ТРАДИЦІЇ ЧЕРНІВЕЦЬКОЇ ГОСТИННОСТІ

Заслужений майстер народної творчості, відомий краєзнавець Іван Назарович Снігур веде далі розповідь про Чернівці сторічної давнини.

сканирование0004

Іване Назаровичу, минулого разу Ви розповіли про те, як одягалося чернівецьке панство 1913 року, звернули увагу на панські манери. Розкажіть, будь ласка, які традиції гостинності існували тоді у представників чернівецького «вищого світу»?

– На Буковині до Першої світової війни мешкали відомі австрійські аристократичні родини – графи, барони. Крім вищої титулованої знаті, до верхівки чернівецького панства належали й ті, в кого до прізвища додавалося «лицар фон»: за статусом вони відповідали шляхті. В одній родині могли бути і барони, і лицарі – як у сім’ї відомих Васильків, нащадків бояр Галицько-Волинського та Молдавського князівств. Знатні люди мали власні палаци, вілли. Вони приймали там гостей і самі відвідували родини рівних собі за соціальним статусом.

Мені доводилося багато спілкуватися з пані Ксенією Геровською, яка походила зі шляхетної родини, досить відомої в Австро-Угорській імперії. Це була прекрасно освічена людина, яка досконало володіла п’ятьма іноземними мовами, чернівецьке панство запрошувало її, щоби їхні діти удосконалювали знання мов. Вона відвідувала панів різного етнічного походження – німців, українців, євреїв, вірмен… Її запрошували на свята, побувала вон і в аристократичній родині Васильків.

У подробицях пані Геровська розповідала про святкування Нового року в родині Володимира-Сергія Залозецького-Саса. Доктор філософії Віденського університету, керівник державної служби охорони історико-мистецьких пам’яток Австро-Угорщини, він народився в сім’ї знаного хірурга Володимира Залозецького, на будинку якого в Чернівцях на вул. Руській, неподалік греко-католицької церкви, є меморіальна дошка. Дід Володимира-Сергія по матері, Михайло Пітей, був президентом Буковинського крайового суду і депутатом австрійського парламенту.

Крім кам’яниці в центрі міста, Залозецькі мали ще два просторі дерев’яні будинки в районі гори Цецино. На жаль, ці споруди не збереглися до нашого часу: 1940 року їх хтось спалив. Там був гарний сад, великий двір – у маєтку власники проводили час з весни до пізньої осені. У тому ж маєтку приймали знатних гостей, запрошували і своїх знайомих різного соціального походження. А взимку відзначали різдвяні та новорічні свята разом із гостями. Існував звичай: коли запрошені не мали власного екіпажу, за ними посилали транспорт ті, хто їх запрошував у гості – у візитці це було зазначене.

Пані Геровській подали запряжені двома конями панські сани зі  зручним кузовом, які на Буковині називаються «залубиці». Гостю вже чекали господарі, й насамперед ознайомили її з власним музеєм народного приладного мистецтва. Володимир Залозецький був знаним меценатом, він фінансово підтримував народних майстрів, закуповуючи їхні вироби. Найкращі твори учнів Вижницької школи різьбярства опинялися в цьому музеї: вироби з дерева, металу, вовни, народні вишивки.  А гроші мецената допомагали майстрам виживати.

Після оглядин музейної експозиції гостей запрошували до столу. Він був накритий в українському народному стилі. Страви подавалися в садгірській (або, як казали тоді, – садагурській) кераміці. Її вирізняв чудовий розпис. За столом панувала тепла атмосфера. Гості проводили в маєтку Залозецьких кілька днів.

Пані Геровська запам’ятала й те, як її приймали на свята в садибі відомого буковинського педагога, редактора й видавця Іларія Карбулицького. Новорічні свята він відзначав у славних Мамаївцях, неподалік Чернівців. Гостям не лише пропонували напої та наїдки, їх знайомили також із зібраними господарем витворами народних майстрів. Окрасою зібрання були чудові зразки буковинської вишивки й ткацтва. Еліта буковинських українців пишалася здобутками свого народу, вивчала їх, намагалася ознайомити з цією красою якомога більше людей.

1111

– А які розваги найчастіше пропонували тоді гостям?

– По-різному чернівчани розважали своїх гостей. Одні – бесідою чи грою у власному помешканні, інші – прогулянкою садом. Власники рідкісних на той час автомобілів влаштовували поїздки вулицями міста та заміські прогулянки. А багато хто з чернівецьких панів везли своїх гостей на полювання. Буковинські ліси напередодні Великої війни кишіли дичиною, тож мисливцям було там справжнє привілля.

Біля Чернівців є село Бурдей, у нинішньому Кіцманському районі. В австрійські часи для мисливців там були влаштовані бурдеї – примітивне житло на зразок землянки. У них можна було обігрітися та відпочити після виснажливого ходіння з рушницею лісами та полями. Приїжджали туди аристократи та великі чиновники з Відня, інших австрійських міст. Велике панство найчастіше полювало на велику звірину. Поступово вистріляли всіх турів, які колись були символом Буковини. Серед мисливців цінувалися також оленячі роги, смакувало їм й м’ясо цієї благородної тварини.

Почесним трофеєм вважалася ведмежа шкура – полювання на цього звіра вимагало певних навичок й було досить небезпечним. Чималу небезпеку являв собою і дикий вепр, надто поранений. Вполювати його було непросто.

Гості зі столиці Австро-Угорщини та інших міст імперії приїжджали на Буковину полювати зазвичай на декілька днів, а то й тижнів. Їм дуже подобався такий відпочинок, до того ж серед панства він вважався престижним.

Відтак запрошення столичних гостей на полювання серед чернівецького панства набуло певного розповсюдження і сприяло кар’єрі тих чернівчан, які подібним чином здобували прихильність могутніх віденських покровителів.

Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *