«Буду чекати. З любов’ю до Вас, Степан Сабадаш»

На 85-ліття автора славетної «Марічки» та ще низки вічних шлягерів у Чернівецькій філармонії 2005-го відбувся шикарний концерт за участі самого ювіляра. До його 90-ліття (уже без нього – відійшов у засвіти у 86) вийшло серйозне нотно-мемуарне видання «Степан Сабадаш у спогадах сучасників і шанувальників» групи авторів (Тамари Мінченко, Лариси Житарюк, Любомира Равлюка, Людмили Яворської). 

У столітній ювілей композитора і музиканта, який уславив буковинську мелодію в світі, мріяли про виконання «Марічки» одним із найвідоміших колективів краю на сходах Ратуші, перед опівднем – за мить до того, як з її вежі традиційно, як і щодня від 12 листопада 2004-го, «Марічка» залунає над містом із сурми сурмача… І хоча через запроваджені безпрецедентні карантинні заходи (а може, й не лише через це) поважний ювілей 5 червня минув доволі скромно, та про Маестро на Буковині не забули.

«Сурма Сабадаша»

Книгу з такою назвою підготували до друку автори Василь Васкан, Іван Дерда і Остап Савчук, які особисто знали і співпрацювали з великим митцем. У першому розділі нової книги, як розповів ЗМІ Василь Васкан, матеріали різних авторів і різних часів: спогади про фестиваль 1997 року в Новоселиці, який відкривав композитор, інтерв’ю з його другом-земляком Степаном Глігором, сестрою Євгенією Яремою (Сабадаш), композиторами і колегами-хоровиками  Олександром Дрябом і Петром Топорівським, сином першого вчителя музики Степана Сабадаша Іона Кіріяка Іполітом тощо. У другому розділі – поема «Ванчинецька  рапсодія» про родинне гніздо Сабадашів «від села над Прутом до саду під Києвом» і про  ансамбль «Марічка», створений Сабадашем 1960-го. Третій розділ –  пам’ятні посвяти відомих і молодих авторів-шанувальників творчості відомого земляка. Четвертий – пісні послідовників ювіляра, буковинських композиторів на слова Василя Васкана. Окремо автори подають список лавреатів запровадженої Новоселицькою райдержадміністрацією (ювіляр же родом з Новоселиччини) літературно-мистецької премії ім. Степана Сабадаша, який очолює Народна артистка України Софія Ротару.

Скрипка з кукурудзиння, ансамбль з молодших братів і сестер

«Я народився в той час, коли Буковина була під румунами. Відповідно весь музичний світ, який мене оточував, був наповнений традиціями і наспівами цього народу. Повірте, румунські пісні такі ж чудові й привабливі, як і українські. А любов до скрипки в румунів особлива. З неї, до речі, в мене все і почалося», – згадував сам Сабадаш.

Він так мріяв про скрипку, що робив її з двох бадилин, між якими натягував нитку… А коли дізнався, що інструмент має бути з горіха – спилив вдома горіх (за що отримав від батька «на горіхи»), а на струни і смичок насмикав волосин з кінської гриви… Нарешті його віддали в науку в сусіднє село – в церковний хор. Репетирував вдома. В хаті, де разом з батьками жили дев’ятеро дітей!!! (Степан був другим, після сестри Анастасії). Коли вже мама не витримувала, казала: іди грай де хочеш, лиш не вдома. І він ішов… до сусідів. «Від безперервної гри в мене на руках були рани, потім нариви, але я не звертав на це уваги», – пам’ятав через роки Степан Олексійович. Учитель Іван (Іон) Кіріяк три місяці займався з хлопцем за гроші, а потім ще три роки – безкоштовно.

Перший учитель музики Степана Сабадаша – священник Іон Кіріяк

А найурочистішим днем у житті для хлопця став той, коли батько, поїхавши разом з ним у Чернівці, купив йому справжню скрипку – «Штайнер».

Як згадує сестра Євгенія, «коли Степанові було вісім років, він робив примітивні скрипочки з кукурудзиння, садив нас, менших, біля себе – щось на зразок сімейного ансамблю – пригадував мелодії вуйка Стефана (маминого брата – ред.) і ніби учив нас грати. Ми йому підігрували в такт, і він тим дуже тішився».

Той, кого кликала труба і… королева Румунії

Коли Степан підріс і наближався час іти йому до війська  (нагадаємо, що це було тоді, коли Буковина входила до складу Королівства Румунія) – хлопцеві радили намагатися потрапити до музвзводу. Бо в румунському війську було непросто, а музикантам, мовляв, легше. Тож він знов пішов до свого вчителя вчитися грати – тепер на трубі. Цілими днями, найбільше – коли пас корову. Тож корова була першим слухачем його гри на трубі. Навчився, почали запрошувати грати в оркестрах сусідніх сіл, на весіллях. Але одного разу так застудився, що ледве його витягли з того світу. Відтоді труба не могла бути його долею… Тож у 18 років взявся вчитися грати на акордеоні – і зовсім скоро став кращим акордеоністом не лише на Буковині, але й у цілій Румунії.

«Цей інструмент справді дивовижний. На ньому можна було вигравати такі пасажі, як ні на жодному іншому! Це був найбільш модний музичний інструмент того часу. Батьки мною пишалися!» – казав із захопленням. Почав грати на весіллях, на замовлення у корчмах і великих ресторанах, у палацах, на запрошення вельмож…

«Неодноразово виступав із грою на акордеоні по бухарестському радіо на запрошення короля та отримував пропозицію переїхати в Бухарест, де мені давали квартиру в центрі міста, – розповідав Степан Олексійович у своїх спогадах. – Мене кликала сама королева Марія! Вона дуже любила розваги, музику, оточувала себе талановитими людьми і прагнула, щоб Румунія за часів її правління стала «Великою Румунією». Але я від пропозиції відмовлявся. Залишити Буковину я не міг…»

Румуни звали «більшовиками», «совєти» грозили Сибіром…

В останні довоєнні роки юний Сабадаш любив у селі збиратися з хлопцями компанією, співати – але, як згадував, нечасто це вдавалося. Бо жандарми розганяли їх, називали «більшовиками» – за те, що співали українські пісні…

Звістка про визволення Буковини від румунів застала його, коли працював на румунському курорті Пятра Нямцу. Терміново повернувся додому. Від станції Глибока (а тільки туди доходили потяги) йшов додому пішки, зустрів радянських солдатів. Спілкувалися, попросили його заграти, сказали, що має талант. І що йому треба вчитися, а не по весіллях грати. Це йому запало в душу, і того ж 1940-го року він вступив до музучилища (в яке його зарахували одразу на другий курс – за віртуозну гру на акордеоні). За рік закінчив, а там і війна почалася. Пощастило, що в армію його тоді не взяли, а оскільки на Буковині влада мінялася, то три наступних роки навчався у приватній румунській консерваторії в Чернівцях. Паралельно грав у ресторані, щоби заробити на життя і навчання.

Родина їхня була багатодітна, але бідними вони себе не вважали. Мали гарний сад – навіть виводили нові сорти яблунь. Мали худобу. А коли знов прийшла радянська влада – сказали або йти в колгосп, або… В Сибір ніхто не хотів, тож пішли в колгосп. Звісно, разом з садом, стодолою і всім майном… А згодом один з братів Сабадаша, пригадують, ще й був звинувачений в українському націоналізмі.

Після «другого звільнення Буковини», в 1944-му Степан Сабадаш був призваний до Радянської армії, де створив ансамбль з числа мобілізованих і виступав з ним у різних військових частинах 4-го Українського фронту. А після війни став концертмейстером облмуздраму і паралельно керував естрадно-танцювальним оркестром Будинку офіцерів.

Фото з особистого архіву Анастасії Костіної-Княжницької, лавреатки районної літературно-мистецької премії ім. С. Сабадаша

 

VIP-танці «під Сабадаша»

Сучасниці Сабадаша, співачки з його ансамблю описували його зовнішність так, що зараз про нього сказали би: мачо. Високий, стрункий, з оксамитовим голосом і глибокими світлими очима. І цей красень, який ще з довоєнної Румунії цікавився джазом, популяризував його у 50-х роках разом зі своїм ансамблем: в Будинок офіцерів, де вони виконували джазові композиції, приходили потанцювати «під Сабадаша». А молодь любила прокататися під вікнами Сабадаша в затишному центрі міста, аби почути уривки модної музики…

«Це були  VIP-танці! Потрапити на наші виступи було важко, – згадував Степан Олексійович. – Ми грали і фокстроти, і мазурки, й чарльстони – все, що було найпопулярніше в ті часи… Недарма Чернівці називали «краєм неляканих музикантів», які грали все, що їм хотілося і на всіх музичних інструментах».

І пояснював: «Знаєте, скільки себе пам’ятаю, мені завжди було мало музики. Коли щось дуже любиш, так хочеться цим поділитися з іншими! Тому десь після закінчення війни мені дуже хотілося, щоб співало якомога більше людей. Час був повоєнний, люди жили бідно, а пісня звеселяє, забуваються негаразди. Тому в 1949 році на Чернівецькій каблучно-колодочній фабриці, я організував свій перший хор, який на обласному огляді зайняв І місце».

Хори як «експериментальна лабораторія»

Сабадаш був не лише віртуозним музикантом, а й талановитим керівником хорових колективів. Керував хором держуніверситету, трикотажної фабрики, Міською хоровою капелою при палаці текстильників… Працювати було непросто – хористами ж були звичайні робітники і робітниці, без музичної освіти, без знання нотної грамоти… Та він умів підібрати дівчат: обов’язково красиві, стрункі і з хорошим діапазоном та тембром голосу. Дуже вимогливий був на репетиціях, бувало, критикував: «Що за звук? Ви доярки чи співачки?» І все вдавалося якнайкраще, його колективи (а це були не лише хори, а й ансамблі, квартети) збирали грамоти переможців у численних конкурсах різного рівня. «У хорових колективах Сабадаша… гармонійно співіснували люди різного віку, але всіх їх єднала любов до хорового співу», – згадували сучасники.

А одна з ексхористок, колишня заступниця директора 1-ї трикотажної фабрики Ніна Михайлівна Височина припускала: «Я думаю, що наш хор був  свого роду творчою експериментальною лабораторією для Сабадаша. Він напише пісню, і на нас випробовує: як вона буде звучати, в якому темпі її найкраще виконувати, скільки голосів буде». Так на цьому хорі була «випробувана» легендарна «Марічка», і «Очі волошкові»…

Сорок варіантів пісні «Марічка», з яких знаменитим став лише один

Працюючи з хором трикотажної фабрики, для трикотажників і написав Степан Сабадаш першу свою пісню – «Пісню трикотажників». Другу – про передовиків сільського господарства (на вірші Михайла Ткача). А от третьою (на вірші того ж самого Ткача) стала знаменита «Марічка». «Фактично успіх цієї пісні відкрив мені шлях до композиторської творчості. Це була перша лірична пісня повоєнних років, яка з Буковини пішла по всьому світу», – сказав про неї автор-композитор. А історія пісні була не такою вже й простою.

Слова цієї пісні поет Михайло Ткач присвятив дівчині, яка працювала на харчоблокові в Путильській лікарні, де фельдшер Ткач (так-так, він здобував медичну освіту) проходив практику. Згодом вірш був опублікований в обласній газеті, багатьом сподобався, а тоді на музику до нього оголосили конкурс. І прийшло аж 40 пропозицій! Тобто існує 40 варіантів пісні «Марічка» – але перемогла музика Степана Сабадаша!

Та на прослуховуванні на худраді до обласної філармонії композитор Богдан Крижанівський забракував музику до «Марічки». Сказав – слабка. Але коли змінилося керівництво Буковинського ансамблю і його очолила Алла Петрівна Серебрій, то попросила в Сабадаша ноти «Марічки». Він нагадав їй про суворе рішення худради. «Плевать я хотела на худсовет, – відрізала вона. – Мне песня нравится». Так пісня поїхала на гастролі по Союзу і перевершила усі сподівання. Довгий час уся родина композитора постійно переписувала слова і ноти і розсилала всім, хто просив, у різні країни – незручно було відмовити.

Михайло Ткач казав: «Для мене пісня «Марічка» надзвичайно знакова, це як документ художника. Вона перша засвідчила мій талант, і, власне, з неї все і почалося». Вона лунала всюди. Аж так часто, що якось прийшов Ткач у Спілку письменників, а там кажуть: «О, «Марічка» прийшов». Пісня вийшла за межі Союзу… Якось разом з виставкою чеського скла у Київ приїхав музичний ансамбль. Сабадаш познайомився з керівником – і на ранок чеський ансамбль уже співав «Марічку». Ткач пригадує, що тоді й на радіо це записали! А в Канаді у Ткача навіть запитували, чи точно саме він автор слів цієї пісні, бо начебто чули, що то дисиденти в таборах написали, і насправді там слова мають бути «Як з табору вийду, за дротами стану, Україну бачу…»

Та, що надихнула поета на створення цього шедевру, та сама «Марічка з харчоблоку» – Марія Федорівна Киселиця згадувала потім, як справді були студенти на практиці і один справді присвятив їй вірш… І як під час свята виходу на полонину студент Михайло Ткач прочитав цей вірш уперше. «Я думала, що провалюся крізь землю… Навколо тисячі людей, дівчата підсміюються… Але цей спомин залишився зі мною на все життя. І дотепер, як тільки зазвучить по радіо пісня «Марічка», мені подруги й сусіди одразу телефонують: «Марічко, ти чуєш, про тебе співають».

 

Два автори “Марічки” – поет Михайло Ткач і композитор Степан Сабадаш

Востаннє вони бачилися на концерті, присвяченому 50-літтю пісні «Марічка» в Києві – і Марічка, і автори – Степан Сабадаш і Михайло Ткач, і Дмитро Гнатюк, який цю пісню виконував…

У прихильний час у щасливому місці

Ті, хто знав Степана Сабадаша, кажуть, що окрім даного Богом глибокого таланту і багатосторонніх обдарувань, йому ще й пощастило опинитися в прихильний до нього час у щасливому місці. Тому його «чернівецький період» вважають дуже щасливим. Він реалізовувався творчо, був затребуваний професійно і забезпечений матеріально. «Він умів спілкуватися з колегами, начальством, любив співати в колі високих партійних чиновників і користувався їхньою підтримкою», – згадував музикант і композитор Леонід Затуловський. Сучасники розповідають, що Сабадаш мав квартиру на вул. Сковороди, запрошував усіх до себе в гості після річних звітних концертів. Був привітним господарем, співав і сам, і  з гостями, умів товаришувати з першими особами краю і України.

«Хтось дорікне, що я багато писав на замовлення. Так, писав, не думайте, що це легко…», – казав пізніше Сабадаш…

Телережисер Василь Селезінка розповідав про гостини у Сабадаша вдома, в цій чудовій квартирі на другому поверсі, з великими просторими кімнатами, роялем у вітальні. Сабадаш мріяв підкорити столицю, Селезінка відмовляв – вважав, що той «загубиться» серед інших композиторів, але тому хотілося великого визнання…

Київський період

Кажуть, до Києва Сабадаш виїхав і через прагнення вчитися в консерваторії.

Буковинець Євген Савчук, очільник Національної хорової капели «Думка», лавреат Національної премії ім. Т.Шевченка, народний артист України родом з Брусниці, в останні роки часто спілкувався з Степаном Олексійовичем у Буковинському земляцтві. Про київський період життя Сабадаша зазначав, що той довів: може писати не тільки ліричні пісні, а й серйозну музику для хорового виконання. Щоправда, вона вже не давала тої популярності… Адже ліричні пісні – це тільки невеличка частина створеного Сабадашем. У нього тільки зареєстрованих творів налічується більше 260. А скільки ще в архіві!

Але стабільність не стала для творчої натури Степана Сабадаша щастям. Музикант, володар Золотої медалі ЮНЕСКО та звання «Золоте ім’я світової культури» Йосип Ельгісер згодом згадував: «Взагалі Сабадаш мені запам’ятався як дуже енергійна і, я би навіть сказав, спритна людина… Дарма він виїхав у Київ. У Чернівцях він був – фігура!»

«Різні були випадки… мене теж у Києві довгий час бандерівцем називали. Я звик», – невесело усміхався й сам Сабадаш. Він поступово втрачав слух, але жартував з того – казав, що буде, як Бетховен.

Колишні хористи востаннє бачили свого маестро 2005-го року на його авторському концерті в Чернівецькій філармонії. Давно не бачилися – адже він багато років уже жив у столиці. Кажуть, зовсім не таким уже він був, як тоді, коли працював з ними. «Жаль, що приходить старість. Як добре, що є фотокартки, і ви можете побачити, якими ми були молодими і красивими», – скрушно зауважувала ексхористка Ніна Височина. Заслужений тоді артист (нині вже народний) Іван Дерда запам’ятав його в той день з «зачіскою часів Олекси Довбуша, вкритою срібною сивиною». Про «сумні очі» маестро на тому концерті, присвяченому його 85-літтю, згадує й екскерівник обласної філармонії Остап Савчук…

«Я став народним артистом України дуже пізно, за рік до 80-ліття. Але ж дожив! – знову жартував Степан Олексійович. – Хоча ніколи не відчував, що мені бракує цього звання. Мої пісні були улюбленими у слухачів, часто і багато виконувалися. Я себе завжди вважав народним у широкому розумінні слова».

«Знаєте, про що я мрію? – питав він у співрозмовника в одному з останніх інтерв’ю. – Хочу влаштувати великий концерт. Зібрати на ньому всіх своїх друзів, колег, учнів. От всі ці нотні замальовки присвячуються йому. Вже є початок концерту – урочистий, з трембітами… А знаєте, як моя нова пісня, написана до цього концерту, називатиметься? «Чекання». Так що буду чекати. З любов’ю до Вас, Степан Сабадаш».

Варто, щоб Маестро дочекався цього хоч Там, в Іншому Вимірі.

Підготувала Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

За матеріалами нотно-мемуарного видання «Степан Сабадаш у спогадах сучасників і шанувальників», у якому знайдете ще багато ексклюзивної інформації про самого Маестро, про його популярні пісні – «Очі волошкові», «Пісня з полонини», «Осінь», «Ромашка», про його колективи, про особливості його музики на експертну думку фахівців, про дружбу і співпрацю з Дмитром Гнатюком та багатьма іншими прекрасними артистами і ще безліч цікавого.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *