Чернівці Павла ЧЕБОТОВА: найдовша зупинка у довгих мандрах містами та оркестрами; Україна; кохана дружина; особливе ставлення до музикантів і унікальна публіка
Скрипаль, диригент, народний артист України, художній керівник академічного камерного оркестру Чернівецької обласної філармонії Павло Чеботов народився на Волзі, навчався у Горьківській державній консерваторії, об’їздив із концертами мало не весь Сибір (пригадує й роботу в симфонічних і камерних оркестрах Куйбишева, Горького, працю на посаді художнього керівника Томської обласної філармонії і концертний тур рікою Об із зупинками й виступами в кожному селі і місті. І взагалі в Сибіру був у всіх великих містах, крім Іркутська, про що шкодує: «Байкала не бачив!»)… А Україну знав за дитячими враженнями – з батькових гостинців. Батько, який служив у Кривому Розі, привозив звідти дружині й малому синові яблука й горіхи. Так і уявляв собі Павло Україну – солодкою і запашною, як яблучний рай, такою і побачив її, переїхавши до Миколаєва. А вже в Чернівцях зрозумів, що таке рай для музиканта. Це коли є де виступати, є з ким і є перед ким.
Про Чернівці вперше почув… у Горькому
Усе життя Павла Миколайовича Чеботова – низка дивовижних збігів і випадковостей. Які, зрештою, склалися у такий закономірний життєвий успіх.
У принципі, доволі випадково поїхав Павло навчатися саме до Горьківської консерваторії – бо Саратовська була ближчою до рідної домівки і батьків, а Московська – звісно, престижнішою. Але музиканти їдуть вчитися не до якогось міста, а до певного Вчителя. Таким для Павла Чеботова став Гурій Васильєв, який викладав у Горькому. Так само до Васильєва приїхала з далекої України юна Людмила Шапко. Блискуче закінчивши музучилище в Чернівцях, вона єдина з курсу отримала направлення до Київської консерваторії. Та її колишній педагог казала, що їй потрібен не Київ, а Васильєв.
Прибувши до Горького, Людмила прийшла на один з уроків педагога Васильєва. Це був урок з Чеботовим… Коли згодом Павло запитав в учителя, хто і звідки та дівчина, яка спостерігала за заняттям, у відповідь почув: «Студентка з Чернівців». «Коли викладач зрозумів, що я не знаю, що таке Чернівці – подивився на мене як на людину несповна розуму. Сказав: «Это же Маленький Париж!» І згодом я в цьому переконався».
Народний артист України Павло Чеботов
Чернівці потягнули до себе через викладача
Після кількох років навчання у Гурія Васильєва Павло і Людмила мало не опинилися зовсім поруч із Чернівцями – у Кишиневі. Через особисті причини їхній викладач переїхав саме туди, і як віддані Вчителеві, які свято вірять у нього – учні вирішили їхати за ним, тим більше, що лише їх двох з 19-ти учнів свого класу він запросив. Та не так сталося, як гадалося. Павлові батьки сказали: жодного Кишинева! А Людмилі ректор просто не віддав документів. У нього, як з’ясувалося, був свій план. На його переконання, Людмила повинна була вчитися в однієї з найкращих скрипальок світу – Ніни Бейліної. Бейліна тоді працювала в Москві та в Горькому – приїжджала зі столиці щомісяця на тиждень, займалася зі студентами, а наступного разу вже студенти їхали до неї в Москву.
Знову ж таки завдяки закономірному збігові, у Бейліної став учитися й Павло. Видатна скрипалька помітила його ще під час якогось рядового концерту-іспиту, а коли він після від’їзду Васильєва сам до неї зателефонував, одразу згадала і, попри завантаженість, взяла до свого класу.
«Чому стільки років граємо разом? – Павло Миколайович сам відповідає на запитання про нього і його дружину Людмилу Олександрівну, із якою наступного після випускного дня подали документи до ЗАГСу і відтоді не розлучаються. – Ми діти зі звичайних незаможних родин, вчилися в одних педагогів, були в однакових руках. Мали однакові погляди на мистецтво, на світ. Доля нас звела».
Томськ як зразок філармонійної діяльності
Попри рекомендацію на навчання в аспірантурі, Павло Чеботов спочатку відслужив у армії (аспірантура була згодом, у Саратові – і знову не так, як він собі планував, але, мабуть, Бог так влаштував для того, щоби він мав змогу частіше бачити батьків). А згодом прийняв пропозицію стати заступником концертмейстера симфонічного оркестру в Томську. Адже там обіцяли ще й житло.
Томська філармонія, де Чеботов і Шапко працювали в оркестрі понад 5 років, була однією з кращих у Союзі. Там виступали найвідоміші зірки, там – як і в столиці – проводилися найбільш знакові концерти, там дивовижний перший секретар обкому Єгор Кузьмич Лігачов не лише забудував область птахофабриками, а й дбав про культуру. Саме він домігся дозволу на будівництво нового концертного залу в Томську. А ще відомий випадок, коли, замість того, аби скористатися запрошеннями, які обов’язково надавали установи культури посадовцям, Лігачов за квитки на виставу театру Вахтангова послав гроші! За себе і за всю родину! Звісно, посадовці нижчого рангу наслідували його приклад.
І саме в Томську подружжя скрипалів познайомилося з музикою, якої не знало в радянські часи – попри освіту і навіть аспірантуру! Це були церковні сонати Моцарта, які грали скрипалі в супроводі органу – в Томську тоді вже був орган.
«В мої руки саме тоді потрапив камерний оркестр, – пригадує Павло Миколайович. – Камерне музикування – це абсолютно особлива річ. Музикант симфонічного намагатиметься жодним чином не сісти в оперу. Це інший репертуар, і взагалі – інший спосіб життя. Симфонія – це сцена, опера – це яма. Камерний оркестр – це щось наближене до сольного виконання. Невелика група людей – 10-15, максимум 20 музикантів – очі в очі, одне дихання, одні відчуття, виконання за внутрішніми уявленнями. Спільне музикування – це суть камерного музикування. Ми цього торкнулися! Ми грали музику епохи бароко (XVII-XVIII ст.) і сучасну. І раптом – серед інших – до Томська приїжджають музиканти, що грають церковні сонати Моцарта! Саме з нот, які вони нам дали, почалася моя колекція музики для двох скрипок із супроводом. Другого такого зібрання в Україні точно немає і, гадаю, не тільки в Україні». Така колекція є лише у Чернівцях!
До України – через Москву
«У Москві ми з дружиною «зависали» в нотних магазинах, які просто обожнювали! – згадує Павло Чеботов. – Зараз їх, на жаль, уже немає. А тоді – величезні приміщення, безліч чудових видань, і ціна – копійки (показує гарно збережене німецьке видання Петерса, ціна на звороті – 55 копійок. – авт.) Ми скуповували там усе, а особливо – дуетний репертуар».
А якось Павла Миколайовича, що на той час уже обіймав посаду художнього керівника Томської обласної філармонії, відправили до столиці на курси підвищення кваліфікації. Там – знову ці дивовижні збіги обставин! – він оселився в одному номері з керівником Миколаївської філармонії, від якого почув історію, що у Миколаєві є камерний оркестр, але не надто потужний – і фактично без репертуару. І несподівано для співрозмовника сказав: «Візьми мене в оркестр!»
Той не повірив, бо ж як може проситися в оркестр успішний керівник філармонії, якого на кожній нараді за приклад ставлять! А успішний керівник просто втомився від адміністративної роботи… Тож коли згодом прийшла телеграма-запрошення до Миколаєва, Павло просто сказав Людмилі: «Ми їдемо з Сибіру. До Миколаєва».
Україна – не порожній звук, а згусток емоцій, сповнений запаху яблук і пам’яті про пращура
Миколаїв зустрів саме так, як малювали Павлові дитячі спогади: природними щедротами і достатком на полицях магазинів. Сонце, сади, лиман, вина… «У Миколаєві було відчуття, що ми потрапили до раю! Хоча й раніше з Україною пов’язувало щось незриме: усі дівчатка, в яких я закохувався у школі, були українками, та й безліч знайомих у Сибіру мали українські прізвища, – згадує Чеботов, і розповідає, що батько повідав колись історію, наче родина Чеботових походить з села, започаткованого українцем на прізвище Чобіт, тож у тому поселенні всі були Чеботовими…
Миколаївський камерний оркестр швидко почав здобувати успіхи, став лауреатом другої премії на столичному фестивалі камерних оркестрів. Павло Миколайович з Людмилою Олександрівною виграли внутрішній філармонійний конкурс, призом якого було включення до гастрольного туру Україною… Та надійшла пропозиція переїхати до рідних дружині Чернівців – і подружжя, не довго вагаючись, погодилося.
«Не останню роль зіграло те, – сміється Павло Миколайович, – що моя теща на той момент умудрилася обміняти нашу томську квартиру на Чернівці». А ще – в Миколаєві не було пристойного приміщення для концертів. Старе розвалили, нового не збудували. Натомість у Чернівцях де не зупинись – всюди унікальні приміщення для виступів!
І хоча невдовзі скрипалів просили повернутися до Миколаєва, заманюючи житлом, – рішення було прийняте. Тодішній керівник Чернівецької філармонії Володимир Старшинов подивився на них крізь свої окуляри і спитав: «Вам тут добре? Добре. А від добра добра не шукають».
Дует, що триває три десятиліття
«Саме тут ми по-справжньому «засвітилися» дуетом, стали солістами філармонії, розпочали співпрацю з Валерієм Ломанцем – піаністом, концертмейстером, який працював у цій філармонії з незапам’ятних часів. Підготували величезну кількість програм. Грали Вівальді, Генделя, Баха… Сам я був ведучим. Але паралельно працювали ще й в оркестрі.
Чим Чернівці дорогі для музиканта, артиста: є де виступати, грати, і є для кого, – стверджує Павло Чеботов. – Публіка в Чернівцях унікальна. І, судячи з нашого найсвіжішого концерту, – вона є!»
Вони вже менше виступають дуетом – вважають, що, можливо, цей жанр наразі не такий цікавий для публіки. Та й натура в Чеботова така, що постійно хочеться спробувати щось нове.
Свого часу грали в університетській церкві – тоді це був ще культурний центр – і так вразили київського експерта, що він, замість «зрізати» їхню участь у гастрольному турне Україною (учасників було вже вдосталь), – включив таки їх до програми!
Відкрили у Чернівцях Органний зал – Чеботов одразу створив ансамбль солістів «Консонанс», який успішно гастролював Україною. З’явилася також можливість грати з органістами.
«Потім до Чернівців із творчих мандрів повернувся Віктор Костриж – з ідеєю створити симфонічний оркестр. Ми музикантів мало не на вулицях зупиняли і просили прийти в оркестр. Велика подяка Віктору Павлюку, який був тоді мером і також підхопив нашу ідею. Перший рік оркестр існував як товариство з обмеженою відповідальністю, де було кілька музикантів – наче акціонерів, які навіть вкладали в цю справу якісь гроші…
Коли давали перший концерт, тодішній начальник обласного управління культури навіть не знав, що в місті є симфонічний оркестр. А я від першого дня там концертмейстер перших скрипок, Людмила Олександрівна була концертмейстером других скрипок.
Якийсь час ми проіснували, а потім закінчилися гроші, стало нічим платити. І Костриж попросив мене поговорити з філармонією: чи не взяли б вони нас у штат. І знову згадую окуляри директора філармонії Старшинова, який зсунув їх на ніс і спитав – чи то себе, чи то нас: «А чому б і ні?» І взяв оркестр штатним колективом філармонії. Саме за його керівництва і симфонічний оркестр став філармонійним, і Органний зал відкрився.
Коли ми приїхали до Чернівців, у філармонії була естрада, Буковинський ансамбль, камерний оркестр, лекторій. Тепер є ще й камерний хор. І я впевнений: зараз такої другої філармонії в Україні немає».
У клубі текстильників 8 років функціонував Клуб любителів камерної музики. Щомісяця готували й виносили на публіку нову програму. В тому числі представляли програми і в Художньому Музеї, який розташовувався тоді на 3-му поверсі кафедрального собору (Чеботов з усмішкою згадує, як виносили інструменти аж на третій поверх перегородженого тоді собору), потім у приміщенні за Резиденцією, і тільки згодом розмістився на Центральній площі.
Поєднання музики і образотворчого митецтва
«Ми мали цикл програм, пов’язаних з художниками і музикою – робили їх у співпраці з тодішньою директоркою музею Тетяною Дугаєвою. Намагалися робити так, щоби люди жили цікавіше. Музикант хоче грати, віддавати людям. Як можна більше зіграти хорошої музики. Найбільше задоволення – коли на сцені тобі щось удається зробити! Підбираєш репертуар, працюєш із музикантами (борешся з їхньою втомою, байдужістю, лінощами, роздратуванням, іноді – заздрістю…) І робиш усе це заради цих двох годин на сцені!
Я не вмію інакше. Свого часу мер Чернівців Микола Федорук запитував, чи не маю я бажання розпочати якийсь бізнес – наприклад, відкрити музичний магазин. Я категорично заперечив: це не моє! Я одразу ж збанкрутую, та ще до тюрми мене посадять (сміється – авт.)
Важкі 90-ті: розлучитися з містом, щоби знов зустрітися
«Настали відомі 90-ті і пошуки елементарних способів для виживання. Двічі я виїжджав до Польщі на заробітки. Об’їздив усю Польщу, давав по три концерти на день, увечері падав з ніг – і наступного дня знову те саме…
І, попри те, що Чернівці – місто особливе, була тоді навіть спроба перебратися до Києва. Нам пощастило виступити в столичній філармонії, я вже працював у київському філармонійному оркестрі, велася мова про концертмейстерське місце і викладання в консерваторії. Я вже з’їздив зі столичним колективом на зарубіжні гастролі і міг порівняти їх з гастролями нестоличного – різниця була. Тож питання було практично вирішене, та вперше в житті сталася нестиковка в поглядах з дружиною. Вона не хотіла покидати домівку! Це нас мучило. Але рішення послав Бог. Повертаючись із Києва, в потязі дізнався, що до нас додому телефонував давній товариш і запрошував на роботу до Туреччини. Замість переїзду назавжди до столиці, ми отримали можливість тимчасово попрацювати в іншій країні. І це було чудово!
Щоправда, «тимчасове» затягнулося на 6 років. Ми працювали в місті Афіон, грали в камерному оркестрі, викладали в університеті, насолоджувалися екзотичною природою. Згодом переїхали до Стамбула – це була просто казка, нашарування культур, часів, пластів, конгломератів… Щоправда, працювати доводилося важко, бо працювали в опері, а це означало, що ми фактично починали з нуля. Перші півроку зранку до вечора просто вчили ноти…
Потім знову повернулися до Афіона, виступали в різних містах і на різних фестивалях, а музика Володимира Івасюка лунала в Туреччині не вгаваючи…
Але й ця казка мала закінчитися. Якось я сказав: «Люда, – все. Хочу додому. Якщо не повернемося зараз – то, може, вже й ніколи». Це був 2008-й. Ми поїхали сюди у відпустку, і я вже більше не повернувся до Туреччини. Людмила Олександрівна ще поїхала, пропрацювала півроку до зими – і також повернулася до Чернівців».
Артист – як цілий театр
«Тут я отримав камерний оркестр, працював у першій музичній школі, далі пересів у симфонію. Відтоді в цій якості й існуємо. Людмила пішла з оркестру – її захопила педагогічна робота.
Найбільше часу і сил забирає наш камерний оркестр, наш «Капріччіо», і я дуже задоволений цією обставиною. Все ще цікаво нам працювати дуетом і в супроводі: ми їздили на фестиваль в Конью (Туреччина) разом із дочкою-піаністкою, до Польщі – на фестиваль сімейних ансамблів. Торік виступали на запрошення посольства України в Литві у Вільнюській Ратуші, виступали у німецькому посольстві в Києві, брали участь в Івано-Франківському фестивалі «Прикарпатська весна», грали разом з їхнім камерним оркестром…
Творча родина
Наш камерний працює паралельно із симфонічним оркестром, який репетирує щодня, а камерний – тричі на тиждень по три години, і камерний не відстає: порівняно з тим, як ми починали, – зараз граємо і Дворжака, і Стравінського, і Шостаковича, і Чайковського…
І дуету 30 років, і камерному оркестру – 40
Гарне поєднання, творчо перспективне. Що таке скрипковий дует – це оригінальний жанр. Дуетів практично у нас немає – тому що дві скрипки. Скрипалі за своєю природою індивідуалісти: грає або один, або в оркестрі. Двом важко знайти спільну мову. Адже це наполовину камерне музикування, а наполовину – сольна гра. Практично неможливо двом людям, не пов’язаним ще чимсь, знайти спільне. І це насправді унікальне явище.
Заслужена артистка України Людмила Шапко
У артиста завжди ідеї, бажання, пориви. Але ми абсолютно безпомічні в плані адміністрування. І не тому, що не вміємо – а тому, що статус не дозволяє. Музикант має бути за якимось флером, має дотримуватися дистанції між глядачем. Має бути зал – і сцена, щось має їх відділяти. Не може артист ходити і розказувати, який він хороший. Саме для цього існує філармонія – як концертна організація, а не господарська, яка платить лише за газ, платню прибиральницям, за зал тощо.
Саме тому я почуваюся не використаним навіть на 50 відсотків. Відчуваю, що міг би дати більше – і стосовно гри, і диригування, і особливо педагогіки. Хоча – можливо, не доля. Казав же свого часу італійський скрипаль і композитор Тартіні про італійського ж композитора, скрипаля-віртуоза, автора понад сорока опер, кантат, ораторій, творця жанру сольного інструментального концерту Вівальді: він думає, що він великий творець опер, хоча насправді він – великий творець концертів. Може, і я так? Почуваюся педагогом, а насправді я – виконавець?
Адже музика – це завжди діалог, це театр! Тільки музичною мовою. Бо ж поєднання дуету і струнного камерного оркестру може дати незрівнянний творчий результат! Для публіки…
Маріанна АНТОНЮК, «Версії»
