В історії України 30-ті роки посідають особливе місце. Практично водночас із Голодомором завершилася українізація й розпочався новий процес русифікації. Невдовзі спалахнули масові політичні репресії, жертвами яких стали сотні тисяч українців. Одночасно в СРСР здійснювалася індустріалізація, будувалися нові підприємства, швидко збільшувалося міське населення. На очах зростав освітній рівень народу, працювали «соціальні ліфти». Однозначно оцінювати цей період неможливо, спробуємо ж розібратися в ньому об’єктивно й неупереджено.
Індустріалізація та її наслідки
Вилучене у голодуючих селян зерно було продане за кордон, а отримані кошти дозволили закупити (здебільшого у США) сотні нових підприємств, привезених до СРСР і змонтованих тут у різних регіонах. Україну Кремль перетворював на базу металургійної промисловості: тут звели такі металургійні гіганти, як «Запоріжсталь», «Криворіжсталь», «Азовсталь». Крім цього, модернізували старі металургійні заводи на кшталт Єнакіївського, розширивши виробництво на них. Розвивалася не лише чорна, але й кольорова металургія. Метал потрібний був насамперед для випуску нової військової техніки. Будували військові заводи і машинобудівні підприємства, продукція яких потрібна була як армії, так і народному господарству.
У Харкові було збудовано великий тракторний завод, і тут же – танковий завод (нині це Об’єднання ім. Мальцева). Промисловість потребувала багато електроенергії, тож будувалися нові електростанції. Серед них величезний ДніпроГЕС, що перегородив русло Дніпра, – й вода затопила не лише річкові пороги, але і багато земель на берегах. А дим від металургійних заводів різко погіршив екологічну ситуацію не лише у промислових регіонах, але і на значно ширшій території.
Закладалися нові шахти, вугілля потрібно було все більше. Розвивалася хімічна промисловість. Кремль готувався до війни, і Україна мала опинитися поруч з лінією фронту. Військові вважали, що тут доцільно організувати виробництво боєприпасів, щоби далеко не возити їх у випадку бойових дій. Відтак створювалися порохові заводи, підприємства із виробництва вибухівки, випуску патронів і снарядів. Ще за царських часів у Російській імперії був добре відомий Луганський патронний завод, у радянські часи він нарощував виробництво. У Шостці випускали капсули для патронів. В Ізюмі налагодили випуск оптики для артилерійських систем, авіації, снайперських гвинтівок.
Нові заводи потребували робочої сили, причому кваліфікованої. Її почали готувати: створювалася система фабрично-заводських училищ, учні яких отримували формений одяг, харчування, жили в гуртожитках. Їх прозвали “фабзайцями”. Серед цих підлітків було чимало сиріт, батьки яких загинули під час голодомору. Готувалися кадри для промисловості і в технікумах та інститутах: інженерів і техніків у країні критично не вистачало. Старі інженери або емігрували, або стали жертвами репресій, причому навіть у 30-ті роки: чекісти повсюдно шукали «диверсантів» і «саботажників», перетворюючи звичайні виробничі проблеми на «політичні злочини». Страждали від несправедливих покарань і прості робітники.
Разом із промисловими підприємствами швидко зростали й міста України. Дуже гострою була проблема житла: владу цікавило виробництво, а не комфортне життя працівників. Гуртожитки, комунальні квартири, незручні й холодні бараки – так жила більшість робітників. Життєвий рівень простого народу, порівняно з НЕП-ом погіршав, повсюдно відчувався дефіцит різноманітних товарів. Бідна та одноманітна їжа, дешевий і не дуже зручний одяг, нестача деяких постійно потрібних предметів побуту – все це псувало життя звичайних людей. Проте згодом їхня пам’ять – після жахів Другої світової війни – почала ідеалізувати довоєнний період, і люди згадували частіше те добре, що було в часи їхньої молодості – веселі пісні, популярні кінокомедії, розваги у парках «культури і відпочинку».
Внаслідок індустріалізації значно зросло міське населення України, піднявся його освітній рівень.Чимало робітників і спеціалістів переїжджало в УРСР з інших республік Союзу, насамперед із сусідньої Росії. Частка етнічних росіян помітно зросла у промислових районах республіки, наслідки цього ми відчуваємо тепер на Донбасі.
Русифікація замість українізації
У січні 1933 р. другим секретарем ЦК КП(б)У з Москви прислали Павла Постишева, етнічного росіянина, який розпочав боротьбу з «націоналістичним ухилом» у партії. Фактично під підозру потрапили всі активні прибічники українізації, їх почали виключати з партії, а потім нерідко і репресували. За період постишевської «чистки» партія втратила 37% свого загального складу. На зміну їм прийшла молодь, сформована вже в радянські часи. Її налаштовували проти українізації, а від 1938-го у школах СРСР ввели обов’язкове вивчення російської мови. Партійні чиновники вважали, що всі українці у місті й селі мають вільно володіти російською мовою. Перший секретар ЦК КП(б)У Микита Хрущов 1938 року заявив, що російську мову потрібно вивчати тому, що саме російські робітники 1917-го «підняли прапор повстання», а знання мови «дозволить краще опанувати вчення Леніна-Сталіна».
Русифікація розгорталася на тлі нової культурної політики, яка замість попередніх експериментів і вільної творчості запроваджувала метод «соціалістичного реалізму». Партія вважала що завдання мистецтва – це прославляння «щасливого радянського сьогодення», а твори мистецтва мають бути простими й доступними для «широких мас трудящих». Мистецтво фактично зводилося до агітації та пропаганди в інтересах Комуністичної партії.
Російська мова запроваджувалася повсюдно, витискаючи українську з багатьох сфер життя. Червона армія відмовилася від територіально-міліційної системи формування, в її частинах єдиною командною мовою залишилася російська. Так само перемогла вона на транспорті, у різних воєнізованих структурах.
Підготовка до війни. Масові репресії
Внаслідок індустріалізації в СРСР різко зросло виробництво зброї і військової техніки. На кінець 30-х років Радянський Союз мав більше танків, ніж усі інші країни світу, разом узяті. Авіація РСЧА за кількістю бойових літаків також вийшла на провідні позиції серед світових Збройних сил.
Упродовж 30-х років головним противником в СРСР вважали Польщу і готувалися до війни з нею. А в Радянському Союзі проживали сотні тисяч етнічних поляків, здебільшого в Україні і Білорусі. Досить сказати, що в УРСР були польські райони і понад 150 польських сільрад. Існували тут польські школи і вищі навчальні заклади. Радянські чекісти вважали, що у випадку війни з Польщею місцеві поляки можуть нанести удар в спину, тож вирішили їх «нейтралізувати».
11 серпня 1937 р. видано наказ НКВС «Про ліквідацію польських диверсійно-шпигунських груп і організацій та Польської військової організації». Не маючи жодних доказів вини, людей арештовували лише за «підозрілу національність». Засуджено було 103 489 осіб, з них 84 471 – розстріляно. Цим було покладено початки хвилі репресій на етно-національній основі, жертвами яких згодом стали латиші, литовці, естонці, фіни, греки, румуни, болгари, іранці та представники багатьох інших національностей.
А радянські спецслужби вже мали досвід масових репресій. Ще у першій половині 30-х років їхніми жертвами стали українці, звинувачені у створенні різних «антирадянських організацій», як правило, вигаданих самими чекістами. Були фізично знищені діячі українського національного Відродження, репресовані священики Української Автокефальної православної церкви. Наприкінці 30-х масштаби репресій досягли своєї кульмінації.
Від них, зокрема, постраждали десятки тисяч військовослужбовців, у тому числі й вищих командирів РСЧА. Дотепер історики не можуть дійти згоди, що стало справжньою причиною фізичного знищення верхівки Червоної армії. Одні вбачають її у психічній хворобі Сталіна, інші вважають це провокацією німецьких спецслужб, а найчастіше згадують бажання Сталіна цілком підкорити армію своїй волі й позбутися тих її командирів, які свого часу були пов’язані із Троцьким. У будь-якому випадку Збройні сили СРСР були значно послаблені репресіями, що й підштовхнуло 1941-го року Гітлера до нападу на Радянський Союз.
Тема політичних репресій в сталінському СРСР досліджується уважно, у маленькій статті всього про неї сказати неможливо. Підкреслимо лише, що від них постраждали мільйони людей, а влада широко використовувала працю ув’язнених, «заощаджуючи» на ній величезні кошти. Постраждалі від несправедливих покарань потім, під час війни, нерідко ішли на службу до окупантів, щоби помститися кривдникам. Але це тема окремої розмови, її піднімемо в наступних статтях.
Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук
