«Чернівці міфічні» Тараса Полатайка:

Європа в дизель-електропоїзді «Бухарест – Сіная»

Чернівецького художника зі світовим ім’ям Тараса ПОЛАТАЙКА, українська голова якого мислить уже в світовому контексті,  духовні пошуки з буддистської Індії привели в строкатоконфесійне і різномовне рідне місто – у, на наш погляд, провінцію, а на його переконання – провінцію милу і чудову, «провінцію-шарм». Про всеохопні космополітичні і разом з тим національно вкорінені проекти, інсталяції і перформенси художника розмовляємо з ним у затишній альтанці в центрі міста.

DSC_0079

«Те духовне, що мало зі мною бути в Індії, відбувається зараз у Чернівцях»

Я вже давно так надовго не приїжджав додому. На цей раз потрапив у Чернівці після Львова, Києва і… Делі.  Спочатку поїхав я в Індію… По-серйозному, в монастир – йога, буддизм, просвітлення… Витримав рівно 27 годин. Там було +46, треба було пити «лоріам» (це така штука від малярії, при якій ще й алкоголю не можна вживати). Потім з’ясувалося, що окрім малярійних комарів прилітають інші, які заражають лихоманкою денге, проти котрої лоріам безсилий… І в цьому всьому вареві мільйон циган, і всі від тебе щось хочуть. Бо ти серед них – інший, відрізняєшся. Я сахнувся від цього, по вулиці страшно ходити… Повернувся в готель, а там кондиціонери, і це вже було добре. Електрика то є, то не є… Тож поки вона була і діяв  вай-фай, я швидко ознайомився з графіком казахстанських авіаліній, знайшов рейс «Делі – Київ», по дорозі побував в місті Астани, де кацапи і казахи вже сприймалися як наші (сміється – авт.)

Коли після цього зняв квартиру в Києві і випив (бо вже відпала потреба пити лоріам), то так було добре, що я хотів падати на коліна і цілувати цю землю – не брешу! І це не якийсь патріотизм, це просто усвідомлення, що нема тих комарів, і вітер є, і листя на деревах. Потім ще упродовж кількох тижнів було приємно, що на деревах є зелене листя, і тротуари також є, і що їзда хоч і не така, як в Німеччині, але все рівно хоча б за правилами! А потім я поїхав до Львова на джаз-фест, а коли повернувся – вже мені не так добре в Києві було, отоді я плюнув на Київ і поїхав до батьків у Чернівці! Це, власне, вперше я так надовго зараз «завис» в Чернівцях, я ж виїхав у Москву вчитися в 16 рочків. Зазвичай приїжджаю на 3 дні, спілкуюся з батьками, нікуди не виходжу, не висовуюсь, бо вже давно тут нікого не знаю, на жаль. А зараз приїхав до цієї ось провінції – і мені тут дуже добре стало. Те духовне, що мало відбутися в Індії, відбувається в мене тут. Давно мав бажання сісти на цей дизель «Бухарест-Сіная» – пам’ятаєте, як у фільмі «Безіменна зірка»? Той, що слідує по першій колії без зупинки, але в один чудовий день зупиняється, з нього виходить трошки п’яна  дама з гарними парфумами, у неї зав’язується роман з місцевим астрономом… І відбувається історія. Отакі для мене Чернівці, Буковина. Дизель везе старими ще австрійськими рейками – і мені добре. Зупиняється мало не в кожному селі, і там уже навіть терміналом можна скористатися. Саме таку Буковину показую своїм гостям. Це Європа. Тут є свій шарм. Я його ловлю, і мені добре.

4444444

«Рідна земля почала дарувати ідеї»

Рідна земля почала дарувати ідеї, це правда. До цього десь близько року нічого в голову не приходило, а зараз з’являється ідея за ідеєю… Мрію зробити виставку, де були б не тільки арт-об’єкти, навіть, не просто картини чи об’єкти сучасні, авангардні чи навіть перформенси. Хотілось би розглянути мистецтво як містику людської потреби творити. При цьому, не обмежуватися професійними художниками. Поїздити по музеях, в тому числі і по краєзнавчих, по психіатричних лікарнях, по інтернатах, по тюрмах – тобто тими закладами, які я для себе називаю «закритими суспільствами». Зібрати об’єкти, делікатно їх сплести, щоб їх розташування не пов’язувалося з хронологією, щоб не було явного зв’язку, але щоб цей зв’язок був для мене очевидним, і щоб це не потребувало зайвих пояснень, було зрозуміло на рівні почуття.

От, наприклад, нещодавно в Чернівцях французи демонстрували документальний фільм про остарбайтерів у Ратуші. Там йшлося про те, як німці забрали остарбайтерів – точно так само, як совєти забирали їх на ГУЛАГ, везли в тваринних вагонах. Багато хто помер по дорозі, а ті, що вижили, були дуже знесилені, в лахмітті. Але не в інтересах німців було їх заморити голодом – їм була потрібна робоча сила, та ще й практично безкоштовна. Тож вони виділили приїжджим якусь територію, обгородили її колючим дротом, дозволили місцевим селянам допомагати цим нещасним не померти з голоду. А ці, отримуючи допомогу, намагалися за неї віддячити. Робили якісь подаруночки з гільз, різного підручного матеріалу. І ці об’єкти є. Тепер ці речі вже стали сімейними реліквіями. Ось така потреба творити, непрофесійно, але від душі. Отаке я хочу знайти і зробити.

«Мистецтвом може бути будь-що. Все є матеріалом для художника»

Будь-що може бути мистецтвом, матеріалом для художника, в тому числі й політика. Художники оперують хто чим – хтось фарбами на полотні, а хтось спільним ментальним простором, яким є політика. Я українською політикою цікавлюся, читаю постійно, переживаю. Щоранку переглядаю українські новини. Тож мій минулорічний проект «Спляча красуня»*, хоч і не був «в лоб» політичним проектом, та зачіпав політику. І це розгледіли.

«Спляча красуня» задумувалася в контексті більшої виставки, яка мала називатися «Терпіння». До речі, подібну ідею мала й відцензурована цього року картина Кузнєцова «Коліївщина: Страшний суд» в Арсеналі**. Народ терпить, терпить, терпить. Питання: коли вже почнеться нарешті? Коли урветься терпець? Так от в мене минулого літа мала бути тема терпіння і багато різних об’єктів, пов’язаних з феноменом терпіння – навіть не суто українським, а терпінням як таким. Там навіть мав висіти заряджений автомат на стіні. А потім виявилося, що в нас музей бідний, що мені все це самому доведеться робити… А «Спляча красуня» мала бути центральним об’єктом. Адже вона також терпить, вона в очікуванні цього принца, а це вже близько до терпіння.  Ну, принаймні за казкою Шарля Перро. Ця робота була магічна, казкова, і вона якимось дивним чином показувала приховані сторони цього суспільства. Чудові, дивні сторони української душі – і її зворотний, гидкий бік. Це була добра казка. Що в ній було чудового? Що до неї потягнулися чарівні люди, романтичні дівчата… Адже для учасниць це також було непросто  – в нашому патріархальному суспільстві піти на такий крок! Про них могли казати: а, що вона не може собі в звичний спосіб знайти нареченого? Тож або курва, або ще щось… Але це були відважні чарівні дівчата, і не тільки дівчата такими були. Почали дзвонити якісь люди, пропонувати послуги. Наприклад, один дорогий київський адвокат, який займається європейським напрямком, запропонував юридичний супровід проекту – абсолютно безкоштовно. Коли я спитав про його особисту зацікавленість у цій роботі – він відповів: моя робота дуже нудна, і це  єдина в житті нагода побути «адвокатом казки». А сам я жив у казці три місяці. Якщо відсторонитися від політики і зосередитися на тому, що мені найбільше сподобалося як художникові – це перетворити буденну реальність на казку, і це вийшло. І всі поводилися як в житті, а життя водночас було казкою. І оця грань між реальністю, буденністю і казковістю була абсолютно розмита. Тому всім було так добре, і почали з’являтися якісь паралелі. Була паралель з Панночкою Гоголя. Я при Cплячій красуні постійно стояв: по-перше, щоб якесь мурло неадекватне туди не зайшло, а по-друге, я це все документував. І до мене дійшло, що я як той Хома стою при цій Панночці, в якомусь чарівному колі, в яке намагаються влізти всілякі потвори. Ось тут – про потворність і корупційність української душі. Адже буквально за один десь до відкриття Мінкульт намагався заборонити цей проект. Все готово, плаття пошиті і привезені, ліжко встановлене, красуні вибрані, столи, можна сказати, накриті. І навколо цього ходить якийсь представник Мінкульту, з тих ще совкових типажів, які носять гребінець в кишені і причісуються по кутках. Просить мене на хвилину поговорити в кабінет, я відмовляюся, бо не маю часу, пропоную поговорити прямо тут і зараз – якщо це справді так важливо і коротко. Він відмовляється, врешті вмовляє мене зайти в кабінет і починає з усіх можливих бюрократичних штампів «на дуже превеликий жаль дуже мені шкода повідомляти погану новину, що, як це не прикро, Мінкульт не надає дозволу» – а в мене призначене інтерв’ю з Reuters, це все вже крутиться по BBC, по інтернету, тільки Мінкульт цього не знає.

Ну і тут, як Геббельс казав – «при слові «культура» рука тягнеться до пістолета». Тільки в мене не до пістолета, а до телефона. Я сказав, що в мене за півгодини інтерв’ю з Reuters, тож я повідомлю британському агентству про цензуру в Україні. Він злякався, особливо слова  «цензура». А я побачив усю болотність, потворність, корумпованість чиновництва. До цього часу не знаю, чому і чого вони хотіли. Варіантів багато, можна гадати. Найпримітивніше – може, хотіли, аби художник їм заплатив. А чи просто їм було страшно, що «якесь воно не таке, як завжди», не картина на стіні? З одного боку, сучасне мистецтво вже модне, і на нього ходять олігархи, і привозити якісь такі цікаві контраверсійні мистецькі твори вже нормально. Але з іншого боку – коли таке народжується тут, це викликає в чиновників якийсь дискомфорт. Я йому дав півгодини на вирішення питань. І виставка відкрилася (сміється – авт.)

«У місті багато грубості й жлобізму»

Можливо, я занадто суб’єктивно і неправильноо інтерпретую події. Але мені здається, що колись у Чернівцях було добре, цивілізовано, як у Граці чи Відні. Потім все змінилося, всі нормальні цінності поруйнувалися, люди одні повиїжджали, нові приїхали, культурні шари змінили одне одного, причому дуже різко. Сталася пертурбація, з’явився совковий оцей жлобізм… А в селі цього не було. Село як було 1700 якомусь році, як почало там ставати добре, так і залишилося. Залишилися делікатні стосунки між людьми. І от я сідаю в дизель, який мене везе ще по старій австрійській колії. І настає повна благодать – на відміну від міста, де багато грубості, якогось жлобізму,

Якось ми з куратором київського музею Оксаною… їздили по селах – тим же дизелем до Вадул-Сірету, далі в автостопом добралися до Порубного, а там пішки пішли через кордон до Румунії… На нас дивилися як на схиблених, бо зазвичай за кордон їдуть якимсь транспортом, а тут – якісь двоє пішки, один з канаддським паспортом, друга з шенгенською візою… А коли ми поверталися, нам місцеві порадили ловити авто в Порубному «на кольці». І от стоїмо ми «на кольці». Бачимо: виходить якась кругленька жіночка, з пляшкою від «Жигулівського». І на паркан цією пляшкою починає прибивати якийсь плакат. Придивляємося – написано «Ольга Кобилянська. Земля». І якийсь поцеватий дізайнік там, мало не колючий дріт. Питаємо: «Це до вас з міста театр приїжджає?» – «Та ні,  ви що, – каже, – у нас свій театр є! Аматорський колектив». Я спитав, чи можна приїхати на виставу, вона сказала, що звісно можна. Спитала, хто я – кажу, художник з Чернівців. Коли я приїхав, після вистави колектив запросив мене за стіл. Там такі довгі-довгі столи, довгі лавки стоять, і чомусь жінки розсаджуються з одного боку, а жінки з іншого. Мені там одна акторка сподобалася, яка відьму грала – хотілося біля неї сісти, та не вдалося біля відьми. Дуже душевно в селі, і дуже делікатні, толерантні стосунки. До мене дійшло, що Європа в селі лишилася. Там нічого по-крупному не мінялося.

«Наступний проект буде про оргазм і історію»

Не розкажу деталей (сміється – авт.), але підтверджую: так, це буде про оргазм – і про історію певною мірою, і це буде проект для рідного міста. Це буде пов’язано з Вільгельмом Райхом, «лівою рукою Фройда» (зважаючи, що Юнга називають «правою рукою Фройда»), який тут жив понад 10 років, але про нього мало хто знає. У його біографії «чернівецькому періоду» Райха присвячено два абзаци, тому що цей період вважається неважливим. А він саме тут вчився в гімназії, а вже потім переїхав до Відня, пізніше – до Нью-Йорка, і без Чернівців його життя точно склалося  б зовсім інакше.

Я уявляю, що створю об’єкт – пам’ятник Райхові, цій відомій і важливій для психоаналізу людині. Цей пам’ятник буде не звичайний, а функціональний, тобто він буде щось робити, пов’язане з цим словом «оргазм», і такі ж пам’ятники одночасно відкриються у Відні, оскільки саме там народилися всі його ідеї, і в Нью-Йорку, оскільки там він працював і помер. Ну і тим часом відбуватиметься спілкування людей, які вивчають і досліджують Райха.

«Чому б мені не поставити пам’ятник самому собі?»

Я тоді в Канаді був лиш другий рік, і якраз встановили такий поганенький пам’ятник генерал-губернатору Канади Рамону Гнатишину – частково за гроші діаспори, частково за кошти канадського уряду. Це було в час, коли на пострадянський територіях пам’ятники якраз валили, міняли тоталітарних правителів, а там – пам’ятник політикові, та ще й при житт! На Заході це дико. І я подумав – чому б мені не поставити пам’ятник самому собі? Я виступив дуже буквально: пофарбував себе бронзовою фарбою, купив у секонд-хенді якийсь піджачок такий, щоб був схожий на його – а в нього він і так вийшов поганенький, тож ми були подібні. Все золоте-бронзове, піджачок-туфлі, в нього постамент – і в мене постамент, і ми стояли одне навпроти одного. Як художнику, мені цікаво було, що буде, якщо, безвідносно до того, кому чи чому цей пам’ятник, зробити йому дзеркальне відображення.  Адже кожний пам’ятник – це концентрація якихось сантиментів людей, які його ставлять. Як воно – створити «дзеркальне відображення концентрації якихось сантиментів»? У цьому випадку це були сантименти діаспори – гордість, що така велика фігура -нашого походження. І мені здалося, що через цю гордість вилізли якісь комплекси. Ну, наприклад, англосаксони ж не ставлять пам’ятники кожному «своєму» – у них, зрештою, своїх багато. От я цей комплекс і вирішив пропрацювати. Ну і стояв. А там у нього була табличка «Присвячується 100-літтю еміграції до Канади…» ну і ще щось там. В мене теж була табличка з подібним написом, але в кінці – «тим українцям, які НЕ стали генерал-губернатором». І тут почався кіпіш, були дзвінки в поліцію незадоволених діаспорян, листи в газети – мовляв, «хто він такий взагалі і що собі дозволяє». А я попередньо продумав свої дії з юридичної точки зору – я жодних законів не порушував, вандалізмом не займався – я ж нічого не чіпав, зрештою, я був просто людиною, яка стоїть в парку! Але вже покійний тепер Моріс Чернецький, дуже впливова в тому регіоні фігура на виборній посаді, політик, написав дуже довгу статтю в газету, де було сказано – не прямо про депотрацію, а просто у вигляді запитання на кшталт «а чи заслуговую я взагалі перебування в цій країні і користування її благами, якщо насміхаюся над її цінностями?»  І тут до дискусії долучилися ліберали і інтелектуали – там люди звикли боротися за свої права, бо розуміють – «сьогодні ти, а завтра я». Не так, як зараз у нас в Арсеналі – замалювали і заборонили, всі тихенько постояли і все затихло. А далі зі мною вже пішло-поїхало: федеральні новини, Сі-Бі-Сі, і вже йшлося не лише про непросту самоідентичність, а про свободу слова і т.д. Це вистрілило «в десятку», зачепило за живе, це було справді актуальне мистецтво. В результаті близько місяця про це постійно писали в пресі. Я вранці вставав, ішов в магазин, купував газету і дивився: депортують мене чи ні. Не депортували!

«Чернівці – швидше не колиска, а таємничі підземні ходи»

У канадській галереї «Мендел» я показав інсталяцію «Колиска». Була ідея поїхати у Чорнобиль, пожити там місяць, подихати повітрям, але не для того, щоб померти, а отримати дозу шкідливих елементів. Потім у Канаді повністю зробити рециркуляцію крові. Кров здавав упродовж року, заповнив нею ванну, зверху заварив сталевим щитом. Посередині була дірочка, яку можна пальцем відкрити і подивитися. Поверхня блищить — виглядає, ніби наповнена ванна, у яку можна лягти. Ванна була підвішена до стелі на якірних ланцюгах і нагадувала колиску.

А Чернівці в мене асоціюються не з колискою. Швидше з таємницими підземними ходами. Недавно я спілкувався з охоронцем Резиденції, паном Степаном. Це дуже приємний чоловік, який стоїть біля входу в університет. То він розповідав, що міфічні підземні ходи під університетом таки існують. Один з них веде до залізничного вокзалу, інший – до району Роші, решта три – не знаю, куди. Вони зараз начебто закриті на реконструкцію, але вони існують. Уявляєте?

«Я молився біля Стіни плачу і написав записку до Бога українською мовою»

Геніально просте визначення щастя в буддизмі. Ти щасливий тоді, коли тобі вже нічого не хочеться. І це логічно – адже якщо мені хочеться курити, бракує грошей, чи сексу, чи влади – то мені постійно чогось треба, і я недосконалий. Хоча подібні геніальні речі є в кожній релігії. Я не вірю в церкву як в організовану структуру. Але я вірю в Бога. Він один, а в мене своя, персональна дорога до нього. До речі, я молився Богу біля Стіни плачу – знову ж таки, в цьому є «чернівецький слід» (сміється – авт.) Ми зідзвонилися з моїм другом дитинства Сашею Ельманом, чернівцьким євреєм, який виїхав  в Ізраїль. Запросив помолитися біля Стіни плачу. Я перепитав, чи туди всіх пускають – каже, всіх. Йому дружина приготувала «бумажку» з собою, і мені також дала «бумажку», щоб я мав на чому написати своє прохання до Бога. Я спитав, якою мовою – відповіли, що якою хочеш. То я там по-українськи написав і скрутив і запхав у дірочку в стіні. А щастя… Коли вже все «по барабану» – тоді це щастя. Зараз мені далеко не все «по барабану», і першим у цьому списку є моя доня. Їй 21 рік, вона народилася в Канаді, але українською говорить зовсім без акценту. Дуже розумна і я нею пишаюся. Але насправді зараз всього хочеться вже менше, ніж у 18 (сміється – авт.)

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

* Перформанс «Спляча красуня» Тараса Полатайка відбувся в серпні 2012 року в Національному музеї Києва. Ідея проекту полягала в тому, що упродовж кількох днів у музеї «спали» красуні, які начебто очікували свого «принца» і мали прокинутися від поцілунка. Зрештою очі розплющила лише одна  з них – від поцілунку відвідувачки музею-дівчини. Сплячі красуні символізували Україну, яка зрештою має прокинутися від багатовікового сну і терпіння.

** Наприкінці липня в Мистецькому Арсеналі в Києві трапився скандал: куратор виставки “Велике і величне” Наталія Заболотна знищила картину Володимира Кузнєцова “Коліївщина: Страшний суд”, замалювавши ще не завершену роботу чорною фарбою. На картині були зображені «пекельні муки засліплених провладних елементів, п‘яних потвор, ганебних ментів, брехливих суддів».

 

1 response on «Чернівці міфічні» Тараса Полатайка:

  1. Людина розумна, людина творча, наполеглива. не агресивна. Браво!
    Якби такі,усі,повертались в Україну, то було би нам щастя… В сенсі осмислених спільних зусиль.Маріанні – подяка за просвітлення умів.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *