Історична наука якось цнотливо обминає сімейно-сексуальні аспекти житія людської популяції Буковини минулого. Внутрішньо-сімейні стосунки якось не прийнято виносити на загальний розголос чи осуд. Не ваша, мовляв, свиняча справа! Та круть чи верть, усе життя оточене цим замкненим колом. І коли масштаби колізій сімейного фронту виринають на поверхню, то вони логічно й кінцево стають справами архівного ремесла.
Відкриваємо справу №119 з Фонду 3, опис 1 Чернівецького обласного державного архіву за 1853–1854 роки «Листування з Чернівецькою дирекцією поліції на прохання чернівецького жителя Сороки Йоганна (Івана) про відправлення дружини, яка віддалася п’янству і била дітей, до табору примусових робіт».
Як це треба було допекти людину, щоб у неї урвався чоловічий терпець і він розпустив гіркі нюні аж у самому поліцейському відділку!
1855 року у справі №637 йдеться про розшук Берти Клузіц – дружини ганноверського судді з Пруссії, яка втекла до Австрійської Буковини з учителем Генріхом Боде. На голову не налазить, як це можна – проміняти чоловіка престижної й грошової посади на якогось рядового вчителя – реально козла на барана. Ось любов що виробляє!
А 1862 року у справі №2092 ми бачимо слізне благання якоїсь Антоніни Кноль, яка втекла від чоловіка з Кракова до Чернівців, про скасування рішення щодо примусового повернення до чоловіка. Видко, чоловік вирішив даремно не витрачати власні кошти на круїз до Чернівців, а зробити це виключно державним коштом. Жінку можна зрозуміти: жити з таким скнарою – ліпше застрелитися.
В іншої персони – такого собі Іполита Дугіловича –1864–1865 року постала проблема з розшуком дружини, яка викрала його майно й зникла в невідомому напрямку, залишивши чоловіка в самій спідній білизні. І таке трапляється у цьому світі!
Чернівці та Буковина не були осереддям пуританства. Хоч влада стояла на варті пристойності. У серпні 1871-го чернівецький бургомістр отримав «згори» цінну вказівку про закриття будинків розпусти (справа №3484). Вказівка дійсно була цінною, та стабільний попит, як відомо, породжує пропозиції: за 30 років лише у крайовій столиці офіційно функціонувало кілька десятків борделів різного кшталту. Дам «зі зниженою соціальною відповідальністю» вистачало і для внутрішнього вжитку, і на експорт. Так, у справі №5730 від вересня 1891 – листопада 1892 років наведена переписка с дипломатичними представництвами Австрії про розшук неповнолітньої мешканки м.Чернівці Йозефіни Янушевської, вивезеної до будинку терпимості у Калькутті. Ось куди занесло бідолашну дівчину у прагненні індійського пригодницько-сексуального туризму.
Тоді влада пішла іншим шляхом: у справі №6256 від червня – вересня 1904 року наводиться листування з повітовими управліннями та православною консисторією Буковини про заборону позашлюбного співжиття. Як ця заборона діяла – знає лише Господь, бо в чуже ліжко не залізеш і свічку не потримаєш.
Привертає увагу листування з Чернівецьким міським магістратом та повітовим управлінням за статтею в чернівецькій газеті «Буковінер рундшау» про непристойну поведінку відвідувачів міського пляжу Чернівців (справа 8812 від 1.07-3.08.1903 р.). Про що саме йшлося в цих документах, нині важко второпати, адже критична планка дозволеного зазнавала історичної динаміки. Може, п’яні голі чоловіки ломилися до жіночих купалень, густо розташованих на правобережжі Прута? Або пані дозволяли собі занадто вільні вчинки? А, може, то журналісти шукали захопливу «полуничку» для своїх опусів?
Письменник Петер Демант у книзі «Моє перше життя» пізніше згадував, що якось через відвідини пляжу з коханою дівчиною він ледь не запізнився на екзамен. «О десятій ранку ми з Алісою зустрілися біля автобуса. Їй було спекотно їхати, не дивлячись на легку квітчасту сукню і сандалії босоніж. На пляжі я швидко роздягнувся і став біля жіночої роздягальні. Як вона виглядає в купальнику?.. Я підвів очі, й серце моє підскочило: на ній було вузьке бікіні, набагато сміливіше, ніж те, що колись на нашому пляжі зважилися б одягнути…». Запам’яталася юному Петеру і «Вальпургієва ніч», коли дівчата стрибали з гімназистами у воду з урвища «в чому мати народила». То й що тут справді екстравагантного?
Украй колоритно виглядає «Листування з Чернівецькою дирекцією поліції про розслідування доносів капельмейстера Соломона Грінберга на власника театру-вар’єте Якоба Фурмана щодо утримання повій» (справа №19345 від 3-15.04.1908 р.). Що саме спричинило образу Шломи на свого одновірця Яшу, якщо справа вихлюпнулася на загальний розсуд сторонніх до цього гоїв? Дівок не поділили? Чи Яша користувався послугами задарма, а заздрісному капельмейстеру Шломі доводилося платити з власної кишені?
Бували справи й серйозніші. 1896 року ректор Чернівецького університету повідомив про підлягання суду швейцара ботанічного інституту Теодора Сандуловича за зґвалтування (справа 16927). Так йому і треба: в робочий час слід неухильно пазити, а не перевищувати службові обов’язки! Зовсім ганебно виглядає справа №10529 від 2-23 листопада 1909 року «Листування із Заставнівським повітовим управлінням за скаргою Георгія Красняка на службовця повітового управління Самуїла Грубера про зґвалтування його дружини». Дурко ти, Дьордію! Був би справжнім мужиком, то добряче, але мовчки, натовк би пику отому сексопату Сьомі чи відірвав у нього все, що вартує до ситуації, а не скиглив би на весь повіт! Ото вже рогоносець-невдаха!
А в середині ХІХ століття Буковиною пройшлася якась сексуальна пошесть. Так, упродовж аж 15 років, від 1841-го до 1856-го, тривало листування з повітовим судом про позбавлення дворянського звання мешканця Чернівців Франца Корчишевського за зґвалтування неповнолітньої вкупі із шахрайством та іншими злочинами (справа №1516). Високородний злодій ще легко відбувся, бо сидіти би цьому лиходїві й сидіти!
Потягнуло на «свіжину» і такого собі стражденного Сербинського, про що свідчить справа №328 від 1854 року: «Донесення камерального мандатора громади Кучурмаре (себто Великого Кучурова) про розслідування факту зґвалтування учениць початкової школи громади Молодія вчителем Сербінським». Свої педагогічні таланти згаданий учитель саме в такий спосіб спрямував на підготовку молоді до реального дорослого життя. Мабуть, він був не один такий, бо у справі №4020 за 1862 рік – «Повідомлення державного міністерства про зняття з посади вчителів за розтління малолітніх» – визнаються факти поширення цих індивідуальних «просвітницьких» методів. Міністерство культів і освіти Австро-Угорщини ще раз повчально помахало пальчиком 1867-го в спеціальному циркулярі про звільнення з роботи та притягнення до кримінальної відповідальності вчителів за розбещення неповнолітніх учениць. Це вам не по-путінському цілувати в пупок! Утім, залишається питаннячко: тож повнолітніх учениць гвалтувати, виходить, можна?
Легкою безневинною розвагою слід вважати спеціальне повідомлення аж цілого державного міністерства 1865 року про зняття з роботи вчителя громади Ланцендорф (тобто Ленківців) Яна Франца за проведення абортів (справа №57126). Ну, трохи підробляв хлопець у вільний від основної роботи час на клопотах необережних… Кому що до того?!
Віталій КОРЖИК, краєзнавець
