звуки. Середній син, Василь, обрав нелегкий шлях і став правоохоронцем, а наймолодша, Світланка, пов’язала своє життя з медициною.
Якось мама розповіла, що одного разу, коли вона була ще маленькою, загорівся їхній будинок. Дідусь був тоді на роботі і малі діти врятувалися чудом.
– Наша мама поверталася із сусіднього села, де провідувала прабабцю, а вдома були я за няньку й маленький братик Василько, – пригадує моя мама Жанна.
– Коли будинок зайнявся полум’ям, я схопила ляльку, розбила нею вікно і почала кричати, аби сусіди почули. Вже за кілька хвилин підоспіли люди і стрімголов примчалася перелякана мама з іще зовсім малесенькою сестричкою на руках. Ніколи не забуду, як вона цілувала мене з Васильком, ридала від щастя, що ми залишилися живими, й знову кидалася нас обіймати і заціловувати.
Будинок згорів дощенту. Та багатодітна сім’я не впала у відчай. Тоді дідусь із бабусею сприйняли цей випадок зі справжньою християнською смиренністю.
І Бог нагородив їх ще більшою силою духу і вірою. По кількох роках дідусь з бабусею звели новий великий будинок, але вже не в селі, а в Хотині, завели господарство, ще більше, ніж було раніше.
І вже тоді в усьому Хотині дізналися про сім’ю Андронатіїв, адже дідусь – майстер на всі руки – ремонтував побутову техніку ледь не в кожній хотинській оселі, а бабуся пекла найсмачніші в окрузі пампушки, якими й досі частує всіх гостей, а їх, повірте, дуже багато.
За характером мій дідусь – лідер. Він постійно горить всілякими ідеями та проектами. Певне, тому вже у доволі зрілому віці вступив до хотинського козацтва. Минуло кілька років – і козаки-побратими побачили у Василеві сильну вольову людину, яка завдяки своїй мудрості і рішучості, може навести лад не лише у власній родині чи господарстві, але й у великому колективі однодумців.
– Йому бути отаманом!, – одностайно вирішили козаки.
Так і сталося. Відтоді протягом 20 років козацьке братство на щорічних зборах знов і знову затверджує на посаді очільника мого дідуся, бо працьовитішої і надійнішої людини годі й шукати.
Дідусь і бабуся прожили нелегке життя, важко працювали й виховали трьох дітей. Вони – чудовий приклад для наслідування не лише для своїх онуків, але й для кожного, хто ще тільки збирається стати на весільний рушник. А фундамент їхнього життєвого успіху – любов. Тож і не дивно, чому в стареньких досі, як і ранньої молодості, цілковитий лад у величезному господарстві: за що б вони не бралися, усе роблять із величезною любов’ю.
Що ж, новорічні свята тривають і я знову й знову повертаюсь у чудову різдвяну казку, автори якої – дідусь Василь і бабуся Ліда.
Емма АНТОНЮК, «Версії»
