Хроніка однієї сусідської війни

або Абсурди судової системи

Важко жити в країні, в якій закон на боці того, хто має більше грошей. У цьому на власному досвіді переконався Ігор Жуковський, мешканець одного з будинків на вулиці Ломоносова, який уже протягом 9 років воює за власне помешкання зі своїм сусідом – впливовим лікарем-стоматологом.

sudy

Стоматолог показує зуби

Спершу познайомимося з фігурантами цієї історії.

Ігор Жуковський. Економіст за освітою. 1991 року він влаштовується сантехніком у ЖРЕП №9, сподіваючись отримати службове житло. У листопаді 1993 року ЖРЕП надає йому квартиру, а точніше кімнатку площею 16,6 кв. м. на вул. Ломоносова, у дворовому флігелі. Оскільки квартира не мала усіх потрібних для нормального життя зручностей, Ігор вирішив зробити невеличку добудову для кухні і санвузла, тому й звернувся за дозволом до Міськжитлоуправління.

Погоджений з іншими мешканцями будинку проект добудови було передано до РБУ Міськжитлоуправління і внесено до титульного списку об’єктів капремонту Першотравневої районної ради, яка й виділила необхідні кошти. Проте сталося так, що Ігор потрапив у автомобільну аварію. Оскільки фізичної роботи виконувати вже не міг, чоловік звільнився зі ЖРЕПу. 1998 року його помешкання виключають з числа службових, а ще за рік Жуковський отримує дозвіл на приватизацію.

Тепер перейдемо до іншого героя цієї історії.

Пан Касянчук – приватний лікар-стоматолог. Подейкують, що його послугами користуються найвпливовіші люди міста, бо він професіонал високого рівня з апаратурою за найкращими світовими стандартами.

1997 року він оселився в одній з квартир основної будівлі за цим же номером на вул. Ломоносова. Клієнтів приймав у себе вдома, але з часом вирішив розширити бізнес і облаштувати у дворі приватну клініку. Задля цього став вимагати від мешканців обміняти свої помешкання на інші. Сусіди категорично відмовилися, вважаючи такий обмін нерівноцінним. Тоді стоматолог вдався до рішучих дій.

Від 2004 року розпочалася судова тяганина щодо знесення прибудови до квартири Ігоря Жуковського й визнання приватизації та права власності недійсними. Спершу Першотравневий районний суд відмовив у розгляді позову. Тоді Апеляційний суд направляє заяву на розгляд до Шевченківського районного суду (дивно, адже вулиця Ломоносова належить до Першотравневого району). Варто також зазначити, що відповідачем у цій справі, окрім Жуковського, виступала й… міська рада. Суд визнав рішення департаменту ЖКГ Чернівецької міської ради щодо приватизації квартири незаконним і зобов’язав «самовільну добудову» знести.

Аргументували таке рішення судді доволі дивно. Зокрема, зазначали, що добудова не була погоджена з сусідами. Хоча на час здійснення добудови в будинку жили зовсім інші люди, а родина п. Кас’янчука набула права власності на квартиру лише 1997 року. Роботи ж із реконструкції розпочалися ще 1995 року. Довести згоду сусідів, які жили до Кас’янчука, неможливо, бо документи зберігаються протягом 5 років, а минуло вже 10. Але, навряд чи без цих погоджень об’єкт внесли б до титульного списку об’єктів капремонту Першотравневої райради з наступним виділенням коштів.

Довбайте сей бетон!

Можна ще довго перелічувати судові перипетії, але варто сказати одне. Ігор Жуковський неодноразово звертався і до суду першої інстанції, і до Апеляційного суду з проханням пояснити це абсурдне рішення, але судді робили вигляд, ніби не чули його, і відмовлялися, що-небудь пояснювати. Врешті-решт касаційну скаргу на рішення Апеляційного суду передали до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду кримінальних та цивільних справ. Колегія суду винесла вердикт: скасувати усі судові рішення. Тож правда, що була на боці Жуковського,  перемогла. Але Вищий суд залишив у силі одне єдине рішення – знести самовільне бетонування у дворі та полагодити дощоприймач.

Жуковський ліквідував забетонований майданчик, але залишив вимощення від фундаменту шириною близько метра, оскільки, згідно з Державними будівельними нормами України, його відсутність може спричинити руйнування будинку. Проте державним виконавцям, схоже, невідомі будівельні стандарти, тому їхнє рішення було коротке: знести все до стіни.

Тоді чоловік, не маючи іншого виходу, за власні кошти найняв людей та зніс бетон. Державний виконавець зафіксував цей факт і склав акт про те, що ухвалу суду виконано. Але оскільки під новим бетонуванням був старий потрісканий асфальт, Ігор вирішив його залатати.

За три місяці знову прибув державний виконавець і… оштрафував чоловіка за невиконання рішення суду. На усі заперечення жодних пояснень на надав. Сказав, що, за рішенням суду, асфальт треба прибрати і крапка!

За кілька днів Ігорю прийшов лист, що до нього прийде державний виконавець разом з експертом у супроводі міліції для перевірки виконання судового рішення. Чоловік за порадою адвоката вирішив зняти процес перевірки на відео, проте службовці відмовилися виконувати огляд під прицілом камери. Хоча, згідно із законом, будь-яка діяльність посадової особи при виконанні нею службових обов’язків не може бути віднесена до сфери її приватного життя, а тому така особа, з правової точки зору, не може заборонити чи заперечувати проти зйомки на відео процесу проведення експертизи.

Чоловік погодився вимкнути камеру, та експерти помітили іншу, розташовану над гаражем, який належить сусіду-позивачеві, й відмовилися виконувати свої обов’язки, допоки не переконаються, що й та вимкнена. Оскільки у квартирі, в якій мешкає стоматолог, ніхто не відчинив, судовий експерт та державний виконавець пішли, склавши акт про те, що «паном Жуковським були створені несприйнятливі для огляду умови, в яких вони працювати відмовляються».

Чоловік впевнений, що такі рішення «куплені». Тому він звернувся з листом до обласного прокурора із проханням провести розслідування протиправних дій тих, хто стоїть на сторожі закону. Про це – у наступних числах «Версій».

Руслан КОЗЛОВ, «Версії»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *