Нотатки компаньйонки з Італії: Оптимістка в 95 років

Побувавши вдома і знову повернувшися до Італії, я вирішила поміняти роботу.

Вічне питання спадку

…Маризі 95 років. Ані чоловіка, ані дітей, ані сестер, ані братів. Племінники. Це говорить про все.

Старенька була власницею будинку в П’ємонті (Ломбардія), двох квартир в центрі Мілана і солідного рахунку в банку. В її чотирикімнатній міланській оселі чекали на свою долю скарби з бронзи й срібла, кришталю та порцеляни, коштовності, антикварні меблі та картини, картини, картини… Очікували, навіть з нетерпінням, як би цим усім якнайшвидше розпорядитися, й небожі.

Незважаючи на дуже похилий вік – жила

Мариза мені одразу сподобалася. Усі попередні мої тітоньки, матері, бабусі були значно молодші за неї, але скніли старечо й жалюгідно. А Мариза, незважаючи на дуже похилий вік, – жила.

Коли єдиною розвагою інших було дивитися у вікно або в екран телевізора – що зрештою, одне й те ж – то Мариза зачитувалася ночами (книги я носила їй з бібліотеки), шила, штопала, виготовляла скатертину, радила, сварилася (лагідно), полюбляла поїсти й чарочку хильнути, а перш ніж вийти на вулицю, підмальовувала губи й підводила очі, пудрилася і робила щось таке з рештками волосся на голові, що виходила цілком пристойна зачіска.
Ледь пересуваючи набряклі ноги, що важко влізали в черевики, вона волочилася у моєму супроводі до перукарні.

Для зборів «на вихід» Мариза потребувала мінімум години. Вона ретельно обирала одяг, уважно оглядала себе у дзеркалі, дратуючись від ознак старіння, і, на завершення туалету, вдягала темні окуляри від Валентино із бузковою оправою, які дуже пасували до її зовнішності.

Усе було на старій Маризі дуже ретельно підігнане. Одяг, взуття, аксесуари промовляли про смак господині.

Коли я вперше (через недосвідченість) запропонувала їй погуляти, Мариза відповіла, що їй потрібний час, аби зібратися, і, загадково глянувши на мене, запитала: «Non mi conorsi?» (Хіба мене не знаєш?» – Мовляв, час мені потрібний, дурепа!)

Працювати в неї було непросто. Гіперактивна, капризна, часом занадто вимоглива… Мені, наприклад, легше було б нагодувати цілу родину, аніж одну Маризу. Їжу я подавала їй, як у ресторані: на підігрітих тарілках.

Багато часу займало прибирання. Та й на доглядання самої старенької йшла купа часу. Тіло її обмивалося щоденно. А вдяганки-перевдяганки? Це не таке і се не підходить! А безсонні ночі? Мариза вставала поміняти панталони щонайменше два рази за ніч. Часто підводилася й я, допомагала їй, боялася, що впаде.

До того ж уночі в неї зазвичай падав рівень цукру в крові: існував ризик, що старенька, непомітно для себе, впаде у кому. У таких випадках я гріла на кухні молоко і, кинувши в чашку три кубики цукру, давала їй випити.
До речі, ані вихідних, ані напіввихідних, на цій роботі не передбачалося: Мариза не визнавала жодних замін.

Життя старенької майже повністю було на мені. Я вирішувала питання з медиками, закуповувала продукти, усувала, як могла, побутові негаразди.
І все ж таки, незважаючи ні на що, мені припав до душі шалений ритм роботи в Маризи. З нею не було… нудно.

Окрім того, Мариза була доброю та справедливою. Попри прискіпливість, вона прив’язалася до мене. Та й було за що поважати стареньку. Вона все життя працювала й найбільшу частину майна придбала власною працею. Будучи природженою кравчинею-самоучкою, вона чудово кроїла й шила. У шафах було багато речей, пошитих нею, а на столах, стільцях, табуретках і поличках в усій квартирі красувалися виготовлені нею подушечки, серветочки, скатертини, які надавали особливого затишку помешканню. Мариза дуже любила життя.

Коли увечері я підходила сказати їй, що йду донизу винести сміття, вона відповідала: «Знайди мені нареченого!»

Дуже швидко поміж нами встановилася деяка фамільярність, яка може існувати лише між рідними.

Компаньйонка

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *