Сіді Таль: неосяжний талант тендітної жінки значно більший за «Райкіна в спідниці»

ДО 100-РІЧЧЯ СІДІ ТАЛЬ

Вона була цілим театром в одній особі: заворожувала глядача акторською грою, співом, танцем, жартами… Коли виступала Сіді Таль, від сцени не можна було відвести очей, адже вона вміла зачепити найменшим – поглядом. Але в тому погляді було все: сотні образів, ролей, відтінків емоцій. 8 вересня виповнюється 100 років від дня народження видатної співачки на ідиш, яка народилася в Чернівцях.

Новий жанр авторської феєрії

Артистичний геній Сіді Таль підкорював серця. Її називали «Райкіним у спідниці». Спів акторки змушував і сміятися, й плакати. Дійство, створене Сіді Таль, – це щось на межі театру та естради. Знавці досі не дійшли спільного висновку про жанр авторської феєрії, яку вона творила. Актриса жила на сцені так природно, що абсолютно зникало відчуття умовності й упродовж усієї вистави глядач спілкувався з артисткою так, ніби програмою був передбачений обмін репліками, дотепами, побажаннями…

«Можна було тільки дивуватися її працелюбності, відданості та любові до театру, – характеризував видатну актрису один із тодішніх глядачів. – Вона – супротивник порожніх імпровізацій, за якими в інших криється звичайнісінька лінь… Дикція, жести, міміка, спів, танець – усе виконувала з абсолютною точністю до задуму режисера, без капризів і кривлянь, що, на жаль, властиве розпещеним знаменитостям. Її особистість, її розкішна постава, її гарні очі, які на сцені випромінюють магнетизм, її голос, насичений безліччю нюансів – усе це вона дарувала театру».        

Перша сцена – скриня з борошном у єврейському дворику

Єврейська дівчинка Сореле Біркентале народилася в сім’ї пекаря Лейби Біркентале, смачну й пухку випічку якого добре знали в Чернівцях. Уся таємниця смачної здоби, казав він, у тісті. Та найвдалішим своїм «тістом», яким він пишався, були, за його словами, його діти – три донечки й син.

Акторський талант у Сореле рідні помітили, коли вона була ще дитиною. Дівчинка босоніж бігала бідними чернівецькими двориками й співала, танцювала, показувала комедійні сценки. Коли їй було сім років, у дворі свого будинку вона навіть створила «театр» – там вона була й драматургом, і режисером, і виконавицею головних ролей. На великій скрині для борошна вона, перебираючись у мамині сукні, хустки й туфлі, повторювала кумедні сценки з життя своєї родини, друзів, сусідів. Її гра, по-дитячому щира й безпосередня, викликала справжнє захоплення не тільки в дітей, а й у дорослих. Сореле не пропускала жодної вистави мандрівних театрів, заїжджих труп єврейських акторів, які ставили свої вистави на рідній для дівчинки мові – ідиш.

Та хіба міг подумати тоді простий чернівецький пекар Лейба, що захоплення його наймолодшої донечки, яка копіювала балакучих тітоньок з базару чи дівчат на виданні, – не просто дитяча забавка, а хист від Бога, який визначить її майбутнє. І, коли відряджав Сореле з кошиком свіжої випічки до воріт місцевого літнього театру виручити пару монет, тим паче не знав, що посилає її назустріч долі.

Випадок, який визначає майбутнє…

У 12 років Сореле вже співала в хорі чернівецької синагоги. Це були її перші сценічні виступи. Маленька домашня артистка досконало володіла мовою ідиш, точнісінько зображуючи неповторний акцент, тож минуло ще трохи часу й вона почала грати дитячі ролі в справжньому театрі.

А як загудів двір майбутньої зірки сцени, коли заїжджий режисер, випадково побачивши її виставу на борошняній скрині, попросив у батьків дівчинки, щоби вона на один вечір замінила в його театрі знамениту на той час актрису Сару Канер, яка захворіла! 14-річна Сореле зіграла у спектаклі дочку-сироту, й її гра спричинила справжній фурор. Обдаровану дівчинку запросили до трупи театру, репертуар якого й став першою сходинкою до справжньої майстерності. Саме тоді й почався запаморочливий зліт незвичайної дівчинки з сім’ї простого пекаря.

Йосип Бург: «Її пісні звучали вітанням, пахли травами й квітами. В них оживали єврейські вулички, де животіла сіра бідність і барвиста мрія… Сіді Таль поетично вплітала в своє мистецтво ніжну гру туги й любові. Праця й життя шліфували її виняткові природні здібності, об’єднували з досвідом і навичками, але не зменшували її чарівності… Сіді Таль не пішла від нас. Вона стала нашою пам’яттю».

А інший випадок, чи то, пак, подарунок долі, вивів її на сцену в Бухаресті замість примадонни Марії Санду-Аберман. Цього дня, 1927 року, вона стала провідною актрисою театру. Маленька Сореле отримала нове ім’я – Сіді Таль, і вже незабаром стала всесвітньо відомою єврейською актрисою. Завдяки їй театр у Бухаресті здобув ще більшої популярності. Це за її порадою п’єсу Бернарда Шоу «Пігмаліон» переклали на ідиш: у новому її варіанті «моя прекрасна леді» Сіді Таль просто не могла не полюбитися публіці.

У Бухаресті вона виступає в театрі «Роксі», на сцені знаменитого залу «Помул верде» грає в комедіях, трагедіях, мелодрамах, оперетах. Від 1937 року вона вже акторка Камерного театру в Бухаресті й вистави, в яких вона грає провідні ролі, завжди йдуть з аншлагом. Та вирішальне значення в її артистичній кар’єрі мала зустріч із режисером і поетом Яковом Штернбергом. Таль зіграла в його театрі низку головних ролей: вуличну жінку Розіту в п’єсі Лейба Малаха «Жовта тінь», Естерку й Ельку в п’єсі «Скарб» за Шоломом-Алейхемом, «єврейську Кармен» у виставі за п’єсою Штернберга «Театр у вогні»…

Бути примою нелегко

Коли наприкінці 30-х років у Європі відбулися серйозні політичні зміни, в Румунії розгорнулися прояви фашизму й антисемітизму. 1940 року Таль перебралася до Кишинева, де грала в Молдавському державному єврейському театрі. Саме там Сіді Таль зіграла одні з найвідоміших своїх ролей – Зямки Копача в однойменній п’єсі Марка Даніеля, хлопчика Мотла в спектаклі за повістю Шолом-Алейхема «Мотл Пейс дем хазнс». Пізніше читання уривка з цієї повісті стало коронним естрадним номером Таль.

Софія Ротару: «Сіді Таль була рідною людиною для всіх творчих людей і особливо уважною до початківців. Сіді Львівна виявляла постійний інтерес і до мого становлення як артистки – я досі вдячна їй за ґрунтовний, принциповий, але завжди доброзичливий аналіз моїх виступів. Сіді Таль любила людей, і її довіра до глядача була безмежною. «Будь такою, якою ти насправді є – співай про те, що тобі дороге, а люди тебе завжди зрозуміють», – говорила вона мені».

Коли 1941 року почалася війна Німеччини з Радянським Союзом, Сіді Таль евакуювалася до Ташкента, де працювала на Узбецькій кіностудії, озвучуючи кінофільми, потім у складі театральної бригади (пізніше естрадний ансамбль «Ревю») дала понад тисячу концертів. Вона виступала як виконавиця пісень народів Радянського Союзу: грузинських, узбецьких і інших, у тому числі й єврейських народних пісень. Під час Великої Вітчизняної війни Сіді Таль дарувала свої виступи пацієнтам шпиталів, бійцям, які вирушали на фронт.

З поверненням до Чернівців, від 1946 року, Сіді Таль – учасниця єврейського ансамблю Чернівецької філармонії. Виступала в опереті, виконувала естрадні номери: народні ліричні, жартівливі, характерні пісні, танці різних стилів і жанрів, декламувала. Коли вона виходила на сцену, зала філармонії «вибухала» гучними оплесками, а кожний її жест викликав новий шквал овацій.

Наприкінці 40-50-х років, у час жорстких репресій євреїв і намагань викорінити єврейську культуру як таку, Таль мала мужність виконувати пісні мовою ідиш і після розгрому єврейського мистецтва в усьому Союзі залишалася однією з небагатьох, хто продовжував свої виступи на ідиш.

1952 року, коли з репродукторів усієї країни повідомили, що в Радянському Союзі діють вороги народу – євреї, ні в чому не винних людей кидали до буцегарень, відправляли в заслання. Під приводом скорочення закривали всі єврейські театри. Театр у Чернівцях не став винятком: з усієї трупи тут залишили тільки концертну бригаду в складі трьох осіб: Сіді Таль, співачки Раїси Мостославської й декламатора Якова Гольдмана. Тоді, коли всі єврейські театри в державі були закриті, тільки завдяки Сіді Таль єврейська пісня та єврейський жарт звучали на сценах обласної філармонії та районних клубів.

Дмитро Гнатюк: «Уперше я побачив Сіді Львівну на сцені в моїх рідних Чернівцях 1946 року. З першого поклону вона буквально заворожувала публіку. В неї було таке одухотворене, сяюче добротою обличчя, що здавалося, вона скаже нам, своїм глядачам, щось надзвичайно гарне, тепле, заспокійливе. І, справді, полилася мелодія, в якій звучали якісь ласкаві слова, й кожному, хто слухав спів, здавалося, ніби ця теплота адресується саме йому. Сіді Львівна співала єврейською мовою, й хоча я не знав цієї мови, я розумів усе – настільки живим, образним було її виконання».                

«Сідітальфалік»: кохання, пронесене через життя

Впродовж цілого життя Сіді Таль вірним її супутником був Пінхас Фалік. На початку 1930-х, коли він керував єврейським театром у Чернівцях, туди на гастролі приїхав єврейський театр Румунії, в складі якого була й видатна виконавиця на ідиш. Фалік закохався в неї з першого погляду. Небайдужа до Фаліка Сіді Таль не захотіла залишитися з ним у своєму рідному місті й запропонувала йому перебратися до Бухаресту. Фалік покинув усе й вирушив слідом за нею до Румунії. Відтоді Пінхас Фалік став незмінним організатором усіх постановок Сіді Таль.

Йосип Кобзон: «Для Сіді Таль на сцені не було дрібниць: манера її поведінки, виразність обличчя, пластика рук були предметом ретельної уваги актриси, оскільки все це сприяє розвитку й найбільш повному розкриттю художнього образу. Я дуже дорожив її думкою про мої виступи».

Роками Фалік умовляв Сіді Таль одружитися. Проте вона дала згоду тільки 1941 року. Сіді й Фалік ставилися один до одного дуже ніжно, жили й працювали, не розлучаючись. Їх навіть називали одним іменем – Сідітальфалік. Фалік завжди пишався та захоплювався дружиною.

Багато з того, що Сіді Таль удалося зробити за життя, вона досягла завдяки Пінхасу Фаліку. Цей чоловік був не тільки талановитим режисером та імпресаріо, для Таль він був найкращим другом і порадником. Вони з Сіді були чудовою парою: ніхто ніколи не чув від них нарікань, оточенню здавалося, що в цій сім’ї немає повсякденних побутових проблем, з якими стикаються звичайні люди. А за те, що були вищими за будь-які навколотеатральні інтриги, користувалися неабиякою повагою в колег.

Коли 1983 року Сіді померла, високий імпозантний Фалік одразу змарнів і постарів, а єдиною його турботою стало спорудження надгробка на могилі коханої дружини. Він зробив для неї пам’ятник із білого мармуру, на якому жінка-легенда зображена в білій сукні на повний зріст, а  на підніжжі попросив висікти вірші двома мовами: ідиш і російською. Через два роки після дружини Пінхас Фалік помер від інфаркту. Його поховали поряд із Сіді Таль на центральній алеї чернівецького кладовища. Відтак вони назавжди стали – Сідітальфалік…

Леонід Утьосов казав про Сіді Таль, що на сцені їй були однаково підвладні й гумор, і лірика, й трагізм. Сьогодні, мабуть, про неї сказали б, що вона – «людина-шоу», бо ж  у виступах Сіді Таль було все: й акторська гра, й пісня, й танець, і пантоміма. А Аркадій Райкін був переконаний, що зробити неможливе Сіді Таль удалося… завдяки любові до людей.

Любов НЕЧИПОРУК, «Версії»