Відомий краєзнавець і колекціонер І.Н. Снігур продовжує розповідь про наш край у 1913 році.
– Іване Назаровичу, Ви вже розповідали про членів чернівецьких музичних товариств, які подорожували з концертами буковинськими містечками й селами. Сучасний читач може нафантазувати, що тоді співаки, музиканти і актори сідали в автобуси і їхали, куди їм треба. Проте 1913 року рейсових автобусів на Буковині не було. А як же люди тоді подорожували?
– Буковина мала вже залізничне сполучення (1911 року в краї було майже 600 км залізниці), і поїздом можна було дістатися до повітових міст і навіть деяких менших населених пунктів, але від станцій до віддалених сіл треба було добиратися гужовим транспортом або пішки. Селянським возом їхати нелегко: його добряче трясе, та й пересувається він повільно. Значно комфортнішими були підресорені візки, проте купити їх могли лише заможні люди. А панство могло собі дозволити і справжні карети, які добре захищали пасажирів від негоди. Вперше карети у Чернівцях згадуються під час візиту сюди імператорів Австрії та Росії в жовтні 1823 р.
На Буковині перший зручний візок виготовив у Мамаївцях майстер Дмитро Карасевич. А коли з’являється відповідний транспорт, тоді й можна починати регулярні пасажирські перевезення. Щоправда, карети пани купували переважно у Відні. Попередниками автобусного сполучення були кінні диліжанси, які за відповідну плату возили пасажирів узгодженими маршрутами. У середині ХІХ ст. диліжансів у нашому місті було лише два.
– Відомо, що Чернівці бурхливо розвивалися наприкінці ХІХ – на початку ХХ століть. У 1914-му тут проживало майже 100 тис. мешканців. Зростала територія міста, і городянам нелегко було пішки долати значні відстані.
А як розвивався міський транспорт на початку ХХ ст.? Адже тоді в Чернівцях не було ні тролейбусів, ні маршруток, ні сучасної розвиненої мережі автомобілів-таксі.
– Натомість у місті було чимало візників, які перевозили пасажирів, – чим нині зайняті таксисти. Вони стояли біля готелів, ринків – там, де значний рух людей. Напередодні Першої світової під головним залізничним вокзалом у Чернівцях на пасажирів з поїздів одночасно чекало близько півсотні кінних екіпажів. У Західній Європі такі наймані екіпажі називають фіакрами. В нашому місті більшість власників цього виду транспорту були уродженцями Садгори. Конкуренція між ними була дуже жорсткою, нерідко навіть бійки виникали за сідоків.
Пасажирськими перевезеннями займалися і деякі чернівчани, які тримали в місті коней та власні екіпажі. У них можна було замовити карету заздалегідь. Дотепер збереглися адреси таких попередників нинішніх служб таксі: вулиця Руська №№ 1 і 24. Та чимало городян не мали змоги наймати екіпажі: не вистачало коштів. Треба було запроваджувати значно дешевший громадський транспорт.
“Ауді Ландоле-лімузин 1913”
– Іване Назаровичу, у багатьох європейських містах в останній чверті ХІХ ст. з’явилися трамваї – спочатку кінні чи парові, а потім електричні. Коли чернівчани отримали свій трамвай?
– Кінних і парових у Чернівцях не існувало, а лінія електричного трамваю від Прута до Рогатки (район нинішнього проспекту Незалежності) будувалася у 1896-1897 рр., і 1898 року вона вже діяла. Більшість чернівчан могла дозволити собі поїздку на цьому виді транспорту.
– А чи були в місті сто років тому автомобілі-таксі?
– Легкових автомобілів взагалі було мало, та найняти машину чернівчани могли. Тільки коштувала така поїздка дуже дорого. Тому 1913 р. тут панував гужовий транспорт. Людей перевозили бричками, каретами, фаетонами. А вантажі здебільшого доставляли кінними возами. Спеціальні «площадки», запряжені конями, розвозили по магазинах ящики з товарами, продовольчі товари возили критими фургонами – для захисту від осадів та пилу. Крім цього спеціалізованого міського транспорту для перевезення вантажів, до міста приїжджало багато звичайних селянських возів.
Нинішня Центральна площа «за Австрії» була головним ринком міста і називалася Рінг-пляц, тобто «площа Ринок». Селяни привозили сюди свою продукцію. Навколо площі існувало сім заїжджих дворів, які носили німецьку назву «ган», тобто «постоялий двір» або «готель». Навіть у дворі ратуші був такий «ган», куди заїжджали селянські вози. До слова, як нині існують проблеми з парковкою автомобілів, так тоді нелегко було у центрі Чернівців поставити воза. Міська влада намагалася вирішити цю проблему. Коли у Чернівцях укладали бруківку, то від тротуару було викладено спеціальну смугу для зупинки на ній возів, завширшки трохи більше за півтора метра. Широкі вулиці мали такі смуги з двох боків, вузькі – лише з однієї. Якщо віз зупинявся не на такій смузі, то на їздового накладався штраф. В радянські часи при укладанні газових мереж ці смуги були знищені.
А чернівецьке панство свої карети «паркувало» у власних дворах. Каретний заїзд до двору дотепер можна визначити за двома трохи похиленими стовпчиками. Ними правилися і спрямовувалися каретні колеса, а також попереджалося псування воріт чи стінних кутів, коли екіпаж заїжджав у двір. У довгих заїздах передбачався тротуарчик під стінкою, щоби пішохід міг безперешкодно пройти повз екіпаж, що заїжджає.
Ігор БУРКУТ, історик
