Крістіні ОЛЕКСЮК лише 25 років. Виповнилося позавчора. Молода, симпатична дівчина, яка має економічну й музичну освіту та володіє англійською мовою, замість професії банкіра чи менеджера обрала… самотніх стареньких та дітей з ДЦП, створивши фонд «Відроджуючи надію».
«Хочу ялинку і білу сукню!»
– Ідея фонду «Відроджуючи надію» належить моєму другові Сергію, – розповідає Крістіна. – На жаль, він помер. Його мати вирішила, що ідею сина треба втілити в життя.
– Син мріяв про реабілітаційний центр для наркозалежних та алкоголіків, охочих повернутися до нормального життя, – продовжує Зоя МАСЛОВА, мати Сергія і колега Крістіни. Звичайно, на такий центр треба багато грошей, але є чимало інших людей, які потребують допомоги. Крістіна довго вагалася, чи вдасться це нам, а я чомусь зразу була впевнена в успіху.
– Ми працюємо від серпня 2008 року в кількох напрямках, – каже Крістіна. – Опікуємося 9-ма родинами, в яких живуть діти з важкими формами ДЦП та 3-ма самотніми бабусями. Двічі на місяць – ми та ще 2 жінки – їздимо до дитячого інтернату в Магалі, протитуберкульозного санаторію та геріатричного пансіонату в Садгорі. Відвозимо туди гуманітарну допомогу, гроші, ліки, одяг, їжу, мийні засоби, памперси.
Лише двоє дітей з ДЦП, якими опікується Фонд, мають маму і тата, решта виховуються у неповних родинах. Шестеро дітей, окрім ДЦП, страждають на гіперкінез (надмірну рухливість) і їх не можна залишати самих. Зрозуміло, що їхні матері не працюють і змушені виживати на пенсію для інвалідів. Тепер гроші виплачують із затримкою, бо криза. А купувати спеціальні заспокійливі, які за місяць подорожчали вдвічі, треба щоденно, причому виписують їх хворому лише у психлікарні.
– Один з наших підопічних – 20-річний Коля – лежачий хворий з ДЦП та гіперкінезом, – розповідають Крістіна і Зоя. – Його мама теж інвалід. У неї поліартрит і вона не виходить з квартири. Вони мають родичів, але ті чомусь не поспішають допомогти, тому двоє інвалідів залишилися самі. Інший хлопчик з таким самим діагнозом, 16-річний Вася, живе з батьками в… кімнаті гуртожитку.
Нам удалося зібрати гроші на лікування в Євпаторії для однієї дівчинки. Зараз збираємо ще для двох діток. Артурчик і Крістінка – єдині з «наших» дітей, що вміють розмовляти і більш-менш нормально рухатися. 18-річний Артур навіть закінчив спеціалізовану школу. А Крістінка все життя мріяла, щоби на Новий рік у неї була ялинка, великий подарунок і біла розкішна сукня. І ми знайшли бізнесмена (він просив не називати його прізвище), який їй подарував усе це. Ці двоє діток мають шанс на повноцінне життя.
У буковинців – серця відкриті
– Ми вже маємо кількох постійних меценатів, – каже Крістіна. –Торговий центр «Караван» дає памперси, іграшки, продукти, представництво компанії «Пенторіум» купує дітям вітаміни, а церква «Відродження» допомагає грошима. «Пакко» і «Ліга-Прім» зробили дітям солодкі подарунки.
Загалом, у людей на Буковині серця не черстві, нам жодного разу не відмовляли. Ми завжди пропонуємо спонсорам спочатку відвідати наших дітей, подивитися, а потім вирішувати. Щоправда, на «Буковинці» нас «відшили» культурно – просто не з’єднували з директором. А керівник олійножиркомбінату пояснив, що колись попався на вудку якихось аферистів-благодійників, тож більше нікому не вірить.
– Найбільша наша проблема – де взяти людей, – пояснює Зоя. – Коли б ми були багатшими, платили б зарплату. А охочих працювати безкоштовно багато не знайдеш. Для того, щоб інваліди не відчували себе непотрібними, з ними треба, першочергово, спілкуватися.
Багато дітей з інтернату в Магалі могли б розвиватися краще, коли б їм приділяли увагу. Вони не розмовляють, а лише пищать, але все розуміють і мають надзвичайну пам’ять. Ми знайшли волонтерів, які незабаром почнуть займатися з ними: гратися, читати, розмовляти, гуляти.
До стареньких ми поки їздимо самі. Одна бабця в геріатричному пансіонаті сказала нам: «Приходьте, навіть коли нічого не привезете. Любити гарних і розумних просто, а спробуйте полюбити нас!»
– Ми плануємо розмістити дані про наших діток в Інтернеті і спробувати свої сили в конкурсах проектів. А раптом хтось захоче допомогти нашим підопічним! – з надією каже Крістіна. – Тим більше, що лише в одній родині за всі 5 місяців ми зустріли працівників державних соціальних служб. Це значить, що допомога для таких людей – це не лише дати гроші, але й полагодити меблі, сходити до магазину і навіть помити їх і постригти.
«Першосортна робота»
– До Фонду я працювала менеджером на фірмі «Арго», – розповідає Крістіна. – Це була престижна й добре оплачувана робота. Після звільнення тато пропонував працювати у банку, але я відмовилася. Треба обирати між престижем і багатством та любов’ю і задоволенням. «Холодні» папери не зігріють людським теплом.
Моя нинішня робота поєднує приємне з корисним і навіть друзі ставляться до моєї праці з повагою. Сьогодні робота у громадських і благодійних організаціях перестає бути «другосортною», а моя однокласниця-банкірша взагалі каже, що це «суперкруто».
Родина спочатку поставилася до моєї нової роботи з побоюванням. Але згодом звикли і тепер щовечора розпитують про моїх дітей і бабусь. Мама навіть віддає щось зі своїх речей або якісь харчі. А там, де потрібна чоловіча сила, допомагає молодший брат.
– Мій чоловік – людина досить незворушна, – ділиться Зоя, – але коли одного разу почув, що хлопчик-інвалід хоче приймач, то довго сидів і збирав по гвинтику. Ми з Крістіною щомісяця відкладаємо й частку її зарплати та моєї пенсії для лікування дітей. У нас ненормований робочий день: іноді кілька годин, іноді – весь день. Звичайно, ти починаєш жити проблемами цих людей, але це не шкодить особистому життю.
– Я поки що незаміжня, – каже Крістіна, – тому намагаюся зробити якомога більше, аби мій майбутній чоловік і діти не почували себе поза увагою. Сподіваюся, до одруження встигну знайти однодумців, з якими можна розділити таку велику відповідальність: наближати хворих і самотніх до «суспільства ідеальних людей». Хочу знайти чоловіка, який би мене розумів і підтримував: упевнена, що це у мене вийде.
Лєра ЯСНИЦЬКА, «Версії»
