Сьогодні – день пам’яті незабутнього Назарія Яремчука. Минуло 30 років відтоді, як наш улюблений артист полинув у Вічність. Ці спогади, якими хочеться знову поділитися, закарбувалися в моїй пам’яті на все життя.
ВСЕ МИНАЄ, ВСЕ МИНАЄ, ЛІТО В ОСІНЬ ЙДЕ
Ці рядочки із улюбленої пісні з репертуару Назарія Яремчука – зовсім не про ностальгію за сонячною порою чи осіннім золотом. Вони, навпаки – оптимістичні. Про любов. Згадаймо, як він співав зі своєю неповторною усмішкою: «Все минає, все минає, літо в осінь йде…/ Все минає, не вертає – хтось на когось жде./ Все минає, все минає, наче в тому сні./ А любов не минає, ні».
Ми любили його всі. Бо він був красивий, красивою була його душа, красивими були його пісні. А ми були молоді. Нам хотілося співати, і ми із захопленням вітали народження нової української естради, появу на сцені нових вокально-інструментальних ансамблів. Символічна назва – «Смерічка» – ансамблю, що започаткувався у Вижниці, підтверджувалася й стилізованими костюмами учасників, ескізи яких створювала світлої пам’яті дружина керівника ВІА Левка Дутковського Алла. Жоден святковий концерт у театрі чи філармонії не обходився без ансамблю й без його соліста Назарія Яремчука, який разом із Василем Зінкевичем став знаменитим після того, як виконав Івасюкову «Червону руту» у всесоюзній телепередачі «Алло, ми шукаємо таланти». Тоді й ми стали підспівувати рядки про любов до дівчини-писанки, й долучатися до «Оркестру природи», «Незрівняного світу краси». Популярними стали й «Смерекова хата» , яку Назарій виконував у дуеті з автором, Павлом Дворським, й «Матіоли», й «Христино, Христино…» (український переклад тексту Миколи Бучка), й «Родина, родина»…
Мені ж пригадуються не тільки концерти, на які ми з малими дітьми ходили до колишнього будинку офіцерів, де «балділи» в нових ритмах української музики, а й рідкісні зустрічі із зіркою. Так, Назарій Яремчук уже в свої юні роки був зіркою, та це не зробило його пихатим, гордовитим, недоступним, як це нині нерідко трапляється з новоспеченими артистами, які ще не проявили свого професіоналізму, а вже вважають себе зірками з усіма симптомами цієї недуги. Він і на сцені, наче рампи світло, випромінював позитивну енергетику, за яку його не можна було не любити публіці, й при зустрічах був скромним, стриманим, приємним.
Доля подарувала щастя бути знайомим із Назарієм. Наприкінці 70-х – початку 80-х років він нерідко бував у редакції газети «Молодий буковинець», де свого часу працював мій чоловік, а згодом і я. Григір Мацерук, очолюючи тоді відділ культури, писав про мистецькі колективи, й провідний ВІА «Смерічка» та й сам Назарій не раз бували героями його публікацій. Пригадую, один із матеріалів називався «Така знайома незнайома «Смерічка», де автор розповів про нову концертну програму ансамблю, із зовсім новими сценічними костюмами, з новими ритмами, декораціями, програму, що ламала старі погляди на естраду і яка змусила глядачів дискутувати, чи пасує це улюбленому колективу. З цього приводу були й дискусії на сторінках газети, й розмови в редакції за участі самих артистів.
Зрештою Назарій, як це часто буває у журналістів, коли вони на все життя стають друзями з героями своїх публікацій, став «своїм» у колі газетярів. Вони зустрічалися, аби погомоніти про життя й мистецтво не тільки в редакційних стінах, й у кав’ярнях, яких тоді було не так багато, як нині. А часом – і вдома. Пам’ятаю, як Назарій просив пробачення, цілуючи руку, за гамірливі дискусії на кухні у квартирі Зої й Володі Краснодемських, де ми тоді жили з Григором. А їм було про що поговорити – зібралися ж творчі люди: Володя Краснодемський, який тоді працював у «Буковині», Мирослав Лазарук і Богдан Загайський з «Молодого буковинця», Іван Лепша, київський журналіст, який одним із перших писав й про Володимира Івасюка, й «Смерічку», й інших артистів, які творили тоді українську пісню, українську культуру. А якось Назарій завітав уже в нашу «хрущовку». Зустріч ця була недовгою – мені довелося бавити маленького сина, доки чоловіки спілкувалися. Вони ще не знали, що одного з них невдовзі не стане, що Назарій переживе товариша на 17 років…
Подейкують, що 40-річний ювілей справляти не варто. Не знаю, чому. Ми з Назарієм відзначали свої сорок років в один день, в одному ресторані – «Черемоші», тільки в різних залах. І як же було приємно, коли він підійшов до нашого столу, став на коліно й простягнув мені букет. Привітали одне одного. А потім він узяв чарку і, як годиться, відлив з неї краплю, сказавши: «В пам’ять про Григора»…
Через неповні чотири роки після цієї зустрічі проводжали Назарія в заобрійні світи. Здавалося, тоді все місто завмерло в болючій хвилині мовчання. Квітами був устелений його останній путь від філармонії до церкви Трьох святителів в університеті, а відтак – до цвинтаря, в центрі якого тепер височить величний пам’ятник народному улюбленцеві. Дістатися тоді до місця вічного спочинку Співака було вельми складно – тролейбуси переповнені, люди штовхали одне одного, не помічаючи ближнього. Хтось навіть упав на східцях…
Шкода, що ми ще не мали таких фотоапаратів, як сьогодні, й не сфотографувалися на пам’ять із народним артистом тоді в «Черемоші». Але в моєму альбомі зберігається світлина із зустрічі з Назарієм Яремчуком у «Молодому буковинці». На ній ми – молоді, усміхнені. Ніхто й не думав у ту мить, що слова із пісні «Все минає, все минає…» з часом читатимуться інакше. А втім, таки не варто забувати, що «любов не минає, ні». Навіть якщо вона залишається в пам’яті й гріє все життя.
Валентина Мацерук, із книги «…Бо так звучить моє серце».
