1941: Паніка і зрада, мужність і героїзм

Багато написано про напад Німеччини на СРСР, але навряд чи вдасться дізнатися всю правду про події 1941-го року. Адже у них стільки переплетено, що історикам треба ще довго розбиратися у тому хитросплетінні. Однозначні оцінки тут неможливі: з перших хвилин війни з’явилася маса протилежних прикладів – як боягузства, паніки і зради з одного боку, так і мужності та вірності своєму обов’язку – з іншого. Пам’ятати необхідно все, щоби робити з історії правильні висновки.

 Масове божевілля та дієвий опір прикордонників

Люди, які пережили початок війни, згадували його як жахливу трагедію, справжню катастрофу. Багатьох охопила паніка – їхнє мирне життя миттєво перервалося. Людська психіка часто не могла цього витримати і свідки відзначають, що чимало не тільки цивільних, але і військових втрачали здатність адекватно реагувати на події. Масове божевілля підсилювало розгубленість тих, хто ще зберігав ясний розум. Найгірша ситуація була там, де ошелешений натовп кидався у різні боки, не розуміючи, що треба робити. Натомість там, де природжені лідери з самого початку наводили порядок, швидко організовувалася й ефективно діяла оборона.

Готовими до найважчих випробувань виявилися прикордонники: специфіка їхньої служби вимагала вміння діяти в оточенні ворога й тримати оборону до підходу основних сил своєї армії. Або ж організовано відступати, маскуючись на місцевості. Тому чимало прикордонних застав чинили дієвий опір, що стало несподіванкою для ворога – той розраховував розправитися з прикордонниками впродовж лічених хвилин. Та й усю війну Гітлер планував завершити за декілька тижнів і ще до осінніх холодів зайняти величезні території до Архангельська й Астрахані. Тому німецька армія не мала запасів зимового обмундирування, зимового мастила для зброї й використовувала синтетичний бензин, який розкладався при низьких температурах. Але всі ці біди Вермахт по-справжньому відчув лише взимку, коли «бліцкриг» остаточно захлинувся на величезних просторах України та Росії. Початок же для нього виглядав значно оптимістичніше.

Віктор Суворов починав у Сторожинці

Радянські історики впродовж десятиліть стверджували: успіхи Вермахту влітку 1941 р. пов’язані з неготовністю миролюбного СРСР до війни та «віроломним нападом німецько-фашистських загарбників». Мовляв, і військова техніка РСЧА в основному була застарілою, і мобілізацію армії не встигли провести вчасно.

Нові погляди на початок війни пробилися до широкої публіки лише наприкінці «перебудови», тобто в кінці 80-х минулого століття. Колишній військовий розвідник на прізвище Різун, що починав службу у Сторожинці Чернівецької області, після переходу на Захід почав видавати за кордоном книжки під псевдонімом Віктор Суворов. У них наводив велику кількість матеріалів, переконуючи: Сталін готував удар по Німеччині, але Гітлер його випередив на декілька тижнів. Розгорілася запекла дискусія, яка продовжується й досі. Спростовано у ній, зокрема, «безнадійну застарілість» радянської військової техніки, і міф про абсолютну неготовність Червоної армії до війни. РСЧА виявилася неготовою до оборони, бо готувалася лише наступати, щоби захопити всю Європу.
Радянські літаки з хрестами просто не встигли?

Свій погляд на причини катастрофи 1941 року висловив і колишній авіаційний конструктор Марк Солонін. Він вважає, що Сталін підготував грандіозну провокацію у стилі гітлерівського нападу на німецьку ж радіостанцію Гляйвіц, в якій звинуватив Польщу й використав її як привід для нападу на неї. На думку Солоніна, 23 червня 1941 року радянська авіація з німецькими хрестами на крилах повинна була бомбити Гродно та деякі інші міста на недавно приєднаних до СРСР територіях, щоб скористатися цим для нанесення удару по Німеччині. Жодних документів на підтвердження своєї версії її автор не наводить. Але він використовує великий документальний матеріал для оцінки тих втрат, яких зазнала Червона армія на початковому етапі війни. Ці дані підтверджуються багатьма джерелами.

Втрати Червоної армії виявилися колосальними. За німецькими даними, у 1941 р. у полон потрапило не менше 3,6 млн. радянських військовослужбовців. Чому «не менше»? Тому що до категорії військовополонених гітлерівці зараховували також бійців винищувальних батальйонів, будівельників з військово-будівельних команд та деяких інших, які формально не були військовослужбовцями. 21 грудня 1941 р. Гітлер заявив, що полоненими Червона армія втратила 3 806 865 осіб. У полон потрапило набагато більше червоноармійців, ніж загинуло на полі бою.

Трофейна зброя прислужилася ворогові

Було втрачено 20,5 тис. танків та 17,9 тис. літаків. Більшість броньованої техніки її екіпажі покинули через брак пального або дрібні технічні неполадки. Гітлерівці потім широко використовували трофейні радянські танки та броньовики на різних фронтах. Зокрема, середні танки Т-34 відправили у Північну Африку, де ті успішно билися з англійськими «Матільдами», «Крусейдерами» і «Валентайнами».

Червона армія за півроку втратила понад 40 тис. гармат та більш, ніж 60 тис. мінометів. Найбільшими виявилися втрати стрілецької зброї: понад 6 млн. одиниць! Куди ж подівалися ці гвинтівки, автомати, кулемети, пістолети, револьвери?

Самозарядна гвинтівка Токарева виявилася занадто складною для вчорашніх колгоспників. Швидко розбирати і збирати її могла лише людина високої технічної культури – механізм дуже непростий, деякі деталі були навіть з лівою різьбою. А розбирати доводилося часто: досить потрапити піщині у затвор, як механізм відмовлявся працювати. Його треба було чистити. Тож солдати нерідко кидали складні самозарядні гвинтівки. А німці із задоволенням використовували цю трофейну зброю, бо їм вистачало навичок для її грамотного обслуговування.

Полон: поранення, страх, ідея

Часто червоноармійці кидали і прості трьохлінійки. Паніка охоплювала корпуси та армії. Досить було крикнути: «Оточили!», як тисячі солдатів втрачали голову і починали розбігатися у різні боки й масово здаватися у полон. Вони ще не знали – німецький табір для багатьох радянських військовополонених буде гіршим за смерть на полі бою. Вмирати там доводилося від голоду, холоду, знущань охорони. За роки війни у німецькому полоні загинуло більше половини тих, хто потрапив у ці жахливі табори. А радянські власті вважали зрадниками всіх, хто опинився у неволі. Незалежно від того, чи добровільно солдат підняв руки, не опираючись противникові, чи його захопили важкопораненим у бою. Родини полонених не лише не отримували жодної допомоги від держави – їх нерідко репресували. А в полоні під час війни опинилося навіть 79 радянських генералів, з них близько 50 пішли на службу до гітлерівців. Сотні тисяч червоноармійців та командирів, рятуючись від голодної смерті в таборах, також опинилися у складі німецької армії чи поліцейських підрозділів: там хоча би давали солдатський пайок.
Чимало з них не вважало себе зрадниками. Навпаки, на їхню думку, держава сама зрадила своїх громадян, віддавши їх на поталу ворогові. Сталін не підписав Женевських конвенцій, котрими визначався статус військовополонених. Тому радянські солдати в німецьких таборах не отримували допомоги від Міжнародного Червоного Хреста й не мали жодних прав. А на батьківщині полонених чекали фільтраційні табори й багатьох з них із німецьких запроторили у радянські табори.

Козаки – воїни від народження

Частина пішла на службу Гітлеру з ідейних міркувань. Вони бажали помститися більшовикам за власні поламані долі або своїх близьких, знищених радянськими каральними органами. Характерним є приклад колишнього майора РСЧА Івана Кононова. Його батька, осавула Війська Донського, повісили більшовики на очах родини у 1918 р. тільки за те, що він був козачим офіцером. Брат Івана пішов до білих, щоб помститися за батька, і загинув. Мати і сестри померли під час Голодомору 1932-33 рр. А Кононов приховав своє козаче походження і пішов служити в Червону армію. Та у серпні 1941 р. з частиною свого стрілецького полку перейшов на бік гітлерівців і став у них козачим командиром. Дослужився до генеральського чину, пережив війну, але згодом загинув під колесами автомобіля в Австралії.

Десятки тисяч козаків перейшло до німців – вони не могли простити Радянській владі кривавого «розкозачування». Але й у Червоній армії воювали козаки. Чимало людей пам’ятає кадри радянської кінохроніки, що зафіксували кінну атаку козаків корпуса Л. Доватора під Москвою взимку 1941-1942 рр. Червона армія тоді мала найчисельнішу кінноту в світі. Кавалеристи зазнавали великих втрат від ворожої авіації та автоматичної зброї, тому довелося розробляти нову тактику використання кінних мас у війні моторів. Взагалі війна виявилася зовсім не тією, до якої готувалася Червона армія. Вона вимагала миттєвої реакції та постійної ініціативи від командирів. А вони мислили старими категоріями і часто програвали. Хоча не всі.

Власівці і зеки – перші герої 1941-го

У перші дні війни, коли Червона армія швидко відкочувалася на схід, одна дивізія перейшла у наступ і взяла штурмом місто Перемишль. Це була 99-та стрілецька дивізія, яку перед війною її командир за рік перетворив з найгіршої у найкращу в усій РСЧА. Щоправда, прізвище комдива було Власов. Той самий. Тому подвиг дивізії довго не популяризувався.

Не часто згадували і блискучу операцію 63-го стрілецького корпусу 21-ї армії Другого стратегічного ешелону у липні-серпні 1941 р. Його удар на Бобруйськ в обхід могільовського угруповання противника помітно затримав просування гітлерівців на московському напрямку. А корпус був сформований із зеків і носив чорну табірну форму – тому й увійшов до історії як «Чорний корпус». Ним командував недавно звільнений з табору комкор Леонід Петровський, якому не встигли навіть вчасно присвоїти генеральське звання. Коли гітлерівці знайшли його тіло, то поховали з усіма почестями як видатного полководця, що загинув у бою, та встановили на могилі пам’ятний знак із написом «Генерал-лейтенант Петровський, командир «Чорного корпусу».

Ім’я генерала історія зберегла. Проте імена мільйонів простих солдатів і молодших офіцерів відійшли у вічність. А вони кидалися на противника з саперними лопатками чи навіть голими руками, вони палили ворожі танки пляшками з бензином, бо протитанкову артилерію армія втратила під час «великого драпу». І гинули, гинули, гинули…

Пропаганда стверджує, що гинули вони «За Родіну, за Сталіна». Ні ж бо – за Батьківщину. За своїх батьків, дружин, дітей. За своїх друзів. Але не за партію та її вусатого вождя, не за колгоспи та НКВС. Антигуманна політика Сталіна завдала величезної шкоди країні та народу, підштовхнула чимало людей до співпраці з ворогом. Забувати цього не можна, й обіляти ката – тим більше.