Це вже втретє за час війни лунав він для наших дітей та онуків.
Звичка журналіста, яку не витравити ніколи – реагувати на дати та події. Ось і Заслужений журналіст України Валентина Мацерук не оминула цю подію – останній дзвоник, виставивши пост на своїй сторінці FB, з якої цей витяг:
Харків-22
«…І я радію, що тривога стихла ще до того, як настав ранок, не дощовий, не холодний, що сонце освітило шкільний майданчик, де, як завше, відбувалося свято останнього дзвоника. Маю такий привілей, що дозволяє бути присутньою на ньому… не виходячи з дому. Ну майже… Вікно. Коли дивитися крізь шибку, можна побачити, який великий, який яскравий наш синьо-жовтий прапор несуть старшокласники ліцею; які розмаїті вишиванки одягнули школярі; які вродливі й такі дорослі випускники: дівчата – в однакових, спеціально пошитих для такої нагоди нарядних сукнях, хлопці – всі як один – у білих сорочках, чорних брюках і білих кросівках. Вони ще вчора тут, на майданчику, репетирували прощальний танець, а нині – я це спостерігала – так вправно, так красиво, елегантно танцюють вальс! В якусь мить мені здалося, що на скло крапнув дощ. Але то були не дощові каплі… Просто це свято, коли радість обнімається зі світлим смутком, завше таке щемливе…
А нині… Я дивилася на це подвір’я, де колись лунав останній дзвоник для мого сина, дітей моїх друзів, де нині він звучить для онуків моїх друзів, дивилася на чиїхось, чужих мені дітей – і вони мені були не чужими. Щеміло від думки, від запитання: що їх чекає? Як складеться доля цих дітей війни? Чи залишаться вони в рідній Україні, якій нині так боляче, як ніколи? Перед очима спливав відеоролик, що був розміщений у тому ж Фейсбуці: випускники одного з харківських навчальних закладів танцюють на тлі зруйнованого приміщення школи. За час повномасштабної війни російські окупанти зруйнували в Харкові не одну школу, пошкодили Харківський національний університет ім.В.Каразіна. І нині не дають спокою моєму улюбленому місту (тут свого часу я двічі проходила журналістську практику). Та й в інших містах бомблять, руйнують, зокрема й заклади культури, й освіти. За даними Міносвіти на кінець лютого, в Україні ворог пошкодив понад 3,5 тисячі закладів освіти, майже 400 – зруйновані повністю… І як боляче, що не в шкільному, а в небесному журналі записані імена дітей, яким дзвонять ангели…
Останнього дня травня досвітня тривога нагадала: на жаль, це не останній день війни, не кінцева її зупинка. Та, на щастя, ми маємо можливість радіти, що закінчився цей нелегкий навчальний рік, що кожного чекає наступна зупинка: кого – дорослішання, кого – нові пізнання, відкриття, кого – чергові сходинки до мудрості. Тож можна сьогодні привітати нас усіх. Геть, песимізм! Дочекалися літа – дочекаємося Перемоги! А останній дзвінок – це лише нагода зачинити одні двері перед тим, як відчинити інші…»
Валентина Мацерук
