Чернівецьке відділення Фонду культури України, яке очолює Валентина ДІАКОВСЬКА, не має офісу у звичному розумінні. Маленький магазинчик Фонду став для багатьох чернівчан своєрідним клубом, куди забігають дорогою, куди заходять, щоби зрадіти від зустрічі з прекрасним. Валентина Діаковська щиро вважає: коли на культуру немає офіційних грошей, треба допомагати їй інакше – що з більшим чи меншим успіхом робить уже понад 20 років. Читачам«Версій» вона просто розповідає, як що було – із феєрверком подій, імен, творів мистецтва….
У новому місці шукали музеї та пам’ятки
«Мій тато військовий, мама – бухгалтер. Але в душі вони були творчі люди. Тато – киянин, з дуже освіченої сім’ї. Військовим став у війну, а до того у Дніпропетровську був директором школи. На службі мав жартівливе прізвисько «Дєточка», бо так звертався до солдатів: – Дєточка, зроби те чи те… Не стільки начальник, скільки вихователь.
Мама – з села на Дніпропетровщині, з села, де жили виселені ще за царя литовці. Мову майже втратили, але зберегли свої звичаї та одяг…
Я народилася в Баку. Роками переїжджали за татом: Ленінград – Німеччина – Дніпропетровськ – Чернівці – Ленкорань… І куди б ми не переїжджали, батько одразу дізнавався, що тут цікавого – і ми обов’язково розписували всі вихідні.
А вже юність і – вся решта життя – в Чернівцях. Ми приросли до цього міста: тут народилися мої діти, тут знайшли свій останній притулок батьки… І Чернівці стали моїм містом».
Культура починалася від мови, пісні та… вільнодумства
«Через переїзди українську в школі не вчили. Але тато наполягав, що культурна людина не може не знати мови й культури місця, де вона живе. Відтак навіть бесіди не було, щоби не знати української. До того ж тато дуже красиво співав, його улюблена – «Дивлюсь я на небо…»
Мені надзвичайно пощастило: після музшколи я вступила до Чернівецького музичного училища. Воно було тоді дуже потужним закладом. Я дуже вдячна, перш за все Раїсі Слуцькій, у якої вчилася по класу фортепіано, потім – незабутній Анні Ізрайлевні Столяревич… А викладачі теорії й історії музики – взагалі легенди Чернівців: Валентин Бідусенко, Олександр Чмут… До Бідусенка соромно було прийти, вивчивши лише програмний матеріал, не знаючи про тогочасних письменників та художників. Такі були йому не цікаві.
Піаніст Валерій Ломанець, тоді зовсім молодий викладач, вів гурток «Образотворче мистецтво і музика». Це були просто казкові лекції. Ти просто починав жити мистецтвом: не міг не відвідати виставки, концерту, не прочитати книгу…
В училищі витав дух вільнодумства. Престижно було знати опальних художників-поетів-композиторів. І ми могли сперечатися про найцікавіше: чому заборонений певний художник або композитор. До нас приходили Володимир Івасюк і Іван Миколайчук. Особливе середовище, особливі відкриття. Тільки з нашого курсу шестеро піаністів вступили до московських вишів – консерваторії та знаменитої «Гнесінки». І всі, з ким ми спілкуємося і тепер – на жаль, дуже багато їх зараз по «закордонах» – успішні. Майже всі залишилися в професії. Слава Богу, училище й зараз, після всіх пертурбацій, не втрачає позицій.
Після випуску 15 років працювала в 2-й музичній школі. Здається, була не найгіршим викладачем: мої випускники жалкують, що не можуть привести до мене на навчання своїх дітей. А далі мені запропонували роботу завідувачки Першотравневим райвідділом культури. Я погодилася: це була нова справа і якісь нові сподівання… Практично не знала цієї роботи, бо в радянські часи майже всі, хто тут працювали, «виросли» з комсомольських органів. Система витискувала «несвоїх». Але через рішучий характер не могла й відступитися. Стала в системі шукати… людей. І було з чого вибирати: на той час райвідділу культури підпорядковувалося 26 профспілкових клубів, а ще музшколи, бібліотеки, гуртки…»
Від «керівництва» культурою до поетичних аншлагів
«Головна подія району була – щорічний День трудової слави: здобутки, передовики, художня самодіяльність… Це повторювалося рік від року і стало зовсім нецікавим. Коли Горбачов «випустив джина з пляшки», сказавши сакраментальне «Разрешено все, что не запрещено законом», я сказала завідувачу райфінвідділу, що можу запросити на свято району цікавих людей. Все впиралося в гроші: за виступ можна було заплатити аж 20 рублів, якщо ти народний артист! За ці гроші, звісно, ніхто б не поїхав. А от якби ми до Літнього театру запросили б якусь видатну людину і на 3 тисячі місць продали квитки по 3 рублі – невже ж з цих 9 тис. не можна нормально заплатити? І завфінвідділом підтримав мене.
Ми дуже плідно попрацювали тоді із Семеном Цидельковським, на жаль, нині покійним, якого я витягнула тоді з панчішного об’єднання до відомої «Шепетівки». Ми сіли на телефони, половині видатних телефонував Семен, половині я – кого спіймаємо. «Спіймали» Євтушенка. І він погодився! Це був перший досвід, каси атакували натовпи людей. І Євтушенко, замість запланованого одного, погодився на 5 таких вечорів. Чернівці завжди охоче відвідували відомі музиканти й колективи. Клопотами не менш легендарного Пінкуса Фаліка, з 4-5 міст гастролей зарубіжних колективів у Союзі одне було – Чернівці. А поети й художники менше до нас навідувалися. Тож ажіотаж навколо виступів Євтушенка не випадковий. Це були шалені проблеми, але виступ відбувся. З Євгеном Олександровичем одразу склалися товариські стосунки, і наступного року ми задумали провести концерт на стадіоні. Погодилися Євтушенко, Окуджава, Коротич, Вознесенський і Рождественський! Та зі стадіоном не склалося: за два дні до концерту в обкомі партії мені сказали, що на стадіоні концерту не буде, бо має відбутися міжнародна зустріч з футболу. Як потім з’ясувалося, наша «Буковина» приймала якусь дворову команду з Сучави!
І от ми з підписаними договорами та усіма дозволами, із 12-ма тисячами проданих квитків мали «переорганізувати» зустріч на 3 тис. місць у Лтньому театрі! За правилами того часу, гроші з кас щовечора здавалися до банку – і у п’ятницю по обіді банк закривався. Біля кас натовпи обурених людей! Треба повернути гроші за 12 тис. квитків і на концерт у парку продати нові. І все це за півтора дні! Оголошення по радіо нам не дозволили, тільки маленька афішка. І ще маленька деталь: біля наших афіш були розклеєні афіші, що в кінотеатрі ім. Горького йде фільм «Сумасшедшие на стадионе». Неприхований натяк!
Ми встигнули попередити Вознесенського і Коротича – вони не приїхали. А Окуджава, Рождественський, Євтушенко приїхали й виступили. Так ми починали.
Потім нам із Семеном пощастило запросити Ліну Костенко. А далі був Богдан Ступка із «Садом божественних пісень» Сковороди, теж знакова подія. Тоді вистачало невеличкої афішки, що приїжджає хтось із таких відомих – і аншлаг був повний».
Без роботи на початку демократії і фонд з мінусами на рахунку
«Потім прийшла демократія. Райвідділи культури ліквідували. Повернутися до музшколи було неможливо: у важкі дев’яності, коли зарплату видавали горілкою чи шкарпетками, в людей, які тобі підпорядковані, відібрати учнів і години – це було не для мене.
Та однієї п’ятниці мені повідомили, що на звітній конференції обласного відділення Фонду культури мене рекомендуватимуть відповідальним секретарем. Запитую: що таке Фонд культури – відповіли, що пояснять потім. І дійсно, у понеділок мене обрали на цю посаду. Фонд культури, одна з найперших громадських організацій Радянського Союзу, був створений під Раїсу Горбачову і фінансувався з Москви. Можливості були значні. А коли Україна відокремилася, фінансування припинилося. У цьому приміщенні (на Франка, 14 – авт.), стояли стіл та стілець, стирчали дроти від люстри – і на рахунку, як зараз пам’ятаю, мінус 16 тис. І ще – невпорядкована купа документів, бо людина, що була на цій посаді до мене, через особисту образу все просто кинула…
Сіла на той єдиний стілець із єдиною думкою: що робити? Вирішила почати з магазину. Художній салон на вул. Кобилянської брав на комісію й виставляв на продаж тільки роботи членів Спілки художників. А я задумала створити альтернативний осередок – де виставлятимуться на продаж не лише роботи офіційно визнаних художників, а й самодіяльних, але цікавих авторів»
Нова культура – з уроків бухгалтерії
«Я ніколи не розумілася на бухгалтерії. Багато що могла розповісти про поета-письменника-композитора – про бухгалтерію нічого. А приходили перевірка за перевіркою. О 2-й годині ми мали урочисто відкривати магазин – а о 1-й приходить з перевірка з податкової! Звичайно, й помилки якісь були, і закони весь час змінювалися.
А мені хотілося почати з виставки, яка привернула б увагу чернівчан, бо знала, що чернівчани не дуже були знайомі з багатьма великими іменами в мистецтві. І мені пощастило запросити виставку… Михайла Шемякіна!
Познайомилася я із Шемякіним у Києві, випадково. Зайшла на виставку його картин – і на порозі відчула, що в тихому залі «пахне музикою». Підходить якийсь чоловік і запитує: – А чому ви не проходите? Відповідаю, що, не бачивши картин, уже відчуваю в залі музику. – Яку? – запитує. – Стравінського. – А ви пройдіться залом і побачите трохи далі мої роботи, написані на музику Стравінського. – Мої – це чиї? . – А я Михайло Шемякін… Отак почалася розмова, і згодом Шемякін надав роботи для виставки у Чернівцях. Це був аншлаг! Працівники Художнього музею казали, що це уперше за тиждень пройшло 2 тис. відвідувачів.
Далі був геніальний Іван Марчук. Згодом – Микола Бідняк, унікальний живописець без рук і одного ока, який творить, тримаючи пензля в зубах…»
Культурна провінція долучається до світу і збирає своїх
«Мені хотілося, щоби й наші митці заявили про себе більш потужно. І перший такий проект ми зробили з Анатолієм Федірком. Зайшла людина й каже: – Я чув, що ви робили знакові виставки, може, зробимо щось цікаве разом?
Це був 1997 рік. І ми створили проект «Обличчям до обличчя». До нас приїхали 24 художники з різних країн – Польщі, Італії, Австрії, брали участь і кілька чернівецьких митців. Кожний з них малював свій білборд із обличчям когось із відомих чернівчан. На День міста усе це стояло на Центральній площі.
Наступний проект – «Меридіан серця». Ми запросили художників, які живуть по всьому світові, але за національністю чернівчани (сміється), але. Це були Лев Філіппов-Шпольський з Ізраїлю, Йосиф Дашевський з Костроми,, Геннадій Горбатий з Німеччини. Шимон Окштейн з Америки надіслав свої роботи. Запросили й Темістокля Вірсту з Парижа. Вони малювали на пленері серед міста, а потім усе це було виставлене в Пасажі. Мені й досі здається що «Меридіан Серця» був одним з найяскравіших проектів. Далі було багато пленерів і дуже цікаві проекти до 600-річчя міста».
«Нові імена» – нові зірочки
«Одна з головних програм Всеукраїнського Фонду культури – і чернівецького осередку зокрема – «Нові імена», якій 25 років. Розшукуємо у співпраці з обласним управлінням культури талановитих дітей, яких багато в нашій області. Викладач музичної чи художньої школи, учень якого займає в програмі якесь місце, заохочується і це враховується при атестації. Відібраних на обласному етапі дітей веземо до Києва – на кошти облуправління культури, міськради і, звичайно, спонсорів. Дітям дають заохочувальні стипендії, влаштовуються концерт у філармонії, виставка в Художньому музеї. Останні 5 років, якщо веземо до Києва 10 дітей, привозимо до 10 дипломантів або лауреатів: наша найменша область конкурує лише з Києвом. Але які можливості в Києва і які в Чернівців!
Багатохто з цих, що у нашій програмі отримали перше визнання, рухаються у мистецтві далі. Як, скажімо, Маріан Талаба, соліст Віденської опери. Як Андрій Вовчук, цимбалист і Тарас Столяр, бандурист, заслужений артист – солісти Національного академічного оркестру народних інструментів України. Список великий… На жаль, вони більше знані за кордоном, ніж в Україні. бо в якийсь момент стало не престижно ходити до філармонії. Хоча останнім часом філармонію відвідує багато молоді – може, починається якесь відродження…»
Повернення Пауля Целана
«З великих проектів хотілося б згадати один з перших кроків Фонду культури – видання віршів Пауля Целана у перекладі українською Петра Рихла. Тоді вже «вмерли» радянські видавництва, а приватних ще не було, не було української видавничої сфери. Як ми раділи цій першій книжечці! На вигляд тоненька, навіть страшненька, вона теж називалася «Меридіан серця». Я вважаю, що одне із завдань Фонду – пропаганда імен видатних буковинців. Я не займаюся науковою роботою, я не літератор – літературною частиною займається Петро Рихло та інші. Моя справа – привернути увагу до цих людей. Тому я й зайнялася такими проектами як «Меридіан серця». Тут була виставка Олександра Акермана – це теж художник з України, який давно живе у Франції. Він ілюструє твори Целана. Завдяки Чернівецькому відділенню Фонду культури створений фільм «Пауль Целан. Повернення». Ми зробили його німецькою, французькою, українською мовами. Презентували в Чернівцях, у Києві, у Парижі. Фінансово будо надзвичайно складно. Попередньо ми зустрічалися з місцевим бізнесом в ОДА – і багато хто зголосився стати спонсором цього фільму. Австрійці дали тисячу доларів, а наші «в процесі» відмовилися від фінансування…
Та зусилля все-такі не марні: фільм про Целана отримав чотири престижні нагороди на кінофестивалях. Але юридичний власник фільму – Київська студія, яка вклала основні кошти. Відтак у мене статуетка, в них – 50 тис. доларів премії»
Французький буковинець чи буковинський француз…
«До речі, історія з коштами повторилася і з фільмом про Темістокля Вірсту. Теж обіцяли-обіцяли, а в результаті ніхто з чернівчан не допоміг і довелося звернутися до Київської регіональної студії телебачення, яка взяла основні витрати на себе. Але вони не могли фінансувати поїздку знімальної групи до Франції. От з цим допомогли-таки чернівчани: товариство «Рома» і ПАТ «ЧернівціГАЗ».
Співпраця, навіть своєрідна дружба, з Темістоклем Вірстою виникла практично випадково. Я дізналася про нього ще 1998 року, коли доступного нам Інтернету ще не було. Вірста по всій Україні робив виставки і дарував музеям картини, але так сталося, що найближче товаришуємо з ним ми.
Останні 8 років він щороку телефонував приблизно так: «Пані Валентино, я вас дуже прошу, привезіть до мене в гості талановитих молодих людей». І наголошує, що хотів би бачити саме буковинських. І ми 8 років їздимо до нього. Для художника це… Не знаю, з чим порівняти… Південь Франції… 90 км від Ніцци, Сан-Тропе. Менше 5 тис. населення, але якого! Отут мешкав Анрі Матісс… Трохи далі, в сусідньому містечку – Марк Шагал. А ось тут – Пабло Пікассо. Українці Олексій Грищенко, Олександр Архипенко… Вони спілкувалися, товаришували. І ці кольори півдня Франції. Згадаймо, як про особливе повітря Ніцци говорив Матісс: «Тут неможливо жити й не малювати». Магія місця! Особливий стан художника від поєднання повітря, моря, кольорів… Внутрішнє змагання із самим собою, ще і ще одна спроба передати усе це на полотні. Той же Сезанн усе життя писав одну й ту ж гору – ціла філософія…
Коли ми працювали над фільмом про Вірсту, я відчула, яким важким життя жили у Франції емігранти-українці, які приїхали до Парижа тільки для того, щоби сказати своє слово у мистецтві – а митців приїжджає мільйон, і ніхто їх у Парижі не чекає І тут з’являється Архіпенко, і тут з’являється Грищенко … Вибух!
До того ж Темістокль Вірста – людина енциклопедичних знань. А його манера спілкування?! Жодної зверхності. Він у кожному, навіть 16-річному, бачить рівного собі. Вірста завжди посміхається, в нього така приємна посмішка…
Він поїхав з Чернівців у 16 років і уперше приїхав сюди в 1998-му, у 70. Дружина його – українка, народжена в Америці, і для неї це взагалі був перший приїзд до України. Він просто бігцем біг до своєї хати, і жінка за ним. І він усе каже їй: – От стань тут під призьбою, тут чути як Черемош шумить! А тут така смачна вода! Орися, попробуй!»
«Навіщо мені це треба…»
«У кожного в житті свої стежки. Мені пощастило спілкуватися й навіть зав’язати якісь товариські стосунки з такими людьми як Євтушенко, Вірста, Окуджава, Рождественський… Хочеться ділитися цим щастям зі своїми співвітчизниками, із своїми чернівчанами.
Коли я уперше повезла до Франції студійців, це були майже підлітки, 16-17 років. Але ми зробили виставку в маленькому французькому містечку, другу в Іспанії… І коли ця юнь повернулася додому, вони настільки потужно почали працювати, дуже помітно додавши і майстерності, і бачення світу. Вони починають розуміти, що є щось вище, чим ти можеш без кінця ділитися з іншими людьми. Це нібито високі слова, але це правда.
Якось так відбувається, що випадковості збираються у якийсь напрям – і усе виходить. Як із тим же Вірстою… Він зараз хворий, він уже не дізнається, якщо я не зроблю фільм про нього, але я ж обіцяла… Таким людям не можна брехати.
Мене, буває, запитують: – Навіщо ти це робиш, який зиск з цього маєш?
Так, я не маю матеріального зиску. Тут зиск інший: я потрапила до музею Шагала, до музею Матісса… І для мене це щастя. Більше того, я навіть не уявляю собі, як би це я приїхала кудись і просто відпочивала. Я роблю якусь виставку, зустрічаюся з художниками, – це і відпочинок, і задоволення… А ще ці проекти залишають теплі стосунки. У Чернівцях – з Чоботовими, Созанськими, з Тамарою Севернюк… Так весь клопіт перекривається тим, що ти це любиш…
Коли щось і вдається зробити хорошого, то завдяки таким збігам і напрямам…
Мій старший син колись говорив молодшому – аби я чула: – Знаєш, Кірюшо, в кожній родині свої проблеми. В одній тато п’є, в другій тато маму б’є, в третій – мама десь гуляє. А в нашій сім’ї трагедія: наша мама полюбляє мистецтво…»
Лариса ХОМИЧ, «Версії»
