Театр – це не лише красива будівля

2011 рік для Чернівецького муздрамтеатру – особливий: «гряде» відзначення 20-річчя незалежності України, 70-річчя від дня народження Івана Миколайчика, вже традиційний фестиваль та нові постановки… Проте найголовніший ювілей – 80-річчя театру восени, до якого колектив уже серйозно готується. Тож коли, як не до Дня театру, поцікавитись, як живеться нашим чернівецьким трудівникам сцени? Розмовляємо з режисером та актором Андрієм Романовим і його дружиною Марічкою, теж актрисою театру.

Ліричний чи то вступ, чи то відступ

На чернівецькій сцені подружжя Романових – не перший рік. Марічка стверджує, що  в театр пішла не випадково. Щоправда, мати її завжди мріяла, щоби донька стала вчителькою української мови та літератури… Дівчинка з дитинства багато читала, уявляла себе то вчителькою фізики, то географії, мріяла стати режисером чи журналістом…

– Потім якось я зрозуміла, що всіма оцими персонажами я можу бути в акторському житті, – посміхається Марічка. – Коли з Києва прийшло повідомлення, що я вступила до Київського національного університету культури і мистецтв, мама мені його три дні не віддавала….

За словами ж Андрія, його в театр занесли… випадково.

– У школі я вчився погано. Прочитавши перший розділ книги «Війна і мир» Льва Толстого, я погодився з усіма критиками, що це хороша, геніальна книга – і не читав далі. Які книжки? Я ганяв м’яч у дворі! Мій батько колись професійно займався футболом займався, грав навіть за молодіжну збірну УССР…

Тож якось мама прийшла радитись з учителем, куди подіти після завершення школи сина.

– Той сказав: «навіть не думайте – тільки в театральний», адже в мене були здібності. В школі я часто декламував вірші – Шевченка, Пушкіна, Лермонтова. До Театру Юного Глядача, – це такий маленький театр у віддаленому районі Миколаєва – мене занесли на руках, так там і залишився, на три роки…

Закінчивши Училище мистецтв, Андрій чотири рази вступав до театрального вузу Карпенка-Карого. З п’ятої спроби таки вступив – до вузу Поплавського.

Чи потрібен нашій державі театр?

Під час розмови почув від Андрія: «Першоджерело театру – голий актор в темному просторі». В українському ж театрі актор «голий» не лише на сцені, але й поза нею. Звісно, біда ця не лише акторів, а й письменників, музикантів, художників, загалом людей творчих професій…

– Високе мистецтво повинно дотуватися державою, – стверджує Андрій Романов. – Хоча насправді театр дуже взаємопов’язаний з політикою, економікою. Нинішній державі він не потрібен, тому і перебуває в такому жалюгідному стані.

Держава нам як допомагає? Тримає на ставці. Стоїть галочка – є театр, там працює стільки-то акторів. Міністерство культури звітує Кабміну, що в Чернівцях є така установа, знову галочку поставили, до бюджету гроші віддали і все, більше нікого нічого не цікавить. Наше життя – суцільна галочка! Що там коїться, в цих театрах, нікого не цікавить. З обласного управління в театр ходять, проте не системно, частіше їх побачиш на «Міс юна буковинка», «Успішна пані» та усіляких інших конкурсах…

– Можливо, це театр винен, – додає Марічка. – Що їм там цікавіше…

– Це інше питання, – продовжує Андрій. – Театр має бути конкурентноспроможним. Як стати цікавим чернівчанам, зробити крок назустріч глядачу, вивчити його…

Ми займаємося попсою, організовуємо вечірки, тамадуємо на весіллях і днях народження. Я – клоун. Хороший клоун. Отак підробляю… У нас в театрі всі підробляють – директор, художній керівник, актори…

Проте наближається 80-річчя – це свято, для театру – це серйозний вік. Хіба театр –це лише приміщення, красива будівля? Театр – це трупа, актори, творчість, вистави… Прикро, що перервалися деякі зв’язки. Багато гарних акторів протягом дев’яностих років пішли з театру – до Києва, на інші роботи…

Ідуть актори з театру і зараз. Звільняється молодь, залишають сцену літні, досвідчені актори. Плинність кадрів на виробництві – недобрий знак. Чому це відбувається? Ні Андрій, ні Марічка відповісти не можуть. Багато побутових проблем, творчих…

– Що може запропонувати нині театр молодому актору, актору старшого покоління?

– Стабільну роботу, – відповідає Марічка.

– Зранку – до вечора, – продовжує Андрій. – У репетиційному залі і на сцені. Оце театр може запропонувати. Більше нічого. Ні високої зарплати, ні творчого задоволення… Людина, яка приходить в театр, мусить зрозуміти – актор тут дуже багато працює… Вільного часу майже немає. Тільки ночуєш вдома. Майже весь вільний час доводиться підробляти, адже на цю зарплату прожити неможливо…

…Нам батьки дуже сильно допомагають у продовольчому плані, якби не вони – ми би тут з голоду опухли, – зітхає Андрій.

– Краще б працювали! – каже Марічка.

Спадкоємство школи

– Що таке сучасний театр? – розмірковує Андрій Романов. – Це новітні технології, але новітні технології всередині самого актора: як ти подаєш текст, акторські техніки… Є техніка Станіславського, яка каже, що в запропонованих обставинах актор переживає зараз за свого персонажа, і за допомогою цих переживань відтворює образ. Є техніка Бертольда Брехта, європейська школа, ситуація відчуження, коли актор не приймає свого персонажа буквально, він тримає його на відстані. Є техніка Михайла Чехова, а також багато інших…

– Але це все техніки 20 століття, – додає Марічка.

– Так, 20 століття… – погоджується Андрій. – Які ж сучасні техніки в Європі, Америці – ми їх не знаємо. Ми не можемо їх відтворити в нашому театрі. Якщо ми приїдемо на якийсь фестиваль до Європи, нас сприймуть як Коломию, яка бере своїм гуцульським колоритом – вишиванками, народною музикою. Та існування актора на сцені, тобто його природа існування – стара, це не сучасний театр, це просто приїхав фольктеатр. Театр повинен розвиватися, він не може топтатися на місці. Відсутність школи – це відсутність техніки, відсутність техніки – це відсутність сучасного театру. Над цим театр повинен працювати. Чи працює він насправді – питання… В нас дуже багато інтуїції, проте немає школи, звідси і проблеми…

З приїздом перед війною до Чернівців Василя Василька, кращого учня Леся Курбаса, і харківської трупи, усі відзначали дуже високий рівень школи акторського ансамблю нашого театру. Адже вони приїхали з професією, навчали місцевих акторів. Прикро, що чомусь у нас не відбулося взаємодії поколінь, коли школа передається новому поколінню. Вуз дає початкову техніку, професія ж здобувається в театрі. Звісно, це не тільки проблема Чернівців… Для школи потрібно створити базу, ресурс. У Чернівцях і досі немає театрального вузу. Є училище, яке не готує акторів, воно готує масовиків. У Чернівцях мала бути хоча б студія при театрі…

Втрачене покоління

– У нашому театрі практично немає середнього покоління – акторів від 35 до 50 років, – каже Марічка. – Їх всього лише двоє – це Наталя Гунда та Микола Гуменюк. Ця ланка в нас втрачена, не заповнена. Відчувається прогалина, інколи бракує розуміння між молодими і старшими акторами, хоча ми дуже добре ставимося до наших ветеранів.

Наприкінці навчання у вузі я така впевнена була у театральній справі… Чітко знала, для чого потрібен театр, яким він має бути, як має розвиватися. Зараз запитайте мене, який театр потрібен глядачу – я не знаю…. Театр змінюється, технології постановки, інші вимоги. Зараз театр почав конкурувати з кіно, він отримав чимало технічних можливостей. Однак мистецтво має хвилювати, на сцені має бути живий актор з емоціями…

– За чим же йдуть гладячі до театру – запитую я в Марічки.

– За вірою і надією, – відповідає вона, а Андрій додає:

– За катарсисом, очищенням, через сміх чи через сльози. Якщо цього катарсису немає, значить театр – поганий…

У пошуках катарсису

– Які ж вистави в репертуарі нашого театру можуть довести до цього катарсису? Чи є взагалі такі?

– Це треба питати у глядача. – каже Андрій. – Я, наприклад, отримую величезне задоволення, граючи Бабу-ягу у казці «Як Настуня ледь не стала марою». Мені подобається, коли після вистави встають і дорослі, і малеча, плещуть і кричать «Браво», дарують квіти. Я бачу щасливі обличчя. Коли після вистави діти питають один одного: «А це ти бачив? А те?»

Як режисер, із репертуару театру можу знову переглянути від початку до кінця виставу «Мандрівні зорі» Воробйова… Там справді є режисура.

– А я люблю «Солодку Дарусю», – каже Марічка. – У цій виставі багато швидких перевдягань, перебігань, проте я із задоволенням граю в ній. Часто в кінці першої дії плачу – мені прикро, що Цвичок іде від Дарусі. В житті Цвичок жив із Дарусею, усе у них було добре – і це мене втішає. Я люблю, коли все-таки є надія. Коли в фіналі Цвичок летить, знову падає за грунь (вершину гори), але зрозуміло, що він знову полетить – для мене це і є надія. Ще подобається «Сойчине крило», яку ми зараз, на жаль, не граємо.

– Сойчине крило – хороша вистава, – погоджується Андрій. – У нас багато хороших вистав, яких ми зараз не граємо…

– Оце переплетіння поезії Івана Франка і бездоганної мелодики його мови, – продовжує Марічка. – Мало хто говорив про любов так, як Франко… З вірою, надією і любов’ю…

Сподівання

– Я сподіваюсь, що цього року ми спробуємо подарувати глядачу цікаві та незабутні емоції новими виставами та прем’єрами. – каже Андрій Романов. – Зараз готуємо прем’єру за творами Ольги Кобилянської. Інсценізація і режисура – Людмили Скрипки.

На виставу вже витрачено величезний ресурс… Ми багато думаємо, як ювілейний сезон зробити справді цікавим. Напевне, з’явиться українська класика і сучасна європейська драматургія. Особисто я хочу поставити комедію. Відчуваю, що готовий реалізуватися себе в ній як режисера. Мрію про детектив. Мені здається, що театру не завадить також мати оперету. Мюзикл ми не потягнемо… Я думаю, що чернівецький глядач пішов би, але на оперету хорошої якості, яку ми зараз собі дозволити не можемо, не маємо ресурсу…

І ніби висновок із полілогу: «Театр глядачу має показати нову людину і новий світ. Тоді він буде цікавим…» Такими словами і підсумуємо цю розмову з подружжям Романових.

Ігор КОНСТАНТИНЮК, «Версії»