«Робочі канікули» – туристична програма. За її умовами, молоді люди можуть поїхати до іншої країни на 6 тижнів, жити й працювати, а на вихідних відвідати визначні місця. Програма доступна практично кожному, бо зароблені під час перебування в іншій країні кошти покривають витрати на оформлення документів, і ще навіть трохи грошей залишається для себе, не кажучи вже про отримані враження та досвід.
У передачі, яку мені довелося побачити, йшлося про робочі канікули дівчини з Нової Зеландії, яка поїхала до Італії й потрапила на маленьку сімейну ферму, де виготовляють вино. Англійською розмовляє лише голова сім’ї, отже юнці спочатку було важко знаходити спільну мову з роботодавцями, зрештою, її одягають в комбінезон… міську дівчину, яка звикла ходити на підборах!
Але вже через кілька днів вона освоюється на новому робочому місці і в неї навіть з’являється кавалер. Після виснажливого робочого дня вона ласує солодким виноградом і їй стає дедалі цікавіше спостерігати за виготовленням благородного напою богів.
У вихідні її нова «сім’я» дозволяє дівчині користуватись автом і вона вирушає до найближчих термальних купалень, збудованих ще древніми римлянами. Наступні вихідні дівчина проводить у Римі – колисці цивілізації. Згодом відвідує і поетичну Флоренцію.
Програма «Робочі канікули» підтримується багатьма країнами світу. Постає питання: чому такої немає в Україні? Мабуть, тому, що наші люди не повертались би після таких канікул, а залишались би на заробітках. Якби держава забезпечувала робочими місцями і відповідними зарплатами, людям не доводилось би шукати кращої долі за кордоном.
Але що ж робити спраглим туристам, які хочуть побачити світ замолоду? Адже коли будуть сім’ї, діти та робота, зробити це буде набагато важче. Чому ми, молодь, яка вже мислить інакше, яка не збирається залишатися нелегалом у відвідуваній країні, має страждати і розплачуватися за помилки попереднього покоління?
Жодні картинки, посилання в Інтернеті та розповіді не зрівняються з тим, що можна побачити на власні очі, відчути країну «зсередини» – її побут, переваги та недоліки, ментальність іншої нації та казуси в мові. Подумайте лише про фото, які з хвилюванням переглядатимете колись з онуками і казатимете: «Яка я була молода й шалена: могла взяти і полетіти на протилежний кінець світу…»
На жаль, нині наші студенти можуть легально поїхати лише до США за програмою «Work & Travel» на літні канікули. Але чомусь наша молодь там лише «work», бо більше прагнуть заробити доларів, аніж побачити цікавого в Штатах.
Відколи ми стали такими матеріалістами? Чи, може, це було в нашому менталітеті завжди? А куди їхати студентам, які не хочуть до Америки? Максимум – поїхати до сусідніх європейських країн за обміном студентським досвідом чи на спортивні змагання, якщо, звісно, ви – спортсмен.
Популярною є також програма «Au Pair», за умовами якої ви можете жити в іноземній сім’ї протягом року, доглядаючи їхніх дітей. Але далеко не всі люблять і вміють працювати з дітьми. Існують ще стажування, мовні курси, навчання, але це вимагає набагато більше грошей.
Замість холоднокровного поділу влади і грошей, наші політики краще посприяли би вирішенню важливих для української молоді питань чи, принаймні, пустили би молодих людей до міністерства культури і туризму, де їх страшенно не вистачає, як, у принципі, і в інших міністерствах.
«Та вони молоді, недосвідчені, що там вони розуміють» – люблять наголошувати старі спеціалісти… Але ж як набратися досвіду, коли нам не дають цього зробити? Коли я після закінчення ВНЗ намагалася влаштуватися на роботу в турфірму, скрізь вимагали стаж у туризмі не менше 3 років. Тепер вимагають 1 рік стажу, але де ж його взяти, якщо ніхто не бере тебе на роботу?
Може, колись і в нас будуть такі короткі легальні програми зразка «Робочі канікули» на 6 тижнів. А поки залишається лише збирати на поїздку за кордон чесно зароблені гроші і мріяти про те, що мої діти, зайшовши до будь-якої турфірми, почують «…можете обрати одну з запропонованих 10-ти короткострокових недорогих студентських програм до будь-якої з найпопулярніших країн світу. Це легально і затверджене міністерством…»
Ірина КОЛЮДА, «Версії»
