Чернівці Олега ЛЮБКІВСЬКОГО: панорама з Костелом-«Кремлем»; місто, що не сприймає олійних фарб; краєвиди замість червоних транспарантів; елементи застиглої поезії; умовний образ і повільне прокидання від «совєцького» летаргійного сну
Майстерня, орендована художником на горищі під дахом старої австрійської триповерхівки, дивує недосвідченого відвідувача чистотою і порядком. «Коли у художника все розкидане – це природжений дилетант, який тільки створює навколо себе антураж, щоб думали, що він художник, – сміється Олег Любківський. – Якщо у вас на столі вермішель –все це буде видно на вашій картині, так мій учитель казав». Тож на столі у господаря – акуратно підточені олівці, чисті пензлики, папір, листівки –репродукції з картин. На поличках – книжки й милі дрібнички: підсвічники, сувеніри-старожитності, пляшечки й вазочки оригінальних форм. На стінах – картини й такі ж дрібнички, прикріплені цвяшками: малесенький стілець, ключик, емальовані старовинні вивіски, вказівники – від австрійських до радянських. На невеличкій кахельній грубці – частина колекції пляшок, яких у художника є майже півтори сотні і які він свого часу, почавши збирати від 6-го класу школи, виставляв на огляд у Художньому музеї. За вікном туркочуть голуби і відкривається вид на… інше вікно серед облуплених стін. Під це заклопотане туркотіння, за запашною, власноруч звареною господарем кавою, міркування зазвичай небагатослівного Художника Цього Міста про Місто плинуть десь на межі між насмішкуватим скептицизмом і щирою відвертістю…
«Глобус Чернівців»
Страсбург, Базель, Цюріх, Любек, Львів, Чернівці і багато інших – міста, які бачили виставки Олега Любківського і яким художник привідкрив мистецький образ Чернівців. Канада, Австрія, Бельгія, Німеччина, Франція, Румунія, Польща – країни, які відчули нове сприйняття того, що залишилося нам у спадок від епохи Габсбургів. Найсвіжіша «експансія мистецьких («любківських» J) Чернівців на Польщу» – публікація двадцяти одної картини художника у журналі «Konteksty» польського міністерства культури, а також фотографії самого митця, розповідь про унікальну техніку виконання робіт, світосприйняття автора, і, звісно, місто Чернівці та філософська спорідненість зі швейцарським письменником Себальдом. Художник Любківський, попри віртуозне володіння художнім словом, не вважає можливим дати Чернівцям якесь конкретне визначення: «Цей умовний образ існує поза звичними художніми явленнями і може писатися тільки особливою мистецькою мовою, а там, де у місті перетинаються протилежні часові виміри, – разом утворюється еклектично переплетена картина, що є парадоксальним продовженням життя того міста, що колись давно називалось CZERNOWITZ…».
«Напівміф, напівлегенда міста увійшли в мою свідомість з раннього дитинства разом з великою горою шпилів та куполів, що проглядалися між дерев моєї вулиці. Місто зблизька було величним і загадковим, як дитяча лікарня з вітражами, а вулична бруківка здавалася мені начищеною, як черевики з-під дідового анцуга з ланцюжком. Вдома мене лякали відьми та латовані лицарі зі старих німецьких альманахів, а довговолосі югендстилівські діви заповнювали мою уяву ще неусвідомленим світом мистецтва. Високі вікна моєї школи, колишньої жіночої гімназії, дивились за зубчасті дахи та вежі геніального архітектурного творіння – резиденції буковинських митрополитів, що вабила уявними таємницями та садом з яблуками…», – соковито писав Олег Любківський 2001-го до каталогу виставки «Осінь минулого століття. Романтичні візії «маленького Відня», і перо в його руці запрацювало не менш майстерно, аніж пензлик. Тож 2013-го він видав збірку «Оповідання простим олівцем», у якій поруч з ліричними героями повноцінним персонажем є Чернівці, їхні деталі, закутки та уламки.
Виставки О.Любківського, присвячені Чернівцям:
«Романтичні краєвиди Маленького Відня» – Чернівецький Художній музей (1998), Національний художній музей України (2000);
«Осінь минулого століття. Романтичні візії «Маленького Відня» – Києво-Могилянська академія (2001)
«DIE GOLDENE BIRNE («Золота груша») – Чернівецький Художній музей (2003), Landesbildungscentrum, Австрія (2004)
«Теза і антитеза: Місто, що колись називалося Czernowitz» – Люблін, Польща (2011), Страсбург, Франція (2012), Цюріх, Швейцарія (2012), Чернівецька галерея SWEET-APT (2013), Львівська національна галерея мистецтв (2013)
Поетичне осмислення уламків
«Ми спочатку жити в районі Фастівської, і з моєї вулиці відкривалася панорама міста, – пригадує художник. – Ми, діти, дивилися на ці зубчики будівель, наче «вирізані» на тлі неба, і щиро уявляли, що костел – це Кремль. Вочевидь, підсвідомо дитячі враження все-таки десь відкладаються. Якось, коли я навчався в другому класі, ми з батьком ішли вулицею Буковинською в бік Руської. Заходило сонце, на тлі неба так чітко викарбувалися «зубчики» дитячої лікарні, що я, як тільки дійшли додому, зразу замалював це. Але це був єдиний раз. Насправді я хотів бути офіцером, тож зазвичай малював танки й літаки. Усі діти малюють безперервно, просто я малюю довше за всіх. Це інстинкт, дар. Але, окрім дару, має бути ретельна праця. Насправді малювати можна навчити – навіть якщо дару нема. Якщо закласти конкретну програму, основу, базис. Та не всі, навіть «дорослі», обдаровані художники знають перспективу та інші основи образотворчого мистецтва…
Коли ми переїхали в центр, тодішня 9-та школа, в якій я навчався, зіграла більшу роль у становленні моїх естетичних уподобань – як взірець архітектури раннього модерну. Тут розгортаються й багато подій з моєї збірки «Оповідання простим олівцем». Тут я був свідком, як відпала рука від скульптури, тут я відколупав від парти табличку німецькою мовою, тут колись вкрав з історичного кабінету двоголового орла… Саме ці «уламки» я осмислив поетично, і моя виставка у Львові була саме виставкою «про уламки».
Гурток образотворчого мистецтва у Палаці піонерів почав орієнтувати мене на мистецтво завдяки вчителю. Микола Ткачук – неординарна особистість, митець, у якого я багато взяв – особливо філософське усвідомлення місця художника в суспільстві. І розуміння того, що художник завжди має бути щедрим. Коли б ми не приходили до вчителя – в урочний чи позаурочний час – він завжди давав нам фарбу, папір, пензлик… Я це повторював, «віддзеркалював» у свій час – коли викладав у художній студії на Франка. Часто приносив фарби, гумки, олівці, які я навіть з-за кордону привозив.
У Вижницькому училищі мені також пощастило з учителем: мене помітив талановитий педагог Генріх Усачов, якого направили сюди з Ленінграда. Його дружина – випускниця Мухінського училища (першого художнього закладу вищого формату, дореволюційного Училища технічного малювання барона Штигліца, сучасною мовою – перша дизайнерська академія за царської Росії). За Хрущова там відродили технічну естетику, конструювання, тож період, коли у Вижниці викладали виховані на цьому педагоги, всі згадують з вдячністю. Завдяки педагогам, їхньому уважному ставленню, спілкуванню я вже на 1-му курсі заявив про себе як художник з оригінальним почерком і мисленням. Щоправда, в «совєцьке врємя» демократія довго не існувала. Тож вільні орієнтири Вижницького училища швидко придушили, позвільняли і керівництво, і частину вчителів.
Коли я вже сам викладав академічний рисунок та живопис у Народній студії образотворчого мистецтва обласного будинку вчителя (на вул. Франка), то борги перед своїми вчителями намагався віддати дітям. Думаю, небезуспішно: свій мистецько-педагогічний досвід оформив окремою книгою, мої учні продовжують навчання у Празі, Лондоні, у французькому Діжоні… І як діти, так і їхні батьки досі зі мною вітаються».
«1985 року в мене випливло Місто»
«Я мислив себе художником Карпат, в постімпресіоністичній манері, – продовжує Олег Любківський. – Але потім зрозумів, що місцева Спілка художників мене не оцінить, і я почав приглядатися до міста. 1985 року в мене «випливло» місто. Я розробив три сюжети-краєвиди. Починав їх олійними фарбами, потім зрозумів, що олійні фарби місто просто не сприймає. Тож перейшов до акварелі – у власній техніці. Потім зробив гравюру. На той час цю композицію ніхто не оцінив, а тепер кажуть, що це музейний рівень мистецтва.
Я не просто захопився містом – я пішов на певну самопожертву. Не міг спокійно робити доволі прибуткові совєцкі замовлення, свідомо відмовився від них, від якихось компромісних речей – і ціле літо ходив на гору малювати краєвиди. Зробив їх чотири, всі вони експонувалися в Австрії, Німеччині, Швейцарії… А моя виставка «Романтичні краєвиди Маленького Відня» звертала увагу глядачів саме на те, що вони не розуміють, де живуть. Ми ж виросли в Європі, але не бачили цього за совєцькими червоними лозунгами і транспарантами! Цю виставку дивилися, але я відчував (і так і сталося), що розуміти її почнуть років через 20…
Сказати, що я не хотів визнання, – буде неправдою. Зараз я вже про нього не думаю, бо воно саме прийшло. А коли був молодий – хотів поступити у Спілку (це й було ознакою визнання). Зрештою, і вступив – але я вже на інших правах. Коли мої сучасники вступили «на совєцькій темі», то я став членом Спілки вже у часи «перестройки», на «чернівецькій» темі. І коли надійшло перше замовлення, за яке я міг отримати пристойний гонорар, – СССР розвалився, разом з Фондом художників і всіма можливостями Спілки (сміється – авт.). Тож я давно усвідомив, що мистецтво не залежить від визнання спілками, як і художник: це особистість, а не продукт якогось об’єднання на зразок «союзу художників».
«Чернівці – не розфарбована матрьошка»
«Кожний проект, який стосується міста, є внеском у формування іміджу Чернівців, – переконаний майстер. – І йдеться переважно не про ті міфи, які циркулюють незалежно від наявності під ними якоїсь історичної основи. Наприклад, легенда про те, що в Чернівцях вулиці замітають трояндами. Так виглядає, що це дуже своєрідно інтерпретований факт. Джерела підтверджують, що в якийсь із років на випускному балу в Єврейській жіночій гімназії дівчата, проводжаючи улюбленого вчителя, усипали йому дорогу пелюстками троянд. Ну а потім, коли прибирали, букетами ж і «замітали» вулицю. Згодом хтось із емігрантів написав мемуари, опоетизувавши цю подію. Так вона і стала міфом.
Або про готель «Бристоль». Кажуть, що його господар викинувся з останнього поверху, бо не міг розрахуватися за будівництво. Тож добудовували «Бристоль» уже інші люди. Споруда готелю справді унікальна, адже за наказом цісаря архітектору не дозволялося повторювати, копіювати об’єкти в місті.
Так, ці легенди гарні, але це дуже поверхнева інформація, для масового туриста. А необхідні кваліфіковані екскурсоводи, які відчуватимуть дух міста. Не треба ж перетворювати Чернівці на фарбовану матрьошку, яка здалеку приваблює туристів, що милуються нею, не виходячи з автобуса…
Кожний будинок, який нам радує око – це мистецька річ, яку не зробиш лінійкою за допомоги комп’ютера. Це елементи застиглої поезії. На жаль, відчувається різниця між минулими Чернівцями і сьогоднішніми. Різниця в загальній культурі. Адже тепер, як в освіті, медицині, так і всюди процвітає дилетантство. Мистецтвом називається все без винятку – починаючи від невмілого малювання квіточок, кульбабок і метеликів, і закінчуючи пейзажами з ялиночками. Але це окрема тема, яка мене не стосується. Мене стосується тільки моє мистецтво і моя філософія».
На перехресті культур і безкультур’я
«Художник має бути голодний? Безперечно, – вважає пан Олег. – Але на каву йому має вистачати. Тож я продавав свої картини, сам – і їх постійно купували, навіть за купони, які в нас були якийсь період грошима. Часто брали для когось – в Ізраїль чи Америку. А я продовжував працювати – без зайвої метушні, без «хитання в інші сфери», без зміни власної лінії разом з «курсом партії».
Окремою темою є спроба зробити щось у манері абстрактності – до цього, як і до «чернівецької теми», спонукала «перестройка». Стимулу не було, натомість було бажання чинити протест проти радянського «іскусства». Тож коли згодом виставив ці роботи у львівській галереї «Примус», знавці оцінили їх як «мистецтво високої формули». Ну і слава Богу (усміхається – авт.).
Місто – це не солоденькі краєвидики з Резиденцією. А я завдячую Чернівцям, у яких я виріс на перехресті культур і безкультур’я.
Так, рівень культури чернівчан наразі залишає бажати кращого. Але на те, вочевидь, є причини. Можливо, в тому, що у нас був період «культурного вакууму»: «перестройка», перші роки незалежності, матеріальна криза. Ця сукупність обставин спонукала частину чернівчан виїхати – кого на заробітки, а кого й зовсім. Вакуум нічим було заповнити, тож сьогоднішні студенти в основній масі – наслідок того вакууму, вони нічим не переймаються, тринькають гроші батьків по кав’ярнях.
Зараз вже повільно прокидаємося від совєцького «летаргійного сну». З’являються «поетичні» розписи на стінах – як ті, що не так давно намагалися критикувати чиновники від культури (коли в контури обличчя на стіні вписують вірші чернівецьких поетів). Бачив подібне у багатьох інших містах – вони бувають як серйозні, так і жартівливі, смішні. То чому бути, як в клітці, і забороняти це? У Чернівцях маємо для цього багато порожніх стін…
Я сам створив вивіску для «Найкращої кав’ярні на розі» ніби в манері знайденої під фарбою старої реклами. Наприклад, у Львові такі імітації часто використовують, і в це майже всі вірять. Чому б не робити таке в Чернівцях?»
«Мешкаємо серед досконалої архітектурної форми, вона жива»
«Концептуальне мистецьке видання «Die Dankbare Bukovina» («Вдячна Буковина»), ідею якого я втілив 2004-го, зіграла також важливу роль у моєму житті – як і в житті Чернівців. Це книга-візитівка, яка стала бібліографічною рідкістю, і вона не є збіркою якихось провінційних, самозакоханих вражень «про вокзал, Ратушу і вулицю Кобилянської». Це серйозний аналіз, і я пишаюся, що ця книга куплена австрійською національною бібліотекою і лежить десь там на полиці, час від часу даруючи насолоду справжнім поціновувачам.
Більшість з нас не усвідомлює, де живемо. Про це була й моя виставка «Золота груша» 2003 року – продовження погляду на Чернівці, де Місто – як театр, як забуті декорації, поруч із якими ходять люди і навіть не звертають на них ніякої уваги…
Архітектура – це лише зовнішня оболонка. А ми мешкаємо серед досконалої архітектурної форми, вона жива. І просто бачити її та малювати – це аматорство, яке викликає посмішку. Адже не лише ми дивимося на будинок, а й він на нас. І художник має цей погляд побачити, намалювати і відбити до глядача. Погляд на стіну має бути поглядом у просторі і часі, а не в геометрії. До того ж, одне діло – малювання, а друге діло – прочитання картини. Це вже треба відчути. Відчувають далеко не всі. Відчувають це мої учні і люди, які перетинаються з мистецтвом – найчастіше львів’яни й іноземці. Я сам дивувався, коли в Цюріху і Базелі мої картини купували самі художники – це доволі рідкісне явище в мистецькому світі.
«Моя місія – підтвердити образ міста Чернівців для сучасників»
«Кажете, що часто бачили мене на Майдані? Я вірив, що це вже остання революція, на якій закінчаться всі неподобства й негаразди. Бачу, помилявся. В чому сенс протесту? В тому, що Громадянин гідний достойного життя, а не статусу раба чи найнижчої верстви населення.
Разом з тим, розумію: одна людина може щось змінити у власному житті і у власній свідомості. Змінити щось у свідомості інших – це самовпевнене бажання. Це неможливо. У власному житті я і змінив. І в сучасному мистецтві. Моя місія – підтвердити образ міста Чернівців для сучасників, і я це роблю.
Я не даю собі визначення, як мені себе назвати. Це як місто Чернівці. Воно мало безліч назв – Чернівці, Чернауць, Черновіци, Маленький Відень, Місто над Прутом…. І від цього нічого не змінилося. Як ходили брудними тротуарами, так і ходимо до цього часу (усміхається – авт.).
Я є тим, чим я є».
Маріанна АНТОНЮК, «Версії»
