або Про дискримінацію за віком – ейджизм, яка в Україні завжди замовчувалася і замовчується досі.
Коли тебе не беруть на роботу, бо тобі вже 45, чи 50, або ж, не дай Боже, 60, а пенсії не вистачає, то це «лише» руйнує життя, а коли відмовляють у належній медичній допомозі, бо ти за віком, так би мовити, вже «не перспективний», то це просто вбиває.
Цій жінці не сказали в очі, що їй пора не в лікарню, а… де-інде. Натомість саме так вчинили. Бо, щоби зняти мамі шви, донька шукала хірурга, який погодився б прийти до них додому.
Не для нашого коня паша?
87-річну Олімпію Михайлівну Поштар 1937 року народження привезли до нейрохірургічного відділення лікарні швидкої медичної допомоги з травмою голови. Сусідка знайшла її вдома, жінка лежала вся у крові. На голові в неї був памперс, яким старенька хотіла зупинити кров. У лікарні їй наклали 11 швів і… «Забирайте матір додому», — сказали доньці. Та жінка наполягла, щоби її маму залишили в стаціонарі.
Протягом наступних трьох днів, проведених у лікарні, стареньку, за словами її доньки Людмили, практично не обстежували. «Ні КТ, ні МРТ, та й крім Тетяни Юріївни, яка не була її палатним лікарем, до мами ніхто з персоналу не підходив», — скаржилася Людмила. Тим паче, що до того, як сталася ця біда, жінка ходила, сиділа, а після падіння, на жаль, вже цього робити не могла. Рухи її стали обмеженими та ускладненими. «Мамі хіба що поставили діагноз – хвороба Альцгеймера, – констатувала донька. – І більше нічого. У виписці немає навіть аналізу крові».
І дійсно, ознайомившись із випискою, копія якої є в редакції, переконалася, що об’єктивний стан хворої описаний виключно за зовнішнім виглядом і оглядом пацієнтки. Ні аналізу крові, ні бодай аналізу сечі…
Виписка 
Ба більше, донька Олімпії Михайлівни розповіла, що їй доводилося весь час бігати за маминим палатним лікарем, але комунікація з ним так і не склалася. А під час відвідин в лікарні бабусі онукою, останню просто змусили забрати хвору додому, накричавши при цьому: старенька, бачте, стогне всю ніч, не даючи спати ні однопалатницям, ні персоналу. Ще й сварилися, чому з нею нікого немає вночі.
А хто мав би бути, якщо у доньки інвалідність ІІІ групи за онкозахворюванням і сидіти поруч із мамою на стільчику протягом усієї ночі вона просто не в змозі. Та й онук Олімпії Михайлівни повернувся з фронту інвалідом…
Одне слово, пані Олімпія повернулася додому через три дні, а на четвертий у неї посиніло та набрякло пів обличчя, що і можна побачити на знімку.
Так виглядала наша героїня в перші три дні перебування у лікарні…
А цей знімок уже зроблений на четвертий день після падіння, коли Олімпія Михайлівна була вже вдома, після виписки з лікарні…
Залежність цінності життя від віку – питання риторичне?
Маючи серед лікарів дуже багато знайомих, а серед них і тих, що працювали в керівних органах охорони здоров’я міста та області, поцікавилася, яким має бути алгоритм дій лікаря у такій ситуації, що описана. Так ось з’ясувалося, що все залежить від лікаря, бо тільки він вирішує, які саме обстеження потрібні тому чи іншому пацієнту. Та всі в один голос говорили про військових, яких нині дуже багато в наших лікарнях. А вони, зрозуміло, значно молодші за 87-річну Олімпію Михайлівну. Тож – зрозуміло, кому призначать дороге обстеження.
«І доки в нас не буде страхової медицини, такі випадки траплятимуться і скрізь, і постійно, – наголосив колишній управлінець. – Тоді як законопроєкт зі страхової медицини лежить у Верховній Раді від 1996 року!»
Із цим, певно, важко не погодитися. На підтвердження, випадок, який трапився саме в ці дні з чоловіком моєї кузини. Він послизнувся на ґанку і впав: у нього сталося легке запаморочення, яке минулося за 20 хвилин. Та попри те його одразу ж відвезли в госпіталь, де протягом доби спостерігали за самопочуттям, зробивши всі можливі обстеження голови, в тому числі МРТ. Щоправда, йому лише 70 років. І, мабуть, найголовніше – це сталося в Саусфілді штату Мічиган (США).
Людський чинник є визначальним?!
Відтак, за логікою жанру, я збиралася поміркувати над тим, що цінність людського життя є важливою сама по собі і не залежить від віку. Тим паче, скажіть мені, а в якому віці зараз Байден чи Трамп?
Та продовження історії Олімпії Михайлівни підказало мені відповідь на ті неоднозначні питання, які не давали спокою. Бо ж намагалася бути об’єктивною, тому крутила ситуацію з усіх боків, а все одно виходив їжачок: так і не змогла окреслити на сто відсотків правильні дії лікаря…
Але відповідь, як завжди, підказало саме життя. І дала мені цю підказку сімейна лікарка з поліклініки, що на вул. Комарова, Ольга Вікторівна Гуска.
Я не зустрічалася з нею і не розмовляла особисто. Просто донька пані Поштар розповіла, що після госпіталізації мама захворіла на грип із дуже високою температурою, та ще тиск скочив так, що довелося викликати карету швидкої допомоги. Збивши тиск, лікар швидкої послухав хвору й сказав, що у неї серйозний бронхіт. Тому Людмила й зателефонувала до маминої сімейної лікарки, наперед приготувавши ручку та листочок паперу, щоби записати препарати, які вона продиктує. Натомість лікарка сказала, що, зважаючи на вік хворої, вона зайде, щоби особисто оглянути її.
«І Ольга Вікторівна не тільки відрегулювала тиск мамі, а й загалом, як би то сказати, вивела її з нокауту, бо я вже думала, що то кінець… Адже після лікарні мама весь час лежала і в неї на час відвідин сімейної лікарки почалося запалення легень. Відтак Ольга Вікторівна кілька разів змінювала препарати, бо недуга впиралася, не піддаючись лікуванню. – З величезною вдячністю і навіть захопленням у голосі ділилася Людмила. – Якби таку уважність проявили до мами в лікарні, то, може, вона вже і ходила б краще, і руки та голова у неї не трусилися б», – додала вона.
Отже, виходить, що саме людський чинник і є визначальним?!
Людмила Чередарик, «Версії»
P.S. Певно, за якоюсь підсвідомою аналогією, мені пригадався один курйоз. Колись на центральних дверях лікарні швидкої допомоги висіло оголошення: «Виходу немає» (йшлося про те, що треба виходити в іншому місці). Тож і подумалося: ми на те й люди, аби завжди знаходити правильний, себто людяний вихід.
