Юрій Бурега – чернівчанин, який не лише, як чиновник, живе проблемами городян останні 9 років, відколи очолює Садгірську районну в Чернівцях раду, а й просто живе як звичайний городянин. Тут вивчився, тут одружився, тут колись будував свій маленький бізнес, тут вирішив від нього відмовитися і служити громаді, тут виростив своїх дітей. Був з людьми не лише в радості, а й у біді. Коли місто підтоплювали повені, коли дахи будівель городян зносили буревії, коли відновлювалися зруйновані дороги, коли контролювалися кошти громади, і жодної копійки не пішло «наліво». А щоп’ятниці за доброї погоди об’їздить свою чималу «малу батьківщину» на велосипеді, перевіряє чистоту і благоустрій у кожному куточку, контролює кожне деревце – вік, стан, потреби в чистці, спілкується з кожним охочим…
Наші батьки і діди були більш європейськими, ніж ми сьогодні
«Я народився, виріс і живу в Садгорі, яка з 1965 року є частиною Чернівців. З часів дитинства, з одного боку, помічаю багато змін. Перш за все, змінились люди. А іншого – наче все й залишилося, як було – таке ж рідне…
Свого часу тут було понад 80% єврейського населення, а румуни, поляки і українці складали приблизно рівні частини. Це додавало свою цікавинку, «перчинку» цьому району. Жили в злагоді, поважали одне одного, а дозволяючи дотримуватися власної автентичності – розвивали і свій кругозір, і культуру інших народностей. Знали мови одне одного, хоча й були переважно неписьменними. Я й сам завдяки родинному корінню знаю польську, розумію румунську, трохи гірше володію німецькою, але і нею можу поспілкуватися. А школі та університеті вивчав іспранську, – зізнається Юрій Бурега. – Колись у центрі Садгори було 12 синагог, один костьол, один греко-католицький храм і сім православних церков.
На іудейські свята християни йшли до сусідів-іудеїв і замість них виконували роботу по господарству, на християнські свята навпаки – іудеї йшли до християн і робили в них. Відтоді суттєво змінився національний склад населення: сьогодні понад 90% це українці. І це, як і кожні зміни, мають свої позитивні і негативні наслідки. Садгора десь втратила власну автентичність, але намагається її якщо не повернути, то хоча б частково відновити. Тривають відновлювальні роботи в Садгірській синагозі, причому це не просто ремонт, а реставрація з застосуванням найсучасніших європейських технологій, відновлення кожної цеглини, візерунку…
Тож сьогоднішня наша однорідність насправді певною мірою возвеличує, об’єднує, робить єдиними в чомусь. Але попередня полікультурність давала людям більше для розвитку, робила наших батьків і дідів навіть більш європейськими, ніж ми є сьогодні».
«Пили воду не з колодязя, а з сифона, а вечеряли – в ресторанах»
Хоч час мого дитинства припав якраз на період, коли Садгора лише стала містом, та ми завжди були не зовсім простими селянами. Я, як і багато моїх однолітків, на завдання батьків бігав з сифонами – пластмасовими і скляними – заправляти їх водою з газом. Ми не пили воду з колодязя – могли собі це дозволити.
Також люди тоді дозволяли собі вечеряти не вдома, а в численних закладах харчування. У кафе «Чайна», «Волга», «Берта», в ресторані «Карпати» вечорами не було вільного місця, люди тіснилися за столиками. Мало хто вдома готував. Так само тіснилися в кінотеатрах: квитки потрібно було купувати завчасно, за день-два до сеансу, хіба що зрідка можна було вранці вхопити останній квиток на вечірній сеанс. У кіно тоді обов’язково ходили з підліткового віку і як мінімум до одруження.
У лікарню нашу – тепер 4-ту міську – як тоді, так і тепер їдуть з усіх навколишніх сіл. І на роботу з навколишніх сіл їхали у Садгору. Тут було – і досі є – де працювати.
Район Садгора від самого початку був неоднорідний, адже його створили з шести сіл (Ленківці, Стара Жучка, Нова Жучка, Шанці, Рогізна, Слобідка) і власне райцентру Садгори. Походження кожного мешканця можна було визначити за прізвищем: у кожному селі були «свої» найпоширеніші. Наприклад, Гамаль, Мінтянський, Меленко – то з Рогізни. Клим, Кавуля, Осадчук – зі Старої Жучки. Ткачук, Сиротюк, Паламарюк – зі Слобідки і Шанців. Бесараба, Гіна – з Ленківців. Прізвища вказували на місце народження, на коріння. Моя мама Червенюк – типово садгірська.
На жаль, чим вищий щабель розвитку території , чим розвинутіша цивілізація – тим менше залишається автентичності. Інтернет «замурував» людей у чотирьох стінах. Зараз мало спілкуються, мало співають на весіллях, мало танцюють. Раніше на свята перевдягалися, колядували біля кожної хати… Тепер цього значно, значно менше – хоча саме в Садгірському районі, порівняно з іншими, традиції зберігаються».
«50-річчя створення Садгірського району в Чернівцях я б не назвав святом. Це дата. І долі людські»
«4 січня виповнюється 50 років від дня створення Садгірського району в м. Чернівцях. Я б не назвав це святом. Це дата. Це долі людські. В когось і поламані – адже було роз’єднано сільський район і частину приєднано примусово до Чернівців, – розповідає Юрій Іванович. – СРСР потребував адмінреформи, адже міста отримували фінансування згідно певним нормам і категоріям – наприклад, кількості населення і т.ін. Згідно з цими ж нормами запроваджувалося курсування міського транспорту. Так у Чернівцях 1967-го ліквідували трамвайне сполучення і натомість запустили тролейбусне.
Реформа 1965-го стала останньою адміністративно-територіальною реформою Радянського Союзу. Багато що тоді було порізано, покарбовано, перепідпорядковано. І все не минуло для людей безслідно. Щодо Садгірського району – то тут відрізали пуповину, яка з’єднувала Бояни-Магалу-Топорівці-Рідківці-Васловівці-Шубранець… І якщо «сільські» райцентри і сьогодні є дійсно адміністративним центром певної території, то Садгору з її певними відмінностями, ідентичностями місто так і не змогло проковтнути…
Хоча бажання і проблеми в людей спільні, вирішувати їх з одного боку легше, з іншого – важче. Кажуть, «гуртом і батька легше бити». Тож садгірцям стало легше завдяки тому, що в Садгорі розташувалося міське виробництво, з’явилися більші можливості знайти роботу, отримувати зарплату. Тут краще розвинена інфраструктура. А гірше те, що люди, які перебувають від адміністративного центру (фактично – центру Чернівців) далі, важче знаходили спільну мову з владою, важче отримували адмінпослуги, важче добиралися до місця їх надання, відчували певний дискомфорт.
Тож ставлення садгірців до цієї дати також неоднозначне. Переважна більшість хочуть мати міські зручності, бути міськими жителями, особливо молодь. Їм легше себе реалізувати в урбанізованому житті, ніж у сільському. У селі ж треба більше і важче працювати. Щоб стати багатим – потрібні роки рокЕнні, цілі покоління. В місті можна купити, продати і отримати надприбутки. Водночас садгірчани не можуть реалізувати своє право на отримання земельної ділянки. Навіть ті, що мали свого часу присадибні ділянки – в їхнє життя разом з містом увійшли нові правила. Вони можуть безкоштовно отримати тільки до 10 «соток», в той час як у селі, в колишніх колгоспах, радгоспах – до 0,25 га. Але якщо покласти на терези два бажання: «отримати 25 соток в селі», чи «бути міським жителем» – то ще невідомо, яке з них переважить.
Особисто я бачу, що тодішнє позбавлення Садгори повноважень адмінцентру важко назвати блискучим рішенням. Не можна територію площею майже 9 тисяч гектарів залишити без центру прийняття рішень! Це практично як територія Барселони (там 10 тис. га). Зрозуміло, що в Барселоні мешкає близько 2 млн. жителів, а в нас лише 30 тис. Але це означає, що нашу, меншу кількість населення, не легше утримувати: люди «розкидані» по території, менше їх сплачують податки саме в казну міста, знаходячи роботу за його межами. Не можна залишати цю сукупність людей з однаковим бажанням комфортного життя, але різним уявленням про нього, без влади, яка може відстояти інтереси кожного саме на цій території. Адже тут живуть ще багато тих, хто пам’ятає румунські часи, коли практично всі вели натуральне господарство, і саме так привчили жити своїх нащадків. Є молодь, яка веде практично натуральне господарство. Є багато людей робітничого класу і, можливо, дещо менше інтелігенції. Є проблеми, відмінні від центральної частини міста. У центрі немає підтоплень, як у Садгорі. Коли ми погодинно розписуємо кожне підняття води, створюємо розклад, куди їхати в першу чергу, де розчистити, розширити, щоб убезпечитися…»
«Районна в місті рада – це напіввлада»
«Садгора краще забезпечена робочими місцями завдяки розташуванню на її території промислових підприємств. Тут працює на повну потужність олійно-жировий комбінат – навіть краще, ніж при СРСР. Біда тільки, що його власники – з іншої обласні України, і тут сплачується лише частина податків – на фонд оплати праці, податок на прибуток фізосіб… Працюють великі супермаркети: «Метро», «Караван», «Епіцентр», «Пан Диван». Розвинута меблева промисловість, працює «Галлс 2000» – одне з найкращих у своїй галузі підприємств на території України. Працює – на жаль, далеко не на повну завантаженість, Емальзавод «Карпати», хімічний завод – хоч і з меншими обсягами, Калинівський ринок…
Ми отримуємо субвенцію з міського бюджету, дотацію… Але не можемо повноцінно впливати на процеси розподілу коштів. Ми, районні в місті ради – напіввлада. Головні наші зобов’язання соціальний захист (на нього йде 84% загального бюджету) – пенсії, допомоги на народження дітей, субсидії, виплати чорнобильцями і т.д.; утримання 150 будинків місцевих рад, санітарно-екологічний стан. І невеличка частина адмінпослуг – квартирні питання, земельні, відділ з питань надзвичайних ситуацій.
Доводиться завжди робити речі, які не належать до наших повноважень, але без яких не можемо обійтися – в частині культури, медицини, освіти, благоустрою, підвозу питної чи технічної води (адже в багатьох місцях, в т.ч. в садочках і лікарнях, немає центрального водопостачання), координації роботи дорожньої служби, яка розташована на нашій території, але підпорядкована місту. Мусимо залучати спонсорів через заводи, фабрики, підприємців – щоб проводити роботи, наприклад, з водовідведення, які не включаються в жодні титульні списки. Проводимо 12-15 заходів культурно-мистецького напрямку, на які не виділяється жодної копійки з бюджету. Усе вдається завдяки роботі працівників ради, небайдужих депутатів і просто людей».
«Якщо чітко за повноваженнями – то голові райради навіть не треба виходити з кабінету. Але так не можна»
«Бюджету бракує на левову частину робіт, необхідних у місті загалом і районі зокрема. І якщо підходити до роботи районної ради формально, тільки згідно з інструкціями – то мені як голові райради навіть не треба було б виходити з кабінету. Моїх повноважень надто мало, саме тому всі працівники органів місцевого самоврядування очікують такої адмінреформи, щоб адмінпослуги надавалися якісно і якомога ближче до споживача.
А тим часом у нас в Садгорі усе виконується завдяки ентузіазму – і працівників райради, і мешканців. Це і прибирання берегів річок, і висаджування нових дерев замість спилених через старість чи аварійність, і проведення найрізноманітніших свят за участі безмежно талановитих садгірських дітей, які займаються у будинках творчості, гуртках, центрах дозвілля. У нас завжди шикується черга з юних талантів для участі в таких концертах, і старші люди підтягуються – усі мають змогу реалізувати себе! І саме завдяки цьому який би захід ми не влаштовували – він буде успішним.
Хотілося б 4 січня, в 50-ту річницю виходу Указу Президії Верховної Ради України про введення до складу Чернівців міста Садгори та селища міського типу Ленківці, відзначити цю подію особливо. Побачити, почути і привітати тих людей, садгірців, які пам’ятають Садгору ще сільським райцентром, з її особливими святами, ярмарками і які сприяли відновленню цих самобутніх і яскравих подій у районі. Серед них – сьогоднішній голова Ради ветеранів району Георгій Георгійович Вєчєр, який свого часу був першим заступником голови райради і від якого є що почерпнути. Ці люди некорисливі, не вимагають до себе окремої уваги чи матеріальних заохочень. Просто хочуть, щоб їх досвід був почутий – а якщо його вдасться зреалізувати, то більшого щастя для них годі й сподіватися»
Маріанна АНТОНЮК, «Версії»
