Архиєпископ Чернівецький і Кіцманський ОНУФРІЙ – про те, як пережити війну та кріпити віру
– За три тижні – Великдень. Цей особливий час проходить для мирян цьогоріч в особливих умовах – йде війна. Як навчитися жити з війною?
– Війна – це ще далеко не все. Це – одна зі сходинок, декому – дві сходинки життя. Комусь, може, й остання… І треба розуміти, що це тимчасове. Це треба пережити, здолати, а не просто відсидітися… В часі не пройде, воно розростається.
На те, що людина має інстинкт самозбереження і хоче відсидітися, багато хто сподівається. І якщо людей залякати, навіть словами… Зараз на Буковині Московський патріархат розповсюджує на диску 20 пророцтв, де «старці» розповідають, що України не буде, а Росія восторжествує. Вони говорять політичними штампами, наприклад, про «рускій мір», про націонал-шовіністичних українців, бандерівців. Це псевдопророки, нічого спільного з Божим пророцтвом це не має. Це форма ідеологічного впливу за допомоги церкви.
І не буде так, як каже людина, а буде так, як Бог дасть. Бачили, як посів поклали і вкрили плівкою? Як би там не душили – все одно паростки будуть.
Дуже важливо пам’ятати, що все тимчасове і треба не просто пережити війну, а в достоїнстві. Якщо тебе не прикликали – сам допоможи, чим можеш. Будь-яким способом. Каліки печуть пироги, в’яжуть сітки. Люди збирають кошти, багаті купують машини. Ми молимося, збираємо пожертви. Наша церква (Кафедральний собор Різдва Христового на перетині вулиць Гайдара, Небесної сотні, Комарова – авт.) дуже бідна, у нас ще й будівництво. Але ми свято десяту частину коштів, які йдуть на будівництво, передаємо на АТО.
– Що є ця війна для нас?
– Війна – це наше спільне Хрестоносіння. Я спілкуюся з тими, хто повертається з АТО, воєначальниками, які перебувають там. У нас є три архіреї там: два в Донецьку і один в Луганську. Розповідають жахи. Наприклад, звільнили з полону чотирьох бійців, яких випадково знайшли. Вони сиділи зачинені в льосі майже півроку. Їх не катували. Після звільнення їх нагодували, вони розповіли про пережите, їх поклали спати (одному з них генерал віддав своє місце). Один помер уві сні. Дорогою до Києва помер другий. Від пережитого…
Розумієте, куля – не найстрашніше. Не найстрашніше – війна. Скільки тут вмирає, скільки тут вбивають одне одного. Ні за що.
Там – це вже ти місію ніс. Мені розповідав один 70-річний дід: «Як би я хотів поїхати – хоч умерти там! Аби хоч смерть моя була змістовною». Якби так думали всі… Має бути усе змістовним.
Не треба забувати, що ми прийшли сюди, народилися – і всі помремо. Треба якнайчастіше ходити на похорон. Треба дивитися, як кого відправляють з цього світу.
Біля пологового будинку зустрічають діток по-різному: одні діти – бажані, інші – ні. У процесі життя відбувається класифікація. І потім трудяться, одне одного дурять, усякі махінації здійснюють: «я – багатший, ти – бідніший…»
Ну і що? Вже і труни різні роблять… Ну і що? Ви знаєте, одному то йде у славу, а другому навіть смерть – позор. А смерть – то завжди надбання. Треба надбати таку смерть, щоби за неї помолилися, як кажуть, омили пісноспівами, щоби тобі простили, щоби тебе випровадили в певному достоїнстві.
Війна – дуже страшне. Ймовірність загибелі висока, але це не значить, що людина обов’язково загине чи буде поранена. Ісус Христос сказав, що без волі Божої й волосина не впаде з голови вашої.
Не знаю, чи правдива статистика: один із тисячі загинув. Якщо війна – це небагато. Якщо АТО називати – то це багато, хоча це далеко не АТО. Це відкрита війна, яка йшла багато років. Ніколи братами ніхто не був. Були братами на побутовому рівні, а от політика Росії ніколи не була братньою – не тільки до України, але до України особливо. Чому Молдавію легко відпустили? Бо вона знекровлена, нічого не являє собою для Росії. А от Україна…Тут збережені продуктивні сили, знов ж таки ментальність. Росія не може сама по собі існувати, вона завжди існувала за рахунок когось. Тому Петро Перший і проголосив її імперією. Імперія – це завжди завойовницькі війни. Нічого спільного зі слов’янами нема у них. Це кочові племена, дикі: азіатські, зауральські, приуральські, фінські. Відбувся синтез, і яка кров слов’янська й була – асимілювалася з ними.
– Як нам перемогти?
– Відверто кажучи, не бачу війні кінця й краю… Але, як вона підступно виникла – так і згине. Не знаю, на якому етапі, але дуже різко припиниться. Війна побудована на страшній неправді, і багато людей все бачать, навіть у Росії. Весь світ бачить. Сьогодні мені дорікнули: «Ну що ви розповідаєте, владико? Що світ бачить, якщо ми чули, що проти санкцій виступають Кіпр, Італія, Греція, Угорщина, Словаччина, Австрія та Іспанія?» Населення цих країн, люди – все бачать. А держави залежні від Росії (від військового, сировинного потенціалів…) і залежні уряди.
Знаєте, як переконати в одну мить? Кров Христова проливається на війні – це солдати. Вони не свою кров проливають, це кров Христова, бо вона животворить. Увесь світ здригається, як гинуть солдати: їх катують, каструють. Зі 170 полонених – 60 хлопців повернулися кастрованими. Зґвалтованими в неприродний спосіб. Коліна пробиті цвяхами…Троє з них не витримали – повісилися. Це мученики. Й ці муки, повірте, не їхні…
Хлопці не хочуть проливати свою кров. Вони навіть не усвідомлюють, яку місію там виконують. Коли вони йдуть на війну, дуже бояться. Не вміють молитися, не пристосовані до спартанських умов. Там вони проходять науку дуже жорстку, але наближаються до Божих істин. Якби вони тут у церкві наближалися. Якби можна було …Ви знаєте, що Ісус Христос міг і не бути розіп’ятий, але показати, що переміг смерть? Він показав, що можна перемогти смерть: воскрешав людей – сина вдови, дочку Аіра, Лазаря. Але люди без мук не повірили: «Ну, воскресив Лазаря, ну і що?» І водили Лазаря, і в нього були на руках сліди тління. Казали, що треба вбити Лазаря, бо це дуже велике свідчення того, що Він є месією. І всі вірили, приймали Ісуса Христа, й пальмові гілки стелили, і в Єрусалим вели. Це було в неділю. А в середу кричали: «Розіпни!» На три дні вистачило людської віри.
Є різні шляхи до Бога. Найкоротша – через біду, але вона не найміцніша. От хтось помре – всі біжать, моляться… Поховали, пообідали, роздивилися – сонечко зійшло, «оххх», і пішли далі – своє роблять. Декого ще на тиждень вистачає. От і все. От вам і шлях до Бога. А от якби людина не просто вірила… Так само як ангели, які віри не мають: вони мають знання.
Віра цілюща: по вірі й дасться вам. Бо людина ж не ангел. Треба обов’язково мати віру. Віру треба кріпити. І тоді вона переможе.
Не знаю де, не знаю коли, але війна закінчиться обов’язково. Україна вціліє. В ній, попри всі недоліки, є те, що не вмирає – українська церква.
Оце поїхали люди на заробітки до Польщі. Заробили гроші, їм подякували, повернулися вони додому і одна з них каже: «Я дуже хотіла би, щоби поляки приїжджали до нас на заробітки». Розумієте? Коли людина тут у певному достоїнстві… Її змусили поїхати умови життя, спокуси, але то було тимчасове. Людина не зрослася з тим брудом, тим станом. Сьогодні вона – успішний підприємець, але вона починала…
Людина може пройти будь що, головне – не зростися з гріхом.
Ось дівчина йде у білій сукні, сніжно-білих босоніжках, і раптом – злива, бруд. Вона зняла босоніжки, йде босоніж, зустрічні дивуються, чого вона така брудна, запитують, що трапилося. Вона ж приходить додому, миється, перевдягається, пере одяг. Потім – відпочила, полікувалася, щоби не захворіти. Оці етапи нам слід пройти: не зростися з брудом, йти до певної мети, загоїти рани. І ми вийдемо у великому достоїнстві. Дай Боже, щоби наші діти вийшли, якщо не ми. Але вийдуть обов’язково. Бо іншого немає. Це ж не я придумав, це об’єктивний хід історії, еволюція розвитку. Завдання церкви – показати, де є чистота, а де є бруд. І це – завдання журналістів також.
ДОВІДКА
Архиєпископ (за церковним правописом) Чернівецький і Кіцманський ОНУФРІЙ (в миру Ярослав Ярославович ХАВРУК) народився 25 червня 1966 р. на Рівненщині. Закінчив культосвітнє училище, навчався у Луцькому державному педінституті на факультеті історії та суспільних дисциплін. Від 1988 до 1991-го працював на різних посадах педагогічної роботи.
3 червня 1992 року рукоположений на священика і направлений настоятелем Свято-Михайлівської церкви с. Миротин Здолбунівського району. У 1993 р. закінчив навчання в київських духовних школах. 2002-го призначений настоятелем Свято-Воскресенської церкви м. Острога.
Від 2003-го навчався в аспірантурі при Національному Університеті «Острозька Академія» за спеціальністю «релігієзнавство», працюючи над кандидатською дисертацією на тему «Ідея утворення Православного патріархату в Українських землях у контексті міжконфесійних реалій в кінці XVI-першій половині XVII ст.ст.»
25 жовтня 2005 р. прийняв чернечий постриг у Свято-Георгіївському монастирі на Козацьких могилах з ім’ям Онуфрій. 30 жовтня 2005 р. рукопокладений на єпископа Дерманського і призначений вікарієм Рівненської єпархії з перебуванням у м. Остріг.
4 березня 2006 р. призначений єпископом Вінницьким і Брацлавським, керуючим Вінницькою єпархією. З 2008 року за сумісництвом викладає у Волинській православній богословській академії.
23 січня 2012 р. Указом Святійшого Патріарха Філарета возведений в сан архиєпископа.
8 березня 2013 року призначений архиєпископом Чернівецьким і Кіцманським, керуючим Кіцманською єпархією.
