«ПРИСКОРЕННЯ» ЯК ПОЧАТОК «ПЕРЕБУДОВИ»

Поховавши старенького Черненка, Політбюро ЦК КПРС 10 березня 1985 р. обрало нового Генсека. Ним став наймолодший член цього керівного органу, 54-річний Михайло Горбачов. Уродженець кубанського Привільного, він був нащадком українського роду Горбачів і трудову діяльність розпочав помічником комбайнера в сімейному екіпажі. За успіхи в роботі отримав державну нагороду, що відкрило йому шлях до найпрестижнішого в СРСР університету – МГУ. Там отримав юридичну освіту і ще студентом одружився зі студенткою філософського факультету Раїсою Максимівною, яка чимало посприяла його кар’єрі. Шлях нагору Михайло Сергійович розпочав із комсомолу, згодом перейшов на партійну роботу. Очоливши Ставропольський крайовий комітет КПРС, познайомився особисто з більшістю членів Політбюро: вельможні старики їздили в Мінеральні Води на лікування, а він приймав їх на Ставропіллі у ролі господаря. Маючи підтримку у Москві, згодом і сам туди перебрався. За часів Андропова став секретарем ЦК з ідеології, а далі був обраний главою партії.

ПЕРШІ КРОКИ НОВОГО ГЕНСЕКА

Ще на посаді секретаря ЦК з ідеології Горбачов ознайомився з реальними справами в державі, які виглядали досить кепсько. За 1980-1985 рр. приріст ВВП в Радянському Союзі становив… нуль цілих і нуль десятих процента! Кожний другий буханець хліба випікався із зерна, купленого за рубежем за гроші, виручені від продажу нафти і газу. Промисловість працювала переважно на армію, а для населення вироблялося мало товарів, здебільшого незадовільної якості. Досить сказати, що у 80-х роках у СРСР випускалося лише близько 10% товарів, порівняно з тим, що вироблялося у США. Невдоволення простих громадян таким станом речей зростало, і «сексоти» (сєкрєтниє сотруднікі) КДБ доносили своїм кураторам із каральних органів про зростання негативних настроїв. Необхідно було терміново виправляти становище, поки не стався соціальний вибух. 23 квітня 1985 р. пленум ЦК КПРС проголосив початок прискорення соціально-економічного розвитку і розширення гласності в СРСР. Цим було започатковано процес, який згодом отримав назву «перебудова». В основу прискорення планувалося покласти досягнення науково-технічного прогресу, а також активізацію «людського чинника». З найвищих трибун лунали заклики «розвивати науково-технічну творчість молоді» й обіцянки всебічної підтримки тих, хто долучиться до цього процесу. Щоб активізувати творчу енергію громадян, партійне керівництво пообіцяло багато благ: «кожній родині квартиру до 2000 року», вирішити продовольчу проблему тощо. Казка про комунізм, записана 1980-го у програмі КПРС, у народу вже, крім гіркого сміху, нічого не будила, тож партійні ідеологи почали працювати над новими казками про «розвинутий соціалізм» для заміни остаточно дискредитованої пропагандистської маячні. Новий Генсек активно взявся за омолодження партійно-державного керівництва. Головою Ради Міністрів став М. Рижков, міністром закордонних справ – Е. Шеварднадзе, першим секретарем Московського міськкому КПРС – Б. Єльцин, а завідувачем відділу пропаганди ЦК КПРС – О. Яковлєв. До 1987-го замінили 70% членів Політбюро і 60% секретарів обкомів КПРС. Приходив кінець «геронтократії» – владі старих, на відповідальні посади призначалися люди енергійні, які ще не вичерпали свого життєвого потенціалу. З їхньою допомогою новий Генсек планував прискорити розвиток країни, водночас зберігаючи у недоторканності основи, на яких базувався СРСР – насамперед, повновладдя КПРС. У моду увійшли розмови про «соціалізм з людським обличчям», якими намагалися приховати збереження багатьох реліктів тоталітарного минулого. У травні 1985 р. в СРСР урочисто, з особливою помпезністю відзначили 40-річчя розгрому гітлерівської Німеччини. Традиційно до круглих дат перемоги у війні 1941-1945 рр. випускалася чергова ювілейна медаль, нагородження якою учасників війни відбувалося в урочистій обстановці. А цього разу всіх учасників, які дожили до 9 травня 1985 р., нагородили орденом Вітчизняної війни. Від травня 1942 року цим орденом нагороджували за конкретні заслуги, які детально перераховувалися у статуті ордена. Серед фронтовиків ця нагорода користувалася авторитетом. Ордени першого ступеня виготовлялися із золота, другого ж – позолоченими. Коли виготовили мільйони нових орденських знаків 1985 р., повсюдно замість золота була використана позолота. Орден першого ступеня 1985 р. отримали майже 2,5 млн осіб, другого – 6,5 млн. Одні ветерани раділи нагороді, інші вважали, що таке масове нагородження знецінило орден, перетворивши його на звичайний значок… На жаль, чимало горбачовських ініціатив виявилися саме такими: давали зовсім інші результати, ніж задумувалися.

АНТИАЛКОГОЛЬНА КАМПАНІЯ

Серед партійно-державного керівництва, як і серед простолюду, чималого розповсюдження набуло пияцтво. У декого воно навіть переходило в алкоголізм, як у Бориса Єльцина, наприклад. Але сам Горбачов на це не страждав. Він знав справжню статистику тієї шкоди, яку завдавало пияцтво державі, тож вирішив оголосити непримиренну війну цьому негативному явищу. У травні 1985 року вийшла постанова ЦК КПРС про заходи щодо подолання пияцтва та алкоголізму. Передбачалося обмеження випуску алкогольної продукції та її споживання. За два роки виробництво горілки й вина скоротилося вдвічі. В магазинах на руки відпускалося не більше двох пляшок спиртного. Відразу утворилися величезні черги, які нерідко супроводжувалися бійками. Примусово скорочувалося вирощування винограду, було знищено до 60% відсотків площ виноградників, постраждали й елітні посадки цієї культури в Криму. Відомі випадки самогубства виноградарів, які не змогли пережити знищення справи цілого їхнього життя. Замість підвищення культури пиття і запровадження високоякісних вин на заміну горілці, було обрано шлях найпростіший, але цілком хибний. Пити в країні менше не стали, зате перейшли на сурогати. Значно зріс продаж цукру і дріжджів, з яких у кустарних умовах робили самогон або його напівфабрикат – бражку. Горілку заміняли технічним спиртом, нерідкісними стали отруєння метиловим спиртом, що призводили до смерті або залишали людину інвалідом на все життя. Алкоголіки споживали будь-яку рідину, що містила спирт: денатурат, аптечні настоянки лікарських трав, найдешевші одеколони, рідину для миття вікон тощо. Навчилися «добувати» спирт із політури та навіть імпортної зубної пасти. А частина вчорашніх п’яниць підсіла на наркотики, які потоком надходили із Середньої Азії та охопленого війною Афганістану. Навчилися робити наркотики і на місцях: з маку і коноплі, дехто освоїв виробництво синтетичних наркотиків. Розповсюдилася токсикоманія, у підлітків виникла мода нюхати клей «Момент» і деякі інші хімічні речовини, які можна було вільно придбати у магазинах побутових товарів. А наркомани, що мали гроші, споживали опіумні препарати, кокаїн і навіть героїн: їх можна було придбати у медиків або ж на «чорному ринку». На такому підвищеному попиті швидко зростала наркомафія, яка проникла на різні соціальні щаблі й становила все більшу небезпеку для суспільства. Скорочення виробництва алкогольної продукції негайно позначилася на державному бюджеті. Адже доходи від продажу горілки і вина складали значний його відсоток. Досить сказати, що до початку антиалкогольної кампанії 20% бюджету Української РСР формували саме «п’яні гроші». Втрата цього джерела прибутку дуже негативно позначилася на виконанні запланованих програм, і «прискорення», що пробуксовувало з багатьох причин, загальмувалося вже по-справжньому. Загалом до згортання 1988 р. антиалкогольної кампанії державний бюджет СРСР не дорахував 67 млн рублів! Застарілими методами нове робити не вдавалося. Для боротьби проти пияцтва створили «добровільне товариство тверезості» – ідея правильна, яка дозволяла би протиставити цій ваді більш корисні методи проведення дозвілля. Але принцип добровільності був порушений від самого початку, людей намагалися заганяти туди примусово, що спричиняло опір. Найчастіше діяльність первинних організацій товариства зводилася до збирання членських внесків, які йшли на утримання працівників апарату «товариства тверезості», що займалися переважно написанням планів і звітів замість живої роботи. А паралельно комітети комсомолу проводили «комсомольські весілля» та інші безалкогольні заходи, на яких під виглядом фруктових соків нерідко пили горілку, підфарбовану якимсь соком… Типово радянське «окозамилювання»!

БОРОТЬБА З «НЕТРУДОВИМИ ДОХОДАМИ»

Прискорення соціально-економічного розвитку, про яке багато говорилося, чомусь не відбувалося. У квітні 1986 р. Горбачов відвідав місто автомобілебудівників Тольятті. Там він уперше публічно вжив слово «перебудова», яке невдовзі стане символом цілої горбачовської епохи. Був зроблений натяк на необхідність покінчити з централізованим контролем над економікою і навіть запровадити якісь елементи вільного ринку. Проголосити відразу перехід до приватної власності глава комуністичної партії, ідеологія якої базувалася на критиці приватновласницького капіталу, не міг принципово. Відтак партійна верхівка почала пропагувати кооперативний рух – перший крок до ліквідації повного одержавлення економіки. Поява кооперативів у сфері обслуговування і у виробництві товарів народного споживання означала відступ від догматичного обожнення командно-адміністративної системи. Втім, першим кооператорам довелося долати багато перешкод. За часів пізнього Брежнєва всю країну обплутала мережа мафіозних структур, в яких були задіяні «цеховики», корупціонери-хабарники з числа партійно-державної номенклатури і правоохоронців. У появі кооперативів вони побачили небезпеку для себе і різними методами взялися давити конкурентів. Починаючи від непропорційно високих податків до паралізування роботи конкурентів за допомоги безперервних перевірок з боку КРУ (контрольно-ревізійного управління), пожежників, санстанцій тощо. На цьому тлі партія проголосила «боротьбу з нетрудовими доходами». Зовні це виглядало як спроба покінчити з пануванням мафіозних структур у різних сферах життя. Насправді ж така боротьба вилилася у переслідування людей, які своєю працею намагалися заробити на гідне життя в країні, де влада боролася не з бідністю населення, а з його багатством. Сильний удар завдали по тих, хто вирощував на продаж фрукти й овочі. Представники влади разом з «активістами» з числа заздрісників трощили парники і теплиці, безжально знищуючи результати важкої праці простих людей. Переслідувань зазнали кустарі, що виробляли на замовлення речі, які неможливо було купити в магазинах. Вдарили і по вуличних торгівцях, що виносили вирощене на своїх присадибних ділянках. Водночас говорилося про боротьбу з хабарництвом, особливий акцент робився на розповсюдженість цього явища в системах освіти і медицини. За хабарі частина учнів отримувала високі оцінки й закінчувала школи з медалями, за хабарі певна кількість абітурієнтів вступала до вишів і завершувала їх з добрими оцінками у дипломах. А хабарники з числа вчителів і професорсько-викладацького складу вишів виправдовували себе тим, що «держава їм не доплачує». Те саме казали й лікарі, які вимагали хабарів від пацієнтів. Кожен випадок покарання такого хабарника широко висвітлювався у пресі й обговорювався громадськістю. Чи допомогла така боротьба покінчити з масовим хабарництвом? Сумну відповідь на це питання знають і наші сучасники, які стикаються з такими фактами у пострадянській дійсності. Горбачов замахувався широко, але наслідки його ударів виявлялися мізерними або зовсім ніякими. Проте не всі. Що вдалося таки зробити, розглянемо в наступних статтях.

Ігор Буркут, кандидат історичних наук

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *