Чужого горя не буває

Найвища чеснота людини – співчуття. І здатність пережити чуже горе, як своє. Це як тест на людяність. Або, в наш здичавілий час, – як тест на ступінь цього здичавіння.
Коли з ініціативи уряду зібралася Верховна Рада –  на крик непомірного народного горя, – їх навіть у залі не виявилося. Ахметова, Ющенка, Януковича та «іже з ними», на усі букви алфавіту.
Багато хто з нас навіть не може уявити собі, що то значить – опинитися сам на сам з небезпекою такого лиха як повінь, а відтак – раптом враз – без елементарних засобів для існування. У тім числі, без даху над головою. На самоті –  під відкритим небом – зі своїм горем.
Не знаю, чому така кара впала на сотні тисяч безневинних голів людських у країні, в якій спостерігається безпрецедентне майнове розшарування, в якій сотня людей володіє 80% державних багатств, коли олігархія як суспільний лад під орудою нинішнього президента доведена до абсолюту, коли ООНівський індекс Джінні – різниця між 10 відсотками найбагатших і 10 відсотками найбідніших – в Україні найбільший у Євразії!. А, може, й включно із Африкою.
Може, це сталося для того, щоби сколихнути цю спільноту людей, які перебувають у реальному часі на одній території, але одні з них, одиниці, живуть, як у раю, а мільйони – ледь зводять кінці з кінцями, згорьовані не стихійним, природнім, а суспільним лихом нужденності?
Стихійне лихо, якого не знала Україна за всю свою писану історію, сталося в регіоні депресивному, позбавленому можливості експлуатувати корисні копалини надр, змушеному жити лише за рахунок власних мозолів.
І чи сколихнула стихія тих, що наверху? Чи виявилися вони здатними зглянутися на біду тих, хто там, внизу, опинилися під безжальною навалою цієї стихії?
Коли б наша майнова «еліта», власниця багатьох мільярдів, була здатна схопитися бодай за соломинку морального порятунку, вона мала би повернутися з оффшорів і бодай вперше у житті глянути на цей світ – з-під шорів свого фізіологічного герметичного егоїзму.
Президент мав би не поспішати у потоках пустослів’я, а зібрати на Банковій у наказовому порядку особливого стану увесь отой список багатіїв, оприлюднюваний щороку журналом «Кореспондент». Адже кожна з вілл, тутешніх чи заморських, у яких живуть ці небожителі, вартує, як одне карпатське село. Знесене у щент розлюченою водою. Хай би кожен з них відбудував бодай одне таке село! Це дорівнювало би для них просто мінус одна вілла або яхта.
Однак, коли, на волання уряду, зібралася Верховна Рада на крик непомірного народного горя, їх навіть у залі не виявилося: Ахметова, Ющенка, Януковича та «іже з ними»…
Чому? Може, тому, що ті, які існували на дні суспільства, а тепер опинилися на дні потопу, не голосували за них? Адже Західна Україна – електоральне поле, яке не належить Партії регіонів і уже не належить Ющенку. Адже на «маленьких українців» прийнято дивитися звисока й спогорда, як на електоральне «м’ясо». Тож, кого хвилює оте чуже м’ясо…
У центрі Чернівців запопадливі чиновники зібрали з усіх затоплених околиць сотні дітей, щоби відправити їх на відпочинок на південь. Свята справа. Але дітлахи разом із батьками мусили томитися від ранку до вечора під спекотним сонцем в очікуванні Віктора Андрійовича, щоби він особисто помахав їм на дорогу ручкою.
Про те, що Ющенко ще ніколи і ніде – ні вдома, ні за кордоном – не прийшов вчасно, по цілому світу байки і анекдоти ходять. Але для чого він мордував на 30-градусній спеці згорьованих дітей, які щойно вирвалися з обіймів стихії? Заради піару? Заради рейтингу? Вершина цинізму, облуди й фарисейства.
Сухі чи радше зволожені – чи то від безпощадного потопу чи від сліз біди людської – зведення уряду про оперативну допомогу тисячам потерпілих вселяють надію. Я не можу звинуватити Тимошенко і численних урядовців у бажанні «пропіаритися»  за те, що вони нині – серед людей. Вони й повинні там бути цієї хвилини. Це – не подвиг їхній, а обов’язок.
До її честі, виконавча влада – урядова і регіональна – намагається діяти продуктивно. Механізми донесення коштів до потерпілих видаються справедливими. Рука не підніметься дорікати тим людям, які чесно несуть  державну службу. Від київських міністерських висот до сільрад.
Але чи вистачить цих коштів у бюджеті? Адже скільки їх, цих таких потрібних нині мільярдів, не дійшли до народної казни? Тим, що спіймали «на гарячому» свата Президента, який не платив податки, справі не зарадиш.
А де ті «любі друзі», які звикли не платити сотні мільйонів і відправляти їх  по кіпрах і кайманах? Де найбагатша на континенті буржуазія найбіднішої на континенті країни – із її «благодійним» Фондом на чолі із дочкою Президента, до якого записалися найбагатші вітчизняні олігархи?
Василь БАЗІВ