12 березня 2024-го у Чернівцях актори Коломийського академічного обласного українського драматичного театру ім. І. Озаркевича представили чернівчанам «Землю». Автор інсценізації та режисер-постановник, народний артист України Дмитро Чиборак.
У повісті «Земля» (1902 р.), яка була написана на основі реального братовбивства, що сталося восени 1894 р. в с. Димка, Ольга Кобилянська змалювала широку картину життя буковинського села. Син селянина убив свого старшого брата, щоб самому дістати в спадщину батькову землю. Прототипами героїв повісті стали члени родини Костянтина Жижияна — Михайло і Сава (у повісті — Федорчуки). Земля, зароблена батьками, не дістається жодному з синів. Один лежить у ній, інший, братовбивця, позбавлений її батьками. Самі ж батьки більше не мають кому передати все, заради чого страждали. Основною сюжетною лінією є переживання батьків – Івоніки й Марії. З цією лінією органічно зв’язані дві інші – кохання Михайла й Анни та Сави і Рахіри…
«Es liegt um uns herum gar mancher Abgrund, den das Schicksal grub, doch hier in unserem Herzen ist der tiefste», – Юнас Лі
«Кругом нас знаходиться якась безодня, що її вирила доля, але тут, у наших серцях вона найглибша»
«В деяких днях, коли небо прибиралося у синявий шовк, а сонце розходилося самим блискучим золотом, коли тепло все переймало і розпирало, добувалося неначе силоміць із землі наверх,— жилося прегарно! Такі дні були милі для Івоніки. Тоді він сам до себе усміхався та приязно розглядався. Переживав сам стан землі й був із нею одним. Знав все, що було любо і збіжжю, і всьому, що піднімалося з неї, особливо ж по дощі. Неначе чув і бачив, як земля з задоволенням розходилась, розкошувала, як її соки відсвіжувались і як вона, насичена, віддихала важкими пахощами…»
«Жінка призначена чоловікові, як смерть від Бога».
«Він говорив так рішуче й переконуюче, так щиро, що вона не могла не повірити добрим успіхам в будучності. У ній оживилася надія наново, і вона усміхнулася. А однако ж затремтіло в її душі вже в найближчій хвилі болюче, мов заткнене десь в однім закутку серця жало, коли згадала хвилину, як він заявить батькові, що ось він має сватати наймичку Анну».
— Шиєш весільну сорочку? —сказала з легким глумом, також уже подразнена, ніби притакуючи своїм словам, Рахіра. — Може, й весільну! — відповіла Анна коротко.
«Рахіра – або земля!»
— А «сусідній» ліс до чого? — спитав його Сава з глумливим усміхом, вказуючи головою на безлистий ліс, що стояв недвижно, мов вкопаний.— Від чого ліс?..
«Тут проблисло йому мов світлом у душі: «Він буде говорити з татом по дорозі про себе і про Анну, буде говорити, аякже! І так уже за два дні святого Михайла! А на самоті удвох представив би татові все красно, попросив би та й здобув би тата на свою сторону. Відтак мав би лише з мамою упоратися. Урадувався сею думкою, мов здобутком… «Але чи добре прискорювати речі, що мали свій означений день на порішення? — відгомоніло йому десь неясно в глибині душі. — Чекати так довго на Михайла, а тепер два дні перед Михайлом заговорити?… Чи вийде се на добре?… Святий Михайло був його патроном…»
— Ваш Михайло лежить застрілений в “сусіднім” лісі, ідіть та й візьміть собі його!
«Наступила глибока тишина. Здавалося, немов кожний звук у сивій імлі давився… Він глянув…
На возі лежав простягнений білий-біліський його син…
Тяжка, кривава мовчанка…
Добру хвилю витріщався на нього, відтак підняв руку, погладив молоде обличчя, з якого зникла остання крапля крові, а відтак, обернувшися нараз до людей, кликнув: — Він неживий! — Якийсь голос спав молотом на нього: — Неживий!»
«Щось строге, невмолиме стоїть між ними й замикає їм уста. Тому одному він кориться: тій невидимій, залізній силі, хоч і не знає, що се таке.»
«Нехай господь поступить із ним, як він собі на те заслужив…»
«І так тяжать на нім надії — якісь несформовані, прегарні, горді надії, здається, самих терплячих і упокорених — і він їх має сповнити…»
Земля… Вона живе в думках, мріях, прагненнях, у добрих і злих намірах.
Земля- життя і смерть, щастя і недоля, творець і руйнач…
«Нехай господь поступить із ним, як він собі на те заслужив…»
Браво! Дякуємо Коломийському академічному обласному українському драматичному театру ім. І. Озаркевича за виставу. Дякуємо ЗСУ за мирне небо над Чернівцями.
©Тетяна Спориніна,
фото автора
