14 січня відомому в краї журналісту виповнилося 55 років, 30 з яких він присвятив обласному державному телебаченню. Професіонал, що записував тисячі інтерв’ю, зізнається: про нього розповідають уперше в житті, не враховуючи хіба що репортажу з Чернечої гори в Каневі, де нагороджували лауреатів конкурсу «Калинові острови».
– Мені навіть самому цікаво, – зізнається пан Олександр, – яким мене представлять читачам мої колеги.
«Я – з епохи класичного телебачення»
Олександр Миколайович родом з села Буртин на Хмельниччині. Там майбутній журналіст закінчив школу і пішов працювати…слюсарем-арматурником IV розряду на заводі залізобетонних конструкцій. Після роботи фотографував спортивні змагання на стадіоні і приносив знімки до районної газети.
– Зараз фотографія – це буденна річ, яка доступна кожному: клацнув, скинув, роздрукував, – розповідає п. Олександр. – А тоді це було справжнє таїнство: виставити світло, знайти правильний ракурс, передати емоції, закритися у темній кімнаті, проявити плівки, надрукувати…
Головний редактор районки помітив мене, і, незважаючи на те, що в мене не було вищої освіти, запропонував посаду коректора. В армії був позаштатним кореспондентом газети Білоруського військового округу.
Потім вступив до Львівського університету на факультет журналістики. Вчився добре, найперше тому, що коли б вигнали за «двійки», було б соромно перед мамою. Лише з марксистсько-ленінської філософії мав «трійку» – чомусь мене незлюбила проректорка, яка викладала цей предмет.
Моя улюблена тема передач – село і сільське господарство. У мене був надзвичайний вчитель – Микола Смолінський. Спочатку я був «повний нуль», бо в нашому селі не було ні колгоспу, ні радгоспу, лише завод. Але поступово освоїв усі премудрощі: їздили селами, знімали сюжети, дізнавалися багато цікавого.
Тепер модно говорити про основу нації, еліту… Думаю, що основа нації – саме селяни. По-перше, село годує людей. По друге, нині модно вивчати різні колядки, щедрівки, звичаї. Хто їх зберіг? «Еліта» з «Світського життя»? Ні! Старенькі напівграмотні бабусі… Це дуже світлі люди.
У молодості займався також культурно-мистецькими передачами. Це була невдячна праця, дуже довгі зйомки, творчі люди зі своїми «приморочками»… А скільки веселого було!
Зйомки одного звітного концерту колективів області пам’ятаю досі. Знімали від 10 ранку до 10 вечора, по кілька дублів, бо ж техніка була недосконалою. Фонограми записувалися окремо, «картинка» – окремо. Хористи з одного колективу чекали своєї черги і вирішили трохи «зігрітися». Зрештою їм стало «жарко», а лампи на сцені теж жарять… Нарешті вишикувалися у кілька рядів, задні стоять на лавках. Починаємо «писати», аж раптом серед пісні чую: «Хлопці, спочатку! Бас упав!..». Це один з тих, хто співав басом, погано стояв на ногах і гепнувся з лавки просто в кадрі!
…Помітив, що люди «в телевізорі», перед камерою, намагаються виглядати кращими, ніж вони є насправді. Не розуміють, що немає таких камер, які приховали би фальш. Я – з епохи класичного телебачення і вважаю, що трохи театру на екрані не завадить. Але сценарій і фальшиві герої – це різні речі. Сучасне телебачення – більш безпосереднє, експресивне й оперативне. Воно не гірше й не краще, воно – інакше. Єдине, що не змінюється – робота в команді. Не можна бути телевізійником і залишатися індивідуалістом, бо без команди ти – ніхто.
«Пишу дочці і Пабло Пікассо…»
– Незважаючи на те, що сам телевізійник, телевізор дивлюся рідко. Хронічна проблема, яку мають усі, – дефіцит часу. Але, коли трапляється вільна хвилина, намагаюся подивитися спортивні змагання. Сам ще замолоду був затятим спортсменом. Навіть скривлений ніс на пам’ять залишився. Мав таке захоплення: писки бити. Був навіть чемпіоном з боксу серед львівських студентів.
Ще люблю писати вірші та байки. Віршовані тости на дні народження друзів – мій «святий» обов’язок. Як на мене, найкраще, що я написав – «Абетка для наймолодших» для своєї донечки Люби. Тепер вона вже студентка. Найбільше в ній ще змалку вражає мене надзвичайна допитливість. Хочу, аби вона зберегла її в дорослому житті. Пишу друзям, одного вірша навіть присвятив Пабло Пікассо…
Про жінок пишу нечасто. Основне, що збагнув: коли про прекрасну стать говорять погано, то це стосується насправді лише однієї-єдиної жінки… Тим не менш, моїм найкращим другом завжди була і є моя колишня дружина Танюша. «Ми окремо були – як поезія, а разом – не вийшло і прози…» – це про нас. Я досі нею щиро захоплююся…
«З роками хочеться колишнім ще побути…»
– Найгірше в житті – те, що воно минає. Звичайно, найкращим часом була юність. Бо тоді гроші не були сенсом життя, головними були інші цінності: знання, освіта, друзі… Я став тим, ким хотів стати. Робота – частина мене, не уявляю себе без телебачення.
Головне, що я зрозумів за ці роки, дуже гарно сформулювала моя колега Валентина Боднар, сказавши одного разу: «Я навчилася прощати…». Здавалось би, проста думка, але скільки в ній життєвої мудрості: не шукати проблеми в комусь, а лише в собі і в своєму сприйнятті світу. Коли зосереджуєшся на добрих людях і гарних подіях, життя стає кращим. Коли прощаєш – очищаєшся від злого і не тримаєш у собі негатив.
Мене дуже цікавить усе сакральне. Маю мрію: як піду на пенсію, хочу відшукати легендарний казан скіфського царя Аріанта. Він вирішив дізнатися, скільки має воїнів, і велів кожному принести наконечник стріли. З них потім відлили величезний котел, що вміщував 600 амфор. Коли Аріант натер до блиску дно казана, побачив там майбутнє світу.
Хочеться й собі знайти і… начистити. Цікаво подивитися, що там таке бачив Аріант, чи знайшов відповіді на головні запитання. Може, тоді зрозумію, чому цей світ саме такий…
Лєра ЯСНИЦЬКА, «Версії»
