Чернівці і чернівчанка

Чернівчани – цікаві люди. Вони вміють бути яскравими – і водночас скромно-непомітними. Толерантними – і безкомпромісними у питаннях совісті. Загерметизованими у своєму маленькому місті – і абсолютно вільними в цілому світі. Саме такою є чернівчанка Інґа КЕЙВАН – літературознавець, редакторка журналу, авторка лібрето до мюзикла, донедавна – викладачка університету і ведуча богемного Літературкафе, поетка і рокерка, у присутності якої замовкають недалекі люди і навпаки, починають говорити мудрі тварини… Вона епатує не лише своїми віршами, рішучими змінами в житті чи поглядом позаземної глибини – а самими вже нетиповими для Буковини іменем і прізвищем. Хоча й стверджує, сміючись, що вони дуже навіть типові.

– З іменем усе просто – мене назвала мамина сестра. Вона була тоді в захопленні від фільму «Чаклунка» за мотивами «Олесі» Купріна, а головне – від Інґи, головної героїні у виконанні Марини Владі. І заявила: коли в мами народиться дівчинка, її обов’язково треба назвати Інґою.  Оскільки мама була впевнена, що народиться хлопчик, погодилась (смієтьсяавт.) А от прізвище… В дитинстві я трохи його соромилася – бо не таке, як у всіх. Пізніше намагалася дослідити, звідки воно походить. Виявляється, воно має кельтське коріння, адже на Буковині були кельтські поселення. Зокрема, і в тих місцях, звідки мій тато – на Вижниччині. Найімовірніше, це були військові поселення. Є навіть гіпотеза, що городище поблизу вижницького Карапчіва – це і є відомий історичний Хмелів. Там досі багато хмелю росте. Тож хай історики з мене сміються, а інтуїція підказує, що так і є. Про це досі свідчить манера поведінки людей у тій місцевості, стосунки між ними. Там загартовані жінки, і ніхто надто не лізе в чуже життя. Там немає того шокуючого, що є в інших буковинських селах – цих жахливих практикувань у чорній магії, що загалом дуже властиво Буковині. Там зовсім інші стосунки між людьми. Я їх не ідеалізую. Там люди багато в чому жорсткі і навіть іноді цинічні, але, безумовно, є свої особливі норми поведінки.

1

Тож прізвище моє кельтське, але коріння його давньоіранське, це було ім’я хтонічного бога, який охороняв підземні води і скарби, а ще так зветься Сатурн – бог часу. Я дуже люблю своє прізвище і не змінила його із заміжжям.

Чоловік не наполягав?

– Ні, він знав, що це марно. Ми з ним дуже давно знайомі, до того, як почали зустрічатися, років чотири були просто друзями без будь-яких натяків на романтичні стосунки. Він знав усі мої переконання. Я дуже свободолюбива людина і не витримую, коли мені наступають на хвіст. Життя, звичайно, змушує в якісь моменти йти на компроміси. Але не з совістю. Свободолюбивість – це моя найбільша проблема.

Чому – проблема?

– Очевидно, чого найбільше мені бракує – це свободи. І свободи руху у моєму житті. Свободи – взагалі, у всіх відношеннях. І руху як потреби. Рух внутрішній – він завжди відбувається. А мова про інший. Про потребу «зміни старої шкіри». На жаль, цього я не можу собі дозволити. Я дуже мало мандрувала у своєму житті…

Де бувала? Що тебе вразило?

– В піонери мене разом з усім класом приймали в Бресті (смієтьсяавт.) То була дуже непроста мандрівка: багато дітей, радянський комфорт… але досі пам’ятаю. Була якось на конференції в Дрогобичі – на початку 2000-х, і це містечко мене тоді дуже вразило – старими церквами, доглянутістю. Але бачу на теперішніх фотографіях – не доглядають його… Це надзвичайно прикро.

А ще була якось на конференції в Луцьку. Зовсім інша енергетика, автентика, Замок… Побувала в підземній церкві. Вдихаєш сконденсовані шари старовини… А коли піднялася на стіну, то якоїсь миті мене охопила така паніка, що я просто почала притискатися до стіни. Спочатку подумала, що це страх висоти – трохи маю такий. Та потім зрозуміла: я йду в напрямку тієї вежі, де чекали на страту. Це був страх на клітинному рівні: здавалося, мене зараз рознесе…

А загалом, у мене періодично змінюється любов-нелюбов до  міст, наприклад, до Києва. Була там взимку – все чуже. Потім навесні сама ходила містом, і здавалося, що Київ мені каже: ну полюби мене, подивись же, який я гарний місто! (смієтьсяавт.) І справді, там чудові вулички, особливо район Рейтарської, Софія, яку я дуже люблю, Золоті ворота – ото справді енергетично «моє місце».

За кордоном бувала?

– Ніколи. У мене навіть немає закордонного паспорта (сміється – авт.).

А як ставишся до Чернівців? Це «твоє» місто?

– Звичайно, я чернівчанка і Чернівці люблю. Не знаю, чи була би такою, якою є, без Чернівців. Чернівці – досить «загерметизоване» місто, попри те, що воно – на перехресті доріг і вітрів. Воно має свою містичну ауру. Чернівці – це живий організм, це місто дуже ревниве. Мені навіть здається, що воно мене закапсулувало в собі і просто не хоче відпускати. Почуваюся іноді комахою забурштиненою… Але здається, що Чернівці зараз трохи страждають. Тому що тут з’являється багато стороннього, невластивого їм. Але думаю, що місто – як топос – завжди відвойовує те, що для нього прийнятне. І те населення, яке йому за якимось «частотними хвилями» найбільше підходить, і будівлі, і їхнє розташування… Я навіть не сприймаю депресивно панельки в Чернівцях. А вони самі вписуються і, здається, обростають якимось енергетичним мохом чи плющем, що мені видається: їх уже не можна сприймати як «мертві».

Я народилася і довгий час жила в мікрорайоні на Проспекті. Це  старокиївські проекти багатоповерхівок: щось подібне до «хрущовок», довгі «бараки», і дуже зелені подвір’я… А коли вже потрапила до чоловіка в район «Кварцу», то спочатку ніяк не могла звикнути. Та згодом знаходиш якусь родзинку в усьому. Навіть недобудований спорткомплекс, який бачу з вікна – дуже жвавий, живе своїм життям, там ходять-бродять люди зі своїм самодостатнім світом, напрямками руху, там дуже багато бомжів, це зовсім інший рівень життя – і це ж життя! Я ніби живу в іншому, але це все дуже відносне.

фото

Ти нещодавно звільнилася з університету, в якому викладала добрий десяток років. Чому?

– Це своєрідна потреба «змінити траєкторію». Я науковець, це моя природа. За останні кілька років я не змогла зреалізувати жодної ідеї, тому що не мала на це ні часу, ні сил, ні можливостей. Ну і фінансів, звичайно, теж. Хоча річ не у фінансах – головне, що просто не було часу підняти голови і зупинитися, зосередитися. А ідей дуже багато. Прописані навіть плани, структури робіт. Я бачу, що мені відкривається те, що не відкривалося іншим. Мені б не хотілося нехтувати подарунками Всесвіту.

Як гадаєш, чи зміниться з твоїм відходом від ЧНУ «траєкторія» університету?

– Не думаю. Університет іде своїм курсом, я свій курс бачу іншим. Я зійшла з цього поїзда і пішла своєю стежкою. За цей час через мої руки пройшло чимало студентів. Сподіваюся, що на когось я вплинула певним чином. Є люди, які досі мене знаходять, прагнуть спілкування. Мабуть, це теж показник. А загалом моя «роль» навряд чи вплине на історію Чернівецького університету. Я насправді дуже непомітна людина і не мала часу для якихось «подвигів» в університеті. Робила свою справу – чесно і відповідально – і вважаю, що не маю чим собі дорікнути. Завжди дуже любила студентів, для мене першопочаткове і основне – те, що вони люди. Вони могли би там навіть щось недовчити. Бо щось недовчають усі, а вже життя навчає, у житті людина добирає те, що їй потрібно.

Як науковець, ти досліджуєш літературу зламу ХІХ-ХХ століть. Чим вона тебе приваблює?

– Цього періоду не переросла ще вся наступна література в Україні. Якщо порівняти з системою координат – то це своєрідний нуль, досконалість! Поєднання всього, це божественне – навіть так! Ця література об’єднала в собі минуле, різні рівні існування свідомості, і вона дивилася в майбутнє – це ж надзвичайно потужна візійна література! Там багато передбачень! Хто переріс Коцюбинського у світовій літературі, хто зайняв місце Стефаника, Миколи Чернявського? Ніхто. Хто в драматургії зайняв місце Спиридона Черкашенка? Вони СВОЄ писали, той же Винниченко! Я не беруся говорити про нього як про політика, тим більше засуджувати  – тому що він був творчою людиною, мав харизму, але не завжди адекватно все сприймав. Коли такі йдуть у політику – то проблема, вони плутають емоції з реальним життям. А як письменник він дуже сильний, потужний, потрясний! І цей ряд можна продовжувати! Міхновський, Бачинський, Ярошинська, Галіп… Як ми сміємо від цього відмовлятися? Кобилянська – письменниця такого високого світового рівня, що її порівнюють з лауреатом Нобелівської премії Кнутом Гамсуном. А я вважаю, вона вища за нього – хто би що мені не казав! У нас багато скептиків, які плюють на своє. Коли називаєш ім’я Кобилянської – чомусь це викликає скепсис. Чому так має бути? Це письменниця європейського рівня. Її «За ситуаціями» хтось із цих скептиків знає?  Хтось «Природу» її прочитав? Її «Некультурну», «За готар»? Треба читати, щоби говорити про щось…

Ти цікавишся і суч. укр. літ. процесом…

– Так, я заступник головного редактора «Буковинського журналу», намагаюся щось зробити… Працюємо з Мирославом Лазаруком над тим, щоби журнал став цікавішим, щоб його більше піарити. Готуємо зараз останній номер року.

…і сама пишеш… Мабуть, поезія – це «щось на клітинному рівні»?

– Так, поезія – це для мене далеко не просто «складання слів», це щось більше. Якось так вийшло, що я усвідомила: живу в ритмах поезії. Не знаю, як визначати себе, не можу себе назвати поетом. Просто живу в ритмах поезії, скільки себе пам’ятаю. Я так мислю, не можу по-іншому. У мене ж різні вірші: є чіткі строфічні, є силабо-тоніка, але більше верлібрів. Тому що той ритм виникає раніше, ніж моє усвідомлення його, і він змушує жити за своїми законами.

Твої книги «Тремтіння сфер» і «Коли Бог приходить» побачили світ в електронному вигляді. Це твоє ноу-хау, чи за електронними книгами майбутнє?

– Насправді я більше люблю паперові книги. Вони пахнуть, це живі істоти. Але читаю все в будь-якому вигляді, як виходить. Електронний варіант книги я зробила для презентації, яку тривалий час пропонував провести в Івано-Франківську Степан Процюк. А мені хотілося щось показати людям. Виникла ідея електронної книги. Навіть не уявляла, наскільки це реально. Можна людям подарувати, а не просто розсилати електронний варіант текстів, накидати віршів якихось і сказати: от читайте, люди добрі. Концептуально це важливо. Книга – це ж концепція. Для мене важливо було, щоб ілюстрації були відповідні, передмови. Ми розробляли дизайн. Тобто все, що творить КНИГУ як таку. Візуально бачиш книгу – ілюстрації Андрія Гречанюка, дві передмови – туди ж увійшли дві книги «Тремтіння сфер» і «Коли Бог приходить».  Це передмови Миколи Рачука, якого я дуже люблю і думку якого дуже ціную. Він – справжня віддушина у Чернівцях. Микола Свиридович – це та людина, з якою я можу годинами розмовляти.

Як не дивно для науковця, викладача університету, ти – прихильниця року.

– Насправді це дуже органічно. 80-ті диктували свої умови, пробудження зовсім іншої свідомості. Пробивалися гурти з андеграунду, ми тоді переважно слухали російськомовні гурти – ДДТ, «Алісу», само собою «Кіно», відомий і дуже деструктивний «Сектор газу», який мені, чесно кажучи, не дуже подобався… Потім відкрила для себе «Кому вниз» і «Вій» – це було для мене приємне потрясіння, адже це було українською мовою! «Арахнофобію» коли я почула… Це взагалі шикарні речі. Та, безумовно, більше слухала англомовної музики. Заради музики й англійську почала вчити.

Дуже любила «Metallica».  Зараз цим нікого не здивуєш, але мені здається, що вони так і залишилися на вершині досконалості у своєму жанрі, треш-, спід-метал. У них дуже багато драматургії, вони просто потрясно вміли все поєднати. Багато хто вважає, що вони своє уже віджили, але у них уже стільки є, що вони можуть уже «йти на пенсію» і жити на тому, що зробили. Адже теми, які вони піднімали –   у своїх піснях, кліпах, привертали увагу до дуже важливих соціальних моментів, екзистенційних зрештою – дуже важливі. Попри те, що таку музику називають не гуманістичною, вони проповідували саме гуманістичні ідеї!

І ми не лише слухали. Разом із двома двоюрідними братами, які надзвичайно близькі мені, мали своє середовище. Я навіть мала бути вокалісткою в одному місцевому гурті. Та не склалося…

Від року ти прийшла до мюзиклів. Ти – авторка лібрето до першого в Україні мюзиклу.

– Мюзикл – це не тільки музика і пісні, це ще й театралізоване дійство. У Чернівцях немає можливості це повноцінно втілити, на жаль. А тепер я вже й не знаю, чи на часі. Тому що робота над мюзиклом з автором музики Євгеном Воєвідкою закінчилася дуже давно – 2002-го. Це був перший мюзикл в Україні. З Воєвідкою нас познайомив Володимир Оксентійович Вознюк, до якого Євген прийшов з ідеєю зробити такий твір. На жаль, ця ідея не мала тієї реалізації, яка мала би бути. Євген багато їздив – і до Києва, і до режисера Вовкуна. Але, мабуть, у Вовкуна були інші плани… (смієтьсяавт.) А робота була справді цікава і нова, адже раніше я хоч і писала тексти на музику – та на іншу. Тут музика складна, її треба було структурувати, щоби побачити усе дійство. Тому що спочатку то були просто якісь шматки. А вже разом ми робили своєрідний «конструктор» цього всього, впорядковували. Цікаво писати тексти на музику. Багато хто вважає це неприйнятним. А насправді ти пишеш і вже чуєш текст, відчуваєш, як «щось» для «чогось» народжується. Очевидно, що ці тексти уже є попередньо в музиці.

Чи немає в тебе ідеї створити якийсь «закритий клуб для культурних людей»?

– Завжди була мрія літературно-мистецької кав’ярні, де би вільно, спокійно, без будь-яких обмежень спілкувалися люди. Але, окрім ідеї, існує питання матеріальної реалізації. До того ж, я не прихильниця закритих клубів. Як на мене, будь-який клуб передбачає дискусію. Ми ж не будемо  гратися в масонів (сміється – авт.) Але, попри те, що я маю доволі широке коло спілкування, живу в дуже «загерметизованому» світі. Я завжди була певною мірою маргіналізована людина. Так виходило. Свого часу життя диктувало такі умови, а я якось звикла. Ніколи бурхливо не відзначаю свят, не маю компаній, люблю спокій. Є люди, з якими я час від часу спілкуюся, до яких добре ставлюся і яким довіряю. У мене одна-єдина подруга, яка живе зараз в Німеччині – з нею я почуваюся дуже вільно, бо вона відверта і чесна, завжди скаже мені те, що думає – чи погане, чи добре. Ці стосунки в нас іще з університету.

Оскільки ти противник творчих людей у політиці, то сама, очевидно, в політику не збираєшся. Але нещодавно заявила: «Якщо жоден чоловік у цій країні так і не зможе стати активним, маскулінним лідером – стратегом, який зумів би об’єднати Україну, я почну проект під назвою «Трипільська ідентичність» з акцентом на матріархаті». Наскільки це серйозно?

– Це більше їдка іронія (смієтьсяавт.). І це мій виклик чоловікам. Тому що в Україні я не бачу чоловіків, чесно. Які б мислили холодно, раціонально. Україна – це жіночна нація. А її ототожнюють переважно лише з негативними жіночими рисами. Але ж у жіночному дуже багато позитивного. І до того ж, усе у світі потребує балансу. Жіночна нація потребує кого? Чоловіка. Сильного, стратега, який би зміг скерувати, спрямувати і нейтралізувати якісь негативні риси. Або жінки з таким розумом, нехай так. Зрештою, жінки у нас завжди виявлялися більш мужніми… Я не хочу образити чоловіків. Але я констатую факт (смієтьсяавт.)

І я не дарма говорила про трипільську цивілізацію – тому що, на мою думку, це була наша золота епоха, яка об’єднувала все дуже важливе для людини, і насамперед – можливість внутрішнього розвитку, існування. У той же час, вони вже побудували соціум! Вміли жити в гармонії зі Всесвітом. Нам важко зрозуміти їх і не можна підходити до них суто матеріалістично. В них були зовсім інші пріоритети – духовно-енергетичні. Сучасній людині важко мислити в таких межах. Вона не просто матеріалізована, а й речовинна. Це такий час, його треба перерости, речовина мусить у щось трансформуватися. Для цього її треба структурувати.

Ти обурена ідеями «галицької ідентичності».

– Чому говорять про галицьку ідентичність? Тому що сирники найсмачніші на Галичині? Вибачте, але мені це байдуже. Я можу обійтися без сирників, черствим хлібом, але хочу, щоби моя дитина почувалася гідно в світі. Щоб нас не вважали злочинцями чи жебраками. На нашій землі з нашою культурою – прекрасні люди. Я не хочу, щоби їх називали рагулями. Тому що вони не рагулі. Зробіть щось, аби вони не були рагулями – ви ж інтелігенція! Робіть!Кожен на своєму рівні! Я -робила.

Твоя любов до кішок – прояв волелюбства?

– Насправді я люблю собак (смієтьсяавт.). Дуже. Те, що собаки розумні – нікому не треба доводити. Розумніші за людей. Та я взагалі тварин люблю. У мене була потреба мати біля себе тварину. І оскільки не було можливості тримати собаку – вирішила завести кішку. Вона мені приснилася. Кішка з кошенятами, одне з яких було чорно-біле, решта – сірі. Це кошеня в моєму сні стрибнуло і вчепилося за мій одяг. За кілька днів усе один в один повторилося в реальності: на базарі до мене підійшла кішка, почала ластитися. Продавчиня розказала, що ця кішка в них живе і має кошенят. Серед них я побачила своє, яке мені наснилося. Я ще місяць чекала, коли вони підростуть, і тоді забрала кошеня. Це просто котопес! У неї всі собачі повадки, вона кусюча і дряпуча. Чоловік каже, що вона така ж, як і я. Не любить, аби її брали на руки. Тільки коли сама прийде і ластиться. Я така ж. Не терплю будь-якого насилля.

Кішки для мене відкрилися з нового боку. Вони настільки розумні! Але розумні для себе! Вона не покаже, що розумна, коли цього не хоче – щоби це не використовували. А дитину – сина – жодного разу не подряпала і не вкусила. І при цьому всьому вона ще й «говорить»! Сприймає себе як частинку нашої сім’ї, наслідує звуки. Досить чітко «вимовляє» «мама», «ні» (це перше слово, яке вона сказала), «мені» і «нема». Причому «вимовляє» це доречно. І це дивовижно.

У тебе є страхи?

– Страхів завжди багато. Дуже не люблю такі відчуття. Можу сказати, що несподівано для себе здолала страх темряви. Страх висоти є, але це не найстрашніший страх, я думаю. Найгіркіший страх – це страх втрати. З усіма рештою страхів можна боротися. А цей особливо властивий жінкам. Страх відпустити дитину в цей світ. Я сина досі за руку вожу, чоловік свариться… Це просто жахливо, але ти мусиш себе постійно переконувати: на все Божа воля. Треба жити, а не боятися..

Ти сама помітила, що твої вірші наперед розповідають про тебе. Що буде?

– Певною мірою розповідають. Не знаю лиш, чи усі. І чи конкретно про мене, чи про спосіб мого існування у світі, чи про світ. Але одкровення трапляються. Важко сказати, які плани у моїх віршів на мене. Але я сподіваюся ще жити – попри те, що я така дуже межова людина. Звичайно що хочеться жити, і жити повноцінним життям. Не знаю, які плани у Всесвіту щодо мене, але я отак завжди з ним розмовляю і думаю: так, звичайно, Ти основний режисер і сценарист, я це розумію, як і те, що я такий непокірний і примхливий персонаж… Але потім думаю: напевне це просто Він, Всесвіт дозволяє мені думати, що я непокірний і примхливий персонаж. А робить в результаті так, як Він вважає за потрібне. Я сподіваюся, що у Всесвіту щодо мене якісь гарні плани.

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *