У напівтемному залі Чернівецього академічного облмуздрамтеатру над сценою блимають різнокаліберні вогники: виставляють світло. У коридорі костюмери паровою праскою приводять до ладу сценічне вбрання… Останні дні перед прем’єрою: в суботу та неділю 13-14 березня у новій виставі виправлятимуть роги козам & приборкатимуть непокірних. Автори цього дійства – Шекспір і Федькович, причому Федькович про це знав, а Шекспір – ні… Про це й говоримо з режисером-постановником Сергієм АРХИПЧУКОМ.
Досье «Версій»:
АРХИПЧУК Сергій Володимирович народився 18.11.1960 на Рівненщині. Першу театральну освіту здобував у Дніпропетровському театральному училищі. У Москві в Інституті театрального мистецтва імені Луначарського отримав фах режисера музичного театру. 10 років віддав Київській Національній опері.
Нині працює на запрошення в різних театрах в Україні та за її межами.
У світовому театрі близькими за духом вважає Бертольта Брехта, Євгенія Вахтангова, а надто грузинську школу режисури – Роберта Стуруа, Темура Чхеїдзе.
Має нагороди міжнародних фестивалів, отримав Вагнерівську стипендію (ФРН).
Типовий Скорпіон: талановитий, чуттєвий, інтуїтивний.
– Пане Сергію, дуже інтригує цей англійський значок & між іменами Федьковича та Шекспіра. Можна докладніше: про що йдеться?
– Коли виникли перемовини про мою постановку в Чернівцях, доволі довго вибирали п’єсу. Хотілося чогось світлого, романтичного і комічного.
Зупинилися на творі Федьковича «Як козам роги виправляють» – травестійному перекладі 1872 року з Шекспіра, який сам Федькович визначив як «фрашку в одній відслоні». (Фрашка – від французького «дрібничка» – короткий комічний твір; відслона – старовинна назва акту або дії у виставі – ред.).
Цей твір славетного буковинця я прочитав ще у 80-ті роки. Ми з керівництвом театру вирішили, що це буде органічним вибором для Чернівців та Буковини. Але драматургійного матеріалу виявилося замало для повноцінної вистави.
Тоді ми й звернулися безпосередньо до Шекспіра (в українському перекладі Ю. Лісняка), додали відсутні у Федьковича епізоди. Таке сміливе поводження з авторами запозичили в самого ж Федьковича. Та й травестія – доволі поширений прийом у світовій культурі. Але мало хто може уявити, в якому напрямку здійснена ця переробка! Реакція глядачів може бути дуже різною, навіть полярною, але байдужих, гадаю, не буде.
– Історія дійсно відома і багато разів переспівана… Не боїтеся порівнянь?
– Сподіваємось, що глядачеві буде цікавим своєрідний колаж різних культур. Утім, хіба в стосунках Його та Її щось змінилося від часів Шекспіра чи Федьковича?
– Мабуть, тому воно й класикою зветься… А непокірні, у Шекспіра принаймні, упокорилися тільки тому, що самі захотіли, чи не так?
– Але наша вистава насправді не про це. Ми робимо акцент не на відмінності чоловіка й жінки, а на силі спільності: щось добре народжується не в боротьбі, а в русі одного до іншого. В єднанні вивільнюється енергія творення. Через чвари гине сім’я і гинуть люди.
– З якогось моменту ви залишили стаціонарне місце роботи і працюєте в різних театрах. Чому?
– Для режисера, як на мене, робота в різних театрах дуже корисна: різні трупи, різні напрацювання, досвід, традиції, навіть географія та енергетика – інакші.
– Як Вам працюється у Чернівцях? Ви ж не вперше в нашому місті?
– Так, далекого вже 1989-го я був серед організаторів першої «Червоної рути». Це була знаменна подія і для мене особисто.
Нинішня постановка цікава тим, що у вашому театрі трупа доволі молода. В цьому розумінні ваш театр має найпотужніший, може, й в Україні, потенціал. Через 3-5 років ці молоді хлопці й дівчата триматимуть на собі репертуар! Саме для цієї вистави, для любовної колізії в ній багато молодих акторів – дуже доречно.
А Чернівці – надзвичайно цікаве місто. Нібито й провінція, центр найменшої області України, але я постійно відчуваю тут потужну енергетику тих людей, що будували й прикрашали це диво в камені. Вона не зникає, а навпаки, надихає.
Тут розумієш, що провінція – поняття зовсім не географічне. Цього разу я познайомився із багатьма художниками, навіть придбав дещо для власної колекції. Я вщерть переповнений цим містом!
– Ви – режисер запрошений. Чи не бентежить, що вистава щось втратить за деякий час без вашого догляду?
– Це трапляється з усіма виставами і в усіх режисерів, постійних і запрошених. Адже вистави як люди: народжуються, живуть, старіють, умирають… Можна якось відтягнути ці зміни, але зовсім позбутися – аж ніяк…
– Залишається побажати вашому дітищу якнайдовшого життя – і гідного місця на черговому фестивалі «Золоті оплески Буковини»!
Лариса ДМИТРЕНКО, «Версії»
