У селі Бочківці на Хотинщині, де народився всесвітньо відомий художник Петро Мегик, реставрована та облаштована хата-музей художника. Вона, безперечно, стане ще однією локацією туристичної привабливості Буковини. Та, чи не головне, ця подія засвідчила: пам’ять, спадковість і наступництво працюють на зміцнення української ідентичності.
Фото Петра Мегика
Хата-музей митця у селі Бочківці на Хотинщині
Розлука упродовж 70-ти років
На жаль, про відомого художника українського походження Петра Мегика, який відбувся як митець не на батьківщині, а за кордоном, ми, українці, почули тільки після здобуття країною незалежності 1991 року. За наступні три десятиліття до нас повернулися сотні, тисячі імен всесвітньо відомих митців і науковців. І коріння багатьох пролягло з Букового краю.
Зрештою, про маестро Мегика-буковинця, як називали митця за кордоном, його земляки та й загалом українці дізналися лише 1991 року, коли здійснилася давня мрія митця й він відвідав рідний край, щр залишив 20-річним юнаком. Розлука в 70 років!
Протягом вересня та жовтня того ж року з величезним успіхом відбулися виставки робіт Петра Мегика у Києві, Львові та Чернівцях. А вже наступного,1992-го, маестро пішов у кращі світи (24.06.1899, с. Бочківці – 26.08.1992, Філадельфія, США).
Тогочасна українська преса напрочуд прискіпливо та глибоко вивчила творчість художника-емігранта. Приміром, у львівській газеті «За вільну Україну, (10.10 1991) з’явилася серйозна рецензія-розвідка Лесі Рупняк (захотілося навіть похвалитися, що це моя подруга й однокурсниця на факультеті журналістики)., Пізніше, 1992-го, цю статтю надрукував Святослав Гординський у редагованій ним книзі «Петро Мегик. Монографія мистця й альбом праць» (Філадельфія). До слова, там можна побачити чудові кольорові репродукції багатьох творів Мегика, серед яких неперевершені пейзажі та рисунки портретів. До слова, там також є й передрук публікації про виставку Мегика у Чернівецькому художньому музеї авторства чернівецького журналіста й письменника Мирослава Лазарука.
Отже, відсилаю читачів і прихильників мистецтва до монографії Святослава Гординського. Вона є у вільному доступі в Інтернеті. Повірте, не пошкодуєте! Там такі роботи Мегика, що дух перехоплює!
Портрет фармацевта 1975 р.
Портрет О.W.
Мальва
Міський краєвид 1953
Натюрморт, 1955
Не тільки художник, а й громадський діяч
Петро Мегик – унікальна фігура на тлі українського творчого емігрантства у США. Адже він був і видавцем, і редактором, і професором, який навчав молодь, а ще – успішним організатором мистецького життя.
Зокрема, Леся Рупняк пише: «Цікавий Петро Мегик як видавець і редактор. Його «Книга творчости українських митців» і тридцять номерів «Нотаток з мистецтва» є чималим внеском в оприлюднення надзвичайно важливого матеріалу про українське мистецтво і митців поза батьківщиною». Ба більше, пані Рупняк, яка є ще й дипломованим мистецтвознавцем, стверджує, що «Петро Мегик належить до піонерів двадцятого століття – в одному ряду з Георгієм Нарбутом, Михайлом Бойчуком, Василем Кричевським, що виявили нам українське «я». Він ніколи, живучи за межами отчого краю, ніколи не звільняв себе від тягаря терпіння України, він іще збільшував цей тягар, бо часто звинувачував себе, що залишив рідну землю».
З публікації Святослава Гординського дізнаємося: «Петро Мегик-мистець почав оформлюватися у половині 20-их років. Буковинець родом, він виніс з собою притаманну тій частині української землі кольористичну буйність з одночасним відчуттям формального ладу, що є основними елементами буковинського народного мистецтва».
Гординський слушно зауважує, що «Мегик створив власну систему рисунка, власний спосіб сприймання і власну систему в зображенні речей». Автор монографії наполягає також на особливому значенні ритмічності його ліній і форм. І далі пояснює, що манера художника сформувалася під впливом «психічного стану повоєнного українця, який у своїй масі почав усвідомлювати той факт, що однією з найголовніших причин нашої недавньої національної поразки був передусім хаотичний стан душі, з його браком конструктивних ідей». І тому манера письма Мегика з чіткістю ліній та окресленістю форм – це звертання до тих, хто прийде їм на зміну, до нащадків, які мають завершити справу батьків.
Чи не у цьому полягає неймовірна сучасність художника? Він, як ніхто інший, є дуже близьким нинішнім українцям.
Цікавим є спогад Петра Андрусева, який розповідає про доволі нелегке емігрантське життя свого друга Петра Мегика, який мав доволі «гарячий темперамент буковинця». Та особливо Андрусів наголошує на створенні професором Мегиком Української мистецької студії (УМС), яка стала культурно-творчим осередком Філадельфії зокрема й Америки загалом.
А Василь Дорошенко, спогад якого також вміщений у монографії Святослава Гординського, що побачила світ у рік смерті маестро – 1992 року у Філадельфії, так і називається: «Унікальна людина». І справді, життя Петра Мегика «тягне» на захопливу, сповнену найрізноманітніших колізій і пригод кінострічку. Адже за його плечима, крім усього, ще й участь у визвольній боротьбі УНР і навчання у Варшавській Академії мистецтв, під час якого йому довелося заробляти на життя…
Пропонуємо також читачу докладну публікацію-розвідку мистецтвознавиці Тетяни Дугаєвої «Буковинець Петро МЕГИК, який став художником завдяки допомозі УНР, – знакова постать в українській діаспорі», надрукованої у газеті «Версії» за серпень 2017 року.
Авторка підкреслює, що саме завдяки Петру Мегику, організатору Першої виставки українського мистецтва в США, американці познайомилася з українськими митцями та їхніми творами. І це лише маленька частка того, що зробив маестро Мегик для збереження українськості, яку вбачав зовсім не у «гопакуванні». Сучасники підкреслювали, що митець переконливо виступав проти обмеженостіі світогляду, проти поверхневого сприйняття українськості. Натомість він гідно зберігав національну суть своєї творчості в загальному руслі світового мистецтва.
«Нотатки з мистецтва» – журнал про митців діаспори
А ось що пише про видавничу діяльність уродженця Буковини мистецтвознавиця Тетяна Дугаєва: «Видання щорічника «Нотатки з мистецтва» Петро Мегик розпочав 1963 року. Останнє, тридцяте число надруковане 1990-го. Сьогодні це унікальне джерело для дослідження української діаспори з репутацією засадничого документу. У «Нотатках» знаходимо рідкісні у своїй достовірності матеріали про художників діаспори, в тому числі й буковинської. Митець не забував про своїх земляків, розкиданих по діаспорах різних країн. Як редактор, він стежив, щоби періодично повідомлялося про здобутки таких художників, як Євзебій Ліпецький, Пантелеймон Видинівський, Темістокль Вірста, Василь Курилик, о. Микола Антохій, Ярослав Паладій, а також чернівецького митця – емігранта новітньої доби Петра Грицика. Важливими та інформативними є хроніка та численні чорно-білі та кольорові репродукції робіт митців-українців. Періодично в «Нотатках» відтворювалися також живописні, графічні та різьбярські твори різних років самого Петра Мегика, над створенням яких він незмінно працював».
Чимало добрих справ на рахунку Петра Мегика, адже прожив митець довге й складне життя, тривалістю в 93 роки. Про все це можна прочитати у згаданих публікаціях. Зауважимо лише, що розпочав митець своє навчання на стипендію від уряду УНР. І хоча як художник відбувся поза межами України, та все його життя і творчість пройшли під знаком служіння Україні та українській духовності.
Мандруємо хатою-музеєм Петра Мегика
А тепер пройдемося кімнатами, в яких виростав малий Петрусь. Уже саме начиння хати формує українську духовність, закладає в дитячій душі те, що залишається назавжди – запахи, кольори, відчуття малої батьківщини. Усе це пізніше проявлялося на полотнах художника.
…Людина, яка вклала свою любов – і це найперше, а вже потім гроші – у відбудову та реставрацію обійстя маестро Мегика-буковинця, звісно, родом із цього мальовничого села на Хотинщині. Інакше й бути не може. Та вона забажала залишитися інкогніто. І це правильно. Бо таким і є справжнє меценатство.
Мабуть, і те, що це сталося під час війни – війни за нашу незалежність та українську ідентичність –- не є випадковістю. Це закономірна відповідь ворогові: Українці знають і пишаються своїм корінням, своєю історією, своєю самобутністю.
Людмила Чередарик, «Версії»
