Частина перша
Душа і гроші
Коли їхала до Італії, зовсім не передбачала, що затримаюсь там більше як на два роки…
На своїй найпершій, найважчій роботі я не могла отямитися, отримуючи 500 доларів на місяць! Цілоденно сиділа біля паралізованої бабусі, дивлячись у телевізор. Підмести чи помити підлогу вже було проблемою: Кароліна вимагала моєї присутності щохвилини. Аби розім’яти ноги, я ходила до туалету зливати воду. О другій дня вже тягнуло до сну. Готова була розтягнутися на підлозі, аби лиш подрімати. Зненавиділа стілець, на якому сиділа, і програму «Колесо фортуни» з ведучим Майком Бонджорно.
Та прийняти весь цей жах за роботу аж ніяк не могла. От провести шість уроків, перевірити сотню зошитів, витратити 3-4 години на підготовку до уроків за 200 гривень на місяць – це робота. А сидіти, втупившися в телевізор, зливати сечу, готувати їжу і прибирати… Що ж це за робота? Та ще за такі скажені гроші!
Але це була робота. Та ще й яка. Справжня тюрма. Я виходила на пару хвилин на повітря два рази на місяць, виносячи сміття. Навздогін Кароліна волала: «Не надумай прийти завтра!»
Хотілося руху, спілкування з людьми, дуже не вистачало творчого… До Кароліни щодня приходила сусідка, і вони, недалекі жінки, що виконували у своєму житті дуже прості речі, глузували над моім незнанням мови…
Анна, донька Кароліни, приходила лише в неділю, на 11-ту годину. Я, немов навіжена, вилітала з помешкання, в метро купувала телефонну картку і дзвонила додому прямою лінією, серце завмирало в очікуванні голосу доні. Розмова тривала 2 з половиною хвилини. І – до наступної неділі… Дзвонити від господарів можливості не було.
Протягом першого року, звичайно, усі гроші відправлялися додому. Були борги, встановлювалися лічильники, оплачувалися життя і навчання Оленки. І лише на другий рік щось почало відкладатися, але на той час в Україні різко зросли ціни на все. Гроші знецінювалися. А ще за кілька років ціни на батьківщині майже зрівнялися до цін у розвинених країнах.
Спочатку не купувала нічого «зайвого»: ані мобільників, ані речей, ані продуктів. Ганчір’я носилося ношене, дароване, на ногах – чужі черевики. Їжу на неділю намагалися заощадити з тижневого пайка. В метро один квиток пробивався кілька разів. Гроші пересилали додому чи ховали до «панчохи», щоби розумно розпорядитися ними вдома. Згодом почали ходити на дешеві ринки й купувати речі. Від євро до п’яти. Витратити 10 євро на ганчір’я вважалося розкошшю. Придбали мобільники. Найдешевші. Дзвонили одна одній потроху; інколи на хвилинку, аби тільки голос рідний почути. Далі почали дозволяти собі сходити до «Макдональдса». Але й там не дуже розв’язували гаманця: гамбургер і кава чи капучино. Там же відсиджувалися, рятуючись за поганої погоди від холоду та сирості. І лише тоді, як головні економічні дірки вдома були сяк-так залатані і навіть якась частина грошей лежала у банках, ми змогли дозволити собі поїздити, подивитися. Побачили Венецію, Сан-Марино, Монако, Пізу, Флоренцію, Падую, Верону, Рим… Але й тепер не душе розгулювалися. Коли їхали з ночівлею, зупинялися не в готелях, а на квартирах в наших-таки жінок, сплачуючи 6-7 євро за ніч.
Почали звертати увагу на більш дорогі речі – і навіть зрідка дещо купувати. Але ніколи не могли дозволити собі витратити зайве. Не тому, що скупі були, ні. Але ми були такі, що добре знали ціну грошам, пережили злидні. Усім нам було вже біля п’ятдесяти, а то й за… і ми знали: коли повернемося додому, нам уже ніхто не заплатить по 800 євро на місяць. Тим більше, тринадцяту чи відпускні. Не згадуючи вже про таке недосяжне для нас на батьківщині явище, як розрахункові після закінчення контракту на роботу. Знову рахувати копійки (опісля Італії!) жодна не хотіла. Та й не заслуговувала на таке жодна.
Можливо, й ставлення до грошей змінювалося. Менталітет італійців залишав свій відбиток і на нас. Утискалися в усьому, але траплялися й так звані «шикарні» моменти. Наприклад, «наші» склалися разом, вирішили закупити харчі і влаштувати обід на квартирі однієї з подруг. В супермаркеті стали придивлятися, що купити. Дороге усе. Зупинилися на помідорах, майонезі, яйцях та хлібі. А коли почали готувати обід, господиня, наша співвітчизниця, раптом говорить: «З вас грошей не візьмемо, бо ви щойно приїхали». Шляхетний момент!
А взагалі-то, позичали, й навіть часто, гроші – і в значних розмірах також. Коли поставало питання про взаємодопомогу, відмови не бувало ніколи. Завжди знали, що можемо в цьому одна на одну покластися. Бувало й таке, що гроші витрачалися на те, щоби «розслабитися», відчути смак до життя, того життя, якого ми не проживали: купувалися гарна дорога блузка або черевики. Потім вдома (читай: у господарів!) усе це потай від усіх перед дзеркалом примірялося. Може, й навіть надягалося пару разів. А потім ховалося подалі «до кращих часів». А коли ж це вони прийдуть? Та чи ж прийдуть?
Інколи гроші й дарувалися бідним друзям чи родичам. Наприклад, в Люди була подруга, яка «діставала» її з України, аби Люда позичила їй 700 євро, щоби приїхати до Італії. Люда позичила… і грошей більше не побачила. Знайома не приїхала, а гроші розтринькала. Люба витрачала багато грошей на хворого брата Василя, на численну рідню. Люда усі роки щомісячно підтримувала матеріально близьких друзів, свою тітку. З одного боку, заощаджували на зайвому квиткові на метро, з другого – допомогали безкорисливо, і чимало.
Отаке ставлення до грошей. Мені, наприклад, довелося «подарувати» тисяч зо п’ять, коли не більше, родині, в якій працювала три з половиною роки. Мені не виплатили жодної 13-ї, жодної копійки ліквідаційних (розрахункових). Останній рік я заповзято мріяла, як вимагатиму від них грошей. Звільняючись, промовилася лише про… половину ліквідаційних. Не дали. Тож плюнула та й пішла. Плюнула в душі. Не насправді.
Дехто навіть судиться. Кажуть, і відсуджують. Може, вони й праві. Адже ця робота –нестерпно важка. Я це зрозуміла лише з часом…
Травень 2007 р.
Далі буде
