Марія РОМАНОВА: «Я людина весела, та хочеться зіграти вже щось серйозне, драматичне. Жінку з історією»

Насправді – весела й доброзичлива, надійна в дружбі й ретельна в роботі. І зовні дуже виправдовує своє ім’я  – Марічка – яке звучить частіше, ніж офіційне «Марія».

До такої розмови – не за дорученням редакції, з власного інтересу – з актрисою Чернівецького академічного обласного музично-драматичного театру імені Ольги Кобилянської – готувалася навіть не кілька місяців… Зірки зійшлися, завдячуючи пані Людмилі Вегері, завліту театру.

 

Родина – без лапок та в лапках

«Виросла я в селі Підвисокому, на сусідній з Буковиною Снятинщині. Мама працювала продавцем, тато – бухгалтером у колгоспі. Ще маю брата, він і досі живе із своєю сім’єю там, у селі. Родина в нас була ідеальна: панував культ тата. Насправді усім керувала мама, але робила це так делікатно, що татко був головним…

Скільки себе пам’ятаю, мама завжди співала: і коли поралася в кухні, і коли щось шила, або вишивала. А ми з татком вечорами приєднувалися й співали утрьох. Пісень знали багато.

І марно наші співи не пройшли: 1986 року в селі започаткували при школі фольклорний ансамбль «Родина», до якого наші односельці входили цілими сім’ями, від дітей до бабусь-дідусів. І ми, родина Гордашків, теж почали співати в ансамблі. Окрім брата: не співає він, зовсім. Я брала участь в «Родині» аж до кінця школи. Ансамбль у селі існує й досі. За ці роки із концертними програмами «Родина» не лише сусідні села відвідала: виступали майже в усіх областях України, брали участь і в республіканських фестивалях. І пів-Європи об’їхали: Чехія, Словаччина, Польща, Естонія, Литва… Пісня, музика – мова універсальна, вона з’єднує людей.

Коли наша мама пішла у вищі світи, тато на деякий час зовсім розгубився… Але згодом здолав себе й пішов… на репетицію».

А в Києві – дядько і футбол…

«Ще зовсім малою, десь у 3 роки, пообіцяла рідним, що буду актрисою. Звісно, протягом шкільних років уподобання змінювалися. Дуже серйозно любила фізику. Потім стала мріяти про журналістику. До кінця школи оформилася інша мрія – стати адвокатом. Мама ж мріяла, щоби я стала учителькою української мови. Та ось під час чергового фестивалю в Києві, мій дядько, який саме в Києві мешкав, відрадив: «Адвокат – це не для тебе. Занудьгуєш. А спробуй краще в інститут культури на режисерський відділ… Якщо батьки не будуть проти».

Тато поставив умову: «Отримаєш золоту медаль – поступай, куди хочеш. Ні – підеш, куди ми скажемо».

Маленький відступ: рід Гордашків у нашому селі відомий. Прабабка була єдиною в селі письменною людиною. Сільським писарем була. Знаєте ж, що таке для села – писар?.. Для мене в цього прізвища якась особлива аура, вона зобов’язує: що вирішила – зроблю.

Мудрі в мене батьки: останні  два шкільні роки я вчилася як навіжена, щоби отримати-таки ту золоту медаль. Бо дуже хотіла вчитися в Києві: там футбол. А я – фанатка «Динамо» й збірної України. І медаль отримала, і до інституту культури вступила. І важко розрізняти тепер, де жарт, а що всерйоз: з вечірніх занять на футбол я таки втікала.

Програму до вступу підготувати допомагала мені Лідія Жук, раніше актриса Чернівецького театру. Вони з чоловіком, Василем Вовкуном (теж відоме чернівчанам прізвище – авт.) тоді вже перебралися до Києва.

Вчитися було легко майже з усіх предметів. Лише з викладачем з режисури  – предмету головного – якось не складалося. Не хотів мене атестувати – й край!

Лише після 2 року навчання, коли наш курс узяв Петро Ільченко з Київського театру Франка, справи пішли. Ільченко не просто викладав, з кожним окремо працював, надихав на професію…А взагалі викладачів своїх досі поіменно пам’ятаю, у кожного чогось навчилася, вдячна їм за це.

«Геометрія» – це не трикутники й паралельні

«Режисуру назовсім не покинула. І досвід моїх найкращих викладачів став у пригоді, коли пішла працювати у театральну студію «Геометрія». Мої студенти – дуже талановиті, з ними працювати цікаво. Особливо люблю як навчальний матеріал «Сойчине крило» Івана Франка. І це добре, що трапилися мені такі курси, де можна комусь передати свої знання й уміння.

Чесно кажучи, працюючи актрисою, весь час «вбиваю в собі» режисера: переживаю за всю виставу. Продумую до дрібниць: хто моя героїня, яка вона, чому вона така. І реакція партнера для мене важлива».

Тут варто зробити вставку від авторки. Я доволі часто буваю в театрі, бачила практично всі вистави. Марія Романова справді відчуває партнера, варто лише згадати блискучий дует із Віктором Барановським у виставі «Кохання у стилі бароко». І в ансамблі почувається «як риба у воді»: згадаймо служницю Марію у «Дванадцятій ночі». І навіть у масовці запам’ятовується власною крихітною «виставою». Марічка над роллю «другого плану» працює так само ретельно, як над головною, і не дуже переймається, у якому вона складі, головне – зробити роль.

Так склалося, що коріння такого «спокою» лежить у площині більше особистій, ніж творчій. Але – і поважаю право актриси на це – обговорювати це вже не хоче. Одне лише сказала: «Зіркової пари – чоловіка-режисера і жінки – актриси його життя з нас не вийшло. І край». А що вийшло? Дві чудові красуні-донечки, 14-ти та 12-ти років, із якими Марічка спілкується більше як подруга. Старша.

Рухатися далі

Запитую у своєї візаві: – Чи відчуваєш себе на початку нового етапу життя?

«Так. Позаду смутні 6 років втрат, коли не знала, як далі будувати своє життя. Слава Богу, закінчилося. Мабуть, не останню роль зіграв мій веселий характер. Але хочеться вже зіграти щось серйозне, драматичне. Жінку з історією. В інституті такого грала багато. А драматична історія – не обов’язково ж має бути нудною та плаксивою. Життя ж – воно різне».

Лариса ХОМИЧ, «Версії»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *