В українському суспільстві відчутні втома й розчарування. Втомилися від «гібридної» війни, яка вимотує сили й не обіцяє швидкого завершення. Розчаровані відсутністю позитивних змін у своєму житті.
Ми залишаємося найбіднішими в Європі, натомість «політична еліта» сконцентрувала у своїх руках величезні статки, не використовуючи їх на розвиток країни. Недарма західна преса назвала цих посадових злодіїв «моральними деградантами». І це коли значні кошти потрібні для зростання економіки: без її швидкого розвитку ми приречені на постійні злидні й поразки.
Фахівці закликають до відродження промисловості на нових засадах. У світі відбуваються бурхливі зміни, і той, хто встигне запровадити нові технології, отримає шанс на ривок уперед. Проте на це необхідні великі інвестиції, а шалена корупція в Україні відлякує потенційних інвесторів. Свого часу комуністичний Китай створив у своїй державі привабливий інвестиційний клімат, що дозволило йому вийти на провідні позиції в світі. Від комуністичної ідеології в сучасному Китаї залишилося мало (нині тут найбільше мільярдерів у світі), а модернізація відбулася глибинна. Виявилося, що її можна проводити і під червоним прапором, якщо на прагматичних засадах.
Натомість в Україні увагу сконцентрували на знищенні комуністичних символів, залишивши все найгірше від ленінсько-сталінського режиму. Насамперед – владну номенклатуру, яка не відповідає перед суспільством за свої дії. А це породжує беззаконня, всеохоплюючу корупцію, закреслює життєві перспективи для переважної більшості українців. Саме проти цього українці повстали три роки тому, однак спромоглися змінити лише деяких осіб при владі: прогнила система залишилася майже недоторканою.
Розмов про глибинні реформи ми почули багато, дещо й насправді почало змінюватися. Втім, настільки повільно й безсистемно, що спричиняє в суспільстві лише розчарування. На жаль, Україна повторює шлях багатьох постколоніальних держав, якими правлять тісно пов’язані з колишніми колонізаторами представники компрадорської буржуазії, з яких виходять олігархи і диктатори. Наївні маси вірять їхнім гарним словам і чекають на месію, що поведе народ у світле майбутнє. Натомість отримують або елітних злодіїв, або прямих зрадників. Колись українці повірили Ющенкові, його «рукам, які ніколи не крали». Потім побачили реальну ціну красивої телевізійної картинки. Зовсім недавно клюнули на нову приманку, уздрівши в Надії Савченко «українську Жанну д’Арк». Ще одне глибоке розчарування…
З минулого багато українців винесло віру в те, що хтось має повести нас до загального щастя. Йти за пастирем, замість того, щоби самим боротися за власні права… Громадянське суспільство в країні поступово формується, проте процес цей далеко не лінійний, і він гальмується відсутністю швидких і помітних результатів. Сподівання на швидке прийняття України в ЄС і НАТО виявилися черговими ілюзіями. Навпаки, нас позбавляють навіть сподівань на те, що Україна стане повноправним членом Євросоюзу в видимій перспективі. Від 2016-го між українцями швидко зростає розчарування в європейських ідеалах, і 2017-го воно набиратиме обертів. Адже євроскептицизм охоплює все більше громадян у країнах самого ЄС. Про вихід з Європейського Союзу оголосила Велика Британія. Схожі настрої присутні й в інших країнах, де невдовзі відбудуться вибори і до влади можуть прийти сили, орієнтовані на руйнування об’єднаної Європи.
Велику тривогу європейців спричинила перемога Трампа на президентських виборах у США. Він декларував на майбутнє значне відсторонення Сполучених Штатів від європейських справ і концентрацію сил на вирішенні внутрішніх проблем. Особливо європейців вразила погроза виходу США із НАТО, що означає кінець Північноатлантичного альянсу. Проте слова – ще не конкретні справи, а в американській політичній системі є випробувані механізми парламентського контролю за діями президентської адміністрації і,на крайній випадок, прописаний ефективний механізм імпічменту президенту. Трампу вже погрожують його застосуванням.
Для українців такі зміни в світі не віщують нічого доброго. Хоча позитив можна відшукати навіть у несприятливих обставинах. Це допомагає позбутися хибних ілюзій і покладатися лише на власні сили. Головні проблеми України полягають у нас самих, а не привнесені зовнішніми чинниками. Країні треба швидко змінюватися, позбавляючись необґрунтованих надій і сподівань на те, що хтось витягатиме нас із болота. Лише самі можемо вибратися звідти. Змінивши своє ставлення до навколишнього світу і до самих себе. Через те, що українці звикли звинувачувати у своїх проблемах «москалів, жидів, ляхів» тощо, а себе сприймати як невинних жертв несприятливих обставин, Україна так і залишаеться об’єктом, а не суб’єктом світової політики.
Життя вимагає значної активізації зусиль, спрямованих на позитивні зміни в країні. Інакше залишається тільки капітуляція, до якої вже закликає дехто з олігархів. Мовляв, якщо не вдається увійти в Європу, треба повертатися до Росії. Сили вчорашнього дня сподіваються на реванш – як це було після невдалого президентства Ющенка. А що дало таке повернення? Донецьких бандюків при владі в найбільшій за територією європейській державі. Цей сумний досвід забувати не можна.
Суспільство поступово доходить розуміння, що рух уперед може забезпечити лише зміна політичних поколінь. На неї й слід працювати, формуючи нові політичні сили, здатні висунути реальну програму виходу з усебічної кризи. Історія дає нам шанс, можливо, останній – збудувати нормальну державу. Гріх ним не скористатися.
Ігор БУРКУТ
