Дещо з життя гларуса і його оточення…

Сріблясту чайку у Болгарії назавають гларус. Або це ми larus argentatus називаємо сріблястою чайкою. Піщані береги моря здавна були оселею чайок. Їх тривожили хіба що рибалки. Зараз береги – майже суцільні пляжі. І срібляста чайка вимушена пристосовуватись до нових умов. Гларуси переселились на дахи будинків. Кожний будиночок облюбувала собі парочка гларусів. Господарі їх впізнають, підгодовують і вважають своїми. У нашому будинку гларуса звали Георг. І є ще вулиця Гларуса. А єдина повна колонія сріблястих чайок Болгарії налічує п’ятсот пар птахів, що гніздяться на островах Святого Івана і Святого Петра. Інші популяції змістились з берегів у глибину берегової смуги.

Також знаємо, що багато птахів імітують навколишнє оточення. У Болгарії гларуси сміються, регочуть, весело щось перегукують, переспівують. А іноді навіть здається, що вони тобі посміхаються, як люди. Так там навкруги: доброзичливо і гостинно.
Здається, експресивно посміхаються не тільки гларуси, «Веселі Роджери» на прапорах прогулянкових катерів і яхт, поважний астроном з унікальним телескопом, різноманітні квіти на мурах і вуличних бордюрах, але ще й коти, що повільно й виразно уподібнюються навколишньому живота (болг.), тобто життю…

І ще, болгари з повагою відносяться до свого прапору. Біло-зелені та червона горизонтальні смуги полотна держаного прапору іноді піднімають одночасно на парусниках разом з прапорами Євросоюзу і «Веселого Роджера». Так, болгари люди з гумором. І про Євросоюз іноді говорять майже те, що говорять греки на своїх мітингах.

А вулиця Дурна ( наголос на «у») означає провалля, пустота. Під нею знаходяться печери, як нам пояснили.
Зрештою, «рибарски мрежи сръчно изплетени от тънка мъгла. О, разкажете ми, от къде взехте толкова синя, добра тишина»… Саме так: синя, добра, лагідна тиша на тлі шуму морських хвиль і вітру…