50 років – і все життя; міська околиця як колиска характеру і професії; не варто втрачати час на щось інше; Чернівці – найкраще місто з найкращим глядачем.
Трохи математики в ювілейні дні
…Молоду актрису Тамару АРТЕМЕНКО запримітила – не можу точно сказати скільки – років тому. Напрочуд гарна, енергійна, непередбачувана… Глядачі тоді порівнювали її з відомою Світланою Коркошко. Хоча зрозуміло, що робити порівняння – справа невдячна. А cама Тамара не переймалася порівняннями і нічого не робила, щоби підкреслити, чи, навпаки, зменшити схожість, – просто ніколи було! Її нових ролей чекали всі чернівецькі – і не тільки, як показало життя, – театрали.
Народна артистка України Тамара Дмитрівна АРТЕМЕНКО-КІЛЬЧИЦЬКА народилася наприкінці червня, тож особисті дати її завжди збігаються із урочистим закінченням чергового сезону. Нинішнього року Тамара Дмитрівна відзначила свій 50-й сезон на сцені. У перерві бенефісної вистави глядачі недовірливо вираховували, коли ж це актриса почала працювати на сцені: «У п’ятнадцять років? Не може бути! Це неправда!». Та все ж таки – чистісінька правда. Прийшовши до Чернівецького обласного музично-драматичного театру в 1965-му, практично все життя – із перервою на навчання та гастролі – грала на цій сцені.
Ми зустрілися з Тамарою Кільчицькою наступного дня після бенефісної вистави «Тустеп і різний мотлох», у якій героїня танцювала, сумувала, сварилася, мріяла, кохала – і захоплювала глядача, що називається, на повну. А на ранок – знову бадьора, із бездоганною зачіскою і… сяючими очима.
Бенефіс – справа не одного вечора
«Голови нема коли підняти, не те щоби оцінювати вік та досягнення. Репетиції, вистави, гастролі, сімейні справи – навіть не помітила, як ці роки збігли. Переймаюся щоразу лише одним: як усе вийде. Не повірите: 50 років на сцені – а перед виставою усе той же «мандраж»…
Для бенефісної вистави хотілося чогось радісного, веселого, тож разом з художнім керівником театру Людмилою Іванівною Скрипкою вирішили ще раз повернутися до вистави за п’єсою американського драматурга Річарда Байєра «Тустеп і різний мотлох». Це п’єса ніби спеціально написана для мене. Людмила Іванівна і є постановник вистави. Разом із Богданом Мартиновичем Братком, дуже надійним партнером, до речі, ми вкотре досліджуємо на сцені вічну тему: кохання не має віку! Воно або є, або його немає.
І не можу не наголосити знову на оформленні вистави, розробленому відомим театральним художником Наталією Руденко-Краєвською. Ви ж бачили, все будується з коробок із різним мотлохом – це, мабуть, символ довгого життя з усіма його набутками й забобонами, сподіваннями й втратами..… Всю виставу ми ніби пробираємося крізь усе це – аби зрозуміти, що, поки живий, треба жити. Ніби просто, але інколи на розуміння цього й витрачається все життя».
А починалося усе з «тіні зайчика»…
Дитинство в мене було чудове! Я виросла у тій частині міста, що носить назву «Роша». Ми тоді не замислювалися, що це від румунського слова «червона». Так і вимовляли: «на Роші, з Роші…». Тоді на цих вулицях мешкали не надто заможні люди, але жили не замкненим життям, стосунки були… людськими. Теплу пору року навколишні дітлахи проводили практично на вулиці. Часто, прихопивши із собою по якомусь кусню хліба, вирушали у похід до Цеценського лісу. А ще ми влаштовували концерти і ставили вистави – навіть з імітацією стрільби за допомоги пістонів і димовою завісою від підпаленого пороху, взятого без дозволу в батька-мисливця, та іншими шумовими ефектами, за що нам добряче перепадало від дорослих. І я в усіх цих пригодах була на перших ролях…
Та, може, головною «точкою відліку» була моя мама – за освітою викладачка німецької. Але життя так склалося, що працювала у дитячому садочку. Вона й сама була людиною творчою: створила для діток тіньовий театр: екран з під світкою, контури персонажів – усе як має бути. І показувала діткам казочки, граючи всі ролі «на різні голоси». Коли я приходила до мами на роботу, сиділа поруч з нею за екраном – і так мені хотілося рухати тими фігурками… І якось «зловила момент», коли мамі не вистачало рук на всіх персонажів, схопила фігурку зайчика, повела його за екраном і промовила його репліку. Мама здивувалася: «Дивися, усе правильно зробила!».
А згодом я дізналася, що у міському Палаці піонерів є драматичний гурток, яким керує актриса театру Валентина Безпольотова. І пішла записуватися туди. Вже набагато пізніше прийшла справжня оцінка, чим була та студія. Це не лише перший акторський досвід, це художнє виховання. Сестра моя теж займалася в Безпольотової, вона – актриса Луганського драмтеатру. Крім того, що Безпольотова – це чудова актриса, самобутній режисер і знавець театру, Валентина Володимирівна була ще й досвідченим і позитивно налаштованим педагогом. Саме їй зобов’язані своїм початком дуже багато театральних митців зі світовими іменами. А ще багато хто саме завдяки їй став просто культурною людиною.
Прикро було йти з гуртка, коли виповнилося п’ятнадцять: навіть для старшої групи я була вже переростком».
До театру – з парадного входу
Навчання у школі мені якось заважало: мені здавалося, що всі ці уроки, контрольні, іспити відволікають мене від головної справи мого життя – театру. Ледь закінчивши вісім класів, я пішла до театру – проситися на роботу. Тут варто сказати, що ми з сестрою мало не щодня приходили на вистави. Грошей на квитки не було, звісно, але білетер пропускав нас нагору. Тож білетер і здавався мені найголовнішою людиною в театрі. До нього й прийшла проситися на роботу. Він відправив мене до службового входу – про який я досі не мала уяви. Там мені покликали коменданта, а той запропонував вибір: прибиральницею чи гардеробницею… «Та ні, я хочу бути актрисою!». Так я дісталася до кабінету головного режисера – Костя Григоровича Артеменка. Він записав моє прізвище і пообіцяв: «Ну, коли Артеменко, то я просто зобов’язаний тебе прослухати»… Та ще не раз довелося ловити головрежа й нагадувати йому: «Ви ж обіцяли!»… Думаю, тоді Кость Григорович запросив мене на худраду просто щоби відчепитися…
І от захожу. Сидять поважні метри: Козаковський, Міхневич, Янушевич… Еліта тодішнього українського театру. І Безпольотова там-таки. А підготувала вірша, байку, але Валентина Володимирівна наказала мені зіграти уривок з гуртківської вистави «Як гартувалася сталь»… Обговорення було триавлим. Але потім я дізналася, що саме Валентина Володимирівна переконала всіх і мене взяли. До театру! У 15 років!
Відтоді у мене з’явилася трудова книжка і в ній відповідний запис…».
На навчання відвезла Валентина Зимня
«За чотири наступні роки я переграла багато ролей різного плану: я була висока й «не худенька», тож виглядала дорослішою за свій вік.
Я часто думаю, що той ранній успіх дещо зіпсував мене: я вирішила, що вже готова актриса і вчитися мені нічому не потрібно.
І все життя безмірно вдячна Валентині Іванівні Зимній, яка на той час вже виїхала з Чернівців і викладала у Київському театральному інституті… Учергове приїхавши до Чернівців, вона узяла мене буквально за руку й повезла до Києва – поступати до інституту. Вона ж не знала, що мені залишався ще рік навчання, щоби отримати шкільний атестат. Довелося перечекати ще рік. І я від цього тільки виграла: наступного року курс набирали театральні педагоги Володимир Неллі й Валентина Зимня.
Не всі мої театральні 50 років пройшли на чернівецькій сцені. Після закінчення інституту мене розподілили до Дніпропетровська. Там я переграла багато гарних ролей. Але тягнуло додому, до Чернівців, до «свого» театру.
Головна наука для актора – навчитися слухати режисера
Від дитинства в мене збереглися запал, бажання верховодити, зробити все на свій розсуд.
До конфліктів доходило!
Мало пройти ціле життя, аби я навчилася слухатися режисера й керувати своїм темпераментом. А режисери були різні, з різним баченням сцени й вистави, з різними методами роботи з акторами. Працювала і з Пивоваровим, і з Колесником. Та найбільше, мабуть, запам’яталася робота з режисером Анатолієм Литвинчуком. Ось він був, як полюбляють говорити актори, «моїм» режисером.
І, безумовно, нам усім пощастило, коли за режисуру взялася Людмила Скрипка. Вона надзвичайно талановита, окрім бездоганного смаку, має точне відчуття сцени, розуміння акторів. І велике задоволення було працювати над дитячими казками з Андрієм Романовим. Він постійно вимагає для дітей грати краще, ніж для дорослих.
Але усі сумніви, варіанти, обговорення – до виходу на сцену. А далі сумніватися немає часу. Тільки вперед!».
Чоловік не актор, але уперше побачив мене на сцені
Ще зовсім молоденькою мене і мою подругу зупинила на ринку стара циганка. Я боялася, але долоню показала. І вона сказала мені наступне: «Долі своєї не шукай – вона сама тебе знайде».
Ми з подружкою посміялися та й побігли далі. Але через кілька років на гастролях у Білорусі, в Могилеві, після вистави мене чекав молодий чоловік. Він представився, сказав, що він архітектор, що бачив мене у виставі і я йому дуже сподобалася… Тієї миті навіть не поворухнулося нічого: я уявити собі не могла, наскільки це всерйоз. Уже вдома, у Чернівцях отримала листа: Віктор запитував дозволу приїхати. І от уже понад 30 років ми з ним разом. Уже працюючи в Україні, Віктор отримав звання заслуженого архітектора. Коли в нашому університеті стали готувати архітекторів, перейшов на викладацьку роботу, став доцентом ЧНУ. Щоправда, тепер вже не працює за станом здоров’я.
Театр не закінчується…
У моєї доньки Ольги – свій шлях на сцену. Вона росла практично за кулісами, в гримерній, у костюмерів… На відміну від мене гарно співала, займалася в студії Марії Когос міського будинку дітей та юнацтва (того ж Палацу піонерів!), закінчила Київський інститут культури. На театральну сцену потрапила завдяки тому, що в ній щось розгледіла Людмила Іванівна Скрипка. Чесно кажучи, я не хотіла бачити доньку на сцені: важкий це хліб, можна врівноважити його лише таким завзяттям, як було, наприклад у мене. Але Ольга торує свій шлях, має свою романтичну історію, має восьмилітнього вже синочка, Юліана. Ой, підозрюю, що й він на сцені опиниться (сміється). Але ми домовилися його ні на що не підштовхувати.
Але наша театральна «сімейственість» цим не обмежується. Маю ж сестру – актрису. Актрисою стала й племінниця, донька моєї найстаршої, на жаль покійної вже, сестри.
Учора, як і після кожної вистави, прийшла додому напівмертвою… Але… на ранок – усе спочатку. І, коли чесно, мені це подобається».
Лариса ХОМИЧ, «Версії»
Від редакції:
Зала театру була переповнена. Колектив газети практично в усьому складі відвідав бенефіс Тамари КІЛЬЧИЦЬКОЇ. І ми були прикро вражені, що ніхто із керівництва області не прийшов привітати з ювілеєм народну артистку України (до слова, в нашому краї всього два народних артисти!), а прислали головного спеціаліста управління культури. Гарні слова, а головне – щиро говорив п. Сорокоумов. Та демонстрація байдужості влади до культури все ж таки дивує…
Фото Руслана Козлова та з особистого архіву Т. Д. Кільчицької.
