або Про неймовірно прикрі пригоди «латиша» в Україні
Онуфрій Сорохан, якого в далекому 44-му з Лашківки на Кіцманщині забрали на фронт у 17 з половиною років, вочевидь і не підозрював, що воювати доведеться ще й на дев’ятому десятку – в рідному селі, за власні, вкрадені у нього, кошти.
Кінець Другої світової юний Онуфрій зустрів у Латвії. Згодом там одружився, звив сімейне гніздечко, мешкав у Ризі. Мали з дружиною двійко дітей, прожив там шість десятків щасливих років. А потім в один рік втратив і дружину, і одного з синів. В окремій квартирі стало самотньо, і навіть завчасно придбане місце на Ризькому цвинтарі, поруч із останками дружини, і виготовлений надгробок не втримали чоловіка від прагнення бути в колі родини. Адже попри довгі «прибалтійські» десятиліття, так і не змінив громадянства. Тим паче, що українська родина привітала бажання дідуся повернутися на Батьківщину. Наскільки щиро – з’ясувалося занадто пізно.
Один з лашківських племінників, Василь Твердохліб разом із дружиною навіть приїхав до Риги (вуйковим коштом) на цілий місяць, аби ближче познайомитися. Познайомилися і вирішили їхати додому вже разом. Онуфрій Сорохан продав квартиру в Ризі, і кошти за неї були переведені одразу на Кіцманське відділення одного з найвідоміших в Україні банків. По приїзду на батьківщину чоловік, природньо, захотів отримати свої гроші. Касир відділення йому відмовила – через те, що він пред’явив закордонний паспорт громадянина України. Мовляв, потрібен внутрішній український. Дідусь побував на прийомі в начальника відділення банку, отримав запевнення, що з коштами усе гаразд, і вирушив виготовляти внутрішній паспорт. Радили чоловікові тимчасом передати цю суму на рахунок племінника – аби не хвилюватися в очікуванні паспорта. Але старий відмовився.
Документ пан Сорохан отримав оперативно. Щоправда, за цей короткий період відбулися події, які його дещо здивували. Спочатку начальник банківського відділення приїхав до дідуся в гості. Онуфрій Стефанович запідозрив, що представник банку хоче, аби його дії з видачі коштів клієнтові «простимулювали». Оскільки «стимулювати» клієнт не мав наміру, то наступного після візиту банкіра дня навіть навідався до банку, аби якось задокументувати свої контакти з відділенням. Зі здивуванням дізнався, що його вчорашній гість… звільнився з роботи. Та яким був шок клієнта, коли він дізнався, що його кошти… вже отримали! Йшлося про 55 тисяч євро.
А потім були суди. Багато і різних. Спочатку районний суд визнав, що племінник пана Сорохана Василь Твердохліб незаконно заволодів коштами дядька. Та й сам Твердохліб це визнав. Суд постановив повернути кошти в повному обсязі. Та до виконання рішення не дійшло досі: племінник терміново подарував своє майно дружині – і все, що з нього тепер можна взяти – це 200 гривень щомісяця в рахунок сплати незаконно привласненої суми.
Онуфрій Сорохан знову подав до суду – на предмет скасування фіктивної передачі майна племінником. Районний суд прийняв рішення не на користь позивача. Колег підтримав і апеляційний суд. Та касація на це рішення була таки підтримана і справа повернулася знову до суду першої інстанції. Цього разу Кіцманський районний суд визнав, що майно Твердохліба було передане його дружині зумисно, аби уникнути виконання рішення суду стосовно повернення коштів Сороханові. Та спритний племінник подав на апеляцію. Наступної середи справу розглядатиме обласний Апеляційний суд.
Можна дивуватися з ницості і захланності людей. Можна обурюватися підступністю і зрадливістю родичів. Можна скільки завгодно говорити про мораль і загальнолюдські цінності (чи їхню відсутність). Можна знайти усіх родичів пана Онуфрія – далеких і близьких – і спитати, хто з них візьме на себе обов’язок «за покликом крові» забезпечити йому гідну старість. І можна переводити все в площину цивільно-правових відносин (що успішно і робиться упродовж шести років). Але тут питання в іншому: вочевидь, банківський працівник був у змові з племінником Сорохана і безпідставно передав Твердохлібові чужі кошти. Чи не чистий це кримінал?
Наразі на запит суду щодо руху цих коштів банк відповіді не надав. То чи можна довіряти свої гроші українським банкам, якщо вони не тільки допускають такі кричущі порушення, але й не намагаються їх усунути чи хоча б знайти й покарати винних?
Онуфрієві Сорохану – 87. Ветеран війни, інвалід другої групи. Але це міцний, привітний, абсолютно тверезомислячий чоловік. Він потребує співчуття, але не сліпого жалю. Він цілком здатний себе обходити, утримувати і за себе постояти. Жаль викликають ті учасники великої афери, які ганебно й боягузливо очікують на його смерть і, як наслідок, – на згортання нашумілої справи.
Український «латиш», мабуть, за все довге життя не здобував такого досвіду людської підступності, як за роки, прожиті після того, як розміняв дев’ятий десяток. Чи потрібен був йому цей досвід? Тепер він розуміє, що цілком міг без нього обійтися. І переконаний, що як тільки (хоча в наших реаліях точніше буде вжити слово «якщо») отримає свої гроші – одразу повернеться до Риги. Тепер уже назавжди.
Гірка й болісна історія. 87-річний дідусь, який рвався на Батьківщину, усвідомив, завдяки спритним ділкам і «дишловому» закону, що Україна – як зла мачуха. Він покине Батьківщину за першої ж нагоди, незважаючи на вік і всі пов’язані з цим труднощі. Як ви думаєте, з якою швидкістю покидатимуть її ті, в кого вік «до 80»?
Маріанна АНТОНЮК, «ВЕРСІЇ»
