«Голос»: Театр без лаштунків

Храм Мельпомени тимчасово покинутий глядачем заради барикад. Та не його творцями. Театр-студія «Гердан» і театр «Голос» учора, 4 березня, святкували  20-річчя. В інтерв’ю «Версіям» директор та художній керівник Петро КОЛІСНИК  привідкриває лаштунки.

Ідея створення колективу виникла, коли в суспільстві почався процес відродження української традиційної культури. На хвилі розпаду Союзу і становлення незалежної України зростав інтерес людей до витоків, коріння, історії. Ставали доступними речі, які раніше замовчувалися. Відтак у нас виникла ідея створити позашкільний заклад, який займався би суто фольклором. Ми поділилися цим із тодішнім управлінням освіти міської ради. Вони нас підтримали, і ми сформували основи для нашого театру.

 «Шукати спонсорів принизливо»

– Чи підтримує вас держава фінансово?

Держава забезпечує зарплату працівникам. І все. Але театр не може існувати лише на  навчальному процесі. Він вимагає певної атрибутики, костюмів, декорацій. А на господарські витрати – від голки до гудзика, від лампочки до тумбочки – кошти не виділялися ніколи. Одна лампа для освітлення сцени коштує близько 300 гривень. У середньому вистава коштує 10-12 тисяч гривень. Найбільше  йде на костюми та декорації. Для прикладу, лише полотнище, яке символізує землю у виставі «Розрита могила», обійшлося нам у 12 тисяч. Тому ми створили супутню організацію, яка б займалася саме заробітчанством – так виник театр «Голос».

Чи роблять сім’ї студійців «Гердану» доброчинні внески?

Цікавитеся, чи сплачують за навчання? Діти з багатих сімей дуже рідко займаються мистецтвом. У тих свої інтереси, звідти самі юристи та фінансисти. У такі студії приходять здебільшого діти з соціально незахищених верств населення. Тому про внески від них не може йти мови.

А меценати у вас є?

Оскільки це було чимсь новим, екзотичним, спочатку траплялися люди, які трохи нас підтримували. Це не були значні суми – від сили 100 доларів. Нині ми відмовилися від меценатства, бо клянчити дуже принизливо. Що можемо – заробляємо самі. Чесно кажучи, відчуваю себе набагато комфортніше, коли ні від кого не залежу. Що таке спонсор? Він дасть 100 баксів і думає, що купив усі заходи. За ці нещасні гроші ми будемо розплачуватися роками. Незалежність дорого коштує, зате нам спокійно (сміється).

 «Театр – це постійний процес руху»

– Багато ваших вистав ґрунтується на українських звичаях та традиціях. Є серед них і зарубіжна класика. Що театру й вам особисто ближче?

Безперечно, це українська тематика, фольклор. «Україські пісенні старожитності» тримаються на обрядовому дійстві. Цей складний жанр відійшов з нашого побуту й став частиною науки. «Ніч на Андрія» побудована на обрядах та традиціях Андріївської ночі. Ворожіння, закличка долі, загадування на майбутнє заміжжя. Такі вистави ми намагаємося популяризувати. І їх, до речі, відвідують найбільше.

Якщо порівняти початок і сьогодення, нині ви на спаді чи на підйомі?

Мабуть, на спаді. Зараз непросто і людям, і творчим організаціям. Постає проблема «як вижити» – на рівні найпримітивнішого – чим прохарчуватися. У такі моменти культура завжди відходила на другий-третій план. Цей час треба просто пережити.

Замала глядацька аудиторія чи нема бадаючих працювати в театрі?

Охочих працювати дуже багато, їх навіть побільшало. На жаль, наші ресурси обмежені. Важко утримувати великий колектив. Зараз нас налічуєтся близько 50-ти. Кожній дитині потрібно приділити увагу, витратити на неї час. Приміщення у нас одне – і для вистав, і для репетицій. Зводити всіх до купи не можна: у кожного свій рівень підготовки.

А рівень підготовки акторів? Ви задоволені трупою?

Безумовно. У нас є старша група. Ви знаєте, нам, викладачам, завжди шкода, коли у повному віці здібні учні обирають своє: хтось переїжджає в інше місто, хтось одружується, їде на навчання. На театр часу не вистачає. А на їхнє виховання потрачені роки. Отакий водночас радісний і сумний процес. Але є й актори, що з нами всі 20 років. Вік студійців «Гердану» – від 9-ти до 22-х. А далі багато з них переходить до дорослої групи. Практично ми не зупиняємо набір протягом року. Хтось пішов розчарований – хтось приходить. Проблем зі складом акторів у нас немає, навпаки, немає змоги всіх задіяти у творчому процесі.

Свій ювілей театр відзначив прем’єрою «Розритої могили» за Шевченком. Що Ви хотіли донести до глядача?

Хотілося б зруйнувати стереотип сприйняття Шевченка як лозунгового поета. Оскільки більшість його творів дотична до національно-визвольної боротьби та рівня національної свідомості, ми намагалися передати, як події, описані Шевченком, трансформуються через людину сучасну. Показати зв’язок між минулим, теперішнім і майбутнім. Я вважаю, що національно-визвольні змагання українців не закінчені. Ми дуже багато здобули, але й багато розгубили історичної пам’яті. Шевченко пише саме про втрачене, розтоптане. Назва «Розрита могила» – символ сплюндрованих історичних скарбів, без яких сучасний українець немає міцної основи.

DSC_01481

Чи важко адаптувати поезію до сцени?

Дуже важко. Поезію ми сприймаємо здебільшого як художнє читання. На сцені все повинно перетворитися на певну дію, особу, ситуацію. Поезія виступає приводом. Будь-який драматичний текст перестає бути головним, бо театр складається з багатьох компонентів. Це і текст, і мізансцена, і голос, і музика, жест, пауза, костюм…

 «До театру не йдуть за «вєсьолєнькім». Сюди йдуть за порадою»

Чим керуєтеся при виборі репертуару?

Театр повинен диктувати – і ставити не лише те, до чого готовий глядач. Я не вірю в те, що будь-яка сфера творчості, а тим більше театр, має підлаштовуватися до публіки.  У суспільстві завжди перемагає те, що лежить на поверхні, що не вимагає зусиль. Дуже багато творчих колективів самі не помічають, як попадають у пастку залежності від смаку глядача і перетворюються на нецікаві особистості. Вони стають непотрібними навіть глядачеві-заявнику, який нібито вимагав такого репертуару. Театр завжди повинен рухатися попереду суспільства, вести глядача за собою, звертати на себе увагу, а не задовольняти сьогоденні потреби.

Чи не легше було би вести глядача за собою на великій сцені?

Аж ніяк. Я не прихильник масових заходів. Театр – інтимніша річ, ніж естрада: інші вимоги, інший жанр. Інколи мене питають: «У вас єсть что-то вєсьолєнькоє посмотреть, атдахнуть?». До театру не йдуть за «вєсьолєнькім». Сюди йдуть за порадою. Що можна вимагати від сучасного суспільства, якщо його годують неякісними кінематографом та літературою? Сьогодні пореготав – назавтра забув, бо не задумувався над серйозними проблемами. Таке мистецтво не виховує художньо-естетичних смаків. Навпаки, перекреслює вічні цінності, які набувалися тисячоліттями.

Якщо глядач за півгодини забуває те, що він бачив, – або виступ театру, або прихід глядача був випадковим. Глядач повинен бути враженим відкриттям. Як казав Маяковський, «Театр – це збільшувальне скло». Якщо людина співставляє свої вчинки з подіями вистави, такий театр виконує свою  місію.

Чи порівнюєте «Голос» із театром ім. О. Кобилянської?

Це два різні принципи існування театру, їм не можна конкурувати. У нас інша аудиторія, немає великої сцени, немає лаштунків, ми все робимо безпосередньо перед глядачем. Публіка стає співучасником, свідком, а не просто глядачем. На великій сцені ми не зможемо існувати. Втратиться відкритість, доступність, контакт.

Як оцінюєте стан театру в Україні?

Як критичний. Ми ще сидимо в якомусь минулому столітті, тільки не у ХХІ-му. Не хочу нікого образити, але наш глядач «завис» на рівні «Сватання на Гончарівці» і «Весілля в Малинівці». Він йде до театру розважитися. І це провина театру. Щось легеньке, щось простеньке, аби не напружувати мізки. А ідеї немає, потягу немає. Коли театр із глядачем на одному рівні, вони один одному не цікаві. Театр займається заробітчанством, відводячи на «колись» виховання та освіту. Та що залишається робити, коли держава не допомагає?

Подивіться на наших депутатів. Можна про них сказати, що вони отримали належну освіту? Таке враження, що всі вони вийшли із загадженого колгоспу… Культура відсутня, мислення абсолютно ніякого немає. Про мистецтво держава думає в останню чергу, тобто ніколи. Немає концепції розвитку культури, ніхто не знає куди її причепити. Мистецькі установи кинуті напризволяще. А культура й освіта повинні рухатися паралельно з державою, яка себе поважає. Культура – це обличчя нації.

Марина ХАРЧУН, «Версії»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *