Чернівецький лікар Наталія ДОВГАНЮК провела разом з чоловіком три роки у спекотній Африці: вчила арабську мову, лікувала місцевих жителів, дотримувалася суворих арабських традицій і законів. Усе це жінка робила заради дітей. Саме в той час, на початку 2000-х, «прокотилася хвиля», коли багато українських лікарів виїжджали до Африки на заробітки: арабський світ потребував медиків. Подружжя терапевта й уролога обрало Лівію: північну країну із субтропічним кліматом і найменшою загрозою тропічних хвороб.
Працювали у лікарні невідкладної допомоги стародавнього міста Гар’ян. Великі, добре обладнані корпуси лікарні з гарними умовами перебування та високим рівнем медицини вразили приїжджих, але працювати було все ж таки важко. Вже за кілька місяців Наталію Іванівну почала мучити ностальгія: «Я всією душею прагнула додому – почути рідну мову, вдихнути буковинського повітря, поглянути на дерева, кущі…»
Усі діти – рідні
Та ностальгія – ностальгією, а жити доводилося за суворими арабськими законами. Мешкали в одному з трейлерів, розташованих навколо корпусів лікарні. Це невеличке приміщення, на зразок тих, що показують в американських фільмах. Дві малесенькі кімнатки стали для мене фортецею на три роки… У лікарні всі спілкуються англійською, адже працюють медики з Пакистану, Індії, Болгарії, Румунії, Польщі, Югославії, Іраку. Усі щоденники, документація, 5-хвилинки – англійською. Хіба що з лікарями-українцями, а їх було 40, перекидалися рідною мовою. А от арабську вчити було досить важко. А потрібно: місцеве населення англійської не розуміло! Виходу не було, тож заговорили арабською… через три місяці.
– Якщо хтось із родини хворів, – веде далі пані Наталія, – його обов’язково доглядали. Родичі мінялися, чергувалися, але хворого самого ніколи не залишали. Якщо ж у літньої людини не було родичів, то обов’язково знаходилися сусіди, які наймали когось або самі її доглядали. Показово й те, що жодної покинутої дитини на всю країну не знайдеш! Сиріт одразу ж забирають у сім’ї. І це при тому, що середня кількість дітей у родині – десять. Ми бачили і 25…
Пригадую жінку, яка потрапила до лікарні із важкою формою бронхіальної астми. Чоловік привів її у дуже задавненому стані. Вона була на межі життя і смерті. Я не залишала її ні на мить цілу ніч, адже цей період був вирішальним. Вранці зітхнула з полегшенням: арабка буде жити! Пізніше приїхав чоловік. Разом з ним у палату зайшли дев’ятеро дітей. Десятого – немовля – принесли, аби хвора мама його нагодувала. Коли я це побачила, мене облило холодним потом: що було б, якби мати померла…
Більшу частину території займає пустеля. Видобування нафти дає державі із 6-ти мільйонним населенням можливість допомагати населенню дотаціями. Багатодітним сім’ям на кожну дитину виплачують допомогу. Населення отримує від держави дуже дешевий хліб, хоча закупівельна ціна вища, бо борошно купують у Туреччини та Італії.
Візерунок на п’ятах – мрія кожної незаміжньої дівчини
Українки скаржаться на гендерну нерівність. З розповідей Наталії Іванівни випливає висновок, що нам ще пощастило:
– Лівійки дуже залежні від чоловіків, – розповідає пані Наталія. Якщо чоловік дозволяє – жінка працює, не дозволяє – сидить удома. Жінка не має права сама ходити вулицями: лише з чоловіком – самій не пристойно! Тому навіть ми, українки, завжди ходили в супроводі чоловіків. Крім того, заміжні лівійки обов’язково закривають усю фігуру і обличчя. Відкритими залишаються тільки очі, а дехто ходить лише з одним відкритим оком.
– Українські дівчата мріють здебільшого про весілля,– продовжує Наталія Іванівна. – А ось арабські дівчата – пофарбувати хною ступні… Це дозволяється тільки заміжнім.
Якось довелося мені побувати на арабському весіллі: гості розділилися на дві половини – чоловічу та жіночу. Розважалися окремо, тож жінки почувалися розкутіше: розпустили волосся й танцювали. Лише в останній день святкування чоловіки і жінки зійшлися в одну компанію.
– Якось запитала у медсестри: «Як ви виходите заміж? – За дві хвилини! – відповіла вона. Зазвичай шлях до одруження простий: хлопець і дівчина знають одне одного з дитинства або знайомляться під час сватання. Майбутній чоловік повинен заробити гроші та побудувати будинок. Адже молода не піде до хати, де живе вся його родина. Знаю випадок, коли наречена чекала чоловіка до 40-річного віку: він будував будинок, – каже пані Наталія.
Чайна церемонія і «Сальмік»
– У Лівії, як і в Китаї, існує чайна церемонія. Чай вариться у великому казані на вогні, – з посмішкою пригадує пані Наталія. – Використовують спеціальний посуд – кілька чайників, кілька кухлів. Рідина переливається з чашки до чашки – утворюється пінка. Солодкий міцний напій подається у маленьких скляних чарках. Інколи додають арахіс. На наш чай цей напій зовсім не схожий, адже під час багаторазових переливань він збагачується киснем.
А одного разу пані Наталія пішла у гості зі знайомою медсестрою-арабкою.
– Нас частували кавою. Я випила одну маленьку чашечку. Господиня налила ще одну і подала мені. Я відмовилась, але довелося випити ще й ту. Вона налила наступну: нібито й зрозуміла, що я більше не хочу, але все одно протягнула ще. Нарешті медсестра мені пояснила, що треба сказати «сальмік» – слово, яке означає відмову. Тільки-но я його промовила, господиня одразу ж поставила чашечку і більше кави мені не пропонувала. Згодом я дізналася, що тільки після цього слова, за традицією, господарі перестають частувати своїх гостей.
Хабарництва в Лівії… не існує. Араби діляться останнім шматком хліба, але хабара ніколи не дадуть і не візьмуть.
Довгожителі
Чим цивілізованіша країна, тим більше людей страждають на гіпертонію та виразки. Причиною багатьох захворювань є розлади нервової системи. Лівія – аграрна країна. Тут життя спокійніше, врівноваженіше. Життя людей триваліше, ніж в Україні. Араби ніколи і нікуди не поспішають. Вони кажуть: «У Аллаха один день – як тисяча років, тисяча років – як один день. Не поспішай! Що має бути – буде, а як не відбудеться – то й не треба…»
Наталія Іванівна з чоловіком навіть через десять років часто згадують це твердження і намагаються жити за арабським принципом. Адже араби мають рацію! Тож, не поспішайте, подумайте! Можливо, половини того, за чим ми женемося щодня, нам і не треба…
Любов КАФАНОВА, «Версії»
Дощ і туман – свято!
У Лівії дощ – рідкісне явище. Тож коли з’являється будь-яка волога – дощ чи туман, араби дуже радіють. Це для них – справжнє свято! Будь-яка волога: чи-то з неба, чи-то привозна – цінується там як золото. Вони збирають воду у спеціальні резервуари, розміщені під землею. А за традицією, коли араб запрошує додому гостя, його дружина насамперед подає гостю води.
Жителям Гар’яна пощастило: у місті є колодязь з артезіанською водою, виритий ще у часи, коли Лівія була колонією Італії. Ця криниця забезпечує всю лікарню і прилеглі будинки навколо неї.
Сумувала за… сиром і сметаною
У арабів дуже специфічна їжа, з неймовірної кількістю спецій і прянощів. До неї треба звикнути. А ось буковинської сметани й сиру чернівчанам дуже бракувало. Тим паче, що молоко купувати остерігалися, адже траплялися випадки бруцельозу. Ця інфекційна хвороба передається людині від великої рогатої худоби. Довелося бачити хворих із різними симптомами, спричининеними цією хворобою: хтось приходив із головним болем та лихоманкою, хтось – із болями в печінці чи суглобах. Згодом і ми навчилися виявляти цю хворобу за зовнішніми ознаками.
Малярійний комар облітає Лівію стороною
Малярійні комарі полюбляють болото й вологу, а в Лівії надто сухо… Щоправда, серед екзотичних хвороб довелося лікувати лейшманіоз. Ця хвороба характерна для тропічних країн. Серед пацієнтів були приїжджі із Чаду чи Судану. Лейшманіоз – це ураження внутрішніх органів, яке виникає від укусу комахи «лейшманія тропіка». Спочатку вражається шкіра, і далі мікроорганізм проникає всередину й інфікує внутрішні органи.
Та найбільше треба було остерігатися змій і скорпіонів. Щороку нам доводилося «витягати з того світу» кілька ужалених місцевих жителів. На жаль, траплялися й смертельні випадки…
«Люди пустелі»
…Сплять місцеві жителі на підлозі – на спеціальних матрацах. Це в них і традиція, і своєрідна боротьба зі спекою. Адже зазвичай 45–50 градусів тримаються більш ніж півроку. Зима дуже коротка: один місяць 4 – 8 С. Після зими зацвітає мигдаль – ознака весни, а далі – знову тривала спека…
…Частина населення Лівії – бедуїни. Вони постійно у мандрах, їхня домівка – пустеля. Коли до мене вперше потрапив такий пацієнт, здивуванню моєму не було меж. Увечері я вкладала його у ліжко, а зранку заставала на підлозі у сидячому положенні. Згодом виявилося, що бедуїни, від незвички, не можуть спати на ліжку.
