Саша Буль, чернівецький фолк-сінгер:

«Люди їдять людей. Щодня, вдома, в своїх офісах…»

Саша Буль (Олександр Буліч) презентуватиме свій перший альбом

13 жовтня,

о 20.00,

в «PUBLIC Pub»

м. Чернівці, вул. Головна, 265-а (ТРЦ «DEPO’t» ІІІ поверх)

Untitled-1

– Я не погоджуюсь, коли мене називають кантрі-музикантом. Я – фолк-сінгер. Не плутайте з українським фольклором, це суто американське поняття. Тобто, це людина, яка з гітарою та губною гармошкою співає звичайні пісні з історіями про життя людей, притчі, архаїчну музику… Мій вхід в музику відбувся через «чорний» хід, з іншого материка…  Американська культура, зокрема південних штатів, дуже схожа на культуру Заходу України, Півдня України: схожі традиції, побутові речі…. В них, наприклад, такі ж страви. От до нас в Чернівці приїжджав відомий блюзмен Деррік Вокер, принесли йому бануш, я кажу: «Це традиційна буковинська страва!». А він сміється з мене: «Це гріс, це наша традиційна страва, я з дитинства їв її у себе в Оклахомі!»

До музики в мене завжди було якесь підсвідоме прагнення. Я з дитинства пісні собі якісь мугикав, вигадував. А п’ять років тому сестра на Новий рік подарувала мені губну гармошку. То я почав наспівувати, і при цьому ще й награвати на гармошці. Це була «Hohner Silver Star» в тональності ре-мажор. Я тоді не розумів, що ця букова «D» на корпусі означає, дудів у неї абсолютно всі пісні. І ніяк не міг зрозуміти, чому воно іноді не в тему грає, – я ніби стараюся…  Зараз у мене понад 20 гармошок, проте робочих, на яких я граю на виступах – 8-10.

DSC_4071_11

– Я самоучка. Грати на губній гармошці вчився через інтернет, займався за школою Пола Баттерфілда, білого блюзмена з Чікаго, який виріс на чорній музиці і був дуже серйозним викладачем з губної  гармошки. Тож коли я дізнався, що Деррік займався у Пола Батерфілда, для мене це був ніби дотик до легенди. Тож я, соромлячись, підійшов до нього, кажу: «Тра-та-та, Дерік, може б ти показав мені пару штук, як і що робити?» Він каже: «Ну ходімо, полабаємо». Пішли за лаштунки, я там йому зіграв, і він каже «А що тебе ще вчити? В тебе вже все є, хлопче, грай!» Пізніше місцеві журналісти брали в нього інтерв’ю, а я був в якості перекладача. І одна журналістка запитала в нього: «Правда, що білі не можуть грати блюз так, як чорні?» І цей здоровий, двометровий Деррік, оцими своїми величезними чорними губами – так реготав, що та дівчина аж зніяковіла. А потім обійняв мене і каже: «Ну що тобі сказати, мала, блюз живий тільки завдяки таким пацанам з Європи. Чорні зараз вже не грають блюз. Я старий, і через це граю. А молодь вся репом займається, хіп-хопом». Мені це було – як бальзам на душу. Він  приїхав з Оклахоми, і таке сказав. Це його народна музика, його фольклор. Це те саме, якби зараз кобзар приїхав би десь на дельту Міссісіппі, а там сидів би чорний хлопець і на кобзі виламував би, а кобзар підійшов би і сказав: «Так, круто…»

 

– Якби в мене було два роти, то я міг би водночас грати на губній гармошці й співати. Тому два роки тому вперше в житті взяв до рук гітару. Якщо гармошка – це була моя любов, то гітара – мій прагматичний вибір. Звичайних гітаристів, які грають усю цю «маза-факу» – дуже багато, і це мені абсолютно не цікаво. Я почав шукати якісь інші течії гітарної гри. Звернувся до американської архаїки. Почав вивчати «trevis picking», техніки,  народжені на межі гітари, банджо, народних інструментів, бузуки, мандоліни, різноманітні перебори, чіпляти кігті на пальці… І так воно якось пішло. Без знання музичної грамоти, інстинктивно… Іноді мене сесійні музиканти питають: «А що це ти таке зіграв на гітарі, якийсь такий хід? Він не стандартний, ти його якось не так зіграв». А я не знаю цих стандартів, от і вигадую.

 

– Мою музику не можна назвати українським кантрі для рагулів. Для рагулів є Дідзьо, він з цим чудесно справляється, чи Скрябін. Але й хіпстери від мене не в захваті. Моя публіка – це якісь позасубкультурні люди.

До альбому увійшло 11 пісень, музика досить різнопланова, від кантрі до блюзу, фольку і чогось такого «на межі».  Я намагався передати в ньому усі аспекти становлення моєї музики. Взяти максимально широко, різнопланово. Назвав його «Volum 1», випуск перший. Так називали свої платівки та перші записи фольклористи Міссісіппі. Мені здається, це чесно, не надумано, відверто. Бо це справді – випуск перший, такий різний. Комусь одні пісні подобаються, комусь інші. Зрештою, з часом музикант відпрацьовує свою лінію, почерк… Тому вже другий альбом в мене буде більш концептуальним.

З гордістю скажу, що альбом разом зі мною записували Саша Макарчук – вже колишній драмер гурту «Серцевий напад», який розпався, – бас-гітарист Діма Фєльдман, гітарист Рома Слупецький. А також Андрій Пилат, гітарист гурту «Небраска». Він грає на саморобній гітарі з сигарної коробки, на резонаторній гітарі та на пральній дошці. Ми підготували програму до презентації, з ними я планую працювати й далі.

 

– Тексти пісень дуже важливі для мене. Навіть у плані форми. Бо я за освітою філолог. Тому мені ріжуть вухо якісь дебільні повтори в поп-піснях на радіо. Є в мене веселі, жартівливі пісні. Наприклад, пісня «Кокаїн». Про те, як контрабандисти везли кокс через ліс, на них вовки напали і роздерли їх. І от серед лісу утворилася величезна купа кокаїну, різні жителі лісу до неї приходять, пробують його – і з ними щось відбувається… Пісня «Коли прийде твій час» про ніби то розумного та здорового чоловіка, проте в житті йому не щастить. І він постійно хотів вчинити суїцид – але й покінчити із собою йому ніяк не вдавалося! І от коли він полишив ці спроби, коли в нього вже все нормалізувалося, встав уночі води попити і – захлинувся. Але пісня ця абсолютно весела і люди її сприймають без негативу.  Постапокаліптична пісня «Люди їдять людей» теж алегорична. Звичайний апокаліпсис, все зупинилося в один момент, соціальні гарантії не працюють, міліції-лікарів немає, абсолютно новий світ, живи як хочеш, не подобалося, як раніше, – будуй новий світ, це твій шанс, абсолютне перезавантаження. А люди їдять людей. Вони і зараз це роблять щодня. Вдома. В своїх офісах.

DSC_4051_12

– Мої вуса – вони просто росли в один момент, і я подумав, що було б добре їх відпустити. А коли вже виросли, то не хотілося ходити, як Папієв, тож я надав їм таку цікаву форму. Це певним чином провокаційно виглядає. Крізь мої вуса «биків» одразу видно, по тому, як вони на них реагують. Було, підходили, і запитували: «А можна, я посмикаю, чи вони справжні»? Мої вуса навіть неодноразово ставали причиною конфліктів. Мені якось запропонували роботу на телебаченні (не казатиму на якому чернівецькому телеканалі). Але з умовою: «Якщо збриєш вуса». Я сказав: «Можу ще обрізання зробити, тоді візьмете»? Переглядаю старі фотографії початку двадцятого, кінця дев’ятнадцятого століття, тоді чоловіки завжди вуса носили, бороди, бакенбарди. Колись, якщо тобі було 18, і в тебе не було рослинності на обличчі – ти був якийсь неповноцінний. А зараз вуса – це наче якийсь нонсенс. Вони мені абсолютно не заважають, проблеми тільки з молоком чи кефіром: пінка залишається, треба одразу серветкою витирати. Моя дівчина їх дуже любить, якби я раптом надумав їх збрити, вона просто не дала б мені це зробити.

– Музичне середовище Чернівців – мертве і гниле. І це тенденція загалом України, Росії, Білорусі. Я на фестивалях спілкуюся з багатьма музикантами інших країн. Зараз епоха кавер-бендів. Повідкривалася купа закладів, які хочуть заманити до себе правдами-неправдами клієнтів. А гастрономічні складові вже не спрацьовують. Почали заманювати музикою. Тож у більшості закладів хоч якась, але музика з’явилась. Це зазвичай лабухи із самограйкою під фанеру хіти заганяють. Проте й багато професійних музикантів відмовляються від різноманітних творчих проектів, займаються лише халтурою, грають чужі композиції, абсолютно не замислюючись, що грають.  Дуже мало в нас гуртів, які активні, які якимсь чином представляють наше місто за його межами. Це, напевно, все ті ж музичні мамонти «Гуцул Каліпсо», які і досі стараються, працюють. Але це – вища ліга, вони рідко тут бувають, вони поза всіма цими дискусіями. «Пестициди» залишилися чесними перед собою і через десять років. Так, вони не набули популярності, але вони не перескочили на халтури і на таке лабанство. «Серцевий напад», царство йому небесне, зайняв свою нішу і залишався на своєму… «Стелсі»… Молоді ж гурти не розвиваються абсолютно. Те, що було в 90-их – вони і досі цю музику грають, тотальна зацикленість, яка нікому не цікава. Як казав Рудік з «Гуцул Каліпсо»: «Ця музика вже вмерла, засмерділася, а вони далі її бідну мучать, піднімають і давай – це блєєння».

Я граю архістару музику – це інший розряд, і на її ниві я експериментую і намагаюся її подати по-новому.

 

– «Бики» – визначення не географічне, а культурне. Я знаю багатьох знайомих, які приїхали в Чернівці з районів – і вони суперкласні рєбята. Ми маємо власних «биків» у п’ятому коліні чернівчан. На моїх концертах таким людям важко. Вони довго не витримують: я ж усіляко даю їм зрозуміти, що вони тут небажані. Якось на чернівецькому пивному фесті сиділа навпроти сцени відповідна шайка – чоловік 15, – і я після першої ж пісні сказав щось на кшталт: «Наступна пісня – не для бидлоти, через це вона може вставати і йти кудись подалі, шукати собі краще місце, бо тут я вам нормально відпочивати не дам, пардон». І вони встали, розвернулися і пішли. Тим самим довівши, що вони бидлота. На злодієві і шапка горить. Тобто, я іноді радикальний у висловах на концертах. Іноді аж занадто. І жалкую про це.

 

– Мій перший гурт – «Viva Gazone». Ми збирали повні зали. Не вміли грати, лажали страшно. Рок-н-рол, бухі виходили на сцену, під нею – тьолочки, пацани, слемились, цибали, роздягалися, кричали після концерту, я спускався зі сцени, там уже контакти налагоджені, тобто, були усі підстави для продовження вечора після концерту. Я тоді від цього ловив кайф. Це тінейджерство, це класно, це має бути. Але це дуже швидко мені набридло, бо я іншого складу характеру, я не є беззупинним тусовщиком, який готовий все життя отак «торчати». Зараз я більше задоволення отримую від того, коли людина сидить на концерті і слухає мене з широко розтуленими очима: це вартує сотень людей, які бездумно п’яні трясуть бошками під сценою.

 

– Я себе готую для апокаліпсису. Щодня. Якось я зрозумів, що це єдиний вихід, який є у суспільства. Що це шанс. Морально загартовую себе, читаю книжки, намагаюся більше дізнаватися нового, займаюся фізично, качаю і руки, і ноги. Тим паче, це добре, коли на сцену виходить не пузатий запущений дядько, не бур’ян, а людина, яка культивує щось у собі. Працюю як музикант… Під час апокаліпсису я буду грати. Зіграю «Люди їдять людей», ще багато пісень… Якщо виживу – то буду грати після нього, буду розповідати історії з того стародавнього світу.  Всі ж ми насправді розуміємо, що йдуть погані часи. Блюзмени завжди про це співали. Краще вже не буде, це однозначно: з’являється більше обмежень свободи під ширмою вседозволеності, тотальний контроль… Темрява чекає на нас у майбутньому.

 

– У Чернівців є своя аура. Але вона поступово зникає, і ми нічого не робимо, щоб її підтримувати. Туристи приїжджають до старого австрійського міста, а тут – турніки лохотронні. Повиси 2 хвилини – отримай 200 гривень. І стада «биків», які у черзі чекають повисіти на халяву за ці гроші.

 

– У мене було цікаве дитинство. Батько був військовим. То я пожив у Монголії, Таджикістані, різних частинах України. Я мешкав у військових містечках, які були оточені з усіх боків болотами та лісом. Я згадую це – і це було класно: не кожній дитині так пощастило. Значно гірше бути дитям асфальту. Я бігав лісом, гриби збирав, ягоди їв, ловив різних тварин, тягнув їх додому, вони тікали… Дуже любив рептилій. Навіть отруйних ловив. У мене цей страх був абсолютно відсутній. Гадюка – тож гадюка. Палкою голову притиснув, в пляшку засунув, притягнув додому – батьки вигнали… Або приніс, сховав за диваном, а вона втікла і десь повзає під підлогою… Мені Полісся подобається дуже. Я дуже люблю ліси і болота. А ще – море люблю.

 

– Іноді я себе запитую «Нафіга тобі все це треба?!» Музика і якась творчість в Україні – це абсолютний ва-банк. У це можна «вгрохати» все життя, всі зусилля, купу фінансів… Але це – моє призначення. Я вірю: мене щось веде. Я прагнув цього і хотів цього від самого дитинства.

 

Ігор КОНСТАНТИНЮК, «Версії»

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *