2. Чи вбереже любов чернівчан до Чернівців унікальність міста?..

Як і обіцяли, нагадуємо – і собі, і владі, – що
Резиденція митрополитів – у Списку об’єктів під посиленим захистом ЮНЕСКО.

Отже, подальша ситуація довкола «Берізки» розвивалася таким чином.
Раптом досить несподівано (чи… сподівано?) з’явилося рішення міської ради про введення одностороннього руху на вулицях Кафедральній та Вірменській.
Противники будівництва переконані, що це зробили виключно для зручності доїзду величезних багатотонних КАМАЗів, навантажених будматеріалами, до будівництва на вул. О. Кобилянської, 41.

І саме це рішення спричинилося до трьох наступних подій.

Ініціативна група: «Будівництво недопустиме»

Другим кроком у відповідь на рішення про односторонній рух на вул. Кафедральній та Вірменській став пікет щодо недопущення будівництва, організований активісткою та ексдепутаткою Оленою Калмиковою. Водночас розпочався збір підписів чернівчан для зупинки будівельних робіт, як зазначено у Колективному зверненні мешканців міста до міського голови. Другим пунктом звернення вимагає перевірки дозвільної та містобудівної документації забудовника.

Такі плакати з’явилися після липових, як стверджують, зрештою, і доводять противники зведення на тому місці 5-ти поверхової з підземним паркінгом квартирно-офісної будівлі, громадських слухань.

Активісти не просто пікетували будівництво, а почали збір підписів чернівчан на його заборону. (Крайня зліва на лавиці – Олена Калмикова)

Тим часом збір підписів чернівчан, які воліють зберегти класичне обличчя міста, триває.
Олена Калмикова: «Усі небайдужі можуть висловитися на захист історії рідного міста, завітавши за адресою: вул.Кафедральна, 12, офіс №2. Це будинок на розі вул. О.Кобилянської, там міститься турфірма «Європа плюс» і бюро перекладів, а також офіс Чернівецького відділення ГО «Українське товариство охорони пам’яток і культури» Мирослави Поповецької».

Перлина у підніжжя Карпат

Адже Чернівці невипадково визнані найбільш яскравим європейським містом України. Завдячуємо цим унікальній архітектурі середмістя у стилі віденської сецесії, що являє собою австрійський різновид мистецького руху модерн (арт нуво). Він виник далекого 1897 року як протест прогресивних митців проти консервативного академізму. Таких міст навіть у Європі небагато! Чернівчанам поталанило, бо наша присутність у культурному просторі Європи підкреслена статусом об’єкта Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. І це, як наголошує науковиця-мистецтвознавиця Біленкова, накладає на нас особливу, майже сакральну відповідальність.

Поповецька: «Змінити дорожній рух задля будівництва – це вже нонсенс»

Ось текст петиції:
«Ми, жителі Чернівецької міської територіальної громади, звертаємося до Чернівецької міської ради з вимогою не допустити введення в дію рішення Постійної комісії з питань організації та безпеки дорожнього руху при Департаменті транспорту та окремих питань комунального господарства Чернівецької міської ради стосовно запровадження одностороннього руху транспортних засобів на вулицях Кафедральній та Вірменській у напрямку від вулиці Головної.
За наявною інформацією, зазначені зміни пов’язані із забудовою за адресою: вул. Ольги Кобилянської, 41.
Вважаємо, що реалізація такого рішення без належного громадського обговорення та всебічного аналізу транспортної ситуації може призвести до суттєвого погіршення транспортного сполучення в історичному центрі Чернівців, створення додаткових незручностей для мешканців, підприємців, відвідувачів центральної частини міста, учнів і батьків навчальних закладів, а також до збільшення транспортного навантаження на прилеглі вулиці.
Організація дорожнього руху є питанням суспільного значення, яке стосується всіх жителів громади. Тому будь-які зміни повинні прийматися виключно на підставі професійних транспортних досліджень, з урахуванням інтересів громади, а не окремих суб’єктів господарювання чи забудовників.
Ми переконані, що перед ухваленням остаточного рішення необхідно:
• провести відкрите громадське обговорення із залученням мешканців, представників бізнесу, громадських організацій та експертів у сфері транспорту;
• оприлюднити результати аналізу транспортних потоків і обґрунтування доцільності зміни організації дорожнього руху;
• оцінити можливі наслідки для транспортної інфраструктури, безпеки дорожнього руху, діяльності закладів освіти, установ, підприємств і туристичної привабливості історичного центру міста.

У зв’язку з викладеним, автори петиції просили Чернівецьку міську раду ініціювати перегляд зазначеного рішення з урахуванням думки територіальної громади; провести відкриті громадські консультації щодо зміни організації дорожнього руху в центральній частині Чернівців; оприлюднити транспортне обґрунтування, схему організації дорожнього руху та всі документи, що стали підставою для ухвалення відповідного рішення, а також забезпечити прозорість і відкритість процесу прийняття рішень щодо організації дорожнього руху в історичній частині міста.

«Вважаємо неприпустимим, щоб організація дорожнього руху в історичній частині Чернівців змінювалася переважно в інтересах реалізації окремого будівельного проєкту без належного врахування інтересів територіальної громади».

Далі буде. І не менш детективно…

Людмила Чередарик, Медіа-Версії

Запис Збір підписів, односторонній рух та реєстрація Ініціативної групи спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Початок – «Димова завіса над «Берізкою»

Саме під цим загальним заголовком про любов до рідного міста знайомитимемо читачів Медіа-Версій із подіями, що стосуються захисту та збереження історичного середовища нашого унікального стародавнього міста над Прутом.

Резиденція митрополитів під посиленим захистом ЮНЕСКО

«Восени 2023 року ЮНЕСКО офіційно внесла комплекс Резиденції митрополитів Буковини і Далмації (нині центральні корпуси Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича), який став об’єктом Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО рівно 15 років тому – 28 червня 2011 року, до Списку об’єктів під посиленим захистом. Згідно з Другим протоколом до Гаазької конвенції, цей статус передбачає, що будь-яка загроза, пошкодження або руйнування самого об’єкта чи його визначеного оточення відтепер автоматично вважається міжнародним військовим злочином без строку давності. Це означає, що історичне середовище Чернівців сьогодні вимагає делікатності не просто архітектурного, а найвищого державного та міжнародного рівня».
На цьому наголошувала також і Світлана БІЛЕНКОВА, доцентка-мистецтвознавиця зі світовим ім’ям.

А тепер до справи й до наших… баранів. Вибачайте, просто захотілося пожартувати, бо аж дуже сумно.

Чернівці: історико-архітектурний ареал і «війна» довкола «Берізки

Відтак після кількатижневого затишшя, «відвойованого» громадськими слуханнями, довкола «Берізки», яку мають замінити на багатоквартирну житлову з офісними приміщеннями та підземним паркінгом споруду, знову активувалися «воєнні» дії. Хоча саме будівництво нібито й завмерло.

Найперше, сім активістів, серед яких були два архітектори, вирішивши діяти цивілізовано, зустрілися з начальницею управління культури Чернівецької ОВА Ерікою Черней. Авторка цих рядків також була присутньою на цій зустрічі.
Чиновниця чемно вислухала ініціаторку зустрічі Мирославу Поповецьку ( про неї – пізніше) та пообіцяла перевірити, чи існує дозвіл від Міністерства культури на будівництво в історико-архітектурному ареалі об’єкту ЮНЕСКО.

Еріка Черней під час зустрічі повідомила, що за останній рік понад 1700 пам’яток Буковини були занесені до Державного реєстру нерухомих пам’яток України, з яких 900 – археологічних.

Мирослава Поповецька під час спілкування з Ерікою Черней: розмова здавалася конструктивною…

ЮНЕСКО про будівництво навіть не повідомили – з листа Мінкульту

«Невиразна відповідь Мінкульту – це суцільний… шедевр чиновницьких хитрощів, – прокоментувала відповідь на запит пані Мирослава. – Дозволу, мовляв, на земляні роботи на території «Берізки» немає, а на будівництво є. І вони запрошують мене приїхати до Києва та ознайомитися з дозволом на місці. Геніальний хід, чи не так?!
Але ж будь-який фахівець скаже, що без дозволу на земляні роботи немає і дозволу на будівництво!».

А тепер – мовою документа за підписом першого заступника Міністра культури Івана Вербицького:

Перша і третя сторінки відповіді Мінкульту.

«Листом Міністерства культури та інформаційної політики України від 05.04.2021 року № 407/6.11.1 (копія додається) розглянуто матеріали, подані ТОВ «БЕРІЗКА», та погоджену проєктну документцію на об’єкт «Багатоквартирний житловий будинок з торгово-офісними приміщеннями та паркінгом (опущено, що підземним!!!–- Л.Ч.) по вул. О.Кобилянської, 41 у м. Чернівці».
Крім того, листом від 10.06.2021 № 676/6. 11.1 (копія додається) Мінкультом надано дозвіл на проведення земляних робіт за вказаним об’єктом, виданий на ім’я директора ТОВ «БЕРІЗКА» Т.В.Ніконової».
Показово, що Мирослава Поповецька продемонструвала цей документ – копію листа від 10.06.2021 № 676/6. 11.1 ще під час громадських слухань. А там написано чорним по білому, що «на території: вул. Кобилянської, 41, м. Чернівці; історичний ареал міста дозволяється виконання земляних робіт терміном до… 31 грудня 2021 року».

«Отже, забудовники чинять незаконно – дозволів на будівництво у них не було і не має! Бо на земельні роботи існує заборона”, – стверджувала і далі стверджує очільниця ГО «Українське товариство охорони пам’яток і культури» Мирослава Поповецька.

А з наявністю дозволу від ЮНЕСКО, на якому наголошували під час громадських слухань забудовники (ТОВ «Берізка», генпідрядник ТОВ «Ромтісбуд» Ромео Скрипа, підрядна організація «Сенс Груп» Олег Гаценко, головний архітектор проєкту будівництва Олександр Кордунян), ще цікавіше. Бо забудовники привселюдно запевняли, мало не б’ючи себе в груди, що ЮНЕСКО вже все погодило.
Аж виявляється – ні! Цитата з листа Мінкульту має протилежний зміст:
«За результатами опрацювання наявних у Міністерстві культури України матеріалів та перевірки системи електронного документообігу, інформації щодо направлення повідомлення до Комітету Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО відповідно до пункту 172 Настанов з виконання Конвенції про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини не виявлено».

Іншими словами, ніхто матеріалів про будівництво в історико-архітектурному ареалі об’єкту ЮНЕСКО в Чернівцях до Комітету Всесвітньої спадщини не надсилав і погодження не отримував. І про це хіба не мало би знати управління охорони культурної спадщини міськради, чи не так?

І кінцівка листа: «Станом на дату підготовки цього листа (а це – 03.07.2026) проєктна документація щодо зазначеного об’єкта через портал Єдиної державної електронної системи у сфері будівництва до Міністерства культури України не надходила, у зв’язку з чим рішення щодо її погодження Міністерством культури України не приймалося.»

Чесно кажучи, аж не віриться: невже у цьому реєстрі ЄДЕССБ – Єдиної державної електронної системи у сфері будівництва немає наших ласих до ексклюзивних територій міста забудовників? Тоді яким чином вони розпочали роботи, а Департамент урбаністики та архітектури міськради не просто закрив на це очі, а ще й сприяв цьому…

P.S. Далі буде ще цікавіше…

Людмила Чередарик, Медіа-Версії

Запис Чи вбереже любов чернівчан до Чернівців унікальність міста?.. спершу з'явиться на Медіа-Версії.

У Чернівцях відкрили виставку робіт воїна-скульптора Сергія Власенка

Гільзи, уламки гранатометів і металу з Бахмута та Куп’янська в його руках обертаються на ворон, мурах, звірів та інші символи життя. Роботи воїна-митця змушують по-новому подивитися на війну.

Оса

Коник-стрибунець на першому плані.

Два песика. Той, що справа, живий)) Фото Вадима Йовенка

Війна руйнує – міста, людські долі й саме життя. Однак інколи вона відкриває у людині талант, про існування якого вона навіть не здогадувалася.

Саме так сталося з Сергієм Власенком – будівельником із Дніпра, а нині військовослужбовцем 158-ї окремої механізованої бригади ЗСУ. На фронті він отримав незвичний позивний – «Скульптор». І не випадково.

У чернівецькому Центрі культури «Вернісаж» (вул. Ольги Кобилянської, 53) триває його виставка «Трансформація досвіду війни у силу життя». Її можна буде оглянути ще протягом двох тижнів. Але це не просто експозиція скульптур. Це розповідь про те, як смерть може народжувати мистецтво, а біль – ставати силою.

Від війни – до творчості

Свої роботи він створює в стилі scrap art – сучасному напрямі мистецтва, в якому скульптури народжуються з металобрухту, старих деталей і непотрібних речей.
Але матеріал, з яким працює військовий, особливий.

Це не просто метал.

Це гільзи, уламки гранатометів, деталі знищеної техніки, фрагменти зброї, що побували на передовій – у Куп’янську, Бахмуті та інших гарячих точках. Їх привозять побратими, а Сергій перетворює холодний метал на дивовижні скульптури – реалістичних тварин, фантастичних істот і символічні образи.

Уламки війни в його руках стають витворами мистецтва.

Човен

Символ виставки — ворон, створений із… лопати

“Ворон символізує мудрість, зміни, магію та зв’язок між світами”, – пояснював під час відкриття виставки Вадим Йовенко.

Саме ця ідея – трансформації досвіду війни у силу життя – стала й основою діяльності студії SIRIM. І це не лише творча майстерня.

Це соціально-реабілітаційний простір, де ветерани, військові та цивільні знаходять психологічну підтримку, повертають віру у власні сили, відкривають нові здібності та проходять шлях адаптації до мирного життя через творчість.

Від танків – до мурахи

– Я сказав йому: роби тварин. І він спробував…

Так народилася перша скульптура.

«Мураха на дереві» — перша робота Сергія Власенка.

Усі роботи спершу виникають у його голові, – розповідає побратим митця.
Сьогодні в експозиції представлено під сорок скульптур. Кожна з них має власний характер, власну історію та власну душу.

Метал, який перестав убивати

Вражає усвідомлення того, що ще недавно цей метал убивав. А сьогодні він став частиною мистецтва.

Саме тому виставка має таку промовисту назву: «Трансформація досвіду війни у силу життя».

Міжнародне визнання

«Не уявляла, що таку красу можна зробити із заліза…»

Після огляду експозиції жінка не приховувала емоцій:
– Не уявляла, що таку красу можна зробити із залізяччя, яке водночас і вбиває, і захищає…
Її слова, мабуть, найточніше передають відчуття від цієї виставки.

«Ось чому ми непереможні»

Людмила Чередарик, “Медіа-Версії”
Фото автора

Довідково:
Scrap art (від англ. scrap – брухт, відходи) – напрям сучасного мистецтва, в якому скульптури та артоб’єкти створюють з металобрухту, старих деталей і відпрацьованих матеріалів. Це один із видів апсайклінгу, що дарує речам «друге життя».
Українські митці, а надто військовослужбовці, дедалі частіше використовують цю техніку, перетворюючи уламки війни на символи незламності, пам’яті та життя.

ОМБр — окрема механізована бригада, основне тактичне з’єднання Сухопутних військ Збройних Сил України

Запис Там, де смерть стає мистецтвом спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Енергія Сергія була ренесансною і не вміщалася в рамки одного жанру. Він писав музику, створював складну станкову графіку,  окремим виміром його життя став розпис храмів та іконопис. Світ бачив його талант на виставках у Бельгії, Німеччині та США, проте головним його прихистком завжди залишалися Чернівці.

Пам’ятаю, ще й переглянула свої світлини з різних виставок, на спільні вернісажі Сергій Колісник майже ніколи не приходив першим. Поки звучали урочисті офіційні промови, Сергія не було в перших рядах. Він з’являвся пізніше — тихо, майже непомітно, десь на периферії виставкової зали, коли офіційна частина вщухала, залишаючи місце для розмови глядача з картинами.

Колісник був надто автономним. На одному з рідкісних архівних фото зафіксовано момент, коли офіційне визнання наздогнало художника. Посеред церемоніального простору стоїть Сергій — у своїй незмінній джинсовій куртці, з довгим волоссям. На його обличчі — легка і напрочуд іронічна посмішка. Він побув у кадрі стільки, скільки вимагала ввічливість, і знову пішов у тінь — туди, де панувала магія.

Відомий напис Целана на чернівецькій стіні — це не просто туристичний маркер, це внутрішній камертон міста. Для Сергія, який умів чути це місто і трансформувати його життя у графіку, цей напис був символом служіння Знаку. Вони обидва — Целан у поезії, Колісник у живописі — безжально відсікали все зайве, оголюючи нерв буття і залишаючи графічно чіткий, глибокий відбиток на стінах нашої спільної пам’яті.

Своїми спогадами про Сергія поділився чернівчанин Володимир Попович.

«У 2010 році, коли я почав працювати тоді ще в Художньому салоні, мне серед усіх робіт одразу кинулась в очі робота Сергія “Хмара”, виконана яєчною темперою. Для мене це було величезне відкриття в живописі. Я просто не міг надивитись на цю картину!

Згодом ми познайомились і з самим Сергієм, тоді ще в “Пабліку”. Я просто не міг повірити, що тепер знаю такого видатного художника! Бо для мене він був саме таким — ніби якимось чародієм, який подарував це неймовірне відчуття магії своїх робіт. З тих пір я просто закохався в його творчість.

Пізніше, вже в Художній галереї, ми робили виставку робіт Сергія. Це було просто якесь свято для мене. Стільки його робіт в одному місці, та ще й я міг насолоджуватись ними довгий час! Я просто годинами роздивлявся ці неймовірні картини темперою.

Зараз нема Галереї, нема “Пабліка”, і нема вже Сергія! На жаль! Але магія його робіт залишилась! Дякую тобі, Сергію, за твій світ, яким ты поділився з нами! Твори свої небесні роботи і небесну музику, а у нас залишилися пам’ять і твої земні таланти!»

Сьогодні міський ландшафт Чернівців невблаганно змінюється. Зникають культові локації, йдуть у засвіти митці. Але виставка у «Вернісажі» доводить: безкомпромісне мистецтво Сергія Колісника виявилося міцнішим за плин часу. Його магія, зафіксована у жовтковій темпері та філігранній графіці, досі тримає небо над Чернівцями, нагадуючи нам про справжню, неконформну висоту людського духу.

©Тетяна Спориніна,
фото автора і SergyiS

Запис Світло безкомпромісного пошуку: шлях і магія Сергія Колісника… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Під час зустрічі звучала і важлива думка про вибір мови та культурної ідентичності буковинських письменників. У ХІХ столітті німецька мова відкривала значно ширші можливості для кар’єри, публікацій і визнання в Австро-Угорській імперії. Однак і Юрій Федькович, і Сидір Воробкевич свідомо обрали українську мову — попри те, що могли б стати успішними німецькомовними авторами. Саме тому їхня творчість — це не лише література, а й культурний вибір та праця для формування українського середовища Буковини. Вони писали мовою народу, серед якого жили, і фактично творили український культурний простір у регіоні, де перетиналися різні мови та традиції. Олександр Попович також показав присутнім унікальний тритомник творів Сидора Воробкевича. Старовинне видання справляло особливе враження — до нього навіть було страшно торкатися руками, настільки цінними й  музейними здавалися ці книга. Мені випала честь потримати цю книгу і переглянути її сторінки.

Прозвучало і цікаве спостереження від присутнього священника, який звернув увагу на один із портретів Сидора Воробкевича. Йшлося про хрест на грудях письменника-священника. Як пояснив Отець, право носити такий нагрудний хрест у церковній традиції отримували далеко не всі священники — це було знаком особливої пошани та визнання заслуг.  Від 1875 -го, з часу відкриття Чернівецького університету, Сидір Воробкевич викладав співи на богословському факультеті. Його заслуги були відзначені наданням почесних титулів протоієрея (1881) та архіпресвітера-ставрофора (хрестоносця, 1890). Таким він зображений на фото, опублікованому в 1901 році. Ця деталь стала ще одним нагадуванням про багатогранність постаті Воробкевича. Він був не лише письменником і композитором, а й духовною особою, яка мала великий авторитет у церковному середовищі.

Також Сидір Воробкевич отримав і найвищу державну нагороду Австро-Угорської імперії за цивільні та культурні заслуги. Отримання такого хреста українським православним священником на Буковині свідчило про визнання його культурно-освітньої праці на загальнодержавному імперському рівні. Це була оцінка його роботи як професора Чернівецького університету, автора десятків підручників та засновника української хорової школи в регіоні. Нагорода має вигляд золотого чотирикінечного хреста, покритого червоною емаллю. Позаду хреста розміщений двоголовий австрійський орел. У центрі — білий медальйон із золотими ініціалами імператора «FJ».

Особливо емоційною стала мить, коли Олександр Попович зачитав два вірші Сидора Воробкевича — «Збудилась Русь» та «То моя Буковина». Другий твір звучав під пронизливий звук повітряної тривоги, яка кілька разів переривала зустріч.

Наш світ великий, кажуть,
Повнісінький краси:
Тут Альпи, а там море,
Міста тут, там ліси…
Я край один лиш знаю,
Одну лише ріку,
Для них б’є серце в грудях,
Для них я лиш жию.
Для них із мого серця
Усі пісні пливуть, –
То моя Буковина,
Мій милий, синій Прут!..

Сидір Воробкевич, 1879

У цей момент поезія ХІХ століття сприймалася особливо гостро й сучасно. Особливо відчувалося, що розмови про літературу й культуру сьогодні — це не лише про минуле. Це про пам’ять, ідентичність і про здатність суспільства триматися за власну культуру навіть тоді, коли над містом звучать сирени…

…Вісти усім просторам,
Що братняя любов
Нас разом поєднала,
Щоб слава-доля знов
До нас назад вернули;
Щоб цвів наш рідний край,
Як цвів в часах минулих
Красою, мов той рай!..

Сидір Воробкевич, 1869

©Тетяна Спориніна,
фото автора

p.s.

Під час зустрічі Олександр Попович згадав і Семінарську церкву Трьох Святителів у Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича — колишній Резиденції митрополитів, де свого часу Сидір Воробкевич викладав церковний спів і музику. Цей сакральний простір пережив різні епохи — від австрійського богословського центру до радянського обчислювального осередку та сучасного українського відродження.

Для мене ця згадка була особливою ще й тому, що я належу до покоління студентів математичного факультету, яким свого часу передали приміщення храму під обчислювальний центр. У церковній залі тоді розмістили перші ЕОМ, а саме Мінськ -4,  і не одну задачу довелося розв’язувати саме в цьому просторі під старовинними склепіннями.

І хоч епохи змінювали призначення храму, надзвичайно важливо, що завдяки науковій інтелігенції вдалося зберегти унікальний іконостас, настінні розписи та фрески. Вони залишилися майже у первинному вигляді. А вже у 1991 році в університеті відновили теологічне відділення.

Особливо символічно згадується 29 квітня 2018 року, коли мені довелося побувати у цій церкві разом із бійцями АТО — тоді захисників офіційно називали учасниками Антитерористичної операції. І тоді це був простір, де поєдналися історія, віра, наука й пам’ять різних поколінь…

Запис «То моя Буковина» під звук сирени: у Чернівцях говорили про Сидора Воробкевича… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

«Осінні барви Буковини-2025»: 7 жовтня 2025-го у Чернівцях у Палаці «Академічний» стартував XXII Всеукраїнський фото- та кінофестиваль!

«Осінні барви Буковини-2025» об’єднав майбутніх акторів, режисерів, фотожурналістів, відеооператорів та звукорежисерів – вихованців дитячих фото- та кіностудій з різних куточків України.
Уже вдруге фестиваль проходить у межах Плану заходів Міністерства освіти і науки України та підтверджує свій статус єдиного дитячого кінофестивалю, що відбувається в Україні під час війни!

Цьогоріч на розгляд професійного журі було подано 900 фоторобіт у 9 жанрах і 179 кіноробіт у 4 жанрах за трьома віковими категоріями.
За результатами оцінювання до участі в ІІ етапі відібрано 59 кіноробіт і 170 фоторобіт учасників із Черкаської, Дніпропетровської, Волинської, Сумської, Закарпатської, Львівської, Харківської, Хмельницької, Івано-Франківської, Київської, міста Києва та Чернівецької областей.

Привітали учасників Фестивалю:
Роман Греба – заступник начальника Чернівецької обласної військової адміністарції;
Оксана Гринюк – заступниця директора Департаменту освіти і науки ЧОВА;
Сергій Борденюк – завідувач кафедри операторської майстерності та фотомистецтва Інституту кіно і телебачення КНУКіМ, доцент, заслужений діяч мистецтв України, голова Національної спілки кінематографістів України;
Володимир Дягілев – голова Громадської організації «Харківська Асоціація дитячої екранної творчості «Дитятко», член Міжнародного центру фільмів для дітей та молоді, член Європейської асоціації кіно для дітей та молоді;
Юрій Ріпенко – заслужений працівник культури України, член Національної спілки кінематографістів України;

Володимир Войтенко – кінознавець, головний редактор часопису «Кіно-коло»;
Олександр Чернобай – режисер, фотограф, оператор, магістр аудіовізуального мистецтва та виробництва, номінант Національної премії «Золота дзиґа», володар призу CIFEJ (від ЮНЕСКО);
Андрій Чекановський – член Президії Національної спілки фотохудожників України;

Геда Тетяна, голова Чернівецького осередку Національної Спілки фотохудожників України.

Упродовж трьох наступних днів професійне журі оцінюватиме роботи, а для учасників триватимуть майстер-класи від фахівців фото- та кіноіндустрії.
Окрім цього, конкурсанти матимуть змогу поринути в культурні особливості, традиції та звичаї Буковини.
Під час проведення фестивалю також будуть відібрані фільми, які представлять Україну на щорічному Міжнародному фестивалі незалежного кіно UNICA.
Організатори фестивалю «Осінні барви Буковини»: Міністерство освіти і науки України, Мала академія наук України, Український Державний Центр Позашкільної Освіти – УДЦПО, Департамент освіти і науки ЧОВА, Чернівецький обласний центр науково-технічної творчості та Громадська організація «Медіастудія «АІДА» за підтримки Міжнародного фестивалю незалежного кіно UNICA.

Фестиваль – це цікаве спілкування! Фестиваль – це нові друзі! Фестиваль – це стимул працювати і підтримувати і розвивати нашу українську медіапродукцію! Дякуємо організаторам і учасникам за урочисте відкриття Фестивалю. Дякуємо ЗСУ за можливість вчитися, вчити, творити. Бажаємо всім учасникам фестивалю натхнення, плідної роботи, творчих відкриттів і яскравих перемог! Фестиваль продовжиться у Вижниці…

p.s. 10.10.2025.  Результати Бліц-конкурсу. Фотографія. Кіно. Підведення підсумків і нагородження переможців! Завершення Фестивалю – Дякуємо, Барви – 2025… До зустрічі, «Осінні барви Буковини» – 2026!

©Тетяна Спориніна, фото автора і з архіву Фестивалю

Запис Стартував XXII Всеукраїнський фото- та кінофестиваль «Осінні барви Буковини-2025» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

4 жовтня 2025-го у музеї авіації і космонавтики Чернівецького центру юних техніків імені Л.К. Каденюка відбулася зустріч з Головою Громадської ради Державного космічного агентства України Едуардом Івановичем Кузнєцовим. Подія була приурочена до початку Всесвітнього тижня космосу — міжнародного свята науки, натхнення і відкриттів.

Едуард Іванович Кузнєцов — постать, добре знана в українській космічній галузі. Як один із засновників та активних членів Державного (ДКАУ) і Національного космічного агентства України (НКАУ), він упродовж багатьох років був безпосереднім учасником формування державної космічної політики, підтримував міжнародні програми співпраці, сприяв розвитку вітчизняного космічного машинобудування.

Його діяльність поєднує наукову глибину, управлінський досвід і просвітницьку місію. Він багато років популяризує космічні знання серед молоді, організовує зустрічі, виставки, публічні лекції, допомагає музеям і навчальним закладам. Е.І.Кузнєцова  називають людиною, яка уміє говорити про складні речі просто і з натхненням, і саме завдяки таким фахівцям космос перестає бути абстрактним — він стає близьким, зрозумілим і надихає на дії.

Едуард Іванович Кузнєцов — голова Громадської ради Державного космічного агентства України, перший віце-президент Аерокосмічного товариства України, почесний громадянин Чернівців, Почесний доктор Honoris causa Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича.

Люди різних професій, віку й уподобань зібралися разом 4 жовтня у Чернівецькому музеї авіації і космонавтики, бо їх об’єднало спільне захоплення і прагнення — космос, сильна Україна, космічна держава, точні науки як пріоритет.

На зустрічі Едуард Іванович розповідав про українську космічну галузь: про підприємства у Дніпрі, Харкові, Києві, які створюють супутники і складні технічні системи, про ті наукові школи, що зберігають традиції ще з часів запуску перших ракет. Особливо емоційно пролунала розповідь про підготовку польоту першого українського астронавта Леоніда Каденюка — спільну працю сотень фахівців, де кожен мав свій внесок у велику місію.

«Україна має все, щоб повернути статус космічної держави. Для цього потрібно розвивати технічну освіту, підтримувати молодих науковців і вірити у власні сили», – Едуард Кузнєцов.

На згадку про зустріч Едуард Іванович подарував музею книгу Леоніда Каденюка «Місія — Космос» — як символ єдності поколінь і продовження великої справи.

Саме Едуард Кузнєцов стояв біля витоків створення Чернівецького музею авіації і космонавтики, який сьогодні є унікальним осередком пам’яті, науки й натхнення. Едуард Іванович завжди наголошував, що космос — це не лише про технології, а й про виховання мислення, мрії, віри в можливості людини.

Серед учасників заходу — гості з Клішківців, рідного села Леоніда Каденюка,  делегації з ліцею №22 та ліцею №11, вихованці Чернівецького центру юних техніків імені Леоніда Каденюка, представники наукових та освітніх спільнот. У залі панувала особлива атмосфера — зустріч поколінь, яких поєднує любов до неба і науки.

Особливим гостем події став Олександр Кошовий, командир мотопіхотного взводу 128-ї закарпатської гірсько-штурмової бригади. Уродженець Запоріжжя, він разом із родиною переїхав на Буковину після початку повномасштабного вторгнення. Попри втрату дому і поранення, Олександр повернувся до мирного життя і праці — приклад незламності та гідності, який так перегукується з духом космічних першопрохідців. І додала цій зустрічі глибокого людського виміру: про космос говорили не лише як про далеку орбіту, а як про символ сили, витривалості та віри в майбутнє України.

Зустріч 4 жовтня у музеї – це була не просто розповідь про космос — це був урок віри у власні сили, урок поваги до науки, до історії і до людей, які творять майбутнє.

Дякуємо ЗСУ за можливість вчитися і працювати.

Ще світлини з заходу є за покликанням – Тиждень космосу у Чернівцях: зустріч з Едуардом Кузнєцовим, яка надихає…

©Тетяна Спориніна, член правління Чернівецького міського центру УМАКО «Сузiр’я», фото автора і з архіву музею.

Запис Всесвітній тиждень космосу у Чернівцях: зустріч з Едуардом Кузнєцовим спершу з'явиться на Медіа-Версії.

12 вересня 2025-го в Гончаренко Центрі Чернівців відбувся перший у місті чемпіонат із настільної гри «Еліас». Ініціатором та модератором турніру став письменник Максим Дупешко. Подія мала особливу мету — зібрати кошти для фотожурналіста та військового Ігоря Константинюка, який отримав поранення на Лиманському напрямку. Завдяки учасникам і гостям чемпіонату на момент завершення гри  вдалося зібрати 5300 гривень.

Ігор Константинюк — чернівецький журналіст і фотокореспондент, відомий своїми матеріалами та активною громадянською позицією. Він багато років працював у місцевих виданнях, зокрема в газеті «Версії», де залишив помітний слід своєю фотожурналістикою та репортажами. Ігор став до лав Збройних сил України. Під час служби на Лиманському напрямку він отримав поранення й нині проходить лікування та відновлення.

Пригадаємо фрагмент  фотовиставка Ігоря Константинюка «Трохи фоток Ігоря Константинюка»12 вересня 2018-го у Буковинському медіа-центрі «Belle Vue».

«Еліас» 2025

У змаганні першого у місті чемпіонат із гри «Еліас»взяли участь п’ять команд, серед яких була й команда газети «Версії», де Ігор певний час працював і де його й нині вважають своїм колегою та другом. «Версії» дебютували в інтелектуальних змаганнях та вибороли третє місце.Особлива гордість нашої команди —  літературний редактор газети Лариса Хомич,  яка власноруч зв’язала понад 300 пар шкарпеток для воїнів на фронті.

«Ми грали вперше, але було дуже драйвово. Це не лише інтелектуальний двіж, а й можливість зробити щось важливе разом», — зазначила учасниця команди «Версії».

«Це перший такий чемпіонат у Чернівцях, і приємно, що він одразу мав благодійну мету. Люди прийшли не лише за емоціями, а й заради підтримки нашого героя», — підкреслив організатор Максим Дупешко.

Питання турніру охоплювали широкий спектр тем: літературу, науку, мистецтво, географію, пісні та видатних особистостей. Чемпіонат пройшов у дружній атмосфері, але з азартом і чималим інтелектуальним напруженням.

Варто відзначити й команду-переможця, яка вирізнялася неймовірною швидкістю відгадування слів, командною злагодженістю та азартом. Вони були мега заряджені та грали на швидкості Wi-Fi 6. Навіть після завершення турніру вони залишилися в залі та продовжили гру, демонструючи справжній інтерес і любов до настільних ігор.

Така енергія та досвід стали яскравим прикладом для інших команд, які лише починають свій шлях у змаганнях такого формату.  Це рівень! Це фанати «Еліасу»!

Наша команда «Версії» грала вперше, і відчувалася відсутність досвіду, та це було видно і в інших новачків. Проте кожна команда мала власну тактику. Ми навіть «підглянули» у дуже молодої команди круту фішку — відгадувати слова по буквах і шматочках складів. Завдяки цьому я заробила бал на слові «Втеча з Шоушенка». Є символіка: колись Ігор Константинюк разом із журналістами «Версій» та інших видань виходив захищати книгарню «Букініст». А тепер саме книжковий досвід допоміг перемогти в раунді. Бо як не крути, книга — джерело знань.

Щиро дякуємо організаторам і модератору за чудову інтелектуальну гру та теплу атмосферу! Дякуємо Ігорю за мужність і службу. Дякуємо кожному, хто прийшов цього вечора не просто пограти, а підтримати нашого воїна. Це була гра, що об’єднала азарт, гумор і велике серце.

Друзі! Хто бажає доєднатися для допомоги нашому Ігорю Константинюку, звертайтеся за номером його картки в приват до редакції (так вирішила  редакція). Разом ми зможемо більше.

©Тетяна Спориніна і С⁰ Версії…
фото автора

Ігорю, ми всі дуже вдячні тобі за твою мужність і силу! 

Тримайся, відновлюй сили! Ми всі молимося за наших захисників . Ми молимося за тебе і віримо в твою швидку перемогу над пораненням, як і в Перемогу України! А в цю гру «Еліас», коли завершиться війна, ми разом зіграємо з тобою в команді “Версії” і точно переможемо.

Запис Гра, що об’єднала серця спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Влада поставила народ на розтяжку: «Протестувати не можна терпіти».
Де ставити кому?

«Демократія – це не декорація. Ні 12414!»
Тисячі людей вийшли на вулиці у великих містах і столиці України. Попри те, що Чернівці – місто, де мешкають виключно толерантні люди, 23 липня о шостій вечора біля пам’ятника Тарасові Шевченку на Центральній площі міста почала вдруге збиратися молодь з плакатами, виготовленими власноруч. Її креативність засвідчують гасла, що ними рясніла площа. Одне з багатьох я винесла в заголовок цієї публікації: «Від Володимира до Владіміра – один підпис». А ще серед гасел –ось такі оціночні судження, як «Демократія – це не декорація. Ні 12414!» і «Корупція починається з мовчання», чи вимога, під якою поставить свій підпис кожен громадянин України: «Жодних рішень без народу!»

Учасник мітингу дописує свій плакат: «Було НАБУ, а стало «НА*БУ» (замість зірочки вставте літеру є).

Зрештою, самі почитайте плакати, з якими вийшла буковинська молодь на майдан у Чернівцях.

Герої боронять землю, а громада – закон

Корупція дякує, а я- ні!

Чужі б’ють, свої добивають!

Не перетворюйте Фронт на ширму для диктатури!

Наша молодь – the bеst
Якщо відверто, я вражена реакцією нашої молоді, і в цьому не самотня. Ось практично чи не повний пост із ФБ киянина Anton Senenko:

«…мені відверто здавалося, що на акцію протесту прийде тільки наше покоління 35+, бо лише ми розуміємо розмір катастрофи, яка сталася у Верховній раді.
Бо ми – прошарені, зрілі, читали книжки, тягнемо сімʼї та побут і вже на собі відчули фразу «якщо ти не цікавишся політикою – врешті політика зацікавиться тобою».
А молодь – вона вся в тупих тіктоках та інстаграмах, у яких придуркуваті відеогуру культивують дурість, сірість, пофігізм і кліпове мислення.
(До речі, я переконаний, що оті «веселі» рілси та шортси, де з вуличних інтервʼю в коротких опитуваннях підкреслюється, наскільки у нас недалекі школярі та студенти, бо не відрізняють Швецію від Швейцарії та стверджують, що сім на вісім сорок вісім – робляться не просто так. А щоби демотивувати наше суспільство).Так от. У нас прекрасна молодь. Їх тут були сьогодні тисячі. Тисячі юних людей, які народилися після появи гугла.
Звісно, Зеленському, який мешкає в своєму вигаданому світі, покладуть на стіл теку, де буде написано «три проплачені каліки із заздалегідь підготовленими транспарантами, Ваше високосіятєльство».
Але їх були тисячі з кривими картонками з Нової пошти та Обухова та кривими ж літерами, якими було виведено приблизно те, що ємнісно демонструють оці фото»
(Для прикладу рекомендую подивитися і наші знімки – Версії).
А щодо проплаченості протесту, то й у Чернівцях знайшлися охочі спаплюжити нашу сміливу та розумну юнь. Центральною площею бігала доволі симпатична середнього віку жіночка, яка обурювалася дійством, стверджуючи, що хлопці та дівчата зійшлися сюди за гроші. На жаль, я не второпала, обурювалася вона тим, що молодь не розрізняє НАБУ й НБУ, чи тим, чого це раптом мітингарі захищають Національний банк України… Схоже, що саме їй заплатили, аби вона закидала фейкові месенджі під час мітингу. Та не отримавши підтримки, вона швиденько ретирувалася від людей, що налетіли на неї, як подалі.

Та повернімося до тексту Anton Senenko:
«На мій погляд, 263 народні депутати вчинили державну зраду.
Під свої ж насмішки і улюлюкання, про які шкодуватимуть.
І, я прошу, не порівнюйте те, що відбулося нині, з 16 січня 2014 року.
Тоді, в чотирнадцятому, країна ще не стікала кровʼю.
Були наявні Крим і Донбас і не було братських могил Бучі та розстріляного Ірпеня.
Була ілюзія хоч якоїсь можливості мирно вирішити питання, але не було заваленого бомбами та спаленого Маріуполя.
Було уявлення, що закони в Раді – то «понарошку», їх можна скасувати «єслі шо» і всі будуть живі, цілі й ніхто не постраждає.
Але тоді не було зґвалтованих дівчат, дітей, відрізаних голів, маленьких продірявлених тіл, накритих рожевими ковдрами, десятків тисяч прапорів на цвинтарях цілої країни.
І не було такої лютої в своїй байдужості злості.
Бо байдужа злість – це коли байдуже, що вже буде з тобою, бо й не таке бачив і відчував.
Багато хто думав, що вони втямили, до чого призводить безрозмірність влади, але ні. Бо ці лємінги-«законотворці» існують.
Вони не розуміють, що країна встояла і стоїть не завдяки їм, квартирам їхніх тещ, «темок» на дронах і відкатах.
Коли тут все неслося, вони переживали здалеку.
А нині мешкають завдяки заспокійливим зведенням від генералів, оптимістичним прогнозам від радників, СМС-карткам про знижки в магазинах елітного алкоголю і в очікуванні нового покоління якогось чергового великого потужного чорного члєновоза 2026-го модельного року.
Це все дуже погано закінчиться.
Тут, біля Франка, немає ідіотів, які не розуміють, що внутрішній розкол – це дрова.
Але влада сама ставить суспільство на розтяжку «Протестувати не можна терпіти».
Якщо суспільство не реагуватиме на дичину у владі, дуже сильно демотивуються ті, хто на фронті.
Вони боронять нас там і офігівають від того, що за їхніми спинами утворюється маленька росія.
З усіма наслідками.
«Депутати, – звертається Антон Сененко, – ви маєте зрозуміти, що Україна ці 10 років стоїть виключно завдяки екзистенційному переконанню не жити так, як на росії.
Добровольці, зброя, звитяга, героїзм і підірвані мости та бої до останнього воїна – це все наслідок. А ви тут будуєте росію. І, якщо ви свого добʼєтеся, Україна впаде.
І тут, у федеральному окрузі не будете потрібні ані ви, ані ваші діти, ані бізнеси, з яких ви годуєтеся.
Бо на заміну «єдіной украінє» повно депутатів «єдіной росіі», їхні діти, дружини, чоловіки, коханці і коханки. А вам і всім нам тут буде єдина колективна Буча. Всі не втечуть. Всі курви не втечуть. Памʼятайте це.
(І ви ж розумієте, що ви гірші за тих, хто голосував 16 січня?)».

Реакція Заходу + тиск громадськості = розсудливість Президента
Організація економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР), зазначила у своєму листі до Офісу президента, що атака на антикорупційні органи негативно вплине на оборонні інвестиції в Україну й на фінансування відбудови. Керівниця Антикорупційного відділу ОЕСР Джулія Фромгольц висловила «глибоку стурбованість щодо останніх подій», які стосуються НАБУ та САП, і попередила Київ, що ці зміни законодавства можуть бути розцінені робочою групою OECP як послаблення дотримання Україною своїх зобов’язань.
«Якщо питання, що виникло через ухвалення закону, залишиться невирішеним – це не тільки поставить під загрозу перспективи приєднання України до Конвенції ОЕСР про боротьбу з хабарництвом, а й її зусилля щодо вступу до ОЕСР, але й підірве її авторитет серед міжнародних партнерів, зокрема тих, які розглядають можливість інвестування в оборонний сектор України та її довгострокову відбудову», – підсумувала Фромгольц.
Ба більше, провідні медіа світу вийшли з публікаціями, які засуджують дії Банкової. Хоч на той час президент уже підмахнув вигідний для влади закон.
І тоді в Україні вперше за час війни люди вийшли на протести. Це не означає, що хтось не розумів, до чого це може призвести. Та влада, на жаль, перетнула червону лінію. Бо не за таку країну, що її вибудовує Зеленський з кількома своїми потужними менеджерами, вмирають на фронті кращі сини України. І не в авторитарній країні бачить своє майбутнє наша молодь. Тому вона й опинилася на майданах українських міст і містечок.

І сталося, як на мене, неймовірне: Зеленський швиденько відмовився від закону 12414, повідомивши, що подасть до ВРУ новий законопроєкт, спрямований на посилення незалежності антикорупційних органів. Сталося це вже увечері 23 липня, під час протестів по всій Україні. За словами президента, документ буде розроблений спільно з керівниками правоохоронних і антикорупційних органів, а також Офісом Генерального прокурора.
Зеленський наголосив також, що це буде президентський законопроєкт і частина ширшої стратегії трансформації держави.
Чи усвідомив гарант, що він порушив умови суспільного договору? Чи просто злякався протестних настроїв електорату («слуги» вже давно розпочали підготовку до виборів)?
Чи й те і друге – хто зна… Та розслаблятися не варто: оскільки держава існує для людей, то й людям варто контролювати її дії, при цьому – постійно…

Чернівецький майдан
Він не був таким велелюдним, як у Києві чи Львові. 22 липня на площі стояла тільки купка ентузіастів-активістів. Та вже наступного дня 23 липня, коли інформація про мирну акцію протесту була розповсюджена, територія довкола пам’ятника Тарасу Шевченкові швидко заповнювалася учасниками мітингу – переважно молоддю й невеликою кількістю співчуваючих, а ще «спостерігаючих», які за це отримують зарплату.
…О шостій вечора протестувальники лише почали збиратися: хтось дописував плакати, інші утворювали ряди. Здавалося, що їх буде небагато.

Та це був лише початок…

Та до сьомої вечора цілий майдан перед пам’ятником Кобзареві був запруджений буковинцями.

Перша шеренга завдавала тональність мітингу, скандуючи одне за одним різні гасла-вимоги, які підхоплювала більшість.

Спробувала підрахувати кількість учасників, але кинула цю затію. Прикинула на око, що учасників мирної акції протесту було приблизно сотень п’ять, а, може, й трохи більше. Тож озвучена в медіа цифра, як на мене, є дещо применшеною. Ймовірно, пів на сьому протестувальників ще й було 150-200. Та вони постійно прибували і приєднувалися до мітингувальників. А кореспонденти, як відомо, мають свою роботу. Їм треба відзняти, написати, виставити новину якнайшвидше. То вони й залишають заходи завчасно. Тому-то на їхніх знімках не спостерігається маса народу, ряди прозорі. Хоч уже після сьомої біля Тараса було велелюдно.
А насамкінець ставлю знімок, зроблений кореспондентами «Шпальти». Сподіваюсь, вони на мене за це не образяться.

Прочитали оце «Мій тато воює НЕ за корпупцію!»?
А тепер, поклавши руку на серце, скажіть, чи за гроші вийшла ця дівчина на майдан?

Людмила Чередарик, «Версії», фото автора

Запис Чернівці: «Від Володимира до Владіміра – один підпис» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Історична наука якось цнотливо обминає сімейно-сексуальні аспекти житія людської популяції Буковини минулого. Внутрішньо-сімейні стосунки якось не прийнято виносити на загальний розголос чи осуд. Не ваша, мовляв, свиняча справа! Та круть чи верть, усе життя оточене цим замкненим колом. І коли масштаби колізій сімейного фронту виринають на поверхню, то вони логічно й кінцево стають справами архівного ремесла.

Відкриваємо справу №119 з Фонду 3, опис 1 Чернівецького обласного державного архіву за 1853–1854 роки «Листування з Чернівецькою дирекцією поліції на прохання чернівецького жителя Сороки Йоганна (Івана) про відправлення дружини, яка віддалася п’янству і била дітей, до табору примусових робіт».
Як це треба було допекти людину, щоб у неї урвався чоловічий терпець і він розпустив гіркі нюні аж у самому поліцейському відділку!
1855 року у справі №637 йдеться про розшук Берти Клузіц – дружини ганноверського судді з Пруссії, яка втекла до Австрійської Буковини з учителем Генріхом Боде. На голову не налазить, як це можна – проміняти чоловіка престижної й грошової посади на якогось рядового вчителя – реально козла на барана. Ось любов що виробляє!
А 1862 року у справі №2092 ми бачимо слізне благання якоїсь Антоніни Кноль, яка втекла від чоловіка з Кракова до Чернівців, про скасування рішення щодо примусового повернення до чоловіка. Видко, чоловік вирішив даремно не витрачати власні кошти на круїз до Чернівців, а зробити це виключно державним коштом. Жінку можна зрозуміти: жити з таким скнарою – ліпше застрелитися.
В іншої персони – такого собі Іполита Дугіловича –1864–1865 року постала проблема з розшуком дружини, яка викрала його майно й зникла в невідомому напрямку, залишивши чоловіка в самій спідній білизні. І таке трапляється у цьому світі!
Чернівці та Буковина не були осереддям пуританства. Хоч влада стояла на варті пристойності. У серпні 1871-го чернівецький бургомістр отримав «згори» цінну вказівку про закриття будинків розпусти (справа №3484). Вказівка дійсно була цінною, та стабільний попит, як відомо, породжує пропозиції: за 30 років лише у крайовій столиці офіційно функціонувало кілька десятків борделів різного кшталту. Дам «зі зниженою соціальною відповідальністю» вистачало і для внутрішнього вжитку, і на експорт. Так, у справі №5730 від вересня 1891 – листопада 1892 років наведена переписка с дипломатичними представництвами Австрії про розшук неповнолітньої мешканки м.Чернівці Йозефіни Янушевської, вивезеної до будинку терпимості у Калькутті. Ось куди занесло бідолашну дівчину у прагненні індійського пригодницько-сексуального туризму.

Тоді влада пішла іншим шляхом: у справі №6256 від червня – вересня 1904 року наводиться листування з повітовими управліннями та православною консисторією Буковини про заборону позашлюбного співжиття. Як ця заборона діяла – знає лише Господь, бо в чуже ліжко не залізеш і свічку не потримаєш.
Привертає увагу листування з Чернівецьким міським магістратом та повітовим управлінням за статтею в чернівецькій газеті «Буковінер рундшау» про непристойну поведінку відвідувачів міського пляжу Чернівців (справа 8812 від 1.07-3.08.1903 р.). Про що саме йшлося в цих документах, нині важко второпати, адже критична планка дозволеного зазнавала історичної динаміки. Може, п’яні голі чоловіки ломилися до жіночих купалень, густо розташованих на правобережжі Прута? Або пані дозволяли собі занадто вільні вчинки? А, може, то журналісти шукали захопливу «полуничку» для своїх опусів?
Письменник Петер Демант у книзі «Моє перше життя» пізніше згадував, що якось через відвідини пляжу з коханою дівчиною він ледь не запізнився на екзамен. «О десятій ранку ми з Алісою зустрілися біля автобуса. Їй було спекотно їхати, не дивлячись на легку квітчасту сукню і сандалії босоніж. На пляжі я швидко роздягнувся і став біля жіночої роздягальні. Як вона виглядає в купальнику?.. Я підвів очі, й серце моє підскочило: на ній було вузьке бікіні, набагато сміливіше, ніж те, що колись на нашому пляжі зважилися б одягнути…». Запам’яталася юному Петеру і «Вальпургієва ніч», коли дівчата стрибали з гімназистами у воду з урвища «в чому мати народила». То й що тут справді екстравагантного?
Украй колоритно виглядає «Листування з Чернівецькою дирекцією поліції про розслідування доносів капельмейстера Соломона Грінберга на власника театру-вар’єте Якоба Фурмана щодо утримання повій» (справа №19345 від 3-15.04.1908 р.). Що саме спричинило образу Шломи на свого одновірця Яшу, якщо справа вихлюпнулася на загальний розсуд сторонніх до цього гоїв? Дівок не поділили? Чи Яша користувався послугами задарма, а заздрісному капельмейстеру Шломі доводилося платити з власної кишені?
Бували справи й серйозніші. 1896 року ректор Чернівецького університету повідомив про підлягання суду швейцара ботанічного інституту Теодора Сандуловича за зґвалтування (справа 16927). Так йому і треба: в робочий час слід неухильно пазити, а не перевищувати службові обов’язки! Зовсім ганебно виглядає справа №10529 від 2-23 листопада 1909 року «Листування із Заставнівським повітовим управлінням за скаргою Георгія Красняка на службовця повітового управління Самуїла Грубера про зґвалтування його дружини». Дурко ти, Дьордію! Був би справжнім мужиком, то добряче, але мовчки, натовк би пику отому сексопату Сьомі чи відірвав у нього все, що вартує до ситуації, а не скиглив би на весь повіт! Ото вже рогоносець-невдаха!
А в середині ХІХ століття Буковиною пройшлася якась сексуальна пошесть. Так, упродовж аж 15 років, від 1841-го до 1856-го, тривало листування з повітовим судом про позбавлення дворянського звання мешканця Чернівців Франца Корчишевського за зґвалтування неповнолітньої вкупі із шахрайством та іншими злочинами (справа №1516). Високородний злодій ще легко відбувся, бо сидіти би цьому лиходїві й сидіти!
Потягнуло на «свіжину» і такого собі стражденного Сербинського, про що свідчить справа №328 від 1854 року: «Донесення камерального мандатора громади Кучурмаре (себто Великого Кучурова) про розслідування факту зґвалтування учениць початкової школи громади Молодія вчителем Сербінським». Свої педагогічні таланти згаданий учитель саме в такий спосіб спрямував на підготовку молоді до реального дорослого життя. Мабуть, він був не один такий, бо у справі №4020 за 1862 рік – «Повідомлення державного міністерства про зняття з посади вчителів за розтління малолітніх» – визнаються факти поширення цих індивідуальних «просвітницьких» методів. Міністерство культів і освіти Австро-Угорщини ще раз повчально помахало пальчиком 1867-го в спеціальному циркулярі про звільнення з роботи та притягнення до кримінальної відповідальності вчителів за розбещення неповнолітніх учениць. Це вам не по-путінському цілувати в пупок! Утім, залишається питаннячко: тож повнолітніх учениць гвалтувати, виходить, можна?
Легкою безневинною розвагою слід вважати спеціальне повідомлення аж цілого державного міністерства 1865 року про зняття з роботи вчителя громади Ланцендорф (тобто Ленківців) Яна Франца за проведення абортів (справа №57126). Ну, трохи підробляв хлопець у вільний від основної роботи час на клопотах необережних… Кому що до того?!

Віталій КОРЖИК, краєзнавець

Запис Стара Буковина крізь сімейно-сексуальну призму спершу з'явиться на Медіа-Версії.

17 червня у залі магазину «Gorgany» у Чернівцях відбулася довгоочікувана зустріч із Оленою Карловою, учасницею експедиції Satori Makalu Expedition – Spring 2025. Присутні ставили Олені Карловій питання: Чи вистачало харчування на маршруті? Що ви їли перед сходженням? Цей чай з імбиром — справді допомагає? З собою брала фарби для малювання? Олена розповідала просто і з гумором: їжа — максимально практична, енергетичні батончики, горішки, крупи. А чай з імбиром — не вигадка, а рятівний засіб: він і зігріває, і стимулює. Щоб підтвердити сходження на вершину, альпініст має на певний час зняти кисневу маску, зробити фото. І це – не просто для селфі, це доказ, який фіксує шерп, що супроводжує. Бо вершина — це відповідальність.

Окремо звучало питання: чому саме Макалу?
Ця вершина не така популярна, як Еверест. Вона – найбезпечніша. Але вона технічно складна, вітряна, з льодовими стінами і з мінімальними шансами для помилок. Саме в цьому може її привабливість. І ще Олена говорила про 30 годин без сну, у русі, про власні межі, які виявилися ширшими, ніж здавалось.

Виявилося, що навіть парасолька може стати важливою річчю у гімалайському сходженні, а наклейка 7 Summit Club розтала десь в снігах… Ми побачили і меню на сніданок, виписане олівцем на клаптику паперу, і новий 2082 рік (у непальському календарі), і різдвяний кошик, який розмальовували учасники експедиції – кожен залишив у ньому трохи барв. Дуже зворушливим було відео, як місцевий житель (шаман) благословляє спорядження альпіністів, освячуючи шлях на вершину.

Також серед учасників, які здолали цю гору, була і принцеса з Катару – Шейха Asma Al Thani, що стала ще однією зіркою експедиції, як і наша Олена. «Кисень — це потужний допінг», – повторила Олена. Але навіть із киснем кожен крок на висоті — це виклик, де вирішальну роль грають витривалість, психологічна стійкість і довіра до свого провідника.

Особливу роль відіграють і шерпи: вони супроводжують команду, допомагають нести спорядження, кисень, забезпечують теплою водою в таборах. А хто приносить чи несе охолоджене пиво, призабула. Під час розповіді Олена особливо тепло згадувала свого шерпа – Pemba Dorchee. В експедиції кожен учасник може замовити одного або навіть двох шерпів, залежно від своїх потреб, стану здоров’я і досвіду. І залежить від фінансів альпініста.

Ще одна тема в альпінізмі: сходження з киснем /без кисню, з шерпами / без шерпів, і вона багато в чому визначає рівень підготовки, філософію й навіть престиж альпініста у професійному середовищі. Але це тема зовсім інша. Просто на зустрічі було таке питання. Під час весняного вікна у травні 2025 року двоє польських альпіністів намагалися піднятися на Макалу без кисню і без шерпів. Це був їхній свідомий вибір – вони хотіли пройти маршрут альпійським стилем, без додаткової підтримки. На жаль, під час спроби один із них отримав набряк легенів. «Кисень — це потужний допінг», – повторила Олена. Але навіть із киснем кожен крок на висоті – це виклик, де вирішальну роль грають витривалість, психологічна стійкість і довіра до свого провідника.

І ось — вершина Макалу, 11 травня. Фото короткого моменту мрії, що здійснилася. Але, як каже майже  кожен альпініст, вершина — це лише половина шляху…

Розмова в «Горганах» залишила багато запитань, які хотілося поставити Олені особисто. Тож я запропонувала їй коротке інтерв’ю, щоб розкрити теми, які хвилюють не лише альпіністів, а й усіх, хто шукає свої вершини. Ось кілька фрагментів нашої бесіди:

— Кажуть, що поезія — це вершини слів. Якщо зіставити вірш із гірською вершиною, то що для Тебе складніше «підкорити» — сувору гору чи білий аркуш? І чи пишуться вірші легше на висоті чи внизу?

— Я давно не пишу віршів. Не відчуваю потреби. Але не виключаю, що з часом вона з’явиться. А може й ні.
Що складніше?.. Складніше робити те, що ти ніколи не робив. Те, що ти робиш вперше у своєму житті.

— Шлях на вершину — це лише половина справи. Часто спуск буває складнішим, хоч відстань та сама. У цьому є певний життєвий парадокс: те саме — але зовсім інше. Ти це відчула на Макалу? І що для Тебе важливіше — дістатися точки на мапі чи ті відчуття і переживання, які дарує дорога?

— Для мене підйом і спуск – це не два різних процеси, а дві частини однієї справи, і ці частини не можна розглядати та оцінювати окремо. Вони не існують нарізно. Яка з них складніше – це індивідуально, мені спуск фізично і психологічно дається легше, ніж підйом.
Чи дістатися точки на мапі чи відчуття дороги – мені важливі обидва цих аспекти. Скажу так, що другий для мене випливає з першого. Надзвичайно важливо дістатися тої точки. Якщо ти це зробиш – звісно, будеш цінувати і пам’ятати усі відчуття і переживання. Якщо не дістанешся – то тобі залишаться тільки відчуття і переживання. І тоді другий аспект вийде на перший план, як певною мірою «виправдання» того, що не вдався перший. Можливо, людина, яка за своє життя досягла багато «точок екстремуму», починає більше цінувати сам шлях до мети. Але якщо ця точка – твоя перша, то ті цінності, які ти усвідомлюєш чи переоцінюєш на шляху до неї, є вторинними.

— Уявімо, що вершина Макалу — це палітра фарб. Якими трьома кольорами Ти б її намалювала? І чи існує в горах колір, який словами передати неможливо?

— Чорний, білий та яскраво-синій.
І так, в горах є колір, який неможливо описати словами. Це – колір життя.

— Кажуть, що в гори не беруть випадкових людей. Хтось стає тобі ближчим, хтось залишається у спогадах, як світлий епізод. Кого Ти згадуєш із вдячністю після Макалу?

— Насправді, я – той, кого називають «гірський турист». Це не я когось беру чи не беру в гори. Це мене хтось бере або не бере. Вдячна усій команді наших шерпів, бо без них моє сходження не вдалося би однозначно. Справжні професіонали і надійні партнери.

— Математики кажуть: між будь-якими двома вершинами можна знайти безліч інших точок, хай навіть мікроскопічних. Чи віриш Ти, що після підкорення Макалу з’являться ще сотні “нових вершин” у Твоїх планах чи мріях? І чи існує для альпіністів та мрійників межа, за якою можна сказати: “Я досягла всього”?

— Математики так не кажуть Альпіністи не кажуть «підкорення» А якщо мрійник дійшов до межі, за якою можна сказати «Я всього досяг», то скоріше за все він вже не живе… Мрійник має вершини в планах доти, доки існує на цьому світі.

— Яке найважливіше слово чи думку Ти хотіла б залишити наприкінці нашої розмови — для тих, хто шукає свою вершину?

— Шукати вершину не треба, вона сама вас знайде. Якщо ви її будете достойні. І це станеться тоді, коли ви навіть не сподіватиметесь.

І так, як математик, я визнала свою помилку: між двома вершинами буває одна-єдина точка — зустріч із особливою людиною.
На завершення — щира подяка Олені Карловій: за її теплу, глибоку, захопливу розповідь і здатність об’єднувати навколо гір тих, хто там був, і тих, хто ще тільки мріє туди вирушити.
Нехай у кожного буде вершина, яку хочеться шукати, знаходити, відкривати.
Бо кожна вершина починається з першого кроку…

©Тетяна Спориніна,
фото автора.

Запис Олена Карлова: «Так, у горах є колір, який неможливо описати словами. Це – колір життя.» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Організатори:
• ГО «ВР «Небайдужі»
• МКП «Центр стерилізації тварин» м.Чернівці
• Соціальний проєкт «Лапки Надії»

Марш став не лише акцією солідарності, а й важливим громадським закликом — підтримати тварин, які через війну залишилися без дому, їжі, турботи. Внаслідок бойових дій багато людей були змушені евакуюватися, залишаючи своїх улюбленців або ж втрачали їх у трагічних обставинах. Частина цих тварин знайшла тимчасовий прихисток у притулках, інші — блукають вулицями в пошуках їжі та тепла.

Учасники маршу несли плакати з закликами до відповідальності, співчуття та дій: «Не купуй — прихисти», «Вони не винні у війні», «Допоможи хвостику вижити».

Захід також мав інформаційну складову — волонтери розповідали, як можна допомогти: прихистити тварину, передати корм чи медикаменти до притулку, підтримати фінансово волонтерські ініціативи, розповсюдити інформацію.

Допомога безпритульним тваринам — це не лише про милосердя. Це — про культуру, про відповідальність, про людяність у нелюдський час. Поки триває війна, наші менші друзі, як ніколи, потребують нашого захисту.

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Марш «Гуманні Чернівці: безпека для людей і тварин» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Від команди Чернівецької області були подані 22 роботи.  20 дипломів переможців! Це результат великої праці, таланту й відданості. Щира подяка наставникам за професіоналізм, підтримку та натхнення.

Вітаємо команди Чернівецького ліцею №10, №11, №22, гімназії №9 м. Чернівці, ЧЦЮТ ім. Леоніда Костянтиновича Каденюка, Клішковецького опорного закладу освіти імені Леоніда Каденюка, опорного закладу Великобудський ліцей, Чернівецького ОЦНТТУМ.

І ось телескоп, який несе з собою мрії, пам’ять і жагу до пізнання Всесвіту.  Ми вже робимо перші спостереження… – Повернення до зірок: історія одного телескопа…

Дякуємо ЗСУ за можливість вчитися і працювати. Вітаємо переможців. Бажаємо всім творчого натхнення, нових відкриттів і здобутків! Такий конкурс — це не лише можливість реалізувати науковий потенціал, а й потужний крок до формування майбутнього покоління науковців, інженерів, дослідників. Разом ми будуємо «зоряний шлях» у майбутнє України — світле, інтелектуальне та натхненне!

©Тетяна Спориніна, фото автора і Миколи Ємельянова

Запис Вітаємо переможців XXІІІ Всеукраїнської конференції-конкурсу науково-дослідних робіт «Зоряний шлях»! спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Експедиція пролягла мальовничим маршрутом уздовж хребта, який завершився сходженням на сам хребет. Тут, серед лісу і каміння, оживають легенди, а вітер приносить з собою подих історії.

Про Цецинську фортецю збереглося чимало відомостей, часто оповитих легендами. Ще в XVIII столітті австрійський офіцер Фон Міг, укладаючи карти Буковини, позначив на мапі Цецинську гору й зазначив – там стоять руїни давнього замку. А коли вже Чернівці розбудовувались у часи Австрійської імперії, каміння з цих руїн ставало матеріалом для нових будівель міста… У документах  фортифікаційна споруда згадується у різному звучанні: Цецин, Цьцина, Чечюнь, Нечюнь, Цецунь, Чечунь…

Уявіть собі світанок над Чернівцями, коли перші промені сонця ледь торкаються схилів Цецинської гори… Саме тоді почалася ваша експедиція — захоплива подорож у серце природи, де кожен камінь дихає легендами, а вітер носить голоси предків.

Юні художники тримали олівці та блокноти, створюючи ескізи. Хтось захоплено змальовував кору старого бука, інший — вигадував контури таємничих обрисів у тумані над озером. Ці замальовки були не просто малюнками – вони були вікнами у глибину душі Цецинської гори і її околиць. І тоді лунали пісні пані Валентини Чолкан. Голос її – чистий, дзвінкий, сповнений сили й ніжності. Вона співала те, що зростало разом із землею, деревами, тінями. Вона ніби розповідала історії, які шепоче сама гора…

Керівницею проєкту виступає Лариса Курущак — завідувачка відділу науково-освітньої роботи Чернівецького обласного художнього музею. Подорож перетворилася на справжній пленер для юних художників гуртка «Арт-терапія» МПДЮ під керівництвом Світлани Крачило, а також учнів Чернівецької художньої школи . Вони замальовували краєвиди, вловлюючи подих вітру, гру світла на кронах дерев, шепіт історії… До них долучилися знані митці — художниця з Києва Катерина Рудакова та художник Василь Беженар, методист Центру культури Буковини.  Атмосферу урочистості пронизав гімн Цецину — нова пісня, слова й музику до якої створила пані Валентина Чолкан, кандидатка філологічних наук, доцентка кафедри української літератури ЧНУ ім. Юрія Федьковича.

Пані Світлана Крачило розповіла і локальну легенду про Духа Цецинської гори, яку пов’язують з іменем Агій. Згідно з деякими версіями фольклору, на вершині або в глибині Цецинської гори мешкає дух-охоронець, який зветься Агій — могутній, але непередбачуваний дух лісу чи скель.

Привали біля озера ставали моментами тиші та єднання. Дзеркальна вода відбивала небо, а над гладдю іноді пролітали птахи, наче хранителі спокою. Тут дихалося по-іншому — повніше, глибше. І десь на вершинах хребтів, під шелест вітру, наче з самої землі здіймалася музика.

Спить ставок, де колишуться віти,
Вітерець в верболозах заснув,
Десь заграла плакуча гітара,
Там дівчина стрічала весну…

Все це – чарівне єднання природи, творчості, музики і легенд…

Пам’ятаємо, що Агій — могутній, але непередбачуваний дух лісу чи скель. Сподіваємося, що збережемо ці буки, ліси, природу…

Пані Катерина створила чотири живописні роботи, які вже стали частиною фонду майбутньої виставки проєкту. І юні художники також додали до фонду свої живописні роботи.

Наша експедиція на Цецино була не просто мандрівкою — це була ініціація у глибший світ, де людина відчуває зв’язок з предками, землею та власним серцем...

 Далі буде…Зустрінемося в наступній історії!

Про старт експедиції більше за покликанням – Цецино: повернення легенди…  

Про озерце на Цецино за покликанням – 48°17’54.0″N 25°47’05.0″E – озерце на Цецино

©Тетяна Спориніна, фото автора

Запис Старт проєкту про Цецино, Чечюн, Цецин, Цецина… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Софія Березіна біля своїх книг, які можна було придбати після презентації. Серед них не тільки видання «Видатні євреї Клужа», а й попередня популярна збірка «Євреї Буковини. Славні імена» тощо.

А це саме та єдина художньо-документальна книга пані Березіної, яка містить есеї, оповідання та навіть казки.

А наразі цими днями в Чернівецькій обласній універсальній науковій бібліотеці ім. М. Івасюка вона презентувала нове дослідження «Видатні євреї Клужа».

До слова, чимало героїв цієї книги Березіної дотичні до Чернівців. Може, недарма румунське місто Клуж-Напока є містом-побратимом Чернівців.

Відкриття презентації: справа – бібліотекарка Ольга Серебріян, модераторка імпрези.

До слова, п. Березіна вже мала презентацію своєї книжкової новинки у Клужі – місті, де мешкали її герої. Та про останніх варто розповісти окремо, що й зробила Софія Ісаківна під час презентації. Повірте на слово, присутні час від часу потай витирали сльози. Чому – зараз зрозумієте. Але розв’язка, зрозуміло, буде наприкінці.

Доля людей в долі світу та… Буковини
У новому дослідженні п. Березіної аж 50 імен. Показово, що книга містить чимало цікавих, документальних, зрозуміло, ілюстрацій.
Кожна історія життя – непересічна людська доля. Приміром уродженець Чернівців Б.Ц. Штенберг у сороковому році минулого століття переїхав із Клужу до Палестини і брав активну участь у створенні та розбудові Ізраїлю і був серед підписантів Декларації незалежності Ізраїлю 1948 року.
А, скажімо, Іштван Діамант – економіст, журналіст, менеджер, колекціонер – відкрив у Трансільванії перший металургійний завод, а відтак і його філіал у Чернівцях, відомий нам під назвою заводу «Індустрія», де випускали цвяхи, металеві сітки тощо. Показово, що у Чернівцях п. Діамант організував професійну школу з підготовки робітників.
Історія ж Бернарда та Лаури Горовіц має цікаве продовження. Досліджуючи життя цієї родини, Софія Березіна познайомилася з їхнім сином, професором хімії Оссі Горовіцем, який, як і його батьки, народився у Чернівцях. З-під його пера вийшло 167 наукових праць і понад 40 книг, та, чи не найголовніше, одне з його відкриттів використовується у лікуванні раку. А ще цей непосидючий чоловік, якому має виповнитися 80, – затятий у минулому альпініст, філателіст і скрипаль. Зрештою, це й не дивно, бо його мама закінчувала чернівецьку консерваторію – так тоді називалося наше музучилище. А Бернард – випускник філософського факультету Чернівецького університету. Зрозуміло, що під час війни вся родина потрапила до гетто, де загинули всі, крім них. Вони ж вижили завдяки тому, що вчили дітей і… писали вірші. Після війни вийшла їхня збірка «Голоси ночі. Вірші із гетто».
Після війни Горовіци повернулися до Чернівців і Бернард потрапив до трудового табору. У 1945-му народився їхній син Оссі, а 1947-го вони переїхали до Клужу.
Ларон Цві, уродженець Чернівців, є нині найстарішим практикуючим лікарем. Незабаром ендокринологу виповниться 98 років. За спиною чоловіка концтабір, Палестина, Єрусалим, університет. 1996-го отримав професорське звання. Протягом життя вивчав причини низькорослості. У медицині відомий синдром Ларона (карликовість Ларона) — спадкове захворювання, різновид карликовості, зумовлений вродженим дефектом гена рецептора соматотропного гормону (СТГ), причиною якого є нечутливість до дії гормону росту.

Така емблема ще донедавна була на одній із аптек Чернівців…
…На березі Дунаю в Будапешті є пам’ятник: 60 пар взуття, яке перед розстрілом нацисти наказали зняти євреям. Імена загиблих не підписані, але вважається, що одна пара належить Гедеону Ріхтеру. Саме тому Ріхтеру, чиє ім’я зазвичай асоціюється з назвою бренду лікарських засобів або ж фармацевтичного підприємства, що їх випускає. Проте варто нагадати, що Гедеон Ріхтер — це ім’я та прізвище відомого фармацевта, підприємця, розробника та засновника фармацевтичної компанії, який народився далекого1872 року в Австро-Угорської імперії. А в 1944-му він не зміг залишити своє дітище, свою фармацевтичну фабрику і… серед 60 пар взуття закатованих євреїв одна належить Гедеону Ріхтеру.
А між цими датами було довге життя талановитої та закоханої у свою справу людини
…Після отримання спадку, накопичивши практичні знання з аптекарського мистецтва, 1901 року молодий Ріхтер придбав аптеку у Будапешті, де створив новаторську лабораторію, в якій почав розробляти різноманітні лікарські засоби. Саме ця лабораторія стала не просто основою майбутньої компанії, а й місцем, де були закладені основи сучасної світової фармації. Першим органотерапевтичним продуктом Ріхтера став адреналіновмісний препарат з антигіпертензивною та кровоспинною дією. Але на цьому дослідження завзятого вченого не припинилися. Серцевий засіб Адіган, розроблений на початку 1910-х років, а також дезінфікуючий Хіперол та жарознижувальний Калмопірин мали великий успіх у ранньому асортименті продуктів. Цікаво, що останні два препарати доступні й сьогодні! Про це пише видання Аптека.ua.
Ті, кому далеко за тридцять, пам’ятають, що в радянських аптеках з-поміж закордонних ліків найчастіше зустрічалися пігулки та флакони з написом фірми Гедеон Ріхтер. Ба більше, донедавна дві великі літери – RG прикрашали вхід до аптеки, що і нині розташувалася на вул. Головній між вулицям Шкільна та Шептицького. На жаль, під час ремонту ці літери були збиті…

«П’ять димарів» Ольги Лендьєн
Це ще одна клужанка, яка прожила нелегких 93 роки, ставши свідком усіх жахіть ХХ століття (1908 – 2001). Вона прототип героїні американського драматичного фільму «Вибір Софії» режисера Алана Пакули за однойменним романом Вільяма Стайрона, в якому Меріл Стріп зіграла головну роль та отримала премію «Оскар».
Письменник же почув історію Ольги Лендьєн під час Нюрнберзького процесу. І вона його приголомшила.
…Уся сім’я Лендьєн потрапила до Аушвіцу, де цілодобово працювали крематорії та диміли 5 димарів.
… Коли німецький офіцер наказав Ользі вибрати з двох дітей – дівчинки та хлопчика – того, кого… спалять, жінка не змогла зробити вибір – і в неї забрали обох.
Надалі в концтаборі її тримала лють і бажання вижити, щоби розповісти про нелюдські звірства цих людиноподібних.
Присутні побачили найбільш драматичний уривок фільму – саме тоді на очах багатьох з’явилися сльози. І в залі бібліотеки звучала музика Джона Вільямса до кінофільму «Список Шиндлєра».

Отже, ті, кого зацікавили ці історії, можуть завітати до бібіліотеки: Софія Березіна подарувала книгозбірні кілька примірників.

«Цю книгу Софії Березіної хочеться прочитати, – каже модераторка заходу Ольга Серебріян. – Та мріється, щоби такими ж активними як як єврейська громада були й інші наші національні об’єднання. Адже історія міста, краю містить ще стільки ненаписаних, а отже й непрочитаних сторінок…”

Уже після презентації поцікавилася в Софії Ісаківни, чому і як вона, аудитор за фахом, раптом почала писати. «Все відбулося само собою, – пояснила любителька-краєзнавиця. – Своєрідним же тригером стало… 600-річчя нашого рідного міста Чернівці».
З’ясувалося, що до поважного ювілею влада вирішила видати збірку, в якій була б представлена історія усіх національних громад міста. Адже толерантність, як відомо, – це маніфестна риса чернівчан: у місті проживають представники 65-ти національностей.
Євреська громада доручила цю відповідальну роботу Софії Березіній, яка й виконала її натхненно та вчасно. Чого, на жаль, не можна було сказати про інших. Збірник так і не побачив світ, зате робота пані Софії поклала початок її захопленню на все наступне життя.

Людмила Чередарик, «Версії»

Запис Аудиторка, що стала біографом єврейських Чернівців і не тільки спершу з'явиться на Медіа-Версії.

На зображеннях переважає м’який, теплий теракотово-брунатний тон — колір випаленої глини, землі, що зберігає сонце. Це поєднання кольору охри, кори, іноді навіть паленого цукру.

Цей птах справді вражає — ніби виліплений із теплої землі, згустку пам’яті чи сну. На перший погляд – він застиг. Але тіло, хоч і стилізоване, сповнене напруги: нахил голови, загострений дзьоб, «перо-крила», мов лезо чи знак. Птах, який не летить – і водночас завжди у польоті в нашій уяві. Так, це не буквально живий птах, але живий символ…

Майже всі роботи у кольорах теплих і стриманих, не палає, а тліє… Давність… Спадкоємність… Матеріали, які не зникають – кераміка, камінь, дерево. Земні кольори. Вони не викликають галасу, а вселяють тишу і глибину…

«Скам’яніла, щоб не зів’янути…» – Олег Любківський справді вкладає у свої образи глибокий сенс: краса, яка застигла, щоб вічно жити.

Пані Світлана Балінченко розпочала з Мішеля Фуко. «Народження біополітики».
– Король – це не той, хто керує, а той, хто піклується. І, власне, як керманич, не той, хто керує кораблем, а той, хто знає, де кинути якір, той, хто піклується про цей корабель. Коли дивилася цю виставку, подумала, що певною мірою це є і піклування про минуле, тобто збереження минулого, але це є і піклування про майбутнє… Щоб майбутнім чернівчанам було де кинути якір…
Не буду повторювати цей невеликий виступ пані Світлани до завершення виставки, можна послухати відео.

Тарас Возняк, письменник, філософ, культоролог, головний редактор і засновник Незалежного культурологічного журналу «Ї», генеральний директор Львівської національної галереї мистецтв імені Б. Возницького відзначив в статті «Елімінація митця і простір інтерпретації.  Любківський»:
…у цій діалектиці полягає таїна кожного мистецького твору. Твір не «відмирає», не «кам’яніє» після написання чи висихання пензля майстра. Твір стає справжнім мистецьким твором, коли починає жити своїм, дуже інтимним, невідомим та в натуральний спосіб скритим від свого першого творця, художника, життям. Твір, що називається, – йде в люди…

Тарас Возняк порівняв митця з Робінзоном Крузо, який з уламків корабля створив власну міні-Британію. Але ж Олег Любківський дійсно будує власний світ із фрагментів пам’яті, простору й часу.
Олег Любківський поділився спогадами про витоки своєї творчості. У 17 років, під час навчання у Вижниці, він створив першу умовну фантазію – вид з висоти пташиного польоту на Кути: гора Овідій, річка Черемош, поле, маленький будинок… Композиція вийшла природною, органічною, такою, якою її уявляв молодий художник. А вже у часи перебудови Любківський повернувся до цього образу. Зріло, свідомо, він завершив картину, надавши їй символічну назву – «Земля обітована». Назва виникла інтуїтивно, як відгук на бажання повернення – у місце, де хочеться жити, куди хочеться повертатися.

«Художник не має права мовчати в війну.
У нього не має танків, не має солдатів. В нього є пензлі і олівці.
І він може показати інтелектуальну перевагу над ворогом. Що вміє тільки вбивати і стріляти…
А я вмію таке, що не по їхньому рівню розвитку.
Тобто морально я вище, ніж війна і та агресивна сторона…», – Олег Любківський.

Доктор філософії німецької літератури Judith Schifferle /Юдіт Шіфферле/ звернулася до учасників персональної виставки «Земля обітована» Олега Любківського, яка у січні 2025-го презентувалася у великих виставкових залах відділу «Палац Лозинського» у Львові. Judith Schifferle у Чернівцях знають і як поетесу з Швейцарії. Пан Юрій Якимчук зачитав звернення присутнім на виставці у Чернівцях 4 квітня.

– Мистецтво може творити нові світи і фігури з усього, що нас оточує. У кращому випадку художник не має робити нічого іншого, крім як зменшувати, забирати, підкреслювати. Приведення чогось до суті має щось спільне з кінцем. Так само, як крапка завершує речення, але оповідь тільки починається…

– Ці надгробки утворюють пейзаж без географії. Зараз, коли ми пишемо і так близько підходимо до малюнків, тут і там вони знаходяться на відстані всього одного кроку одна від одної. Роботи Любківського настільки зменшені і загострені, що залишається каркас життя, звільнений від усіх зайвих елементів. Це фрагмети, які стосуються нас усіх…

– Ці кладовища – це також наш світ. Але де небо, земля і кольори життя. Тут не має навіть горизонту, що розділяє верх і низ. Художник тримає в руках свої інструменти, як каменярі надгробки, і лише дає простір речам. Життя заховане в них. Вони розростаються в порожньому просторі і залишаються свідками. Пелюстки зкам’яніли, щоб не засохнути… Доктор Юдіт Шіфферле, Базель, 2024

Вислів «Під кожною могильною плитою ховається історія людства» набуває особливого звучання, це не просто фраза – це роздуми про пам’ять, спадок, минуле, яке формує наше сьогодення, усе те, що робить людське існування унікальним. Це світ, де важливо не лише пам’ятати про смерть, а й шукати в ній відображення життя – з його кольорами, небом і землею. І в цьому пошуку мистецтво відіграє надзвичайно важливу роль: воно оживляє пам’ять, дає голос тим, хто вже мовчить.

«Земля обітована» це свого роду і медитація над історією, пам’яттю, життям і смертю. Це простір, де художнє слово і візуальні образи об’єднуються, щоб нагадати нам: під кожною плитою – цілий світ, якого більше немає, але який усе ще живе в нашій пам’яті й культурі…

І ще пані Світлана Балінченко на умовних листівках підписала нам на ідиш різні побажання. Слово «וועלט» — «мир» — на цих картках звучало як благословення, як надія…

Далі буде… І нехай «Земля обітована» живе у наших серцях не тільки як місце, а як стан – глибокий, чутливий і сповнений надії. Дякуємо Автору!

Більше фото з виставки за покликанням – «Скам’яніла для того, щоб не зів’янути…», – Олег Любківський

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Краса, яка застигла, щоб вічно жити: виставка «ЗЕМЛЯ ОБІТОВАНА» Олега Любківського у Чернівцях… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Скандал добіг свого кінця чи тільки починається?

Події, що передували цьому

І це лише початок боротьби?

Запис Сьогодні Володимира Дороша затримала поліція, а сесію перестали транслювати в прямому етері… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

або Про дискримінацію за віком – ейджизм, яка в Україні завжди замовчувалася і замовчується досі.

Цій жінці не сказали в очі, що їй пора не в лікарню, а… де-інде. Натомість саме так вчинили. Бо, щоби зняти мамі шви, донька шукала хірурга, який погодився б прийти до них додому.

Не для нашого коня паша?

Виписка

Ба більше, донька Олімпії Михайлівни розповіла, що їй доводилося весь час бігати за маминим палатним лікарем, але комунікація з ним так і не склалася. А під час відвідин в лікарні бабусі онукою, останню просто змусили забрати хвору додому, накричавши при цьому: старенька, бачте, стогне всю ніч, не даючи спати ні однопалатницям, ні персоналу. Ще й сварилися, чому з нею нікого немає вночі.
А хто мав би бути, якщо у доньки інвалідність ІІІ групи за онкозахворюванням і сидіти поруч із мамою на стільчику протягом усієї ночі вона просто не в змозі. Та й онук Олімпії Михайлівни повернувся з фронту інвалідом…
Одне слово, пані Олімпія повернулася додому через три дні, а на четвертий у неї посиніло та набрякло пів обличчя, що і можна побачити на знімку.

Так виглядала наша героїня в перші три дні перебування у лікарні…

А цей знімок уже зроблений на четвертий день після падіння, коли Олімпія Михайлівна була вже вдома, після виписки з лікарні…

Залежність цінності життя від віку – питання риторичне?

Людський чинник є визначальним?!

P.S. Певно, за якоюсь підсвідомою аналогією, мені пригадався один курйоз. Колись на центральних дверях лікарні швидкої допомоги висіло оголошення: «Виходу немає» (йшлося про те, що треба виходити в іншому місці). Тож і подумалося: ми на те й люди, аби завжди знаходити правильний, себто людяний вихід.

Запис Бабцю, загляни до паспорту, твоє місце вже на кладовищі!.. спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Як з’явилася і зростала зелена оаза міста

Чернівецький парк у середмісті обласного центру – невеличке, але досить дивовижне утворення. Уявіть собі тільки на хвилинку, що на його території мешкають сто (!) різних видів тварин, з яких 4 (!) – червонокнижних. А ще тут зростає близько 3000 (!) рослин, серед яких понад 100 (!) – це інтродуковані види. Для розуміння: слово інтродуковані означає чужорідні. Тобто це ті види живих організмів, що перебувають за межами своїх природніх ареалів. Напевне, їх можна назвати екзотичними рослинами.
Але й це ще не все! Тож усіма цікавинками Чернівецького парку ім. Шевченка ділиться знавець природи та історії краю, природознавець Віталій КОРЖИК:

У новій історії Чернівців ще й досі збереглось чимало красивих легенд, які за неодноразового цитування сьогодні вже виглядають ледь не достовірними фактами. Їх некритичне використання під час відтворення перебігу містобудівельних подій призводить до хибних висновків і спотворення істини. Однією з них є історія створення великої рекреаційної території в Чернівцях – народного парку (Volksgarten), нині відомого як парк-пам’ятка садово-паркового мистецтва місцевого значення «Центральний парк культури і відпочинку ім. Т.Г.Шевченка» площею 16,9 га, що і було затверджено з 24 лютого 1964 року. Рекреаційна територія підпорядковується безпосередньо адміністрації парку.
Перший у Чернівцях міський парк був закладений 1830 року за зразком віденських парків завдяки зусиллям окружного інженера Адольфа Маріна та міського архітектора Андреаса Микулича. На південній околиці Чернівців по правому боці дороги на Сучаву під парк відвели верхню частину днища і схилів долини нині безіменного і зниклого струмка. Вперто циркулює і озвучується думка, що парк створили з частини лісу, вилученого з масиву загального користування, де потім провели роботи з його розчищення і впорядкування. Завдяки цій легенді виникла хибна думка з подальшими історичними фантазіями і псевдонауковими висновками про високий ступінь залісненості південної частини нинішньої території Чернівців, чого насправді не було.
Ліси загального користування, звичайно, колись існували, але наприкінці XVIII ст. тут, біля важливого міського споживача деревини, вже давно сформувались пасовища, сінокоси та окремі орні ділянки. Вздовж струмка на тлі сусідніх луків і пасовищ у багнистих місцях зберігалась вузька узбережна смуга дерев. Це добре підтверджується найточнішим на той час документом – мапою Чернівців 1830 року. Відсутні будь-які натяки на якісь оточуючі ліси загального (і будь-якого іншого) користування.
На пізнішій мапі 1854 р. земельна структура південної околиці Чернівців додатково підкреслює відсутність будь-яких суміжних лісових площ. Зі сходу до парку примикають приватні сільськогосподарські угіддя, із заходу парк межує з відомим міським луком, який використовувався для велелюдних народних гулянь та військових вправ Чернівецького гарнізону – так званою площею Фердінанда (Ferdinandsplatz). Первісна зелена смуга насаджень вздовж струмка також фіксується цією ж мапою у її правому нижньому куті. Тобто планувальники парку вельми вдало і економно використали ландшафтні особливості всієї території зі збереженням водної осі струмка, ресурси якого залучили для створення декоративних водойм.

Мапа Volksgarten 1854

Закладання парку безперешкодно відбувалось фактично на вільному місці за проєктами і бажаннями його авторів. Завдяки організаційним зусиллям міського інженера Адольфа Маріна тут висадили 35 тис. кущів і дерев різних видів з різних регіонів Австрії та інших держав. Рівні алеї за модою того часу обсадили деревами місцевих порід: липами, кленами, грабами, дубами. З того часу більшість рослин уже випала із насаджень. Але і тепер на алеях та у кварталах парку можна побачити окремі дуби і ясени діаметром понад метр, що залишилися від перших посадок.

Народний сад у 50-х роках XIX ст.. Акварель Franz Xaver Knapp (1809-1883)

У 70-х роках XIX ст. Народний сад зазнав значної реконструкції, яка проводилася у традиційному вже для того часу ландшафтному стилі. Було створено нову систему алей, введено велику кількість декоративних інтродукованих рослин. У квітні 1875 р. на честь срібного весілля монаршої пари в парку посадили «Цісарський дуб». За традиціями європейського паркового мистецтва звели будиночки для відпочивальників. У центрі парку була облаштована купальня (курсалон) у стилі класицизму, воду для якого, на думку нинішніх романтиків і фантазерів, брали зі струмка, що протікав поруч. Неподалік розміщувався басейн з фонтаном, ставок з лебедями, вкритий водяними ліліями. Пізніше південну частину парку перевели до земель спортивного призначення (нині тут стадіон «Буковина»).
Вода для курсалона із струмка – це також із сфери фантазій. На час створення парку його водність з гідрогеологічних особливостей вже була мізерною, а санітарний стан не вписувався у тогочасні екологічні нормативи. У першому десятиріччі ХХ ст. струмок з причин забудови довколишньої території остаточно втратив постійний стік і регулярно зазнавав забруднення зливовими водами з оточуючих вулиць. Тому поверхневий стік був переведений у підземний колектор, а ставки засипані. Рештки цього струмка ще можна побачити у рові між будинками № 17 та № 19 по вул. Руданського, куди виведений каналізаційний дренажний колектор парку. Колишнє русло, вірніше днище долини, ще добре ідентифікується під час великих злив, утворення потоку і затоплення водою нижньої (південно-східної) частини парку.
Парк було оформлено скульптурними композиціями, серед яких встановлене 17 жовтня 1897 року бронзове погруддя-пам’ятник першому ректору Чернівецького університету, депутату австрійського парламенту та крайового сейму, почесному громадянину Чернівців Костянтину Томащуку, виконане віденським скульптором Антоном Бренеком. В 1944 році за розпорядженням радянського керівництва цей явно «буржуазний» пам’ятник був знищений, але у жовтні 2015 року відновлений українською владою.
У міжвоєнний період парк мав іншу офіційну, але повністю кальковану з попередньої назву – «Gradina publica». У радянський час він отримав статус центрального парку культури та відпочинку ім. Калініна, де збудували, а потім реконструювали так званий Зелений театр, встановили шаховий та інші тематичні павільйони, танцювальну площадку, різноманітні атракціони, цілий табун типово совітцьких скульптурних зображень, які мали надихати відпочиваючих на щось високе. Сакральну функцію виконувала групова скульптурна композиція з канапою, на якій слухняний учень Й.В.Сталін з увагою вислуховував настанови свого мудрого вчителя – В.І.Леніна. Після розвінчання культу особи на «намоленому» місці встановили нейтральний пам’ятник менш імпозантній особі М.І.Калініна. Але він не надовго затримався на постаменті. Нині тут планується встановити черговий пам’ятник, доля спорудження якого ще не вирішена. З парком тісно пов’язане створення Чернівецького ботанічного саду, заснованому у 1875 р. на суміжній ділянці Ferdinandsplatz.

Високодуховний та естетичний за радянськими мірками вхід до парку у 40-х – початку 50-х роках.

Як об’єкт природно-заповідного фонду Буковини парк виконує важливі екологічні функції. На даний час тут зростає близько 3000 рослин, серед яких понад 100 інтродукованих видів. За свідченнями чернівецьких ботаніків, паркові комплекси належать до угруповань 11 асоціацій і 7 формацій, переважають ценози деревної рослинності формацій Acereta pseudoplatanus, Robinieta pseudoacacia та Fraxineta excelsioris. Рослинність представлена 133 видами, що належать до 109 родів та 48 родин. Із близько 100 видів тварин, що мешкають, в межах парку і на прилеглих ділянках виявлено 4 види, занесених до Червоної книги України. Як для людного міста це дивовижно і надзвичайно цінно.
До речі, за аналогічним принципом у Чернівцях з 1968 року створювався також і формувався парк «Жовтневий», де на землях колишніх городів і ягідників вздовж існуючої раніше низки дерев біля непоказного струмка Лопатна формувались деревно-чагарникові угрупування різного екологічного та естетичного призначення. Дякувати Богу, що без гіпсових статуй. Нині це парк-пам’ятка садово-паркового мистецтва місцевого значення, що займає 70 гектарів.
Цікаво, чи не виникне у XXII столітті чергова чернівецька легенда, що цей парк також був закладений на ділянці лісу?..

Віталій КОРЖИК, еколог, краєзнавець, кандидат географічних наук, заслужений природоохоронець України

Запис VOLKSGARTEN – GRADINA PUBLICA – ЦПКВ імені КАЛІНІНА – Парк ім.Т.Г.ШЕВЧЕНКА спершу з'явиться на Медіа-Версії.

«Це вибрані твори з однойменного благодійного проєкту, який із 2022 року на постійній основі підтримує діяльність 3 підрозділів ЗСУ.

У лютому 2022 брати художниці Віолетти Олійник поїхали захищати Київ на власних авто, не маючи військової амуніції. З цього моменту ми зосередилися на волонтерстві: почався пошук берців, броніків, термобілизни, тактичних окулярів, рукавиць тощо. Обмеженість фінансів спонукала створити тираж фотографій з творами буковинських художниць та художників, які погодилися на співпрацю.

… Так виникла міжнародна онлайн платформа Someone Prays for You. Коли канадська художниця Дженет Кардифф запропонувала серію своїх робіт, формат фандрейзингу розширився — було залучено всіх бажаючих митців. Наразі в проєкті беруть участь 20 художниць та художників з України, Канади, Англії та Австрії. Всі кошти від продажу творів використовуються на нагальні потреби підрозділів братів та батька Віолетти», – текст на сторінці ФБ Тараса Полатайка, куратора проєкту.

На виставці представлені твори Тараса Полатайка, Станіслава Туріни, Віолетти Олійник, Івана Салевича, Сергія Колісника, Богдана Макаренка. Також в межах проєкту згодом буде проведений розіграш робіт Станіслава Туріни та Віолетти Олійник — кошти з яких спрямуємо на актуальні потреби військових.

«Коли твої брати на війні, то і ти на війні. Коли вони не можуть спати вночі через постійні обстріли, ти також не можеш спати й перевіряєш, коли вони востаннє з тобою спілкувалися. А якщо час, коли «користувач був онлайн», збігається з часом чергового прильоту, стає страшно, як у старій казці про диких лебедів: «хоч одне слово скажеш — вони помруть». Одначе ми можемо і мусимо говорити. Спілкуватися з постачальниками зброї, працівниками магазину безпілотників чи такмеду, поширювати інформацію та шукати речі, які їм потрібні...», – Віолетта Олійник.

Протягом триденного перформансу, який відбувся відбувся 22-24 вересня 2023-го у люблінській галереї «Labirynt», мисткиня власноруч виготовила сорочку із попередньо зірваної кропиви. Ця акція нагадує про жахіття воєнної дійсності в Україні та є символом солідарності з усіма, хто пережив розлуку з рідними та близькими.

Зробіть пожертву

Допоможіть підтримати захисників громадян в Україні. Зібрані кошти підуть на медичне приладдя, бронежилети, оптику нічного бачення, дрони-розвідники та інше важливе обладнання у боротьбі України за свободу.

Експозиція буде відкрита до 18 січня. Години роботи оголошуватимуться за день — в залежності від графіка відключень світла.

Слава Збройним силам України! Дякуємо за кожен день, який виборють ЗСУ ціною життя! Ця виставка, цей проєкт – приклад того, що не час розслаблятися, а потрібно невпинно працювати, щоб наближати Перемогу!

Більше фото і інформації з відкриття виставки за посиланням – «Хтось молиться за вас…»

©Тетяна Спориніна, фото автора

Запис Доброчинна виставка «Someone Prays for You» у мистецькому центрі «Bunker» спершу з'явиться на Медіа-Версії.