Проте те, що відбулося на сцені 31 травня — це зовсім інша історія! Народний драматичний театр ім. Григорія Агєєва під керівництвом Івана Даніліна перетворив класику на динамічний вир подій, діалогів та неймовірних перевтілень. Відірвати очей від сцени було просто неможливо!

Ця вистава підкорює формою та атмосферою. Режисер майстерно поєднав драматургію з неймовірним технічним наповненням. Окремої уваги заслуговує світлове оформлення: динамічні контрасти та точкові акценти створювали відчуття ігрового простору, де кожен крок героя — це хід у небезпечній простір. Музичний супровід не просто доповнював дію, а диктував цей божевільний темп, перетворюючи розмови XVII століття на актуальний, живий перформанс.

Актори буквально тримали енергетичний запал від першої до останньої секунди. Вони видавали живі, гострі, динамічні емоції. Це було сміливо, гучно, часом провокативно, але неймовірно талановито!

Браво, Театре!

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис «Тартюф»: як режисер Іван Данілін та Народний драматичний театр ім. Г. Агєєва переосмислили Мольєра… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Є зустрічі, після яких світ неначе фокусується по-новому. Нехай не надовго, але це відчуття є ще і зараз. 3 грудня відчинилися двері в світ театру – прийшла на зустріч циклу «Брама», яка цього разу була присвячена мистецтву сцени, акторській майстерності та режисурі. Гостем вечора був Іван Данілін, актор і режисер, добре знаний кожному чернівецькому поціновувачу театру. Модератором і автором циклу мистецьких зустрічей традиційно був письменник Максим Дупешко.
Питання про Театр. Про Театр, як шлях, як сенс, що одного дня оформився у просте слово «Пішли…». Так само, як у «Божественній комедії» Вергілій звертається до Данте й веде його крізь темряву до світла, так і в професійному шляху Даніліна з’явилася людина, за якою він пішов без вагань. Це був Григорій Володимирович Агєєв — керівник народного театру, перший учитель, який, почувши в приймальній комісії фразу «Цей хлопчик хоче поступати на режисера», просто сказав: «Пішли». З того моменту почався шлях, що визначив усе подальше життя митця.

П’ять років Данілін добивався, щоб театр носив ім’я Григорія Агєєва, — і добився, адже пам’ять про вчителя для нього не формальність, а внутрішній обов’язок і глибока вдячність. Іншою ключовою постаттю став народний артист України Володимир Адольфович Сніжний у Рівному, людина, яка стала другим дороговказом і знову підтвердила: учителі живуть далі у своїх учнях…

На зустрічі Іван Данілін говорив про народження персонажа, про магію сцени, про режисерські рішення, які іноді здатні повністю змінити постановку. Питання були і від гостей зустрічі:
— як пішов у актори;
— як прийшов до режисури;
— роботу в театрі імені Ольги Кобилянської;
— творчі пошуки й «профнепридатність», яка виявляється не вироком, а точкою зростання;
— роботу в театрах Рівного та Чернівців;
— великий вплив театру ляльок, який, за його словами, вчить точності, пластики і театр ляльок, як більш умовний, часто виступає джерелом сценічної свободи та метафоричності.

Згадали і про фільм «Ти — космос» Павла Острікова, де головну роль виконує непрофесійний актор Володимир Кравчук. Саме у таких акторів переважає відсутність штампів, природність і ефект документальної присутності — коли в кадрі бачиш не гру, а людину.

Іван Данілін закінчив акторську освіту, а також магістратуру з режисури — саме це дозволило йому поєднати дві ролі: актора й постановника. Нині він очолює Народний драматичний театр ім. Г. В. Агеєва при Центральному палаці культури Чернівців і водночас керує дитячою театральною студією «Бу-Бу-Бу». Як актор, Данілін грає Гамлета у постановці Володимира Петріва на сцені Рівненського обласного драматичного театру… Участь у Незалежній театральній лабораторії, вистави  «За годину» за новелами А. Шніцлера, «Пісок з урн» за поезією Пауля Целана режисера Олега Мельничука. Іван Данілін долучався до фестивалю Meridian Czernowitz як режисер і актор театральних перформансів та поетичних читань.  Пригадали і документальний фільм «Виживуть тільки закохані. Траян Попович та інші». Фільм присвячений діяльності мера Чернівців Траяна Поповича, якому 1941 року вдалося врятувати від загибелі близько 20 тисяч чернівчан єврейського походження. Перформанс «Запалювання ліхтаря», міні-вистава «Трояндова легенда»… Водночас — здатність бачити за межами сцени, виховувати, створювати простір, де живе творчість…

Наприкінці зустрічі Іван Данілін презентував фільм «Будучність України», створений за сценарієм загиблого відеооператора Максима Шварцмана. Це фільм-пам’ять, фільм-вшанування сміливості, болю й віри в майбутнє.

Зустріч із Іваном Даніліним — це завжди досвід: людський, творчий, емоційний. Це щирість, якої часто не вистачає в сучасному світі…
І, виходячи з тієї зустрічі, я подумала: добре, коли людина має  своє «пішли». Свою людину, за якою варто йти.
Свій шлях, який відкривається з одного короткого, але вирішального слова.

А такі митці, як Іван Данілін, нагадують:
Театр — це не професія. Це сенс. Це спосіб бути. 

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Вже вдома я переглядала світлини з вистав, де грав Іван, де він  режисер…  шляху, який триває. Дякую Івану Даніліну за позицію, за щирість і за власне кредо: служити Театру, як Богу…

Запис Театр, що стає сенсом: історія одного вирішального слова… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

«Тарас Шевченко» — український радянський двосерійний німий фільм (1925-1926) про життя Тараса Шевченка. Одеська кінофабрика ВУФКУ. Режисер фільму – Петро Чардинін. Роль Тараса Шевченка зіграв Амвросій Бучма. У ролях: Василь Людвінський, Іван Худолеєв, Микола Панов, Матвій Ляров, Іван Замичковський, Юрій Шумський. Консультантом проєкту виступив колишній член уряду УНР професор Сергій Єфремов.

Ця екранізація біографії Кобзаря поклала початок формуванню легендарного образу. На момент створення картина була однією з найкоштовніших постановок: уперше для підготовки до зйомок фільму були залучені спеціалісти з історії, етнографії, літературознавства. Цікаво, що перша третина фільму, «Маленький Тарас», на створення якого значною мірою вплинула дружина Чардиніна, засновниця жанру радянського дитячого кіно Маргарита Чардиніна-Барська, існувала як окремий дитячий фільм.

18 жовтня 2013 року фільм показали на кіновечорі в Національному художньому музеї України в одній із зал виставки творів Василя Кричевського, що здійснив художнє оформлення фільму. Про роботу над фільмом можна прочитати за покликанням – Василь Кричевський «Тарас Шевченко».

У Чернівцях 17 червня показ відбувся під живий акомпанемент заслуженої артистки України, солістки Чернівецькоі філармонії імені Дмитра Гнатюка — Лілії Холоменюк.

Цей фільм перегукується з сьогоденням більше, ніж можна було уявити. Живий акомпанемент Лілії Холоменюк створював неймовірний ефект сприйняття драми життя художника і поета… Фільм викликає сильні емоції. Шевченко постає не лише як поет чи художник, а як символ незламності. І саме тому його образ на екрані – це не портрет минулого, а голос сьогодення.

Фрагмент фільму з мережі інтернет.

У стрічці є епізод, коли Тарас Шевченко читає свій «Кавказ» у колі друзів, у Нижньому Новгороді, серед яких — Михайло Щепкін. Пригадаємо слова, які сьогодні болять не менше, ніж у XIX столітті:

«Борітеся — поборете,
Вам Бог помагає!
За вас правда, за вас слава
І воля святая!»

Більше інформації про фільм за покликанням – «Кавказ» крізь століття: Шевченко на екрані фестивалю Миколайчук OPEN 2025

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис «Тарас Шевченко» режисера Петра Чардиніна на фестивалі Миколайчук OPEN 2025 спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Організатори стверджують, що «одного року ми проведемо Стус-Фест в українських Донецьку та Горлівці, де жив та працював Василь Стус» – і так буде. А тим часом всеукраїнський та міжнародний фестиваль, ініційований театральною спільнотою DSP (dsptheatre.com.ua) – поетичним театром України під керівництвом Алекса Боровенського – охоплює американське Чикаго, польську Варшаву, французький Нант, австралійську Канберру та навіть антарктичний острів Галіндез. І звісно, українські Київ, Дніпро, Черкаси. І Чернівці. Тут цієї суботи відбулися перформативні читання «Василь Стус. «Небезпечновільнілюди».

Вірші, листи до сина, щемливі слова про матір, дружину, дитину – на сцені розкривався глибокий і трагічний світ людини, яка не пішла на компроміс із системою…

Дійство втілили актори Народного драматичного театру ім. Григорія Агеєва на сцені міського Центрального палацу культури. Яким чином чернівчани долучилися до справи, яка охопила 20 країн, 50 подій і 7 континентів, розповідає режисер постановки Іван ДАНІЛІН:

З Алексом Боровенським ми ближче познайомилися, коли разом були на Лабораторії режисерів. Бачилися на фестивалях, перетиналися, співпрацювали. Коли зародився фестиваль Стуса – створили групу у соцмережах, де спілкувалися, і в результаті спілкування в нас виникали ідеї. Більшість подій Стус Фесту відбуваються в Києві, серед них легендарна вистава за віршами Стуса «Стусанина». А для Чернівців вирішили втілити перформативне читання.

“Сама композиція була задумана раніше – щоправда, в іншому рішенні, – продовжує Іван Данілін. – Її готували студенти, тексти виголошували напам’ять, вправляючись у дисципліні «сценічна мова». Тут же ми працювали вже з акторами, готувалися тижні зо два… Втілили на сцені чернівецького ЦПК.
Звісно, хочеться цю першу спробу, перформативні читання перетворити на повноцінну виставу – як уже ми робили з «Граждою» за текстом Олега Михайлова. Але поки готуємо бенефіс до ювілею нашого актора Ігоря Федоровича Дем’янюка – «Дон Кіхота», а ще працюємо над історіями Голокосту за коміксами Миколи Кушніра і Анни Ямчук «Піжмурки зі смертю». Тому зробимо це – а вже після квітня, можливо, знову повернемося до Стуса”.

Зрештою, Стус-Фест – подія щорічна, та й обмежуватися лише січнем (місяцем, коли народився поет) зовсім не обов’язково. Стусові пасуватиме і квітень, і травень, і будь-який інший місяць року. 

Вл. інф.

Запис «Стус-Фест»: від Антарктиди до Чернівців спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Тож під завісу сезону Чернівецький облмуздрам підготував прем’єру. За іншою п’єсою цього автора – монологом-трагікомедією «Справжня історія фрекен Хільдур Бок, ровесниці століття».

Сюжет – невідома історія життя відомого персонажа: «домоправительки» фрекен Бок з трилогії Астрід Ліндгрен про Карлсона.  Історія драматична, місцями навіть трагічна, але розказана дотепно, легко і до певної міри весело.

Тож обраний режисером Дмитром Леончиком спосіб подачі матеріалу – бурлеск – цілком відповідає ідеї поєднати невідповідне, сміятися крізь сльози, виливати біль через регіт. У цьому ключі вдало підібраний і костюм героїні – рожеві лосини, пір’яне боа, спідниця-пачка. Час від часу на цей травестійний «лук» накидався то банний халат, то кумедний плед, то лікарняна уніформа – залежно від повороту оповіді. Монолог фрекен (панни) Бок, чи то пак, уже фру (пані)  Йенсен за півтори години стільки разів змінював структуру і «жанрові різновиди», що не втомив глядача: вона і оповідала усамітнено, і комунікувала з глядачами, і відповідала невидимим співрозмовникам по телефону, і співала зі спеціальної маленької сцени, і мовила з імпровізованого екрана… Загалом було не нудно.

Чи такою хотів би бачити свою героїню автор п’єси? Важко сказати, адже на самому її початку зазначається, що «це дуже стара і огрядна жінка, одягнена просто, по-домашньому. І розмовляє вона просто та спокійно. І нікуди, нікуди не поспішає». Натомість режисер запропонував глядачеві персонажа дуже активного, і до того ж у чудовій (браво, Лариса Попенко!) фізичній формі. Має на це повне право. До речі, у київській постановці Стаса Жиркова «Білка, яка жила сто років» за цією ж п’єсою актриса Віталіна Біблів узагалі, можна сказати, юна дівчина: зіграла «ровесницю століття» у свої неповні 40. І наскільки можна судити з доступних на ютюбі уривків відео з вистави, ця володарка минулорічної нагороди за найкращу жіночу роль також всупереч автору не обрала стиль «розмовляти просто та спокійно і нікуди, нікуди не поспішати».

Читала передпрем’єрні зізнання чернівецької акторки, що ця роль стала для неї експериментом, на який непросто було наважитися. Якщо геть відверто – я не впевнена до кінця, що це справді роль для пані Лариси. Наскільки вона переконлива як драматична актриса, настільки переграними і неприродніми виглядають мені її комедійні прийоми. Та це суб’єктивне відчуття. Зрештою, фрекен Бок зіграна і приязно прийнята публікою.

Не надто вдаються нашому театру (не лише в цій виставі) і моменти живого спілкування з глядачем. Для експромтів потрібні або актори з блискучим почуттям гумору (а це, погодьтеся, таки Божий дар), або  «імпровізації» мають бути дуже ретельно підготовлені.

І про деталі. Адже можна списати з корабля історії Чехова, але забувати його цитату про рушницю, яка, якщо вже є на сцені, то мусить вистрілити, неприпустимо.

Тож попри розгул бурлеску у всіх його проявах, кожна річ, яка з’являється на сцені, має мати сенс. Який глибокий сенс численних іграшкових каченят, окрім крякання невпопад – незрозуміло. Також не дуже ясно, яку роль грала у постановці ванна, яку тягали туди-сюди по сцені і постійно шукали їй застосування. Та і в п’єсі її не було. Але хай, вважатимемо, що це нагадування про оригінальний текст – там, звісно, була не велика ванна, а маленька балійка, в які фрекен Бок мила ноги, та вже гай. Художник так бачить.

На мій особистий превеликий жаль, не обійшлося без похабщини – дрібноепізодичної, та все ж. Коли героїня зазирає на телефон крізь розчепірені ноги. Ну якось то… реально ні до чого. Навіть попри те, що бурлеск – це  «навмисна вульгаризованість». Але чи є сенс обмежувати режисера, якщо він відгукується на запит публіки: адже на цій доволі-таки глибокій і дотепній виставі чернівецький глядач найголосніше сміється зі слова «какати»…

А загалом вечір був доволі милий. Зрештою, завдяки цій прем’єрі захотілося знов пролистати старого-доброго Карлсона, глянути його пригоди, намальовані норвезькими аніматорами і озвучені українською (зокрема, фрекен Бок – Тамарою Яценко), погортати ютюб з фрагментами вистав столичних  театрів. Мистецтво таки спонукає

Маріанна Антонюк, спеціально для «Версій»

Запис Зворотний бік Карлсона спершу з'явиться на Медіа-Версії.

У повісті «Земля» (1902 р.), яка була написана на основі реального братовбивства, що ста­лося восени 1894 р. в с. Димка, Ольга Кобилянська змалювала широку картину життя буковинського села. Син селянина убив свого старшого брата, щоб самому дістати в спадщину батькову землю. Прототипами героїв повісті стали члени родини Костянтина Жижияна — Михайло і Сава (у повісті — Федорчуки). Земля, зароблена батьками, не дістається жодному з синів. Один лежить у ній, інший, братовбивця, позбавлений її батьками. Самі ж батьки більше не мають кому передати все, заради чого страждали.  Основною сюжетною лінією  є переживання батьків – Івоніки й Марії. З цією лінією органічно зв’язані дві інші – кохання Михайла й Анни та Сави і Рахіри…

«Es liegt um uns herum gar mancher Abgrund, den das Schicksal grub, doch hier in unserem Herzen ist der tiefste», – Юнас Лі

«Кругом нас знаходиться якась безодня, що її вирила доля, але тут, у наших серцях вона найглибша»

«В деяких днях, коли небо прибиралося у синявий шовк, а сонце розходилося самим блискучим золотом, коли тепло все переймало і розпирало, добувалося неначе силоміць із землі наверх,— жилося прегарно! Такі дні були милі для Івоніки. Тоді він сам до себе усміхався та приязно розглядався. Переживав сам стан землі й був із нею одним. Знав все, що було любо і збіжжю, і всьому, що піднімалося з неї, особливо ж по дощі. Неначе чув і бачив, як земля з задоволенням розходилась, розкошувала, як її соки відсвіжувались і як вона, насичена, віддихала важкими пахощами…»

«Жінка призначена чоловікові, як смерть від Бога».

«Він говорив так рішуче й переконуюче, так щиро, що вона не могла не повірити добрим успіхам в будучності. У ній оживилася надія наново, і вона усміхнулася. А однако ж затремтіло в її душі вже в найближчій хвилі болюче, мов заткнене десь в однім закутку серця жало, коли згадала хвилину, як він заявить батькові, що ось він має сватати наймичку Анну».

— Шиєш весільну сорочку? —сказала з легким глумом, також уже подразнена, ніби притакуючи своїм словам, Рахіра. — Може, й весільну! — відповіла Анна коротко.

«Рахіра – або земля!»

— А «сусідній» ліс до чого? — спитав його Сава з глумливим усміхом, вказуючи головою на безлистий ліс, що стояв недвижно, мов вкопаний.— Від чого ліс?..

«Тут проблисло йому мов світлом у душі: «Він буде говорити з татом по дорозі про себе і про Анну, буде говорити, аякже! І так уже за два дні святого Михайла! А на самоті удвох представив би татові все красно, попросив би та й здобув би тата на свою сторону. Відтак мав би лише з мамою упоратися. Урадувався сею думкою, мов здобутком… «Але чи добре прискорювати речі, що мали свій означений день на порішення? — відгомоніло йому десь неясно в глибині душі. — Чекати так довго на Михайла, а тепер два дні перед Михайлом заговорити?… Чи вийде се на добре?… Святий Михайло був його патроном…»

— Ваш Михайло лежить застрілений в “сусіднім” лісі, ідіть та й візьміть собі його!

«Наступила глибока тишина. Здавалося, немов кожний звук у сивій імлі давився… Він глянув…
На возі лежав простягнений білий-біліський його син…
Тяжка, кривава мовчанка…
Добру хвилю витріщався на нього, відтак підняв руку, погладив молоде обличчя, з якого зникла остання крапля крові, а відтак, обернувшися нараз до людей, кликнув: — Він неживий! — Якийсь голос спав молотом на нього: — Неживий!»

«Щось строге, невмолиме стоїть між ними й замикає їм уста. Тому одному він кориться: тій невидимій, залізній силі, хоч і не знає, що се таке.»

«Нехай господь поступить із ним, як він собі на те заслужив…»

«І так тяжать на нім надії — якісь несформовані, прегарні, горді надії, здається, самих терплячих і упокорених — і він їх має сповнити…»

Земля… Вона живе в думках, мріях, прагненнях, у добрих і злих намірах.
Земля- життя і смерть, щастя і недоля, творець і руйнач…
«Нехай господь поступить із ним, як він собі на те заслужив…»

Браво! Дякуємо Коломийському академічному обласному українському драматичному театру ім. І. Озаркевича за виставу. Дякуємо ЗСУ за мирне небо над Чернівцями.

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис «Земля» Ольги Кобилянської від Коломийського академічного обласного українського драматичного театру ім. І. Озаркевича у Чернівцях спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Після гучного успіху в Києві, до нашого міста завітає з гастролями Дніпровський театр «Віримо», який за свої попередні візити вже встиг закохати у себе багатьох поціновувачів мистецтва.

Цього разу у містян є нагода побачити на сцені Чернівецької обласної філармонії нову прем’єрну виставу цього потужного колективу – «Біла пошесть» за п’єсою чеського драматурга Карела Чапека.

Процитуємо відгуки з соцмереж дніпровських та київських глядачів, які вже мали змогу побачити виставу:

Вражаюча режисура, сценографія (потужно алегорична, метафорична і, одночасно, багатофункціональна центральна декорація), «високовольтна» акторська гра

Це не передати словами… я в захваті, як і завжди. П’єсі майже 100 років, а актуально – ніби написано зараз. Майстерність театру на вищому рівні. Наполегливо рекомендую

В залі вражаюча, напружена тиша. Скільки сатиричних, історичних, літературних, сучасних алюзій, що поглиблюють сприйняття

Мої сльози в кінці були тихі, але гучніші за всі оплески

Це тільки мала частина відгуків, якими глядачі діляться на просторах інтернету, але судячи зі всього – вистава вартує того, щоб бути побаченою.

Крім того, після кожного з показів відбудеться зустріч із постановниками та акторським складом вистави. Так чином театр має змогу отримати «наживо» зворотній зв’язок, відповісти на питання та розповісти про процес створення постановки.

Вхід на подію – безкоштовний, але обов’язковою є попередня реєстрація за посиланням https://forms.gle/sRsVt642GgmFYunx9

Творча команда проєкту буде щиро вдячна за добровільні донати глядачів на користь ЗСУ

Початок вистав о 18.30

Показ вистави та форуми відбуваються в рамках проєкту «Біла пошесть: фантастичний реалізм часів однієї війни», який реалізується ГО «Народна допомога Україна» у партнерстві із Дніпровським драматичним молодіжним театром «Віримо!», та співфінансується програмою ZMINA: Rebuilding, створеною за підтримки Європейського Союзу в рамках спеціального конкурсу заявок на підтримку українських переселенців та українського культурного і креативного секторів, за підтримки МБФ «ІЗОЛЯЦІЯ» , Trans Europe Halles та Malý Berlín

Запис Прем’єра “Білої пошесті” Дніпровського театру “Віримо” – у Чернівцях спершу з'явиться на Медіа-Версії.

“Одна з наймасштабніших цього сезону” – Шпальта

                                                                           “Погляд на ворога, з яким ми воюємо” БукІнфо

Нарешті Чернівецький Драм Театр зробив прорив та поставив гарну виставу. З перших секунд “Біла Пошесть” зачарувала: використання можливостей сцени, гра світла, пластика акторів – усе було ідеально. Перші секунд сорок, поки персонажі не відкрили рота.

Вистава, яка «намагалася в епатаж», але на виході змогла в абсурд. І це той випадок, коли, на жаль, це не є позитивною характеристикою.

Першу годину вистави нас знайомлять із персонажами: бородатою помічницею головного лікаря, головним лікарем, лозунгом якого є “не ділом, а словом”, інтелігентною сім’єю головного бухгалтера, яку у п’єсі чомусь подали як сім’ю алкоголіків із стереотипною вульгарною прастітуткою донькою, залетівшою непонятно від кого, яких навіть готель «Київ» не бачив (при тому, що в оригінальній п’єсі дівчина готувалася до державних іспитів та вступу до університету). І, що найголовніше – зі скромним та щирим гуманістом “лікарем-дитиною”, який віддавав усе та нічого не брав за лікування бідняків, простого люду.

Символи

Символів у п’єсі багато, на сцені – ще більше. От тільки потрібно розуміти межу, бо на сцені їхня кількість просто перетворюється на інформаційний шум. У останній сцені “народ” вдягнув шапочки з фольги, що, мені здається, навіть мусить стати обов’язковим елементом луку для глядачів, які вирішили відвідати театр – може, хоч це захистить мозок від впливу так званого мистецтва на нєокрєпший мозок відвідувачів так званого тєатру.

Персонажі та їх подача

Якого, скажіть мені, кхм, дідька, персонаж доктора Галена у п’єсі – попаяний Ісусік? Це відсилка на що? У п’єсі цей персонаж – головний герой, скромний та щирий. Це людина, яка безкоштовно рятувала бідняків від страшної смерті внаслідок білої пошесті, а на сцені ж – якийсь нємножко притрушений тіпочок із не сільно понятною мотивацією своїх дій.

Персонажі, які мали би бути негативними, сподобалися найбільше: Маршал та Барон Крюг були прекрасними, хоча мали би викликати найбільшу огиду.

Повертаючись до Галена. Сцена із булочкою, яка є однією із ключових у створенні розуміння персонажа доктора глядачем, була просто дибільною: після того, як усі “високопосадовці” пішли із лікарні, скромний доктор вийшов із палати, у якій лікував бідняків, що вже не поміщалися на ліжках та лежали на підлозі, та сів у коридорі їсти булочку, яку приніс із собою. Асистентки обговорюють, що Гален вже такий бідний, що не має чого їсти, і що одна з них вже хотіла приносити йому їжу для хворих. Тобто ця сцена демонструє нам Галена ледь не в образі “мами Терези і Діви Марії”, про яку співала Наташа-Наташа. На сцені ж Гален сидить в оточенні бідняків, які танцюють навколо нього ритуальні танці та гримають тарілками, що символізує їхній голод та те, що він – їсть, а вони – голодні (не поділився, мразота попаяна).

Вульгарність

Я не те, щоби часто ходжу у театр – живу в Чернівцях, а ходити у Івано-Франківськ нагода випадає рідко. Та все ж, із досвіду відвідування цього, кхм, центру кУлЬтУрНоГо розвитку громади – вистави вульгарні. Я цілком спокійно ставлюся до теми сексу у виставах, кіно та музиці (мій улюблений альбом – дарк сайд оф зе мун Пінк Флойда, хто поняв – той поняв), але те, що було на сцені – пошло і огидно.

Жарти про відрізання яєць, імітація фрикцій, демонстрація процесу чи то клізми, чи колоноскопії, стереотипна прастітутка у образі вагітної доньки, похлопування по сідницях. Я розумію, що це мало би продемонструвати нам відсутність традиційних сімейних цінностей та моралі у суспільстві країни-нападника, але бляха. Це гидко і мені тепер вкрай потрібен візит до психіатра. Не до психолога – тут нужні тяжолі транквілізатори.

Висновок

У п’єсі Маршал наприкінці вирішує, що його місія – нести мир та зупинити білу пошесть. Від погоджується на умову лікування хвороби від лікаря, що лікує бідняків – припинити війну. Погоджується і запрошує лікаря. Він чекає свого рятівника. І доки Гален біжить із рятівними ліками, його зупиняє та вбиває натовп: з криками “хай живе війна” та “хай живе маршал” вбивають гуманіста, який біг рятувати їхнього провідника. І це є символом того, як іпсо впливає на психіку і того, що агресивний натовп, яким його зробив сам маршал, знищує і самого маршала.

Що ж відбулося у виставі: а фіг поймеш, не знаю, у мене ще не діагностували шизофренію. Всі скоїли самогубство, а потом вбили і лікаря. Після того ще й почали танцювати странні танці. В чом смисл? Де мораль? Не понятно(

І мені сумно. Сумно, що усе так. Сумно, що режисер – типовий збоченець, який вирішив, що він «може у мистецтво» і якому дали можливість свої сексуальні травми демонструвати на публіку. Який не відчуває. І не дає відчувати іншим.

Іванна Антонюк, чернівчанка

Фото авторки

Запис Вистава, яка “намагалася в епатаж” спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Інна Даніліна, керівник ТЮЧ Міського палацу дітей та юнацтва м. Чернівці, викладач основ акторської майстерності оголосила на своїй сторінці у ФБ: «4 лютого вже протягом 79 років наш Театр Юних Чернівчан відзначає свій День Народження!!! Цього року театральний капусник переноситься на березень, але… Саме 4 лютого ми запрошуємо всіх чернівецьких театралів на виставу ТЮЧ за поезією Сергія Жадана! В цей день народження у нас надважлива місія! Ми запрошуємо Вас прийти до нас на виставу і привітати з Днем Народження ТЮЧ підтримкою нашій дорогій випускниці Палацу, колезі Вікторії Шубкіній!  Нагалошуємо! Вхід на виставу вільний!!! Долучитися до доброї справи Ви зможете задонативши у скриньку чи по QR коду!!!Будь який внесок має велике значення!!!». 

Ще один рік свої тримаються за своїх,
Нічні вогні схожі на пташині хвости…
Що робить смерть? Роз’єднує всіх,
Ламає мову, мов залізничні мости.

І коли мова, ніби хребет, розбита вщерть,
Нею все одно пишуть, щойно минає шок…
Поети, вони, як лисиці – першими чують смерть,
Першими брешуть на місяць, який ще не зійшов.

Пишуть знаками, серед яких ми живемо.
Але знаки змінюються, як і кожен із нас.
Змінюється все… Змінюється почерк…
Змінюється письмо – в ньому все більше
Присутній минулий час…

В минулому часі згадуються імена,
В минулому часі більшість дієслів,
В минулому часі пишуться території,
А ось війна пишеться в теперішньому
І з маленької в кожному з листів…

В теперішньому говориться
До нічних гостей,
Темрява додає ваги словам,
І чоловіки так називають своїх дітей,
Ніби дають імена рікам і островам.

Коли кожна літера в слові ніжність –
Важлива й нова,
Коли врожаєм відходить письмо старе.
Вчись говорити так, ніби твої слова –
Останнє, що почує той, хто завтра помре…

Браво! Дякуємо за виставу! Дякуємо за підтримку благодійної ініціативи.

…І навіть якщо ця зима буде тривати роками,
навіть якщо світ болітиме кожним вдихом – 
будь його диханням і руками,
будь голосом його, будь його сміхом.
Маєш тепер бачити за тих, хто не бачить,
Маєш тепер любити за тих, хто не любить,
Цієї зими навіть дерева стоять, неначе
вони теж втомилися, вони теж, як люди.
Будь продовженням його збитих пальців,
будь закінченням його довгих речень.
Зимове небо над вами вранці
складається з доказів і заперечень.

Сергій Жадан

©Тетяна Спориніна,
фото автора

p.s. 5 лютого 2024-го на сторінці ТЮЧ на ФБ читаємо:

Спільно нам вдалося зібрати “46 140 грн.”

Запис Благодійна вистава за поезією Сергія Жадана «Обрані, нарвані, юні і запеклі» у Чернівцях… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Актори вистави: Тарас Козловський, Яна Тараненко, Антоніна Берна, Світлана Ковальова, Юлія Квятковська. Також буде і другий образ Швейка у ролі Олексія Григорчука. Версію роману для театральної постановки створила Світлана Новицька. Художник-постановник – Наталія Балабан, художник зі світла – Володимир Калінін, художник костюмів – Еріка Гулей, композитор – Оксана Рошка.

Велика доба потребує великих людей. На світі є невідомі скромні герої, не увінчані славою Наполеона. Марно ви шукали б їхні імена в історії. Та коли проаналізувати, – їхня слава, можливо, затьмарила б навіть славу Александра Македонського. У наші дні на вулицях Праги можна зустріти чоловіка в приношеному вбранні, який, власне, і сам не уявляє свого значення в історії нової, великої доби. Він скромно йде своєю дорогою, нікого не турбує, і до нього не чіпляються журналісти з проханням про інтерв’ю. Коли б ви запитали, як його звуть, він би відповів дуже просто і скромно: «Я Швейк…»… Я дуже люблю цього бравого вояка Швейка і, змальовуючи його пригоди під час світової війни, переконаний, що всі ви сповнитесь симпатією до мого скромного, невідомого героя. Він не підпалював храму богині в Ефесі, як це зробив отой дурень Герострат, щоб потрапити до газет та шкільних хрестоматій.

АВТОР /Ярослав Гашек/

«У той час як тут короля били тузом, далеко на фронті королі били один одного своїми підданими»…

Ми з окружним начальником завжди, бувало, говорили: «Патріотизм, почуття обов’язку, самовдосконалення — це найкраща зброя на війні». Нагадую вам про це саме сьогодні, коли наші війська вже ось-ось перейдуть кордони...

Дякую за виставу! Наслідком Першої світової війни була трансформація кількох імперій. “В ході австро-німецького наступу в червні 1915 року до Галичини вступає солдатом 91-го Будейовицького піхотного полку (насправді Богемського; серед чотирьох полкових батальйонів лише один дислокувався в Будвайсі, нині Ческе Будейовіце) колишній журналіст-фрілансер, анархіст і богеміст Ярослав Гашек. Сюди ж проліг і маршрут його літературного героя“, – Іван Банах “Доба Франца-Йозефа: галицький рахунок. V.” Будь-яка війна це не лише величезна трагедія і важке випробування, а й час великих змін, яким можна скористатися або згаяти…

Браво! Дякуємо! Миру нам і  перемоги!

Більше фото з вистави за посиланням – «ПРИГОДИ БРАВОГО ВОЯКА ШВЕЙКА, АБО ПРО МАЛЕНЬКУ ЛЮДИНУ ПІД ЧАС ВЕЛИКИХ ПОТРЯСІНЬ» РЕЖИСЕРА ІВАНА ДАНІЛІНА.

©Тетяна Спориніна, фото автора

Запис Прем’єра вистави «Пригоди бравого вояка Швейка, або Про маленьку людину під час великих потрясінь» у Чернівцях спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Роль Сіді Таль – Валентина Головко, Заслужена артистка України, акторка Чернівецького академічного музично-драматичного театру ім. О.Кобилянської; роль Пінхаса Фаліка – Назарій Кавулич, актор Чернівецького академічного музично-драматичного театру ім. О. Кобилянської, лауреат обласної премії імені Сіді Таль. Фрагментів вистави «Сіді Таль. Аідіше Нешуме», режисер –  Людмила Скрипка, народна артистка України.

Робота стала результатом реалізації спільного проєкту філармонії та Чернівецької обласної ради. Начальник відділу супроводу реформ та аудиту місцевих програм Петро Брижак вручив подяки обласної ради натхненниці проєкту, заступниці директора філармонії Любові Добровольській та авторові роботи Сергієві Кроповинському. Присутніх привітала Юлія Грицку-Андрієш, заступниця начальника Чернівецької ОВА.  Присутні вшанували також пам’ять видатного чернівчанина, музиканта Яна Табачника хвилиною мовчання… На заході прозвучала музика українського композитора Майка Кауфмана-Портнікова, створена спеціально для цієї картини, та послання племінника Сіді Таль Давида Гуттманна. Виступи: Іванна Стеф’юк, українська письменниця, літературознавиця; музиканти  Чернівецького академічного музично-драматичного театру ім. О. Кобилянської Мар’ян Зубницький та В’ячеслав Єгоров.

Творчість Сіді Таль – яскрава сторінка в історії культури Буковини, України, Румунії, Молдови. Її ім’я занесено на «Алею зірок» в Чернівцях. 2021 засновано Чернівецьку обласну мистецьку премію імені Сіді Таль. 2022 у Чернівцях відбулася прем’єра вистави «Сіді Таль. Аїдише Нешуме» (про життєвий шлях актриси). Її ім’ям названо вулицю у рідному місті.

Картина, актори… У якийсь момент здавалося, що герої картини зійшли з полотна і були разом з нами у залі…

Після урочистої частини відкриття картини Сергія Кроповінського «Повернення у рідну філармонію Сіді і Фаліка. Історія життя та любові», присудні на заході звичайно хотіли сфотографуватися біля цих портретів. Адже пані Любов Добровольська запевнила, що таке фото обов’язково принесе удачу.

Дякую ЗСУ, нашим захисникам за можливість проведення цього заходу. Щиро вдячна всім організаторам і учасникам вшанування пам’яті Сіді Таль і Пінхаса Фаліка. Браво! Дякую художнику Сергію Кроповінському.

Більше фото з заходу за посиланням – ПОВЕРНЕННЯ У РІДНУ ФІЛАРМОНІЮ СІДІ І ФАЛІКА…

©Тетяна Спориніна, фото автора

Запис У якийсь момент здавалося, що герої картини зійшли з полотна… – «Повернення у рідну філармонію Сіді і Фаліка. Історія життя та любові» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

А кому й Черчилль не авторитет, того запитаю: чому ж тоді російські окупанти, як тільки їм вдавалося захопити щось із наших територій, першим ділом перейменовували міста, вулиці і спалювали українські книжки зі шкіл і бібліотек?

Голова Кіровоградської обласної ради Сергій Шульга належить до тих представників самоврядування, яким не треба пояснювати, за що воює Україна. І попри те, що область має безліч пов’язаних із російською агресією проблем, серед того, чим пишається очільник краю, у розмові з журналістами він назвав місцевий театр.

Голова Кіровоградської облради Сергій Шульга. Фото пресслужби облради

Кіровоградський академічний обласний український музично-драматичний театр ім. М. Л. Кропивницького минулоріч відзначив своє 140-річчя. Це ювілей не просто саме цього театру, а історична подія для мистецької України загалом: поважна дата від створення першого українського професійного театру.

Попри воєнний час, ювілей, хоч і скромно, відзначили: урочистими вітаннями від очільників – включно з міністром, піснями-танцями-музичними композиціями, а також – прем’єрою, якій не завадила війна. Актори кіровоградського театру ім. Марка Кропивницького грали у виставі режисера херсонського театру ім. Миколи Куліша…

Херсонець Сергій Павлюк – режисер, що ставив вистави в театрах інших міст, поки Херсон був окупований – не єдиний вимушений переселенець, якого прийняв мистецький Кропивницький. У грудні директором театру був призначений В’ячеслав Вандрашек – також херсонець, який до того майже два десятиліття був адміністратором обласного театру у своєму місті.

Голова облради Сергій Шульга зізнався, що підписав з новим директором контракт відповідно до Закону України «Про правовий режим воєнного стану», оскільки вже понад рік театр був без директора через різноманітні політичні протистояння в раді: кожна політсила намагалася «проштовхнути» свого кандидата. А голові йшлося насамперед про якісну роботу. Ну і от – вольове рішення, і так виглядає, що цілком адекватне.

Зокрема, колега-журналістка із престуру на Кіровоградщину, організованого Харківським пресклубом, зізналася, що напередодні побувала на прем’єрній виставі, ледве вмовивши персонал пропустити її на приставний стільчик – адже всі квитки були продані!

Великий зал театру ім. Кропивницького – дуже нагадує чернівецький облмуздрам. Вистава “Вільні метелики” була в малому залі, тим часом у великому йшла інша вистава. 

Наступного дня і мені вдалося побувати на цій же виставі. Квиток дістався, але вільних місць залишилося буквально лише кілька – попри те, що показ був уже третій день поспіль у місті, за населенням навіть меншому за Чернівці!

Йдеться про «Вільних метеликів» Леонадра Герша, яку готували спеціально до Дня закоханих, а зараз, зважаючи на постійні аншлаги, планують додаткові покази у березні. А також збираються з цією постановкою на гастролі до Миколаєва і на всеукраїнський фестиваль малих форм «Майстерія»…

Щодо вистави – було і весело, і моментами печально: відомий нью-йоркський драматург,  один із сценаріїв якого навіть був номінований на «Оскара», разом із чудовими молодими акторами змусив глядачів не раз і реготати, і пустити сльозу. Навіть прискіпливий Станіславський повірив би!

А ще до 140-річчя першого професійного українського театру Кропивницькому подарували… мурал! І подарунок зробив також переселенець – художник із Харкова Олександр Брітцев.

На стінописі «Корифей Марко» зображений Марко Кропивницький, який є одним із засновників українського театру. Мурал розташований на стіні будинку в центрі Кропивницького. Над ескізом художник  працював понад місяць, зобразив Марка Кропивницького в образі козака, театр і сільську хату. Голова облради зауважив, що бюджетних коштів на це не витрачено жодної копійки. Стіна попередньо була утеплена, і на все інше також кошти давали доброчинці.

Учасники престуру до Кропивницького і мурал до 140-річчя Театру Корифеїв

Нагадаю, це все відбувається у воєнний час: відзначення важливої дати в культурному житті країни, прем’єри, аншлаги, стінописи, призначення керівників комунальних закладів… І це поруч з усією безліччю проблем, яка, звісно, випала на долю влади і місцевого самоврядування області, що розташована не так далеко від фронту і межує з Миколаївщиною.  Більше 95 тисяч зареєстрованих в області ВПО, проблеми аграрної області, якій через війну бракує ринків збуту, шляхів вивозу і можливостей переробки сільгосппродукції, один з найдовших водоканалів країни з усіма наслідками… І при цьому всьому – Театр Корифеїв.

Це все – про правильні пріоритети, вочевидь.

Маріанна АНТОНЮК, Чернівці – Кропивницький – Чернівці

Запис Театр Корифеїв: Станіславський би повірив! спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Ім’я знаменитої єврейської актриси Сіді Таль  нинішнього року згадується нерідко: нещодавно минуло 110 років від дня її народження. Зокрема Легенда чернівецьких підмостків постала на сцені обласного академічного музично-драматичного театру ім. О.Кобилянської. Спричинився до цього один із родичів артистки. А свого часу  на сцену її привів двоюрідний брат …

Родинні зв’язки знаменитості досліджувала авторка серії книг «Євреї Буковини» Софія БЕРЕЗІНА.

Кузен допоміг «створити» Сіді Таль

Чернівчанин Адольф Тефнер відіграв вирішальну роль у долі двоюрідної сестри Сореле Біркенталь (справжнє ім’я зірки), яка стала знаменитою актрисою.

І це не випадково, адже сам Адольф був актором єврейського театру. Народився він у Чернівцах 13  лютого 1908 р.  у сім’ї пекаря. Ще в ранньому дитинстві проявив артистичні і музичні здібності. Співав у синагозі разом із кантором і в синагогальному хорі під керівництвом Йосесе Тавтшая. Тавтшай водночас був керівником хору і в театрі Авраама Аксельрода (1858-1925). За рекомендацією Тавтшая Аксельрод запросив Адольфа на дитячі ролі в п’єсах для дорослих. Відтак театр став головною справою життя Тефнера, хоча йому випало  «грати» різні ролі не на сценічних підмостках.

Ще юним він влаштувався на роботу у Відні на лікеро-горілчаному заводі,  але з театром не розлучався: був дублером і помічником по декораціях у німецькому музичному театрі у віденському районі Леопольдштадт.  Відтак був призваний до австрійської армії. Демобілізувавшись, приїхав до Чернівців, грав у єврейській трупі Аксельрода. Одного разу він узяв свою двоюрідну сестру Сореле з собою в театр, що вирішило її долю – дівчинка багато часу проводила за кулісами, стала улюбленицею артистів. Поки театр був на гастролях, Сореле створила «свій театр», де була одночасно авторкою, режисеркою і виконавицею головної ролі. Коли Тефнер повернулся з гастролей, він був вражений творчістю своєї юної кузини і показав її «театр» колегам. Маленькій Сореле запропонували зіграти свою першу роль у справжньому театрі в спектаклі «Сліпа любов» із Сарою Канер в головній ролі.

Згодом Адольф виступав у Польщі, в Бухаресті,  де грав у трупі театру «Рокси». У 1927 р. запросив і Сореле на амплуа травесті. Спільно із партнером Леоном Бергером Тефнер керував трупою в Яссах, а згодом разом із Віленською трупою (вона була організована у Вільні (нині – Вільнюс) в 1916 р. як гурток аматорів, що виступали у п’єсах на ідиш) перебрався до Варшави. Гастролював  Польщею, Чехословаччиною, Румунією, Англією і Францією. А коли Віленська трупа розпалась, Адольф Тефнер і Натан Брайтман організували свій театр, який у часи Першої світової війни й після неї з великим успіхом гастролював у Південній Африці, де  до того не побувала жодна закордонна трупа.

У січні 1930 р. наш земляк, поет, драматург, театральний режисер Яків Штернберг створив у єврейському районі Бухареста –  Вакарешти – знаменитый театр-студію БІТС (Букарештер ідише театер-студіе), яка відіграла важливу роль у розвитку модерністських тенденцій сучасного європейського театру. Тут грали Сіді Таль і Адольф Тефнер. А коли через кілька років  Штернберг очолив Літний театр Ізбанда і створив трупу оперети в Бухаресті, Тефнер і Сіді Таль стали й тут улюбленцями публіки.

З великим успіхом пройшли гастролі театру в литовських містах – Каунасі, Шяуляї, Клайпеді. Місцеві газети не шкодували компліментів на адресу провідних артистів Камерного театру з Бухареста – художнього ансамблю на чолі з молодою талановитою артисткою Сіді Таль за участю Адольфа Тефнера і під особистим керівництвом відомого режисера Якова Штернберга.

У 1940 р. Адольф Тефнер і Сіді Таль переїхали до Кишинева, працювали в єврейському театрі.

На жаль, про подальшу долю Адольфа Тефнера  не вдалося дізнатися. Відомо, що в 1957 році він приїздив до Чернівців, щоби  побачитися зі своїми родичами.

Спогади про Сіді Таль зібрав племінник

Свого часу уродженець Омська Давид Гутман – племінник знаменитої артистки (батько Давида Якоб Лейбович і Сіді Лейбівна – рідні брат і сестра) жив у Чернівцях, навчався в чернівецькій середній школі № 6, закінчив музичну школу при Будинку офіцерів по класу акордеона. Згодом, працюючи на Чернівецькому заводі напівпровідників (ВО «Електронмаш»), навчався на вечірньому відділенні загальнотехнічного факультету Чернівецького державного університету, відтак заочно у Львівському політехнічному інституті отримав кваліфікацію інженера-електрика. На «Електронмаші» Давид Гутман  пройшов шлях від наладника радіоапаратури, інженера, начальника конструкторського бюро до начальника  виробничого комплексу об’єднання.

Минуло вже  чимало часу, як він разом із сім’єю виїхав до Німеччини, до столиці землі Баден-Вюртемберг – Штутгарту, де згодом заснував власну фірму, яка поставляла в Україну обладнання для  залізниць і  аеродромів. У 90-х роках разом із партнерами і співвласниками німецького автобудівельного і авіамоторного концерну BMW провів у Чернівцях кілька доброчинних акцій.

Давид багато зробив для  увіковічення пам’яті Сіді Таль і Пінкуса Фалика. Ще 1993 року він видав книгу «Сіді Таль у спогадах сучасників», в якій зібрані спогади про знамениту єврейську актрису і співачку  багатьох відомих людей: Леоніда Утьосова, Аркадія Райкина, Дмитра Гнатюка, Валентина Плучека, Едіти П’єхи, Софії Ротару і багатьох інших, а також рецензії на вистави,  відгуки у вітчизняній і зарубіжній пресі.

Гутман заснував фонд та премію імені Сіді Таль «За успіхи в галузі розвитку національної культури і зміцнення дружби між народами». Цієї премії свого часу були, зокрема, удостоєні народний артист України Богдан Ступка, композитор Олександр Злотник, сценарист, актор Микола Засєєв-Руденко,  а також чернівчани – акордеоніст-віртуоз Ян Табачник, поет, прозаїк, імпресаріо Семен Цидельковський, мистецтвознавець, поет Анатолій Добрянський.

Старожили Чернівців, певно, пригадують концерти пам’яті Сіді Таль у Чернівецькому театрі й філармонії, в яких брали участь Богдан Ступка, Ада Роговцева, Ян Табачник, Василь Зінкевич, Роман Віктюк, Микола Гнатюк, а також за участі провідних буковинських артистів, що їх у різний час організовував Гутман. Зокрема й з нагоди 100-річчя від дня народження зірки.  До цієї дати була приурочена книга «Сіді Таль і Фалик у спогадах сучасників» –  доповнене видання збірки, укладеної 1993 року.

Два роки  тому завдяки Давиду Гутману побачив світ компакт-диск «Sidi Thal in Yiddish» з піснями, комічними, драматичними, сатиричними сценами, монологами і скетчами у виконанні Сіді Таль на ідиші. А цьогоріч  він виступив у ролі продюсера вистави «Сіді Таль. Єврейська душа», поставленій на сцені Чернівецького муздрамтеатру ім. О. Кобилянської  (авторка сценарію – Неда Неждана, режисерка Людмила Скрипка).

Як істинний продовжувач традицій сім’ї Сіді Таль і Пінкуса Фалика, Давид Гутман не раз  допомагав  молодим талантам.  Про це могла би розповісти нинішня зірка української естради Катерина Бужинська. Почувши одного разу в ресторані  голос 14-річної дівчини, він запропонував свою допомогу: сприяв вступу до Чернівецького музучилища ім. С.Воробкевича, зняв її перший кліп і відправив до Києва, і це стало добрим стартом до майбутніх  перемог співачки на конкурсах і фестивалях.

Подібна історія трапилася і з львів’янкою Оксаною Мочерад. Нині вона – провідна артистка Львівського національного театру опери і балету ім. С.Крушельницької, лауреатка престижних міждународних музичних конкурсів. Досі  Мочерад і Гутман зберігають дружні стосунки.

З початком російсько-української війни Давид Гутман  надає допомогу й підтримку українським біженцям. У травні-червні 2022-го він організував у Ройтлінгені громадську організацію «Ukrainisches Haus in Reutlingen. Deutsch-Ukrainischer Verein e.V.», яка допомагає українцям у  Німеччині інтегруватися в нові умови і при цьому не втратити українську ідентичність,  діючи під девізом «Кілька мостів між старою і новою батьківщиною».  Організація пропонує допомогу в забезпеченні житлом, одягом, взуттям, харчами, у працевлаштуванні і влаштуванні дітей в дитсадки, школи, відкриває мовні курси, забезпечує літературою українською мовою, проводить різноманітні культурні заходи. А тим, хто бажає повернутися в Україну, всіляко сприяє.

Отак будуються мости між минулим і сьогоденням.

     Підготувала Валентина МАЦЕРУК.

P.S. До 100-річчя від дня народження Сіді Таль у газеті «Версії» була опублікована стаття «Сіді Таль: неосяжний талант тендітної жінки значно більший за «Райкіна в спідниці»       https://versii.cv.ua/kultura/sidi-tal-neosyazhnij-talant-tenditnoyi-zhinki-znachno-bil-shij-za-rajkina-v-spidnitsi/18643.html

Як відзначали 105-у річницю Зірки сцени, теж можна прочитати і… побачити у “Версіях” за посиланням:

https://versiits1.wordpress.com/2017/09/07/%D0%B7%D1%96%D1%80%D0%BA%D0%B8-%D0%BD%D0%B5-%D0%B3%D0%B0%D1%81%D0%BD%D1%83%D1%82%D1%8C-%D0%B4%D0%BE-105-%D1%97-%D1%80%D1%96%D1%87%D0%BD%D0%B8%D1%86%D1%96-%D0%B2%D1%96%D0%B4-%D0%B4%D0%BD%D1%8F-%D0%BD/

Запис Сіді Таль і родичі спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Театралізована благодійна зустріч до 205-ої річниці від  дня народження Антона Кохановського відбулася 3 грудня 2022-го у Чернівцях.  Відвідувачі разом з акторами та оповідачем могли здійснити уявну  подорож у ХІХ століття та відкрити для себе цікаві історії, які пов’язані з Антоном Кохановським та розвитком нашого міста. Переформанс відбувся у мистецькому центрі «АРТпростір на Кохановського».

Антон Кохановський народився 17 листопада 1817 року у Тернополі в сім’ї дрібного службовця польського походження. У 1823 році батьки переїхали до Чернівців, де юний Антон здобував середню освіту. Навчання продовжив на правничому факультеті Львівського університету, потім працював у Станіславі. 1850 року Кохановський повернувся до Чернівців і став адвокатом, а вже через 18 літ очолив Буковинську палату адвокатів…

У 1873 році з нагоди 50-річного правління цісаря Франца Йозефа Антон Кохановський був відзначений
титулом барона, про що повідомили всі буковинські часописи. Ось як писала про це газета «Czernowitzer Gemeinde Zeitung».

«11 грудня відбулося урочисте засідання міської ради та всіх службовців магістрату з нагоди надання бурґомістру Антонові Кохановському титулу барона. Д-р Райс звернувся до Кохановського наступними словами: «Найвища відзнака завдяки милості і благосклонності Його цісарської високості викликала справжню радість у всього населення Чернівців. Це відзнака нашого любого і шанованого всіма бурґомістра, якого в народі вже десятки років іменують «батьком міста». Радість така велика і загальна, вона охопила всі верстви населення, всі кола суспільства без винятку, і бідних, і багатих, і молодих, і старших. Особливо тішаться з цього відзначення представники міської ради. Через нагородження свого голови і керівника вони і самі відчувають себе відзначеними. На ниві невтомної десятилітньої діяльності міська рада вітає свого бурґомістра і мені надана особлива честь донести почуття членів міської ради до шановного бурґомістра. Я не в змозі перерахувати всі Ваші заслуги перед містом. Проте, одне хочу сказати від себе і членів міської ради: Ви віддавна і постійно є яскравим прикладом вірного обов’язку і невтомної самовідданої праці на благо громади і ми всі шануємо Вас як сутність справжньої громадянської бюргерської доброчесності. Що я можу сказати про Вашу працю? Розвиток нашого міста заявляє про це чітко і голосно. Куди не глянеш, майже все виникло під Вашим покровитель ством. З Вашим іменем і Вашою особистістюпов’язані всі міські справи, деякі, природно, потребують розширення, покращення чи вдосконалення, і все ж для нашого міста це гігантський, колосальний прогрес. Наші любі Чернівці враз наближаються до міст західної культури. Все у нашому магістраті і в управлінні містом відбувається під Вашим керівництвом. І я маю наголосити ще на одному важливому моменті. Якщо би в нашому міському середовищі панував дух розбрату, в цьому залі існували б національні чи конфесійні протиріччя, тертя, то нічого не було би досягнуто. У нас постійно більшість комунальних питань вирішуються в дусі прогресу, панує злагода, і це у великій мірі заслуга нашого бурґомістра. Тому я хочу як товмач виразити почуття колег, членів міської ради і від всього серця побажати Вам, пане бурґомістре, доброї долі, довгі роки стояти на чолі нашої міської управи, бути повним здоров’я і ясного духу на благо процвітання нашого міста!»

За часи бургомістра Кохановського в Чернівцях збудували резиденцію митрополитів, міський театр, вірменську церкву, катедральний собор та будівлю Буковинського ощадного банку (тепер художній музей). Також Антон Кохановський ініціював зведення палацу для засідань буковинського крайового сейму. Завдяки старанням Кохановського у 1875 році цісар Франц Йосиф підписав указ про заснування університету. Через посаду Кохановський очолював раду шкільництва, санітарну раду, раду у справах нужденних та фонд нужденних. Був одним із засновників музичного товариства, намаганнями якого збудували філармонію. Кохановський очолював Товариство прикрашення Чернівців, головною метою якого було озеленення міста… Кохановський подарував місту другий годинник на ратуші, інакший, ніж той, що вже був на вежі…

Антон Кохановський подякував: «Я глибоко зворушений словами свого заступника, яких я не очікував і за які я щиро вдячний. З початк у міського самоврядування я отримав довіру виборців. Завжди самовіддано і невтомно працював, завжди старався, щоби в міській раді панували мир і злагода, і вони сприяли інтересам громади. Про національні і конфесійні відмінності не йшлося. І коли наше місто досягло такого значного піднесення, коли важливі справи отримали добре вирішення, то це не тільки моя заслуга. Це заслуга міської ради, наших попередників, які допомагали приймати правильні рішення. Також це заслуга працівників магістрату, які постійно працюють з великою старанністю та почуттям обов’язку. Визнання, які надав мені його Величність, є також визнанням самого крайового міста. За все це я вдячний народові, вам, вашим попередникам, які постійно мені довіряли. Правда, на початку міської автономії ми були молоді і гарячі і утримувати мир у магістраті було дещо тяжко. Перший обраний президент рицар фон Петрович залишив службу через 2 роки, після чого я двічі на 4 роки був обраний бурґомістром, але був змушений залишити управління містом, тому що був обраний головою Буковинського сейму. Оскільки я більше не займаю цієї посади, то маю честь безперервно бути бурґомістром. Настрої ум іській раді стали спокійнішими, в останні десятиліття всі зусилля направлені на мирне вирішення міських справ, на благо громади».

У 1889 році Антон Кохановський був удостоєний звання «Почесний громадянин міста Чернівці». 24 грудня про це повідомила віденська газета «Neue Freie Presse»: «Міська рада сьогодні з нагоди 25-ти річного ювілею діяльності з початку міської автономії та визнання багаторазових заслуг на ниві діяльності бурґомістра під бурхливі овації найменувала бурґомістра Чернівців Антона Кохановського почесним громадянином крайового міста Чернівці. Громадський комітет запропонував встановити у залі засідань ратуші портрет бурґомістра у повний зріст. Ця пропозиція була приязно сприйнята всіма верствами населення і згодом це було зроблено. У золоту книгу почесних громадян Чернівців додалося ще одне надзвичайно достойне ім’я».

Дякуємо організаторам, виконавцям за прекрасний перформанс – театралізовану благодійну зустріч. Дякуємо за доброчинність! Віримо в добро, чекаємо на перемогу! Україна понад усе!

Портрет Антона Кохановського від Олени Ясінської.

Свою політичну кар’єру Кохановський розпочав з 15 тисячами мешканців, а закінчив, коли місто вже має 75 тисяч чернівчан.

Антон Кохановський барон Ставчанський помер 10 вересня 1906 року у віці 89-ти років. День похорону 13 вересня видався хмарним. «Над містом сіре небо, йде легенький дощ. Непривітна погода відповідає похмурому настрою містян. Купці закрили магазини, одягли жалобну одежу. В усіху становах панує урочиста тиша. Корпоративно збираються службовці для участі у похованні першого громадянина міста. Навчання у школах призупинено. Шкільна молодь разом з учительськими колективами збираються взяти участь у похорон Кохановського. Зупинено трамвайний рух. Море людей зібралося у центрі міста. Численні делегації різних благодійних товариств, Буковинської ощадної каси, Крайового музею,Буковинської місцевої залізниці, Чернівецького товариства електростанції та трамваю, палати адвокатів, товариства лікарів, громади Ставчани, всіх не перелічити.

Слово прощання проголосив бурґомістр д-р Райс:  «…Дух Кохановського не зникне. Серед всіх Твоїх численних доброчесностей сіяла твоя благородна, чиста сердечна доброта, яка і у малих, і у старих перетворилася у гасло, яке стало лейтмотивом всього Твого життя, всіх Твоїх рішень, всіх Твоїх діянь:
«Любіть великодушно, допомагайте щиро, творіть добро»…».

«Антон  Кохановський був справжнім сином ХІХ століття, який вірив у суспільний поступ і невтомно працював на громадській ниві, не «перевертаючи світ», а добиваючись мурашиною працею цілком очевидних і корисних результатів…», – Олександр Масан, «Феномен Антона Кохановського»

Ще фото з заходу  за посиланням – АНТОН РИЦАР КОХАНОВСЬКИЙ ФОН СТАВЧАН…

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис «Антон Кохановський. Спогади» – присвячується 205-ій річниці від дня народження Почесного бургомістра Чернівців… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Достаток, високі звання чи свобода – що робить нас щасливими? Три століття тому відповідь на ці питання шукав мандрівний український філософ Григорій Сковорода.

«У пошуках щастя» – так називається театралізована розповідь, яку можна буде побачити завтра, 3 грудня, у Чернівецькому музично-драматичному театрі імені Ольги Кобилянської. Втілюють її за творами Г. Сковороди та В. Шевчука.

Подорожні з театралізованої розповіді спілкуються про істинне щастя в житті. Рефлексують на погляди філософа, переймають його думки, інсценізують байки, твердо говорять про північного сусіда як одвічного ворога для України. Вони згадують важливі моменти з життя і творчості Григорія Савича: створення музики, написання «Поектики», викладання у Харківському колегіумі.

Відповіді «українського Сократа» спонукають ставити запитання. Про філософа, до світу чи собі – у кожного по-своєму…

Режисерка-постановниця – народна артистка України Людмила Скрипка.

Музичне оформлення – головний диригент Володимир Шнайдер.

Початок театралізованої розповіді о 17:30.

Довідково: Через пряме влучання російської ракети було знищено Національний літературно-меморіальний музей Григорія Савича Сковороди у селі Сковородинівка, що на Харківщині. Його планують відновити, – пише команда музею на сторінці у Facebook cutt.ly/p1mfPug

Запис Завтра, 3 грудня, у театрі відбудеться постановка, присвячена 300-річчю Сковороди спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Авторка вистави – Наталка Конюх з міста Лисичанська. Вона планувала разом зі своїми друзями зіграти цю виставу у рідному місті. Проте через початок повномасштабної війни виставу поставили  у Чернівцях.

P.S. захід організовано за сприяння Центрального палацу культури м. Чернівці, ГО «Україно-німецьке культурне товариство м. Чернівців» та Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича у рамках міжнародного проєкту «Програма з розширення можливостей заради відновлення порозуміння для лідерів громад в Україні «Мир у цифровий час».

“… час таки минає, дні змінюються ночами, за весною обов’язково прийде літо, і, попри всю застиглість твоїх відчуттів, попри все заціпеніння, життя триватиме, воно не спиняється ні на мить, вміщуючи в собі всі наші радощі та страхи, весь наш відчай і всю надію. Просто змінилася дистанція між тобою та реальністю. Реальність стала ближчою. Реальність стала страшнішою. З цим тепер доведеться жити…”, – Сергій Жадан

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Благодійна вистава «Жінки у ЗСУ» – у Чернівцях спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Субота й неділя 8-9 жовтня стануть прем’єрними для Чернівецького академічного обласного українського музично-драматичного театру ім. Ольги Кобилянської: у ці два вечори чернівецький глядач спостерігатиме за подіями вистави «Двійник за контрактом».

 На передпрем’єрній пресконференції директор театру, заслужений працівник культури Юрій Марчак і режисер-постановник нової вистави, заслужений діяч мистецтв України Вадим Сікорський поділилися з журналістами досягненнями та сподіваннями.

Знак війни у діях та намірах театру

Події нав’язаної нам «ерефією» війни, на жаль, породили й скорботні традиції. На початку пресконференції присутні вшанували хвилиною мовчання усіх кого українці, Буковина, Чернівці й театр зокрема втратили за останні місяці…

Війна і далі жорстко торкається колективу театру: нещодавно до лав СЗУ приєднався Сергій Рошка, керівник звукорежисерської групи театру. Ті, хто слідкував за роботою Сергія, знають, що, окрім військового випробування для Сергія, це – неабияке мистецьке та організаційне випробування для театру…

Далі Юрій Марчак розповів про події нового театрального сезону, який розпочався два тижні тому. Чернівецький глядач устиг за цей час побачити й прихильно сприйняти виставу «Сіді Таль. Аідише Нешуме (Єврейська душа)» за п’єсою сучасної української драматургині Неди Нежданої – на відзначення 110-ї річниці від дня народження видатної єврейської  актриси і цілу низку інших вистав за репертуарним планом.

Вибір п’єси для нової постановки, як сказав Юрій Марчак, так само був зумовлений суворими воєнними вимогами: високохудожній драматургічний матеріал і лише дві дійові особи з мінімумом сценічних засобів. Воєнні події не дали театру закінчити  роботу над цією постановкою в минулому сезоні, але через тиждень ми, нарешті, побачимо її в акторському виконанні подружжя Кавуличів – Назара та Сніжани.

Нинішнього літа, розповів директор, чернівецький театр узяв участь у театральному фестивалі в Сучаві та Бельцях. Зокрема, до Бельців,  де відбувався фестиваль американської драматургії, театр  повіз – не за темою, але актуальний – «Карпатський раж». Юрій Михайлович розповів, що до чернівецької постановки глядач поставився неоднозначно. Скажімо, після проголошеної зі сцени відомої характеристики путіна у стилі «посилання руського воєнного корабля» кілька глядачів підвелися зі своїх місць і пішли з залу. І важко сказати, на що вони образилися – за московського диктатора чи за вживання ненормативної лексики. Хоча ті глядачі, що залишилися, жваво повторювали це посилання молдовською мовою… Але були й серйозні прояви теплої підтримки у Молдові українського народу.

Юрій Марчак і Вадим Сікорський під час пресконференції

Новий режисерський досвід Вадима Сікорського

Режисер-постановник презентованої нині прем’єри «Двійник за контрактом» – саме таку назву отримала зрештою вистава – поділився своїми намірами та сподіваннями від нинішньої постановки. Це, так би мовити, «передсмак» прем’єри. Але робота режисера і акторів передбачає зробити все належне й можливе, щоби глядач вийшов з прем’єри із «післясмаком» зустрічі з мистецтвом.

Нинішня постановка в режисерському баченні Вадима Сікорського – спроба аналізу людських відносин. Комедійний за визначенням матеріал нібито ні до чого режисера не зобов’язує, але насправді це хибна думка: в усьому, що може відбуватися на театральній  сцені, глядач може знайти поштовх  для роздумів.

На попередній пресконференції режисер визначив обрану драматургію як романтичний трилер. А тепер він напівжартома повідомив, що було «страшно» працювати над цією п’єсою, і, мабуть, глядачеві місцями також буде лячно. Але він, як режисер, отримав велику дозу адреналіну від цієї роботи – і своє маленьке щастя від отриманого нового досвіду. І трохи «засекретив» зміст нової вистави, посилаючись на те, що глядачеві цікаво буде спостерігати за подіями й разом з акторами розбиратися у стосунках їхніх персонажів.

Вадим Іванович зазначив, що йому дуже комфортно було працювати з акторами-виконавцями Сніжаною та Назаром Кавуличами.  Він назвав це подружжя  дуже талановитими й професійними акторами з високим почуттям відповідальності. Як приклад останнього, він навів «домашню роботу» акторів, в результаті якої на ранкових репетиціях відчувався значний крок уперед порівняно із репетицією напередодні. А головне для актора – у формулюванні режисера Сікорського – полягає у трьох НЕ: не брехати, не кривлятися, не удавати щось із себе…

Вадим Сікорський підсумував, що до прем’єри залишився тиждень, і він тепер «на холодне дмухатиме», аби ніщо не завадило прем’єрі – і запропонував присутнім в якості глядачів розділити з театром цей новий досвід.

Лариса ХОМИЧ, «Версії»

Запис Вистава повинна мати передсмак і післясмак спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Про свої плани й сподівання на початок нового, 92-го театрального сезону вчора, 1 вересня оголосив під час зустрічі зі ЗМІ Чернівецький обласний академічний український музично-драматичний театр імені Ольги Кобилянської.

 Друга війна за 90 років

Нинішні вогненні події в Україні – вже друга війна, яку переживає театр за понад дев’ять десятків років його чернівецької історії. Може, саме тому традиційна пресконференція отримала якийсь невловимий, але реальний «присмак» сучасної людської трагедії: як театр живе у цій війні.

Відтак директор театру, заслужений працівник культури України Юрій Марчак перш, ніж почати свою розповідь, запропонував вшанувати хвилиною мовчання усіх людей, яких ми, українці, Буковина, Чернівці й театр зокрема втратили за останні пів року…

А далі поіменно назвав усіх працівників театру – акторів, музикантів, працівників виробничих майстерень – які нині там, на театрі війни, захищають нашу Україну, наше право на життя і творчість.

І ще деякі риси нинішнього життя театру та його 92-го сезону, зумовлені саме війною, оприлюднив директор Марчак.

Найперше – про заходи безпеки. Нині на виставі можуть бути присутніми лише 200 глядачів: саме стільки людей при оголошенні повітряної тривоги вміщує укриття під будівлею театру. Тобто вистава переривається і працівники театру виводять глядачів в укриття. Творці театру Фельнер і Гельмер 1906 року гадки не мали, що через 116 років театру знадобиться бомбосховище…

Війна зумовила й значне скорочення фінансування – відпустки «за свій рахунок», зменшення зарплат, виробничих витрат тощо – і збирання коштів на потреби ЗСУ, і участь у волонтерських заходах, і доброчинні вистави для переселенців, особливо для дітей з цих родин…

Юрій Михайлович не скаржиться на труднощі, він лише розповідає, як театр живе невіддільно від усієї країни.

Сезон розпочнеться раніше від офіційного відкриття

У репертуарному плані Чернівецького облмуздраму наприкінці сезону 91-го з’явилася дуже чернівецька вистава за п’єсою добре відомої нашим театралам сучасної української драматургині Неди Нежданої «Сіді Таль. Аідише Нешуме (Єврейська душа)». А на початку вересня театральна спільнота відзначатиме 110 річницю від дня народження видатної єврейської  актриси, заслуженої артистки УРСР Сіді Таль. З цієї нагоди на 8 вересня оголошено новий показ цієї вистави.

Війна зумовила й склад репертуару на новий сезон: через відсутність конкретних виконавців з 28 вистав активного репертуару театру у вересні покажуть лише 12. Але можна сміливо стверджувати, що усі ці вистави – серед улюблених чернівецьким глядачем.

У планах театру – участь у театральних фестивалях у Бельцях (Молдова) та Коломиї. Фестиваль театральної комедії «Золоті оплески Буковини» цьогоріч не проводитиметься.

Заплановані й обмінні гастролі з деякими театрами, але тут Юрій Марчак не конкретизує, «щоби не наврочити».

Вадим Сікорський: «Трилер, але романтичний…»

Наступну розповідь Юрій Марчак «плавно передав» режисеру-постановнику вистави, якою саме й відкриється 92-й театральний сезон – «Ніч на полонині», – заслуженому діячеві мистецтв України Вадиму Сікорському, давньому другові чернівецького театру, так само добре відомому нашому глядачеві.

Вадим Іванович розпочав з того, що в нинішній, «дикій», як він висловився, ситуації щасливий наданою можливістю працювати у своїй професії, бо «більше нічого не вміє».

Але розповів Вадим Іванович про виставу наступну, яка ще в роботі й не має певної назви, бо в буквально світовій хвилі, від Бродвея до країн європейських, постановок п’єси двох британців – Еріка Еліса та Роджера Ріса – вона існує аж під трьома назвами: «Англійська рулетка», «Пастка на двох», «Контракт на мільйон». Остання назва для Чернівців одразу відпала, бо в репертуарі нашого театру вже є «Тітонька на мільйон». Натомість режисер-постановник визначив жанр майбутньої вистави як «романтичний трилер» і коротко окреслив її зміст як аферу навколо отримання значного спадку. У виставі задіяні лише два персонажі, Він і Вона. І перша пара акторів  – з трупи Маріупольського театру – починала репетирувати ще навесні. Але, як ми знаємо, Маріупольська драма знайшла прихисток і творчу площадку в Ужгороді і навіть встигла там видати прем’єру – «Крик нації» про життя Василя Стуса… Тепер репетирують у чергу дві пари: Назар і Сніжана Кавуличі, та Андрій Циганок із Люсьєною Надкерничною. Доведеться дивитися обидва склади…

Прем’єра призначена на жовтень, тож із назвою визначитися час є.

«За що ми воюємо?»

Наприкінці пресконференції Юрій Марчак додав, що нову виставу отримають і чернівецькі дітлахи. Це буде казка до дня Святого Миколая.

А нам залишається побажати всім, хто на фронті, повернутися живими, і щоби тривожні сирени не переривали дійство вистав, і щоби влада все ж таки підтримувала театр, пам’ятаючи відоме висловлювання прем’єра Британії в роки другої світової, Вінстона Черчилля: «Якщо немає культури, за що ми тоді воюємо?».

 Лариса ХОМИЧ, «Версії»

Запис МУЗИ НЕ ПОВИННІ МОВЧАТИ: Новий сезон у Чернівецькому облмуздрамі спершу з'явиться на Медіа-Версії.